Ідеолог націоналістичного підпілля

Евген Бурштинський

Коли в кошмарних, але якже героїчних і відповідальних, умовах українського лротибольшевицького підпілля припинилося життя й боротьба одного з бойовиків — П.Полтави, — мало хто усвідомлював собі всю безмірність втрати, що її поніс український народ, його політичний аванґард, передове, революційне людство.

З перспективи холодного наукового світосприймання, — а до такого є зобов’язаний кожний громадський діяч, в кожному разі хоч інколи — не може не видатися перебільшеним, аж до пересади гіпертрофованим — національний момент в ідеології Полтави. Програмова сторінка його вчення є по своїй суті сповнена індивідуалістичним гуманізмом — бо який же інший духовий зміст може відповідати конкретиці безклясового суспільства, де не існуватиме великих ворожих одна одній суспільних груп.

Перевинахід нації

Микола Рябчук

Письменник, публіцист, автор багатьох книжок і літературно-критичних, наукових та науково-популярних статей про громадянське суспільство, національну ідентичність і націоналізм Микола Рябчук рецензує знамениту книжку Бенедикта Андерсона «Уявлені спільноти», що її цього року видала «Критика»: «Послiдовна анти-європоцентричнiсть, пiдкрiплена грунтовним знанням орiєнтальних, iсторично поневолених культур, дає Андерсоновi надзвичайно гнучкий i проникливий погляд на неоднозначне явище модерного нацiоналiзму, спонукаючи водночас до полемiки з “прогресивними iнтелектуалами-космополiтами”, котрi “звично наголошують на майже патологiчному характерi нацiоналiзму, на тому, що вiн живиться страхом i ненавистю до Іншого, й на його спорiдненостi з расизмом”».

До певної міри, Бенедикт Андерсон став жертвою власної дотепності. Як це часто буває з афористичними висловами, впроваджена ним двадцять років тому в науковий обіг формула «уявлені спільноти» зажила своїм власним, незалежним від автора, інтелектуальним життям — подібно до «кінця історії», «зіткнення цивілізацій» та інших інтелектуальних «хітів» нашої невгамовної фейлетонної доби.

Те, що цей десятки разів перевиданий, перекладений і тисячоразово цитований у безлічі наукових і не зовсім наукових праць «хіт» з’явився нарешті й українською мовою, не може не тішити, попри деякі (зрештою, не фатальні) перекладацькі огріхи. Український читач може нарешті на власні очі побачити, що воно за інтелектуальний бестселер кружляє по всіх континентах під такою зухвалою, провокативною назвою, а заразом і приміряти деякі його тези та спостереження до свого власного «націєтворчого», «розбудоводержавчого» досвіду.

До національного питання і проблєми націоналізму

Роман Тиса

Більшовики і національна політика в СРСР

Лєніна та більшовиків критикують за численні помилки та звинувачують в багатьох злочинах. Що їм закидають, здається, найчастіше і що, на мою думку, має стосунок до цих коротеньких тез, так це те, що справи більшовиків часто розходились із словами. Держава, засуджена до вимирання 1917 року, за двадцять років розрослась до небачених до того розмірів, а ступінь централізованости її уряду перевершив часи Романових. Нації Російської імперії, що за ними було з такою щедрістю визнано право на самовизначення 1903 року, на II з’їзді Російської соціял-демократичної робітничої партії (РСДРП), коли після 1917 року наважилися цим правом скористатися, були звинувачені в «буржуазнім націоналізмі» і до 1921 року опинились у новій «тюрмі народів». Право націй на замовизначення більшовики перетворили на таку саму фікцію що й Ради робітників (совіти). Вельми символічним є те, що більшовицький уряд, уряд — як вважалось — передової країни звільненої праці та влади робітників, 1918 року переїхав до середньовічної фортеці (Кремля), де залишався у царських палатах до самого кінця.

У СРСР «національні права» для неросіян обмежувались користуванням рідною мовою вдома та у фольклорі — ніякого політичного керівництва, партійного життя чи економічного плянування національними мовами не відбувалось. Симптоматичним цієї політики в Україні став лінґвістичний нонсенс, коли приблизно від кінця 1930-х твори Маркса й Енґельса перекладались на українську не з німецької, а з російської.

Соціалізм і націоналізм

Джеймс Конноллі

Наразі в Ірландії працює низка агентств, які опікуються збереженням національного духу в серцях людей. Ці агентства, незалежно від того це рухи за ірландську мову, літературні товариства чи комітети пам’яті, поза сумнівом, виконують потрібну для нашої країни роботу, яка допомогає зберегти від згасання дорогоцінну расову й національну історію, мову й характерні риси наших людей.

Проте, є небезпека, що занадто жорстким дотриманням притаманних їм сучасних методів пропаганди, і послідовним ігноруванням життєво важливих питань, вони можуть призвести лише до стереотипізації наших історичних досліджень – в бік ідеалізації минулого, або у кристалізацію-перетворення націоналізму в традицію – славну і героїчну, проте все-таки тільки традицію.

Тепер традиції можуть забезпечити, і часто забезпечують, матеріали для славного мучеництва, але ніколи вони не будуть достатньо міцними, аби керувати поривом успішної революції.

Національний рух сучасності – повинен не просто відродити старі і сумні трагедії нашої минувщини, він повинен завізувати себе готовим до вимог сучасності.

Необхідно продемонструвати ірландцям, що наший націоналізм – не просто хвороблива ідеалізація минулого, а здатна до формулювання чітка й певна відповідь на проблеми сьогодення, а також політичне й економічне віровчення, адаптоване до вимог майбутнього.

Смерть свободи

М.Ч.

На вулиці — мряка і маски. По телевізору — ті самі обличчя. Усі працюють. Готуються до виборів. В тому числі парламентських, на котрих, вірогідно, вперше до парламенту потрапить группа радикальних націоналістів. Місяць медіа захлинатимуться від обурення і прогнозів. Потім все стане на свої місця і про них забудуть. Такою є доля всіх «професійних патріотів».

Хто там крокує лівою? Правою, правою, правою…

Нова епоха диктує нові рішення. В тому числі будуть у сфері ідеолоґії. Хто зараз пам’ятає УНА-УНСО, «Тризуб» ім. С. Бандери, Молодіжний націоналістичний конґрес й инші необандерівські формації 1990-х? Точніше — хто вони в пам’яті орієнтованого на архетип ОУН-УПА покоління Незалежності? Чим, крім видурювання ґрантів і дрібномасштабних вишколів займаються?

Останнє питання було риторичним. Марґінес, до якого скотилися ці структури свідчить про кризу галицького варіанту націоналізму, принаймні, його права на монополію в ідеолоґічно заангажованому сегменті інститутів громадянського суспільства. Тим разючішим є посилення його політичного вектора, про що свідчить приклад «Свободи». Ще не феноменальний, втім, після десятиліття напруженої підготовки таки подолавший рубікон, себто Збруч. Результати по партії на останніх виборах у Києві свідчать самі за себе. Ні, це не страшилка для поміркованих громадян-лібералів. У найгіршому для них випадку все залишиться на рівні любого серцю правого популізму і «війни з пам’ятниками». Сама партія, радше всього повторить долю БЮТу і вже за рік-два ми побачимо обвал народної підтримки до «Свободи» у тому ж таки, завойованому на кістках «сердешних» Тернополі. Зараз «Свобода» — місцевий меґа-бренд. Щоправда, в опозиції. Там тепло і мухи не кусають. Відповідальність за господарку повішена на плечі ослаблого БЮТу. Вона ж його і доконає.

Націоналізм поневоленої нації

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Тепер, коли ідеї УПА починають приковувати увагу передових сил світу, коли, напр., ця тема стає центральною проблемою міжнароднього з’їзду соціялістичного студентства (див. звіт про цей з’їзд в цьому числі «Вперед»), коли журнал французьких революційних демократів, цієї ростущої не тільки у Франції, але також у Бельгії, Голяндії, Швайцарії, США і т. д., «третьої сили» хоче присвятити ціле число цим ідеям, тепер на весь зріст постає питання: чому ідеї УПА, ці єдинореальні й єдинотворчі протибольшовицькі ідеї, народились саме в Україні?

Чому їх не висунув якийсь інший поневолений Москвою народ? Чому їх не висунув«найпередовіший» російський народ? Це питання не академічне, воно має глибокий життєвий інтерес і приципове значення, воно з’ясує нам силу й слабість попереднього етапу української визвольної боротьби і підкаже, що саме в ідеях УПА має всесвітньоісторичне значення, тобто, що робить їх зразком і джерелом для всіх визвольних рухів світу, а що є скороминуще і не суттєве.

Патріотизм і расизм

Бенедикт Андерсен

У попередніх розділах я намагався окреслити процеси, завдяки яким націю стали виображати, а згодом моделювати, адаптувати й трансформувати. Такий аналіз неминуче торкався головним чином соціальних змін і різних форм свідомості. Сумнівно втім, щоб одними тільки соціальними змінами або змінами у свідомості можна було б пояснити ту відданість, з якою люди ставляться до витворів своєї уяви — або, нагадуючи питання, поставлене на початку цієї праці — чому люди готові померти заради цих витворів.

В епоху, коли проґресивні інтелектуали-космополіти (особливо в Європі?) звично наголошують на майже патолоґічному характері націоналізму, на тому, що він живиться страхом і ненавистю до Іншого, й на його спорідненості з расизмом[1], варто було б нагадати собі, що нації викликають любов, причому нерідко любов глибоко жертовну.

Література – двійник націоналізму

Саймон Дюрінґ

Треба визнати, що увесь європейський культурний досвід позначений впливом імперіалізму, оскільки історія Заходу — це розповідь про експлуатацію інших суспільств. Поки що націоналізм є щось інше, ніж те, що йому приписує імперіалізм. Це є, і досить специфічно, батареєю дискурсивної та репрезентативної практики, яка визначає, легітимізує чи вконституйовує вартість специфіки нації-держави чи індивідуумів як членів нації-держави. Націоналізм супроводжує новітні держави, повністю виявляючи, себе в суб’єктах, буття яких просочене їхньою національністю.

Можна бути націоналістом, не будучи імперіалістом. Звичайно, як і вказує на це цитата з Газлітта, націоналізм часто сприймають як форму свободи. Його найпотужніший вияв — культурний націоналізм — розвивався всупереч імперіалізму. Гердер, який запровадив (в німецьку мову) слово „націоналізм”, пов’язує серію концепцій — Volk, Bildung, мова-як-свідомість-і-дія, симпатія, органічна форма — в намаганні з’ясувати те, що ми тепер називаємо відмінністю культур. Але цей концептуальний стрижень пронизує імперіалізм перекрученим вказуванням шляху єдиного дискурсу, який приводить до взаємозаперечних результатів. З визначеннями „культура” і „нація” Європа початку XIX ст. стала ареною окремих культур, які виринули після утворення націй. Імперіалістична думка тому панує в культурології, що культури здатні більше боротися, ніж нації; ієрархія культур неначе б закріплює ідентичність, тоді як ієрархія націй ніби просто належить до історії та політики. Виходячи з такого розподілу, імперська нація, конкуруючи з іншими, повинна розглядати себе як таку, що має всесвітньо-історичну культуру.