Баляда колоніяльних вправ з анґлійської мови

Олекса Влизько

Ґео Шкурупієві

Високий інґлез, ватажка юрби, брата спитав мого:
— Гуер ду ю уант ту го?

Брат мій сказав, ватажок юрби: — Ми підем до вільних гір, —
зис ис нот фар фром гір!

Інґлез сказав: — Гаразд! — Проходьте! — Ви хочете
волі? — Гуд!

Тільки ідіть стороною, бо моя плянтація тут!

Феруил май фринд, ватажку юрби, — ідіть усі, але, —
ми наставим гармати на гори і буде вам дуже зле! —

Бо не хочете ви працювати, бо собаки ви й ледарі! —
Мусимо вжити заходів, — ай им уері сорі!

Інґлез пішов. — Мовчала юрба. Але брат мій сказав: —
Ого! —
Гив ю стіл павдер ін юр павдер горн?!!

Ще один націоналізм збирає свої жнива

В першій половині січня ц.р. світова преса широко обговорювала події, що мали місце в Південній Африці. В столиці Південно-Африканського Союзу вибухли великі заворушення поміж тубільцями – неграми та індусами. Під час заколотів згинуло понад 100 осіб, понад 1.000 було поранено та 25.000 людей залишились без даху над головою, бо їхні будинки попалено. Ці події звернули увагу світу на відносини в Південно-Африканськім Союзі.

Під оглядом національним Африканський Союз складається з 7.000.000 тубільців – негрів, 770.000 інших кольорових рас, 230.000 індусів та понад 2.000.000 білих африканців. Політичне життя в руках виключно білих уродженців Африки, які, до речі, мають свою цікаву і повну пригод історію. Це потомки славних бурів, що в 1836 році, втікаючи перед імперіялістичною Бритенією на північ, знищили всі зав’язки місцевого, напів дикого державного життя негрів. Після того провадять вони завзяту війну з британськими військовими експедиціями. Ця довга війна закінчується порозумінням поміж обома сторонами. Герої війни бурів генерали Бота та Сматс, в порозумінні з Англією, творять перший уряд Південно-Африканського Союзу, на який погоджуються англійці, а сам Союз від того часу є і складовою частиною Британської Імперії. Обидві сторони видали декларацію, що «африканці та бритійці мусять іти спільно в боротьбі за краще завтра».

Великий здвиг африканських негрів

З початком січня ц. р. в місті Абідйян (французька західня Африка) відбувся великий з’їзд африканських негрів. На з’їзд прибуло понад 1.000 делегатів з різних теренів Африки. Після нарад, що тривали три дні й виявили одностайність негрів з різних африканськнх країн, рішено заложити «Демократичний Об’єднаний Рух Африки». В святочній деклярації, не весело для колоніяльних імперій, лунають слова визвольного руху африканськнх негрів: «Тут підноситься до життя чорна Африка, яка себе організує і з скорістю вогня здійснює свою єдність. Африканці [нрзб. – Вперед] рішені боронити прав які їм в «Атлянтійській Хартії» забезпечувано».

Африканські негри стають до боротьби за Африку і останній їх конґрес показує, ще маємо до діла з новою історичною фазою цієї боротьби. В Африці живе зараз коло 125 мільйонів негрів і зокрема на полудні, на обох побережжях. Це питання спеціяльно гостре. (Північна Африка є більше заселена білими та є під великими впливами Єгипту). Головні осередки визвольного руху африканських негрів є в Абісінії. Тут теж мають свої централі різні християнські місії, з-поміж яких деякі відіграють поважну ролю у розвиненні свідомости африканського населення.

Расовий конфлікт в Америці

Семен Горощенко

Заворушення в місті Литтл Рок, штат Арканзас, на Півдні США, були великою новиною, що облетіла цілий світ. В цьому місті, з населенням в 117 000 чол., з яких 20 000 становлять негри, частина расистськи настроєних білих не захотіла допустити учнів-негрів до центральної середньої школи. Ще в 1954 р. Верховний Суд США виніс рішення, що расовий поділ учнів у державних школах є антиконституційним і зажадав, щоб всі школи були расово мішані. Це рішення торкалося головно південних штатів, де негритянське населення найбільш чисельне, але трактується білими традиційно, ще з часів рабства, расово нижчевартісним і насильно відділяється від білого населення на кожному кроці. Навіть у столиці США Вашинґтоні, який лежить на межі південних і північних штатів, можна побачити на деяких ресторанах вивіски «Кольоровим вхід заборонений». («Кольоровими» в США по-вуличному звуть тільки негрів). В південних же штатах такі вивіски є на кожному кроці, не лише в ресторанах, а на кінотеатрах, на автобусах, трамваях, міських лазнях, і вбиральнях, в скверах і парках. Чисто негритянських шкіл на Півдні США мало і вони переповнені, але до шкіл білих расисти пускати негрів не хочуть. За три роки після згаданої постанови Верховного Суду інтеґрація шкіл на Півдні посунулася зовсім мало.

Записки про сина своєї землі

Елдридж Клівер

ПРОЧИТАВШИ СВОГО ЧАСУ кілька книжок Джеймса Болдвіна, я відчув оте нагле щастя, що його завжди почуваєш, коли завважуєш появу нового неймовірно блискучого таланту, — таланту, котрий може так глибоко прозирнути в маленький світ поодиноких людей, що цей світ безповоротно змінюється і вирятовується, людина визволяється з-під руїнницької влади бісів, що її були опанували. Сам бувши неґром, я бачу, що це незвичайна річ, коли хтось із моїх братів і сестер тут, в Америці, має здатність, що її Джеймс Болдвін називає помстою, що спустошує царства, — здатність вплітати у візерунки літер примхливі орнаменти своєї душі так, як це роблять чуваки накшталт самого Джеймса Болдвіна. (І хоче хтось цього чи ні, чорношкірого, якщо він тільки остаточно не пересадовив собі «білого мозку», цей талант зачаровує ще й тому, що Болдвінова мова як мова иншого чорного дає змогу перечути досвід иншої людини та в цей спосіб краще розуміти себе, хай там що кажуть про універсальність людського досвіду.)

Я, зрештою, не я один, палко бажав прочитати все написане Болдвіном. Я б кайфував, сидячи під лоном Болдвінової друкарської машинки та схоплюючи кожну народжувану ним сторінку тоді, коли вона входить до нашого світу. Я був щасливий, що Болдвін — з його чарівними великими очима, що їхній погляд звернено до макрокосму, — міг також осягати таємниці мікрокосму. І хоча він був пойнятий звуками, він не був галасливим письменником, таким, як Релф Елісон. Він примусив мене по-новому поглянути на добрячий шмат мого особистого досвіду, який — як я гадав — я добре розумів.

Негр у сучасній літературі

Освальд Бургардт

Останніми роками негр намагається завоювати собі місце в сучасній світовій літературі. Недавно одно німецьке видавництво випустило роман Афім-Асанги «Чорна Хвиля». Після «Батуали» Рене Марана це вже друга книжка, що знайомить нас з побутом далекої Африки, з легендами та звичаями чорних племен. Книжка проводить певну політичну тенденцію і вона бодай чи не сильніша від Маранової «Батуали» [1]. Рене Маран – цивілізований негр, добре знайомий з європейською літературою. Він гадає, що можна вплинути на Францію, щоби вона змінила свою колоніяльну політику, і мирними шляхами досягти поліпшення становища «чорних братів». Афім-Асанга, навпаки, не вірить у мирне розвязання справи; в ньому кипить та люта ненависть до гнобителів, що її довгими роками плекали в серцях своїх чорні люди. Він не хоче йти ні на які компроміси, він тому за революційну тактику.

Афім-Асанга служив у французькому колоніяльному війську, наприкінці війни його було послано до окупованих німецьких країн; там він самотужки вивчився французької мови й написав цією мовою свої нотатки, де й вилив своє обурення проти жорстокої цивілізації, що втягла його расу в європейську війну.