Posts Tagged '„нова лівиця“'

Марксизм і «нова лівиця»

Ісак Дойчер

Навесні 1967 року Ісак Дойчер шість тижнів провів у Гарпьор-коледж (тепер це Університет штату Нью-Йорк у місті Бінемтоні) як почесний запрошений професор політолоґії. Надрукований нижче обмін думками є частиною записаної на плівку дискусії зі студентами коледжу, надрукованої у першому числі «Нью лефт форум» — студентського журналу, започаткованого за участи Ісака Дойчера. Крім самого Дойчера в дискусії взяли участь Ерік Дейвіс, Ален Вайтмен, Ґері Вьорцел і професор Мелвін Ляймен.

Дойчер розпочав зі спроби з’ясувати, у чому так звана нова лівиця бачить свою відмінність від инших радикальних ґруп минулого, та критично розглянув її заявку на дотримання праґматичної, неідеолоґічної позиції.

Ісак Дойчер: Термін «ідеолоґія» у ріжних мовах і ріжних контекстах означає ріжні речі. Навіть в анґлійський мові. І плутанина у термінах віддзеркалює плутанину в головах. Знайшлись навіть автори, що вони кілька років тому проголосили «кінець ідеолоґії». Що вони мали на увазі? Якщо придивитися до їхньої заяви ретельніше, можна бачити, що заявити вони хотіли про «кінець комунізму та марксизму»; проте оскільки це звучало б банально, тривіяльно, реакційно, вони сформулювали свою заяву солідніше: кінець ідеолоґії! Треба відкинути великі прагнення й ідеї змінити суспільство, адже вони старомодні, — ось на чому вони наголошували. Коли ці автори проголосили кінець ідеолоґії, насправді вони заявили про кінець своєї ідеолоґії, про пошук душевного спокою і примирення з істнуючим суспільством. У гурті цих «пророків» були ріжні колишні ліваки, колишні комуністи, колишні соціялісти та колишні троцькісти. Продовжити читання ‘Марксизм і «нова лівиця»’

Андре Ґорц і прощання з пролєтаріятом

Роман Тиса

Між екзистенціялізмом і марксизмом

Андре Ґорц (справжнє ім’я — Ґергарт Гірш) народився 1923 року у Відні, у дрібнобуржуазній родині. Після аншлюсу та початку другої світової війни 1939 р. він разом з матір’ю, що вона не хотіла, щоби сина забрали в армію, переїхав до східної Швайцарії (до 1957 року, коли він отримає французький паспорт, він буде особою без громадянства). 1945 року Ґорц закінчив політехнічний інститут у Лозанні за спеціяльністю інженер-хемік. Ще будучи студентом і членом літературних гуртків, він зацікавився філософією Едмунда Гуссерля та творчістю Жана-Поля Сартра. Зустріч з останнім, що сталась наступного року, мала вирішальне значіння для ідейного розвитку Ґорца.

Після переїзду 1949 р. до Франції Ґорц працював перекладачем, секретарем, журналістом. Свої перші твори — нариси «Зрадник» (Le Traître, 1958) і «Мораль історії» (La Morale de l’histoire, 1959) — він написав під впливом, з одного боку, екзистенціялізму та марксизму — з иншого; у першому — автобіоґрафічному — він міркує над можливостями самовиробництва індивіда у сучасному світі, у другому окреслює теорію відчуження, базуючись на ранніх творах Маркса, і стверджує, що відчуження переживає не тільки робітник, але також «масова людина» — споживач і підприємець. Продовжити читання ‘Андре Ґорц і прощання з пролєтаріятом’

Поразка «нової лівиці»?

Герберт Маркузе

Перш ніж перейти до обговорення причин поразки «нової лівиці», ми маємо з’ясувати два питання: по-перше, хто така «нова лівиця»; по-друге, чи дійсно вона програла.

Для початку кілька зауваг щодо першого пункту. «Нова лівиця» складається з політичних ґруп, розташованих ліворуч від традиційних комуністичних партій; ці ґрупи досі не мають якихось нових орґанізаційних форм, не мають масової бази й ізольовані від робітничої кляси, надто у Сполучених Штатах Америки. Тим часом сильні лібертарні, антиавторитарні моменти, що спочатку характеризували «нову лівицю», зникли або виродилися у новий «ґруповий авторитаризм». Але те, що відріжняє і в принципі визначає цей рух, полягає в тім, що він переосмислив поняття революції, збагативши його новими можливостями для свободи та новим потенціялом для соціялістичного розвитку, створеними (та миттєво загальмованими) розвиненим капіталізмом. Наслідком такого розвитку постали нові виміри суспільних перетворень. Перетворення вже більше не визначають просто як економічний чи політичний переворот, як встановлення нового способу продукції та нових інститутів, але визначають насамперед як революцію у структурі потреб і у можливостях для їхнього задоволення.

Поняття революції від самого початку було частиною марксистської теорії: соціялізм, це — якісно инше суспільство, суспільство, в якому відбулись докорінні перетворення стосунків між людьми та стосунків між людиною і природою. Одначе під тиском економічної моці капіталізму, змушені до співістнування, соціялістичні країни, схоже, були приречені з часом перенести акцент на продукцію засобів виробництва, на розширення продуктивного сектора економіки і майже тільки його. Така розстановка пріоритетів неминуче призвела до підпорядкування індивіда потребам роботи (підпорядкування, що за певних обставин може бути «демократичним» і може означати раціональнішу та ефективнішу форму виробництва, а також більш справедливий розподіл продуктів). Продовжити читання ‘Поразка «нової лівиці»?’

Елдридж Клівер і революція люмпенів

Роман Тиса

Люмен-пролєтаріят користується у марксистів поганою репутацією. Відколи Карл Маркс затаврував Наполеона III як голову паризького люмпен-пролєтаріяту («французька буржуазія повстала проти панування робітничого пролєтаріяту — і дала панування люмпен-пролєтаріятові з шефом „спілки 10 грудня“ на чолі»), люмпени — босяки, déclassé, lazzaroni, underclass — вважалися резервною армією контрреволюції. Хоча якщо придивитися ближче, можна бачити, що у професійних революціонерів, злодіїв і безробітних є щонайменше одна спільна риса — неучасть в економічній діяльності та випадіння з процесу виробництва додаткової вартости.

Практика національно-визвольних змагань і соціяльної боротьби «довгих шістдесятих» (1954—1973 рр.) внесла корективи в теорію. Франц Фанон реабілітував люмпен-пролєтарів: вони «є однією з найбільш самочинних і найбільш радикальних революційних сил колонізованого народу». Щоправда, він же зазначив, «що кожен національно-визвольний рух має приділяти люмпен-пролєтаріятові якомога більше уваги: той постійно відгукується на заклики до повстання; але якщо повстання вирішить впоратися власними силами, люмпен-пролєтаріят — ця маса голодних і деклясованих — все одно кинеться у вир збройної боротьби, візьме участь у протистоянні, але вже на боці гнобителя». Це в колоніях. А що в метрополії? Продовжити читання ‘Елдридж Клівер і революція люмпенів’

«Третій світ» і «нові ліві» у Франції

Оксана Мяло

Однією з прикметних рис політичного життя на зламі 1950—60 років можна вважати ту особливу роль, яку відігравали в ньому країни Азії, Африки й Латинської Америки, — так званого «третього світу» (до цього терміну вдаємось умовно, оскільки доводиться оперувати цитатами із західних авторів). Вже на самому початку руху, який згодом дістав назву «нових лівих», коло питань, пов’язаних із «третім світом», висувається на перший план. Воно опинилося в центрі дискусій, що призводять до виникнення й розмежування тих чи інших політичних програм і навіть форм поведінки.

Вже побіжний погляд на загальний «стиль» цього руху, на його гасла й прапори, під якими він виступав, на загальну емоційну стихію, яка його заполонила, дає змогу вважати однією з найвиразніших його рис — тяжіння до ідей «третього світу».

Більше того: вже в ситуації, яка передувала цьому рухові, роль останніх подій у країнах Азії, Африки та Латинської Америки більшості дослідників здається цілком очевидною. З цього погляду карібська криза 1962 року, китайська «культурна революція», піднесення антиколоніальних рухів, ескалація війни в Індокитаї виявляються історичними віхами власне західної історії.

Така чутливість до подій, що відбуваються у віддалених районах земної кулі, здавалося б, не нова й не оригінальна для Франції. Від Великої французької революції до Жана Жореса, який назвав колоніалізм «безперервною справою Дрейфуса», і аж до бурхливих дискусій ФКП з французькою інтелігенцією під час алжірської війни, — подібні питання так чи інакше пов’язувалися з розвитком усіх ліворадикальних рухів Франції. Продовжити читання ‘«Третій світ» і «нові ліві» у Франції’

Утопія з-за ґратами

Е.П. Томпсон

Р. Баро, „Альтернатива в Східній Европі”, переклад Д. Фернбаха (Нью Лефт Букс, 1978).

Ми ще чутимемо багато про Рудольфа Баро й, тому, може нам корисно було б тепер зробити резюме фактів.

Його справа важлива…, тому що пророблена Баро аналіза — найсуттєвіша, найоб’єктивніша й (кінець кінцем) найоптимістична, що досі появилася від критика, хто рішив лишитися внутрі тих суспільств і звідти боротися за зміни.

Баро родився 1935 р.; вступив до (Комуністичної) Партії Соціялістичної Єдности коли йому було дев’ятнадцять років; студіював філософію; і, до арешту в серпні 1977 р., служив на різних посадах у партії, в народному господарстві й в державному апараті. /74/

Два важливі документи описують його політичну еволюцію. Перший, це його недавній лист з тюрми (передрук у „Бюлетені в обороні Баро”…). Другий, це майстерно побудований авто-інтерв’ю, приготований ще до випуску своєї книжки — із знанням, що після випуску не дадуть висловлюватися — і який передрукований в Socialist Register за 1978 р. Продовжити читання ‘Утопія з-за ґратами’

Хто творить зовнішню політику США? — 1974 рік

Г’ю Ньютон

Ідеяли, закріплені в Деклярації незалежности, визнають права народів на самовизначення. Будь-який пригноблений народ, згідно з духом Американської революції, може скинути установи свого гнобителя, аби захистити свої права на «життя, свободу та прагнення щастя». Проте історія показує, що після того, як Сполучені Штати взяли на себе ролю панівної світової держави, вони послідовно протидіють головним соціяльним революціям нашого часу. Порушуючи принцип самовизначення, Сполучені Штати втручалися військово, дипломатично та економічно, придушуючи ці революції або чинячи їм серйозні перешкоди, — так було в Росії, Мексиці, Китаї, на Кубі, в Греції та В’єтнамі.

Годі знайти яскравіший приклад цієї політики, аніж американська інтервенція у В’єтнамі. 1945 року створення Демократичної Республіки В’єтнам було проголошено в документі, подібному до Деклярації незалежности Сполучених Штатів Америки. Тут же республіку визнала колишня колоніяльна держава — Франція. Але коли ця держава спробувала поновити контроль над своєю колишньою колонією, встановивши маріонетковий режим у Сайґоні, їй у пригоді стала політика США. Вашинґтон не просто підтримав незаконну загарбницьку війну, надавши економічну та воєнну допомогу, — Вашинґтон розпочав боротьбу проти В’єтнамської республіки, коли французи програли. Фактично через понад як двадцять років після проголошення В’єтнамської деклярації незалежности в’єтнамські селяни лишаються об’єктами нападу з боку американських збройних сил, що чинять найбільш жорстоку та руйнівну інтервенцію, яку тільки знала історія. Продовжити читання ‘Хто творить зовнішню політику США? — 1974 рік’

На що ти спроможна?

Ассата Шакур*

Коли ти за ґратами, за дверима сталевими,
Спаплюжена, скривджена,
На що ти спроможна?

У цьому світі глухих мурів і гуркотливих дверей,
Де одні у постійній тривозі, що їх виженуть
із в’язниці,
Інші втратили віру, що коли-небудь вийдуть звідси,
На що ти спроможна?

Я скажу ще таке:
Після тих ланцюгів, що у мозок людини вгризаються,
Після ґрат поржавілих, що до наших дверей приросли,
На що ти спроможна?

Після сліз і гіркої образи,
Після довгих годин самоти
(Коли дихати нічим і зап’ястя в крові),
На що ти спроможна? Продовжити читання ‘На що ти спроможна?’

Щодо панафриканізму та комунізму — 1 грудня 1972 року

Г’ю Ньютон

Маніпуляції під час історичного процесу, що призвели до триваючого гноблення чорношкірих США та инших «кольорових» по всьому світові, поставили нас перед завданням розв’язати надзвичайно заплутане та складне питання. Проте визначення цього питання ускладнилося такою мірою, що без ретельної аналізи сучасної ситуації, у якій перебувають чорношкірі та бідняки, годі говорити про шляхи вирішення питання.

Перш ніж перейти до питань, що їх порушив Джордж Педмор  у «Комунізмі та чорному націоналізмові»[1], ми маємо розглянути  головні моменти та дійти згоди  щодо певних передумов. Наприклад,  маємо дійти згоди  щодо того, що чорношкірі в Сполучених Штатах є пригнобленими. Ба більше, це пригноблення своєю природою є економічним і ґрунтується на расизмі. Звідси переважно й випливають инші прояви пригноблення у політичній, культурній і соціяльній царині.

Проте, якщо вийти за межі вищевказаних основних пунктів, клясичні визначення природи пригноблення важко прикласти до стану чорношкірих США. Чорношкірих американців не можна вважати колонізованими в строгому розумінні слова. Для цього потрібне було би вторгнення на суверенну територію іноземних сил, що їхньою метою було б захоплення землі та всього, що вона родить. Натомість чорношкірі в США є вимушеними переселенцями, що їх привезли із закордону як рабську робочу силу. Тим-то було би абсурдним говорити про висилку закордон сил, що панують у реґіоні, для якого самі чорношкірі є чужинцями. Продовжити читання ‘Щодо панафриканізму та комунізму — 1 грудня 1972 року’

До народної армії!

Елдридж Клівер

Вирішальна хвиля у боротьбі афроамериканського народу за свободу та визволення настане тоді, коли фашисти з Вавилону[1] в пошуках шляхів тактичних прийомів боротьби з Афроамериканською Народною Армією перейдуть — у той чи той спосіб — до будівництва для нас концентраційних таборів/стратеґічних поселень. Це битва, яку ми не можемо програти. Адже якщо ми як народ дозволимо знову накинути на нас ці важкі кайдани, як це було за часів рабства, зрозуміло, що ми будемо змушені розпрощатися так з життям, як і з нашою плянетою. Білі расисти вже шкодують, що не повбивали всіх чорних ще тоді, коли вся влада на землі належала їм. Напрямок розвитку подій у світі сьогодні показує, що ми як народ, якщо ми по-справжньому маємо намір вижити, повинні негайно це усвідомити, негайно об’єднатися і рішуче виступити проти сил, що готують нам остаточний ґеноцид.

Ми маємо зрозуміти таке: просто зараз триває обговорення однієї напрочуд важливої угоди, а також переговори щодо угоди, що вона, ймовірно, визначить долю людства на наступні тисячу років. Ріжні країни, які ми вважали своїми друзями та союзниками до останку, укладають сепаратний мир з нашим запеклим ворогом — фашистським, імперіялістичним урядом США і їхньою правлячою клясою. Початок діялоґу та переговорів між урядами Сполучених Штатів Америки та Китайської Народної Республіки мають стати останнім сиґналом для всіх нас — цим фактом не можна нехтувати. Продовжити читання ‘До народної армії!’

Мао Цзе-дун як марксист

Россана Россанда

У редакційній статті свого першого числа журнал «Маніфесто» відкрито звернувся до питання «культурної революції». Тоді ми ще були членами комуністичної партії та вказали партії на ці події, як на обов’язковий шлях не тільки до самого оновлення, але також до вироблення революційної стратеґії на Заході.

Наше твердження викликало скандал. Почасти через нерозуміння: рівень обізнаности про Китай — навіть у партії, що серед комуністичних має репутацію «відкритої» — є невиправдано низьким. Коли виникли розходження із СРСР, Китай без зайвих коливань було звинувачено у розпалюванні ворожнечі; коли вибухнула «культурна революція», «Уніта» вдалась до найбільш ганебних фальсифікацій японського чи совітського ґатунку, а секретаріят партії зробив заяву про військовий переворот. Тільки пізніше в комуністичній пресі з’явились куці й обережні спроби тлумачити події; проте навіть сьогодні редакція «Уніти» товаришам, що бажають бути поінформованими, відповідає, що це неможливо, бо Китай не дає акредитацію їхньому кореспондентові. Ніби не істнує цілого масиву офіційних і офіціозних відомостей, незаперечних свідоцтв з перших вуст, на основі яких можна дійти певних висновків і сформулювати політичну позицію! Продовжити читання ‘Мао Цзе-дун як марксист’

Записки про сина своєї землі

Елдридж Клівер

ПРОЧИТАВШИ СВОГО ЧАСУ кілька книжок Джеймса Болдвіна, я відчув оте нагле щастя, що його завжди почуваєш, коли завважуєш появу нового неймовірно блискучого таланту, — таланту, котрий може так глибоко прозирнути в маленький світ поодиноких людей, що цей світ безповоротно змінюється і вирятовується, людина визволяється з-під руїнницької влади бісів, що її були опанували. Сам бувши неґром, я бачу, що це незвичайна річ, коли хтось із моїх братів і сестер тут, в Америці, має здатність, що її Джеймс Болдвін називає помстою, що спустошує царства, — здатність вплітати у візерунки літер примхливі орнаменти своєї душі так, як це роблять чуваки накшталт самого Джеймса Болдвіна. (І хоче хтось цього чи ні, чорношкірого, якщо він тільки остаточно не пересадовив собі «білого мозку», цей талант зачаровує ще й тому, що Болдвінова мова як мова иншого чорного дає змогу перечути досвід иншої людини та в цей спосіб краще розуміти себе, хай там що кажуть про універсальність людського досвіду.)

Я, зрештою, не я один, палко бажав прочитати все написане Болдвіном. Я б кайфував, сидячи під лоном Болдвінової друкарської машинки та схоплюючи кожну народжувану ним сторінку тоді, коли вона входить до нашого світу. Я був щасливий, що Болдвін — з його чарівними великими очима, що їхній погляд звернено до макрокосму, — міг також осягати таємниці мікрокосму. І хоча він був пойнятий звуками, він не був галасливим письменником, таким, як Релф Елісон. Він примусив мене по-новому поглянути на добрячий шмат мого особистого досвіду, який — як я гадав — я добре розумів. Продовжити читання ‘Записки про сина своєї землі’

Освіта та революція

Елдридж Клівер

Щоби зрозуміти, що відбувається сьогодні у студмістечках коледжів й університетів Сполучених Штатів, треба розглянути суть освіти. Загалом освіта, це — передача спадщини, вчення, мудрости та знання про техніку й історію людства наступним поколінням. Ми хочемо, щоби ця інформація передавалася далі та допомагала людству виживати в довкіллі та поборювати труднощі. Щодо виживання в довкіллі та подолання труднощів, йдеться за два світи. Є світ природи: з ним пов’язане завдання вижити у цьому світі, добути собі на життя на землі тощо, для цього є техніка. З иншого боку, є світ суспільства, суспільне буття. З двома цими світами ми перебуваємо в антаґоністичних відносинах. Ми говоримо про ворогів людини в природі — від тварин до погоди, — і ці стихії названо ворогами, бо вони можуть вбити людину. Ми маємо вміти приборкувати ці сили, маємо вміти пристосовуватися до природного середовища, щоб вижити, і для цього підчас долання труднощів довколишнього середовища людство створили ці інструменти — науку та техніку, сільське господарство та промисловість. Продовжити читання ‘Освіта та революція’

Про ідеолоґію люмпенів

Елдридж Клівер

Насправді час, це — безперервний потік матерії у русі та взаємодії. Об’єктивно всесвіт не знає часу, і час, це — катеґорія, що її породжує відношення між формою та рухом. Якщо ми візьмемо якусь окрему частку матерії у русі з метою проаналізувати її, наші зусилля зазнають краху, тому що частину ми приймаємо за ціле. І оскільки ми є людьми, і кожний з нас знає не все, а всі ми знаємо щось, я наважуся стверджувати, що це часткове розуміння є коренем всього зла. І от ми тут: кожен з нас зі шматком своєї окремої дійсности, а все разом виглядає як фраґменти китайської головоломки.

Коли доходить до вивчення та аналізи суспільних, політичних і економічних проблєм, через те, що ми схоплюємо дійсність лише частково, виникає прикра кризова ситуація. А оскільки обговорення суспільних, політичних і економічних проблєм завжди є справою прибічників тих чи инших ідей, у хід йде хитромудра арґументація та навмисне перекручення фактів, призначене не випускати нас з болота плутанини, з якого багато проблєм виглядають таким, що їх розв’язати неможливо. В першу чергу, щоб люди почали рухатися разом, об’єднані спільним пляном, вони мають погодитися з певною точкою зору, розуміти її та поділяти. Само по собі це вже доволі складне завдання, навіть якщо нашою найбільшою проблємою є просто зібрати до купи частинки головоломки. Але коли крім цього ми стикаємось з віроломством і шахрайством, ми опиняємось у ситуації, коли нас поганяють батогом, а ми йдемо, спотикаючись, зашорені, як худоба, б’ємось, вмираємо та боремось за мету що її ані розуміємо, ані поділяємо. Інколи ми називаємо це долею або невезінням, або кажемо, що це прокляття. Прокляття! Почасти тому, що людина проклята з самого початку, приречена, як приречена шерехтіти по джунґлях мавпа, почасти тому, що є люди, що навмисно роблять все, аби прокляття не знімалось. Продовжити читання ‘Про ідеолоґію люмпенів’

Лист до «нової лівиці»

Чарльз Райт Міллс

Коли я оце взявся написати Вам, я почуваюся трохи «вільніше», ніж зазвичай. Причина, мені здається, в тім, що більшість часу я пишу для людей, чиї неясні переконання та цінності здаються мені такими, що від моїх відріжняються. Але у випадку з Вами, я відчуваю, що у нас є щось спільне, що воно дозволяє нам скоріше та вірніше «знайти спільну мову». Ваша книга «Подолати апатію» спонукає мене написати Вам з приводу кількох проблєм, перед якими, на мою думкую, ми опинились. Я не сподіваюсь запропонувати остаточного вирішення жодної з них; я лише хочу підняти кілька питань.

Не буде перебільшенням сказати, що по завершенню другої світової війни в Британії та Сполучених Штатах самовдоволені консерватори, втомлені ліберали та розчаровані радикали продовжували старі розмові старою мовою, в якій питання розмиваються, а потенційна дискусія заглушається. Панує залізобетонна самовпевненість, процвітає пошліть двопартійности. Немає потреби — після Вашої книжки — пояснювати, чому все це стало можливим серед «людей взагалі» країн-членів НАТО; разом з тим, можливо, варто звернути увагу на один напрямок роботи у царині культури, а саме прославляння апатії інтеліґенцією. Продовжити читання ‘Лист до «нової лівиці»’

Сьогоднішня молодь і „Нова лівиця”

nlЛюбомир Онишккевич  („Михайло Мохнатий”)

Чи можна поважно розглядати проблеми сьогоднішньої молоді у світі, не зупинившись над її політичним обличчям? Чи можна зрозуміти цю молодь, не розуміючи її радикально-революційного наставлення, яке називають загальниково „новою лівицею” (”New Left”)? Зрозуміти ж теорію, тактику, напрямки, розколи, діялектику цієї „нової лівиці”, це справа не легка. Писання ідеологічних провідників цього політичного руху (таких, як Маркуз, Чомський тощо) переважно тяжкі, скомпліковані, повні непроглядної полеміки, як зрештою писання всіх революціонерів, за незначними вийнятками. Не рекомендуємо їх тим, хто з цією справою не ознайомлений.

На щастя, є деякі книжки, які приступно обговорюють теорію і практику „нової лівиці”. Я вибрав декілька таких книжок, які рекомендую прочитати як конечну лектуру всім тим, які займаються сьогоднішньою молоддю. Це збірки статтей; деякі з них позитивно настроєні до цього руху, інші ж більш чи менш критичні. Продовжити читання ‘Сьогоднішня молодь і „Нова лівиця”’


Травень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти