Большевицький бонапартизм

А. Бабенко (Іван Майстренко)

Роздумуючи над подіями Великої Французької революції мимо волі задаємо собі запитання: що було б якби Робесп’єр не дозволив якобінському «болотові» в Конвенті 9. термідора арештувати й ґільотинувати себе, а, навпаки, якби він сам заарештував й розправився з своїми супротивниками?

Років з двадцять тому це запитання було б схолястичне й безпредметне. Тепер воно є глибоко актуальне, бо дуже нав’язується з дійсністю большевицької революції, яка має дивовижну подібність з революцією якобінською.

Большевизм так само як і якобінська партія мав три течії: ліву, праву й центр. І тай само як тоді Робесп’єр, спираючись на центр, розгромив с п о ч а т к у лівих гебертистів, потім правих дантонистів, потім сам був усунутий термідоріянським переворотом безпринципного центру (болота), так і в Росії Сталін, очоляючи центр, ліквідував с п о ч а т к у ліве крило в партії (троцькістів), потім праве крило (бухарінців) і тільки сам Сталін зумів врятуватися від термідору; не дозволивши, щоб большевицьке болото (центр) скинуло його, як то сталось з Робесп’єром, а, навпаки, сам усунув центр державним переворотом 1937 року (так звана «єжовщина»).

Якобінська революція йшла вгору до ліквідації лівої й правої течій в якобінстві. Так само большевицька революція йшла вгору, до ліквідації троцькізму й правого ухилу. Якобінська й большевицька партії були революційно-творчими доки вони очоляли народну революцію. Революція завжди має в собі абсолютно чисті від всякого компромісу з минулим ідеали (ліві тенденції) і спробу поступитися тими ідеалами перед реальною дійсністю (праві тенденції). Ці тенденції відбиваються в партії, що очоляє революцію, в формі ухилів — лівого (гебертисти в якобінстві і троцькісти в большевизмі) і правого (дантонисти в якобінстві і бухарінці в большевизмі).

Гомулка — революційний вождь нового типу

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Те, що перший секретар польських комуністів перед Гомулкою — Охаб не тільки не противився приходові Гомулки до влади в партії, а навіть всіляко сприяв, — говорить про нього як про людину розумну й чесну. Але це говорить також про те, що Гомулка є людиною надзвичайною, яка зуміла полонити душі всіх провідників польської держави. В цій надзвичайній силі духа Гомулки ми переконуємось, коли читаємо його промову на всепольському активі у Варшаві наприкінці листопада. Промова та надрукована в московській «Правді» від 2 грудня 1956 р. Не знаємо, чи дуже та промова покалічена вправною в цьому рукою редакторів «Правди» (як покалічена ними наприклад остання промова Тіта), але навіть якщо й покалічена, то й тоді з неї все одно досить ясно проглядає образ Гомулки — робітничого вождя нового типу.

Найбільше, що вражає в промові Гомулки — це зовсім новий, зовсім відмінний її стиль, порівняно з промовами інших вождів комунізму, як в КПСС, так і в залежних від неї компартіях світу. Поперше Гомулка говорить перед суспільством з почуттям своєї відповідальности перед ним і залежности від нього. Він не замилює очей, не «залівает», не рисується своєю незалежною від народу владою, спертою на МВД, або на багнети бонапартистського генералітету, він ніби обвинувачений виправдується перед народом, що мовляв багато у нас хиб і що так погано буде ще довго. І в цьому якась особлива принада його — робітничого вождя, і зрозумілою стає ота грандіозна демонстрація, яку влаштували йому пролетарі Варшави по повороті його з Московських переговорів.

Берлінський Кронштад і моральне банкротство сталінізму

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Берлінське робітниче повстання 17. червня можна розглядати з двох точок зору: чого хотіли повстанці, і що об’єктивно витікало з їхнього повстання. Це був рух робітничий не тільки за cвоїм соціяльним складом, але й за його мотивами. Проголошена напередодні лібералізація Східньої Німеччини давала полекші середній буржуазії, селянам, всім, крім робітників. Для робітників вона підвищувала норми. Мотивація сталіністів була проста: буржуазія й селяни — то чужі сили, перед ними треба поступатись, коли скрута. Робітники ж свої, вони можуть під час скрути підтягти пояси, як то робить кожен господар.

Винахідником цієї примітивної концепції був Сталін. В основі її лежить така логіка. Влада сталіністів має тільки одно історичне призначення — ліквідацію приватновласницьких відносин, тобто здійснення кінцевої мети пролетаріяту. Отже, від влади сталіністів пролетаріят якщо й може терпіти кривди, то тільки матеріяльно-побутові. Але не клясові й не історичні. Тому й протест пролетаріяту проти влади сталіністів може мати характер щонайбільше побутовий, але не клясовий. Клясових вимог до влади сталіністів пролетаріят ставити не може. Якщо ж він своїм виступом загрожує цілій системі сталінізму, тоді він об’єктивно стає знаряддям капіталістичної реставрації, виступає проти своїх клясових, історичних цілей.

Про ідеологічні розходження між СРСР і Китаєм

Іван Майстренко

В першій половині 1960 року комуністична преса світу відзначала 90-річчя з дня народження Леніна, і саме під час цього чотиримісячного ювілею виникли ідеологічні розходження між компартіями СРСР і Китаю. Вони торкалися спочатку трактування Ленінової науки про природу імперіялізму та імперіялістичних воєн, але відразу перейшли й на актуальні політичні проблеми нинішнього дня: на питання про можливість мирного співіснування капіталістичних і соціялістичних країн, питання про можливість уникнення третьої світової війни, можливість мирного переходу від капіталізму до соціялізму в деяких країнах і так далі.

Спір зачепив засади зовнішньої політики СРСР, і, очевидна річ, ініціяторами цього спору були китайці. Китайцям не сподобалась теза КПРС про можливість мирного співіснування (коекзистенціі) між соціялістичними та капіталістичними країнами і вони звернулися до авторитету Леніна. В його працях вони вишукали ті місця, де Ленін говорив про загарбницьку природу імперіялізму, про неминучість воєн у добу імперіялізму, і, протиставляючи ці думки Леніна тезі Хрущова про коекзистенцію, стали називати прихильників коекзистенції «новітніми ревізіоністами».

Укрупнення колгоспів і комун в Китаї

А.Бабенко (Іван Майстренко)

Московська «Правда» від 29 серпня надрукувала постанову ЦК Комуністичної Партії Китаю про укрупнення с.-г. кооперативів і переведення їх у комуни. В цьому процесі, що має охопити 500 мільйонів с.-г. населення Китаю, є дві різні тенденції: з одного боку це відповідає тому, що відбулося в СРСР в 1951 році — укрупнення колгоспів, з другого боку творенням с.-г. комун висувається практичне завдання здійснити .принцип комунізму — від кожного за його працею, кожному за потребою.

Укрупнення с.-г. кооперативів у Китаї відрізняється від радянського поперше тим, що в Китаї воно набуває більш грандіозного характеру. Там комуна має об’єднувати від 2 до 6-7 тис., а в окремих випадках і до 10-20 тис. селянських дворів. Комуна може охоплювати навіть цілий адміністративний район. В постанові ЦК КПК сказано: «Потрібне також об’єднання органу влади з комуною: волосний комітет партії — це партійний комітет комуни, а волосний народній комітет — це народній комітет комуни».

Енциклопедист антисталіністської революції Мао-Цзе-Дун

А.Бабенко (Іван Майстренко)

Переворот-в Кремлі, що відбувся під час пленуму ЦК КПСС 22-29 червня, був підготований двома чинниками — матеріяльним і ідеологічним. Матеріяльний чинник — це створення в СССР безвласницького суспільного устрою, що с передумовою для нового типу демократії, базованої не на приватній власності на засоби виробництва, де демократія є фактично у кишені багатих, а на суспільній власності на засоби виробництва, де демократія буде в руках розумних. Матеріяльні передумови для такої демократії в СССР створені вже давно, і той факт, що вони створені нелюдськими кривавими методами виродка і злочинця Сталіна, не міняє в даному разі суті справи — передумови для нового типу демократії існують. А раз вони існують, то вони неминуче увіходять в протиріччя з тоталітарним суспільним устроєм, створеним за часів Сталіна. Цей устрій покликаний був зруйнувати пережиті приватновласницькі основи економіки, перетопити 25 мільйонів селянських господарств в усуспільненій економіці. І він це зробив. А зробивши це, він став колодою на шляху дальшого розвитку, бо тепер вже нікого перетоплювати, нікого колектизувати, нікого зсилати за спротив на Сибір, не потрібна вже терористична державка машина. Соціялістичні нації СССР хочуть розвиватися самі, власними силами, демократичним шляхом: без централістичного тоталітарного опікуна. Соціялістична демократія стукається в двері запакованого в обручі сталінізму нового суспільства.

Чи спроможна совєтська бюрократія навчитися у китайців?

А.Бабенко (Іван Майстренко)

Газета «Правда» за другу половину вересня видрукувала стенографічний звіт VIII з’їзду Комуністичної Партії Китаю, що відбувався саме в той час. Звіт з’їзду КПК займає в «Правді» майже стільки місця, як займав звіт про XX з’їзд КПСС. Уміщено цей звіт у «Правді» не просто для інформації і не для вивчення порівняно зеленого досвіду китайських комуністів. Ні, це щось більше, значніше. Це є намагання «колективного керівництва» КПСС повернути большевицьку партію лицем до її молодости, і, як зразок молодости комунізму, подано матеріяли VIII з’їзду КПК. І треба сказати, що зразок КПК в цьому відношенні блискучий і разючо відмінний від сучасного большевицького.

Не виключено, що окремі промови на VIII з’їзді КПК, подані в «Правді», підчищені досвідченими в фальсифікаціях учнями сталінської школи, як підчистили вони наприклад статтю секретаря компартії США Юджвіна Денніса в «Правді» за 27 червня. Але навіть і в такому виді звіт про VIII з’їзд КПК зробить цілу революцію в умах тих совєтських комуністів, які ще не до кінця продали свою душу термідоріянсько-бюрократичному чортові. Сам факт надрукування в «Правді» звіту про VIII з’їзд КПК свідчить про те, що вплив в КПСС цих «кающихся» комуністів не такий-то малий і що вони серйозно вирішили лікувати Партію від хвороби контрреволюційного сталінізму.

Завваги до статті Гіллеля Г.Тіктина

О.Степаняк (Іван Майстренко)

Важливим завданням української публіцистики (і науки) поза межами України є узгіднення термінології, існуючої на батьківщині, з термінологією в чужоземній літературі. Без цього переклади на українську мову можуть не доходити до читача. Це можна сказати і про працю Тіктина. Ось приклад. Він пише, що в СРСР „від часів Троцького виросла дев’ятимільйонна армія аспірантів”. Дев’ять мільйонів аспірантів? Це щось незбагненне для українського читача, який користується термінологією, існуючою в УРСР. Бо там слово „аспірант” означає (і в житті, і в словниках) особу, яка закінчила високу школу і потім два-три роки підготовляється до ступеня кандидата наук. Отож аспірантів в цілому СРСР набагато менше, ніж дев’ять мільйонів. Бо навіть студентів було в 1974 р. кругло п’ять мільйонів. (Народн. х-во СССР в 1973 г., стор. 712).

В чужоземних же словниках слово „аспірант” означає „кандидат”, „претендент” на працю, не обов’язково наукову. Таких, звичайно, більше, ніж студентів. Але в статті Тіктина не можна збагнути, кого він має на увазі, називаючи їх „аспірантами”, та ще вказуючи, що їх дев’ять мільйонів. Подібних неясностей у Тіктина є ще кілька і вони дещо затуманюють для українського читача зміст його статті.

Як мало б виглядати нове суспільство (відповідь Вс.Феліксу)

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Якби я підходив до нашої дискусії з таким запалом, як це робить Вс.Фелікс, я мав би право, слідом за ним, назвати оцю мою відповідь йому — «Ліквідація ринку — це реставрація сталінізму». При чому ця назва була б більш обґрунтована, ніж назва його статті — «Ринок — це реставрація капіталізму». Бо, як я далі доведу, ринок не обов’язково означає капіталізм, в той час як передчасне зникнення ринку через його заборону, е таки справді сталінський «соціялізм».

Щоб зробити мене реставратором капіталізму, Вс.Фелікс приписує мені твердження, яких я не висловлював. Мої позиції він характеризує так: «Приватної власности на засоби виробництва ніби не існує, підприємства є у власності колективів. Така економіка цілком відрізняється від сталінської. Але чим вона відрізняється напр. від сучасної американської… ? Справді усуспільненої економіки немає і в Ів.М-ка». І Вс.Фелікс доводить, що корпорації власників в Америці і робітничі колективи (як власники підприємств) в безвласницькому суспільстві, але в умовах ринку, це те саме.

Ринок — це реставрація капіталізму (відповідь Ів.М-кові)

Вс.Фелікс (Всеволод Голубничий)

В своїй етапі «Ринок і безвласницьке суспільство» Ів.М-ко, виходячи з утопійного заложення, що в майбутньому післясталінському суспільстві існуватиме необмежена кількість продуктів, але й кажучи одночасно, що темпи розвитку можуть бути навіть менше теперішніх совєтських, — він займається в основному проблемою як організувати розподіл та репродукцію. Розподіл має відбуватися через вільний ринок, виробництво має бути достосоване теж лише до вимог ринку. Плян має лише стримувати від перепродукції й кризи (знову утопійне заложення, що продуктів буде так багато, що можлива буде перепродукція!). До цього додасться цілий ряд політичних свобід. Приватної власности на засоби виробництва ніби не існує, підприємства є у власності колективів.

Не заперечуємо, що така економіка цілком відрізняється від сталінської. Але чим вона відрізняється наприклад від сучасної американської? Очевидно в американському капіталізмові немає необмеженої кількости продуктів. Та цього не може бути ніде й ніколи. Також в американського капіталізму немає «усуспільненої» економіки. Але справді усуспільненої економіки немає й у Ів.М-ка. Колективна ж приватна власність в Америці дуже поширена, що більше, індивідуальна приватна власність збереглася ще тільки в сільському господарстві та в дрібному кустарному «бізнесі!» Вся решта — в руках корпорацій. Корпорації в більшості випадків є акційні товариства, які мають не одного власника, а тисячі. Самі корпорації в правному відношенні є приватними власниками. Ів.М-ко пропонує, щоб власниками були не акціонери, а самі робітники, що працюють в даному підприємстві. Що від цього суттєво міняється? Як побачимо далі — нічого. В Ів.М-ка є «плянування», що має стримувати від перепродукції. Таке «плянування» в США має кожна монополія й кожна більш-менш солідна корпорація. Ів.М-ко скаже, що в його економіці такий «плян» встановлюватиме держава. В США такий «державний плян» існує вже принаймні з 1933 року. Він, правда, не зветься пляном, бо американці не люблять соціялістичних назв. Створив цей «плян» англійський теоретик економіст Кейнз, що є сьогодні богом цілого західнього капіталізму. І Кейнз каже, що для того, щоб стримувати перепродукцію, держава мусить накладати великі податки на корпорації, різними заходами змушувати консумента складати свої гроші на збереження в банк, і т.д. Це в час. коли крива економічного розвитку йде в гору. Коли ж крива падає, коли надходить криза, держава мусить понижувати податки, стимулювати консументів до купівельної гарячки, відкривати державні підприємства, будувати шляхи, школи тощо, щоб затруднити безробітних, давати їм заробіток і тим теж стимулювати купівельну гарячку, попит на продукцію. Чим не концепція? Здається блискуча! Наше переконання таке, що Ів.М-ко своїм «пляном для стримування від перепродукції» пропонує якраз це саме. Це є концепція вільного капіталістичного ринку, регульованого державою. Цілком те саме заводять сьогодні тітовці в Югославії, доказом чого є стаття Бориса Кідріча, вміщена в цьому ч. «Вперед».

Ринок і безвласницьке суспільство

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Я цілком згоден з твердженням Вс.Фелікса, що совєтська економіка розвивається швидшими темпами, ніж економіка найпередовішої капіталістичної країни США. Згоден також, що одною з причин цього є пляновість, яка усуває кризи і всякі інші “простої” та руйнування продукційних сил. Але Вс. Фелікс навіть в цій частині, де він очевидно має рацію, односторонній, отже, й не об’єктивний, і, далі, в самому зіставленні ним економіки СССР і економіки США заложені теоретично спірні поняття. Проблему ринкового й плянового господарства треба всебічно обговорити, щоб тут не було ніякої путанини й непорозумінь.

Підкреслюю, що мої розходження з Вс. Феліксом є суто теоретичні. Стремимо ми до одної мети: ми противники реставрації в Україні капіталізму, ми віримо, що “принцип суспільної власности, – як каже представник ОУН на Землях, П. Полтава, – стане могутнім рушієм розвитку продукційних сил України”. Але які будуть конкретні форми того господарства з суспільною власністю, яка буде в ньому функція ринку, в чому полягатиме пляновість і т. д. все те не є ще ясне, хоч його й можна передбачити, бо елементи майбутнього вже існують в сьогоднішній підсовєтській дійсності. Накреслити цей образ майбутнього являє собою не тільки теоретичний інтерес. Цей образ майбутнього відмежує нас, по перше, від минулого, що так буйно розквітає на еміграції в різних течіях реставраторства. По друге, цей образ майбутнього допоможе нам встановити, що в сучасній підсоветській дійсності є переходове й скороминуще, а що є елементом майбутнього.

Дискусія УРДП з Краєвою ОУН

Відступаємо сторінки нашої газети для проголошення листування поміж ЦК Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП) та одним з провідників краєвої ОУН П.Полтавою. В такий спосіб хочемо причиниться до вияснення найосновніших питань визвольної боротьби українського народу.

Редакція „Впереду”

ПОВІДОМЛЕННЯ ЦК УРДП

Весною 1949 року ЦК УРДП мав можність зв’язатися через Закордонне Представництво УГВР з революційним підпіллям в Краю. Кур’єрами зв’язку УГВР передано до краю всі головні видання УРДП, тобто „Наша Боротьба” числа 1-5, „Революційний Демократ” числа 1-4, статті, інформаційні матеріяли, написані для українського підпілля українськими та чужинецькими авторами, та кореспонденцію від УРДП. Так само передано для краєвого підпілля перші три числа „Впереду”. ЦК УРДП дістав офіційне повідомлення, що всі матеріяли тоді передані до Краю дійшли на місце свойого призначення та одночасно одержав через ЗП УГВР пошту з краю.

Поміж матеріялами, переданими до краю, находився лист тов. Бабенка, в якому він з дорученням ЦК УРДП з’ясовував деякі ідеологічні та політичні питання. ЦК УРДП вважає своїм обовязком видрукувати лист тов. Бабенка до революційного підпілля в Україні та відповідь з краю, написану провідним членом ОУН в Краю П.Полтавою, яку ЦК УРДП одержав з поштою через ЗП УГВР.

Українська національна революція і націоналістична реакція

Є.Б. (Іван Майстренко)

Мало буває політичних лідерів, які, зрозумівши непереможну силу нового, пішли б за ним всеціло й беззастережно, розцінюючи свої колишні погляди як віджитий анахронізм.

Але ще менше буває таких політиків, які, не спромігшися зрозуміти нове, зійшли б з політичної сцени спокійно, чесно і без публіцистичних судорогів.

Коли б Степан Бандера зрозумів, що життя поставило його саме перед такою альтернативою, певно не було б ні „першоквітневого” інтерв’ю, ні міттенвальдського віча дезертирів, ні слабеньких статейок в „Укр. Самостійнику”.

„Теоретичне” опрацювання п.н. „Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс”, властиво, не заслуговувала б найменшої уваги, якби не зв’язана з ним своєрідна історична пікантерія: воно ж бо є по суті ідеологічним двобоєм еміґраційного бандерівця С.Бандери з краєвим „бандерівцем” П.Полтавою.

„Велику шкоду приносять замасковані, приховані соціялістичні тенденції, які проявляються у різних формах — просякають скрізь, намагаються навіть запустити коріння у революційно-визвольному націоналістичному русі, внести в нього ідеологічний розклад”.

Політична програма УПА і нова українська людина

Ів. М-ко (Іван Майстренко)

Не той тепер Миргород,
Хорол-річка не та.

П.Тичина.

Наші читачі вже певно знають про книгу «Позиції українського визвольного руху», що написана в большевицькому підпіллі політичним проводом українського повстання, а на еміґрації перевидана певними колами УГВР. Позитивна оцінка цієї книги була дана тільки в газеті «Неділя» (моя стаття «За що воює УПА»). Решта еміґраційної преси обійшла цю книгу мовчанням, якщо не рахувати циклостилевий орган осередку УРДП «Дунай» — «Революційний Демократ», що присвятив «Позиціям» ціле ч. 2 журналу. Також газета «Українська трибуна» час від часу популяризує думки авторів «Позицій», але не завжди послідовно, вмішуючи часом матеріяли, що протирічать духу цієї книги.

Ми сміємо твердити, що ідеї, викладені в книзі «Позиції українського руху», ляжуть в основу всіх реальних (не еміґрантських) програм української визвольної боротьби.

Варто прислухатися до його голосу… Майстренко Іван Васильович

О.П.Юренко

Іван Васильович Майстренко народився 28 серпня 1899 р. в містечку Опішня Зіньківського повіту Полтавської губернії. Учасник революційних подій, Український вчений та публіцист. Весною 1937 р. засуджений до 4 років ув’язнення у виправних трудових таборах. Звільнений у грудні 1940. Помер 18 листопада 1984 р. в Мюнхені.

На Україні ім’я Івана Васильовича Майстренка відоме лише вузькому колу фахівців. між тим, його непересічна життєва та політична доля, наукова та публіцистична спадщина заслуговують на значно більшу увагу.

І. В. Майстренко народився  28 серпня 1899 року в містечку Опішня Зіньківського повіту Полтавської губернії, його батьки належали до заможного прошарку: батько був монопольником державної крамниці, а мати походила з багатого селянського роду. В сім’ї було дев’ять дітей – Іван  був посередині – п’ятим. Оточення, в якому пройшли його дитинство і юність, – складність і своєрідність того періоду на зламі двох епох, помітно вилинули на формування життєвої поліції Івана Васильовича Майстренка.

На смерть Левка Майстренка

Крістофер Форд

Сумна звістка прийшла до нас, що в неділю 20 червня у Нью-Джерсі (США) після тривалої хвороби помер Левко Майстренко.

Левко був сином відомого українського марксиста й історика Івана Майстренка. Мешканець до німецького вторгнення 1941 року Харкова, Левко, ледве не потрапили до рук Ґестапо разом з батьком перебралися до Києва. Певний час він провів на західній Україні, де недовго був членом Української Повстанської Армії. З підставними документами він під кінець війни дістався Німеччини, де знайшов притулок у західній окупаційній зоні. Їх розлучили з батьком, якому через його комуністичну діяльність в Радянській Україні відмовили у в’їзді до США.

У США Левко разом із Всеволодом Голубничим, Борисом Левицьким та Іваном Майстренком став одним з провідних членів еміґрантської Української Революційно-демократичної Партії, що вона у 1948-1958 рр. у Мюнхені видавала часопис «Вперед». Особливо близькі стосунки у нього склались із Голубничим. Протягом багатьох років він підтримував тісний контакт з американською лівицею, будучи знайомим з такими її діячами як Макс Шахтман, Джуліус Джейкобсон, Ерл Браудер.

Про книгу «До хвилі» та її авторів

Іван Майстренко

Праця Сергія Мазлаха і Василя Шахрая «До хвилі» є досі неперевершеним по силі аргументації твором українського комунізму, що з марксо-ленінських позицій обґрунтовує українське радянське самостійництво. Вийшовши друком на початку 1919 року, ця праця стала теоретичною основою усіх течій українського комунізму — боротьбистів, укапістів, федералістів у КП(б)У; персональних виступів О. Шумського, М.Хвильового, М.Скрипника, М.Волобуєва та інших.

Автори книги «До хвилі» дореволюційні більшовики, які під час революції 1917 року працювали в Полтавській організації партії. Національна українська революція 1917 року своєю могутністю переконала їх, що національно-державне відродження України — непереборний факт і що без нього український народ не дістане свого повного соціяльного визволення. Перемога комунізму на Україні тільки через її цілковите усамостійнення — така девіза авторів праці «До хвилі».

Теоретик націонал-комунізму – Василь Шахрай

А. Б-ко (Іван Майстренко)

Поняття «націонал-комунізм» скомпромітоване й засуджене сталіністами як буржуазне переродження в комунізмі. І треба сказати, що в сьогоднішній дійсності це слово не зовсім вдале, бо найбільшими «націонал-комуністами», в розумінні апології власного націоналізму, є російські сталіністи, які безкарно нав’язують усім народам СССР російське старшобратство, возводячи в ранг попередників комунізму царя Петра Першого, Суворова і всіх носіїв російської імперіялістичної експансії, так суворо засудженої Марксом і Енгельсом. І от найбільші оборонці власного націоналізму російські сталіністи є сьогодні суддями над поняттям «націонал-комунізм». Проте по відношенню до старого українського большевика Шахрая ми залишаємо цю назву націонал-комуніста тому, що Шахрай сам першим ужив це слово і сам назвав свою політичну течію «націонал-комунізмом».

Це було сорок років тому. Шахрай був тоді членом першого робітниче-селянського уряду України, народнім секретарем по військовим справам, членом трійки від цього уряду на Берестейських мирних переговорах, а пізніше емігрантом в РСФСР, де він в Саратові, разом з іншим українським большевиком Сергієм Мазлахом (єврей по національності), випустив книжку «До хвилі (Що діється на Україні й з Україною)», де підсумував досвід боротьби за радянську владу на Україні і висунув ідею незалежної від Москви «Української Комуністичної Партії (большевиків)», поклавши в її основу ідею націонал-комунізму. Сам Шахрай був перед тим молодим гімназіяльним учителем на Полтавщині, закінчив, здається, Московський університет, володів німецькою, французькою й англійською мовами і був людиною добре освіченою, розумною і надзвичайно динамічною. Це був тип справжнього революційного вождя, яким йому одначе не довелося стати через свій єретичний ухил в комунізмі і через передчасну загибіль: він був розстріляний денікінцями на Кубані в Краснодарі в 1919 році. Його колеґа Сергій Мазлах був людиною значно слабшою інтелектуально і персонально: Книжка «До хвилі», як говорили тоді в Україні була написана одним Шахраєм і Мазлах підписав її тільки як однодумець, Шахрая, – пізніше Мазлах нічим не проявив себе по лінії націонал-комунізму. В роки непу він був керівником Центрального Статистичного Управління УССР, а в 30-их роках ліквідований мабуть за співпрацю з Шахраєм.

Фатальний бренд

Юрій Шаповал

Щоб пояснити, що таке «фатальний бренд» (а це назва «боротьбисти»), стартуємо двома цитатами.

Перша: «Боротьбисти — українська дрібнобуржуазна націоналістична партія, яка відображала класові інтереси сільської буржуазії, насамперед куркульства. Виникла в травні 1918 внаслідок розколу Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Назву дістала від найменування центрального органу партії газети «Боротьба». В березні 1919 Б. прийняли назву «Українська партія соціалістів-революціонерів-комуністів», а в серпні 1919, після об’єднання з лівою групою Української соціал-демократичної робітничої партії («незалежників») перейменували на «Українську комуністичну партію (боротьбистів)». Лідери партії — Г.Ф. Гринько, В.М. Блакитний, П.П. Любченко, Г.В. Михайличенко, О.Я. Шумський. За своєю ідейно-політ. платформою Б. були дрібнобуржуазною, націоналістичною партією, яка претендувала на політичну гегемонію на Україні, вела боротьбу проти Комуністич. партії та її складової частини — КП(б)У.

Націоналізм поневоленої нації

Ів.М-ко (Іван Майстренко)

Тепер, коли ідеї УПА починають приковувати увагу передових сил світу, коли, напр., ця тема стає центральною проблемою міжнароднього з’їзду соціялістичного студентства (див. звіт про цей з’їзд в цьому числі «Вперед»), коли журнал французьких революційних демократів, цієї ростущої не тільки у Франції, але також у Бельгії, Голяндії, Швайцарії, США і т. д., «третьої сили» хоче присвятити ціле число цим ідеям, тепер на весь зріст постає питання: чому ідеї УПА, ці єдинореальні й єдинотворчі протибольшовицькі ідеї, народились саме в Україні?

Чому їх не висунув якийсь інший поневолений Москвою народ? Чому їх не висунув«найпередовіший» російський народ? Це питання не академічне, воно має глибокий життєвий інтерес і приципове значення, воно з’ясує нам силу й слабість попереднього етапу української визвольної боротьби і підкаже, що саме в ідеях УПА має всесвітньоісторичне значення, тобто, що робить їх зразком і джерелом для всіх визвольних рухів світу, а що є скороминуще і не суттєве.