Posts Tagged 'Месарош'

Спадщина 1848 року та дилєми демократичних революцій

Іштван Месарош

Головною спадщиною 1848 року є рішуче втручання робітничої кляси — та, ширше кажучи, народних мас — у формування історичних подій, що яскраво освітлює певні нерозв’язні структурні недоліки істнуючого суспільного ладу та в такий спосіб примушує внести до порядку денного на майбутнє багато невирішених питань.

Друга Республіка (1848)[1] у Франції спочатку намагалась бути «соціяльною республікою», започаткувавши важливі реформи. Арман Барбес[2] формулює вимогу, що політичні реформи мають бути лише засобами соціяльних реформ. Відтоді знову ізнову повертається велика дилєма, позаяк політичні реформи часто використовуються просто для зміцнення встановленого ладу без будь-яких серйозних намірів започаткувати суспільні перетворення. Дійсно часто соціяльні реформи, що їх мусили були запроваджувати під тиском народу, скасовувались у рамках консервативної та реставраційної політики. Наприклад, під час революційного бродіння у Парижі 25 лютого 1848 р. було проголошено «право на працю», а з метою боротьби з прокляттям безробіття відкрито мережу «національних майстерень». Одначе не минуло й чотирьох місяців, коли 21 червня цей захід було анульовано, а «національні майстерні», покликані допомогти безробітним, зачинено. Продовжити читання ‘Спадщина 1848 року та дилєми демократичних революцій’

Advertisements

Неґативність у Сартра та Маркузе. Спосіб порушення проблєми залежить від панівної ідеолоґії

Іштван Месарош

Останні півтора століття розвитку філософії не змінили цих [неґативних] детермінант на краще. Навпаки — за цей час їхня неґативність стала ще помітнішою й вагомішою.

Філософія Гайдеґґера з безмежжям його «нігілістичного заперечення» в цьому відношенні є зразковою. Ще гіршає, коли філософи, що прагнуть протистояти чинному ладові (і не тільки в справах другорядних), порушуючи проблєми, потрапляють в лабети приголомшливої неґативности панівної ідеолоґії.

Це стосується не тільки екзистенціялістів, але також «марксиствуючого» Сартра, як він пізніше сам називав себе. В цьому сенсі екзистенціяльна синтеза «Буття і ніщо» є — якщо нагадати визначення Мерло-Понті, що він дав, коли ставився до Сартра приязно — «передусім демонстрацією того, що суб’єкт є свободою, відсутністю і неґативністю»[1]. Але навіть якщо ми звернемось до найбільш позитивного етапу Сартрового розвитку — до років написання «Критики діялєктичного розуму», ми побачимо, що неґативність лишається центральним провідним принципом його філософії. Продовжити читання ‘Неґативність у Сартра та Маркузе. Спосіб порушення проблєми залежить від панівної ідеолоґії’

Джерела лібералізму

Роман Тиса

Ідеолоґи лібералізму з великим ентузіязмом беруться за дослідження еволюції та за пошук — а часто й вигадування — джерел різних -измів, наприклад, тоталітаризму. Коли-ж мова заходить за початки їхніх власних ідей, вони зазвичай відмовчуються. Тим більше, коли заходить за походження їхніх статків. Тому такі розвідки випадає роботи иншім.

Всім відомо, як у відповідних розділах «Капіталу» Маркс зірвав покривало з таємниці «первісного нагромадження» капіталу. І його справа не залишилась без послідовників. Слідами Маркса йде Іштван Месарош, який нагадує про походження ідейного капіталу нині правлячої кляси — буржуазії. У першому томі своєї книги «Суспільний устрій і форми свідомости» він — поміжн инших — пише й про «батька» лібералізму Джона Локка (1632-1704). Пише наступне:

«Отримуючи щороку за свою службу в уряді (на посаді члена Торгівельної ради, і це була лише одна з його посад) майже астрономічну платню приблизно в 1500 фунтів стерлінґів, Локк не втомлюється співати хвалу біднякам, що заробляють „гріш на день”. ‹…› Більше того, як справжній джентльмен, якому є, що боронити, він також хоче впорядкувати рух злидарів за допомогою драконівської системи перепусток, пропонуючи: Продовжити читання ‘Джерела лібералізму’

Альтернатива парляментаризму

Іштван Месарош

1.

У 1995-му, за два роки до формування в Британії уряду Тоні Блера, я відверто неґативно писав про «майбутню Піррову перемогу на виборах» «нових лейбористів». В очікуванні суспільно-політичної катастрофи, що вона неминуче мала настати по самообманній «перемозі» на виборах, найбільше непокоїв мене навіть не стан британської Лейбористської партії — йшлося радше про набагато ширше значення того розвитку політичних подій, свідками котрого нам випало бути протягом тривалого часу, що він призвів до реґресу робітничого руху не тільки Британії, але й Західного світу в цілому. Я відстоював ту точку зору, що «сьогодні робітництво, як антаґоніст капіталу, змушене захищати свої інтереси в положенні, коли за спиною в нього зв’язана не одна, а дві руки: одна зв’язана силами, що ставляться до робітництва відверто вороже, а инша — його ж власною реформістською партією та керівництвом профспілок».[1] Роз’яснення своєї позиції я завершив наступними словами:

«У цих умовах перед робітничим рухом стоїть альтернатива: або змиритися з цими обмеженнями та прийняти їх, або вжити заходів, необхідних для з’єднання своїх рук, хай там яким важким може виявитися цей рух на з’єднання. Адже сьогодні колишні реформістські керівники лейбористської партії відкрито визнають, як це під час свого виступу в Дербі — у цілком підходящий для такої нагоди день дурнів — проголосив Тоні Блер, що „Лейбористська партія є партією сучасного бізнесу та промисловости Британії”.[2] Це означає остаточну зраду всього, пов’язаного зі старою соціял-демократичною традицією, що тільки можна було зрадити… Єдине питання полягає в тому, як довго робітнича кляса дозволятиме поводитися із собою як з дурником і як довго можна буде дотримуватись цієї стратеґії капітуляції перед крупним бізнесом після майбутньої Піррової перемоги на виборах.»[3] Продовжити читання ‘Альтернатива парляментаризму’


Жовтень 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти

Advertisements