Posts Tagged 'література'

Антиутопія і тоталітарна держава в літературі й кіно

Роман Тиса

Художня література зрідка спонукає до розмови про політику чи державний устрій. Зазвичай, у центрі оповіді стоїть доля окремої людини або родини, набагато рідше — суспільної кляси або нації (як в історичному романі). Розгледіти в «середньостатистичному» літературному творі характеристики державного ладу — навіть в політичному детективі — нелегко. Але є два жанри, що вони самі по собі є аналізою держави, позаяк рідкісний твір, писаний в одному з цих жанрів, обходиться без більш-менш докладного опису суспільно-політичної системи. Йдеться про утопію і антиутопію.

Слово «утопія» (від грецької приставки οὐ- зі значенням «ні» й іменника τόπος — «місце» з типовим для топонімів суфіксом -ία) з’явилось у XVI ст. у назві книги (1516) анґлійського правознавця і державного діяча Томаса Мора (1478-1535) про ідеальний громадський лад на далекому острові Утопія. Назва книги стала загальною для всього жанру мрійництва про неістнуючу, але бажану державу — сильну, стабільну, справедливу. За минулі п’ять століть було написано багато утопій. Найвідомішими — крім вищезгаданої — стали «Місто сонця» (La città del sole, 1602) Томмазо Кампанелли (1568-1639), «Нова Атлантида» (New Atlantis, 1624) Френсіса Бекона (1561-1626), «Звістки нізвідки» (News from Nowhere, 1890) Вільяма Морріса (1834-1896). Місце дії цих творів мірою наближення до XX в. чимдалі частіше переносилося із заморських територій у майбутнє (яке бачилось світлим) і за межі Землі. Згодом майбуття письменникам-фантастам почало видаватися не таким безхмарним. Ба більше — проґнозована будучина перестала представлятися бажаною. Так виникла «антиутопія» — одночасно продовження утопії і її заперечення, утопія зі знаком «мінус», література-застереження. У минулому столітті було створено багато антиутопій — повістей, романів, кінофільмів. Одним з першопрохідців жанру вважається російський письменник Євґеній Замятін (1884-1937) і його книга «Ми» (Мы)[1]. Продовжити читання ‘Антиутопія і тоталітарна держава в літературі й кіно’

Утопія в беллетристиці

Леся Українка

Заголовок сеї розвідки, боюся, одразу може настроїти дуже скептично не одного з моїх читачів: «Утопія, та ще й беллетристична! Чи воно ж тепер пора гаяти час на утопії, коли життя владно вимагає будування позітивних, не утопічних ідеалів, та не так ідеалів, як реальних форм їх здійснення?» Провидячи це, я гадаю, що краще одразу вмовитися про термінологію. Що таке утопія? В науковому значінні це — якась така теорія впорядкування громадського життя, що не має ніяких шансів на здійснення і через те їй «нема місця» в реальному світі. В літературному значінні це — образ прийдешнього життя людського громадянства, змальований на тлі якогось позітивного, а часом і негативного ідеалу. Цей образ не конче мусить бути «утопічним» в науковому значінні, навпаки, коли така літературна «утопія» талановита або геніальна, то в ній завжди є хоч зерно чогось тривкого, здатного до життя, чогось такого, що доповнює наукову теорію, дає їй нову барву або хоч новий відтінок. Беллетристична утопія єсть або принаймні повинна бути тим «барвистим деревом життя», що помагає нам оцінити психологічну вартість «сірої теорії» для часів прийдешніх.

Вже в найдавніших пам’ятниках людської творчости ми стрічаємо елементи літературної утопії. Місце наукової теорії займала тоді прімітивна мораль і початкове звичаєве право, а на основі їх фантазія людська ткала візерунки бажаної прийдешности або вимареного, фантастичного минулого, зливаючи їх обох не раз в одну нероздільну фантасмагорію. Цікаво, що ці прімітивні «утопії», раз укоренившись у людських головах, ніколи вже не зникали без сліду, тільки перетворювались, «модернізувались», а все таки щось лишалось від них аж до самих новітніх наших часів — видно, людськості найтяжче забути свої мрії, либонь, тяжче, ніж свою реальну історію… Справді, хіба ж не вживаємо ми таких виразів, як, напр., «соціялістичний рай»? І не чудно нам, що слова й розуміння, такі далекі межи собою на просторах віків, єднаються раптом в одно речення без жадних переходів, так, наче між прадавньою легендою про рай і новітньою теорією соціялізму єсть якийсь кревний зв’язок. Продовжити читання ‘Утопія в беллетристиці’

Від Рабле до Вольтера

Микола Рябчук

Багато хто, мабуть, пам’ятає восьму пісню знаменитої «Орлеанської діви» Вольтера, опублікованої на Україні завдяки майстерному перекладові М. Рильського ось уже у чотирьох виданнях (1937, 1956. 1962 та 1985 рр.). Розповідається там про поєдинок французького рицаря Ля Трімуйля та англійця д’Аронделя, кожен з яких обстоює чесноти своєї коханої. З численних рицарських романів ми знаємо чимало таких поєдинків, як, зрештою, і пародій на них, — досить згадати хоча б геніального Сервантесового «Дон Кіхота» чи «Несамовитого Роланда» Аріосто. Останній твір, очевидно, мав на увазі й Вольтер, зокрема — аналогічний поєдинок між християнином Феррау та сарацином Рінальдо, котрі, завдавши один одному важких ран, усе-таки припинили бій разом, на одному коні, кинулися в погоню за Анжелікою, яка, очевидно, знудилась їхнім поєдинком. У Вольтера цей пародійний момент посилено: обох дам у його поемі викрадає «бандит із папиних підданців», що означає або радісну покірність обох панночок у цій пікантній ситуації, або ж цілковиту глухоту обох рицарів до їхніх криків про допомогу. До того ж Ля Трімуйль та д’Арондель у Вольтера залишаються цілком голими: вкрадено весь їхній одяг — адже ще перед початком поєдинку вони погодились:

Надворі спека — будем голі биться
І тим полегкість зробимо для дам,
Які за суддів мають бути нам.

Зрозуміло, що не заради спеки роздягає своїх героїв Вольтер, а таки передусім задля «полегкості» — у досить таки специфічному, «еротичному» розумінні. Продовжити читання ‘Від Рабле до Вольтера’

«Розправа» з «верховним» «патріархом»

Маріо Бенедетті

Передусім хочу пояснити, що в цій статті йтиметься про три романи — «Розправа з методом» Алехо Карпентьєра (Куба), «Ми, Верховний» Аугусто Роа Бастоса (Парагвай) та «Осінь патріарха» Габріеля Гарсіа Маркеса (Колумбія) — і в назві її немає самоцінної гри слів. З дивовижною (а може, й закономірною) випадковістю ці видатні романісти звернулися до однієї теми, розповівши про феномен латиноамериканського диктатора, цього «надпатріарха», який в одному романі (у Роа Бастоса) має ім’я та прізвище, а в двох інших виступає як символічна істота.

Напівсерйозно, напівжартома Карпентьєр якось казав, що його герой на 40 відсотків складається з Мачадо, на 10 відсотків з Гусмана Бланко, на 10 відсотків з Сіпріано Кастро, на 10 відсотків з Естрада Кабрери, на 20 відсотків з Трухільйо та на 10 відсотків з Порфіріо Діаса, а також має деякі риси Сомоси та Хуана Вісенте Гомеса[1].

Назви романів іронічні — іронією просякнутий і зміст творів. Іронія Карпентьєра зачіпає не лише героїв, а й самого Декарта; іронія Роа Бастоса виказує себе в гіперболізації хитрощів та марнославства протагоніста; іронія Гарсіа Маркеса полягає в тому, що він пропонує справжнього «патріарха» — майже без лапок — для того, щоб потім руйнація міфа справила особливо сильне враження. Продовжити читання ‘«Розправа» з «верховним» «патріархом»’

Негр у сучасній літературі

Освальд Бургардт

Останніми роками негр намагається завоювати собі місце в сучасній світовій літературі. Недавно одно німецьке видавництво випустило роман Афім-Асанги «Чорна Хвиля». Після «Батуали» Рене Марана це вже друга книжка, що знайомить нас з побутом далекої Африки, з легендами та звичаями чорних племен. Книжка проводить певну політичну тенденцію і вона бодай чи не сильніша від Маранової «Батуали» [1]. Рене Маран – цивілізований негр, добре знайомий з європейською літературою. Він гадає, що можна вплинути на Францію, щоби вона змінила свою колоніяльну політику, і мирними шляхами досягти поліпшення становища «чорних братів». Афім-Асанга, навпаки, не вірить у мирне розвязання справи; в ньому кипить та люта ненависть до гнобителів, що її довгими роками плекали в серцях своїх чорні люди. Він не хоче йти ні на які компроміси, він тому за революційну тактику.

Афім-Асанга служив у французькому колоніяльному війську, наприкінці війни його було послано до окупованих німецьких країн; там він самотужки вивчився французької мови й написав цією мовою свої нотатки, де й вилив своє обурення проти жорстокої цивілізації, що втягла його расу в європейську війну. Продовжити читання ‘Негр у сучасній літературі’

Антимілітаристський роман США

Наталя Овчаренко

«Die erste Kolonne marschiert… die zweite Kolonne marschiert… die dritte Kolonne marschiert,» — писав Лев Толстой у «Війні і мирі», розповідаючи про те, якими далекими від дійсності були генеральські «диспозиції». Книжки з історії другої світової війни, що виходять у США, своєю побудовою і змістом якоюсь мірою нагадують їх. «Die erste Kolonne marschiert» — напад японців на Пірл-Харбор і — у відповідь — переможні бойові дії американського флоту; «die zweite Kolonne marschiert» — висадка американських військ у Нормандії, die dritte Kolonne marschiert» — американські літаки скинули атомні бомби на Хіросіму і Нагасакі…

Американський журналіст Ральф Інгерсолл у книжці «Цілком таємно» розповідає історію вторгнення американських військ на європейський континент. Інгерсолл не професійний військовий, тому його книжка присвячена не стільки стратегії американської армії, скільки політичній історії підготовки і здійснення висадки в Нормандії. Це розповідь про причини, які затримали відкриття другого фронту. Автор розповідає про людей, які виступали проти відкриття цього фронту, про безліч бюрократичних бар’єрів, що перешкоджали планувати воєнні операції. Зокрема, він наводить уривок з плану «Оверлорд», в якому викладалися умови, за яких можливою була б висадка в Європі. Серед них були й такі: «Якщо вітер не буде надто сильним. Якщо приплив буде саме таким, як це потрібно. Якщо місяць перебуватиме у відповідній фазі…» Продовжити читання ‘Антимілітаристський роман США’

Ідеологічний стан новітньої французької літератури

Віктор Серж

Країна завжди має літературу, якої вона варта, або, краще сказати: вона має такий літературний крам, якого потрібує її владуща класа. Її потреби так само не однакові, як не однакові її суспільні чинники. Звідси виходить, що в кожній країні існує не одна, а багато ріжних літератур. Сучасна Франція має письменників католицьких, письменників фашистичного напрямку, що слугують буржуазії, заклопотані систематичною підготовкою превентивної контр-революції; гумористів, повних сарказму, — порнографів, що з усієї сили використовують розпусту побуту в годину смеркання й занепаду цивілізації; фабрикантів, які печуть авантурні романи для молоди й для широкої публіки, жадібної на легку розвагу; романістів салонів, альковів та будуарів; романістів- майстрів, акробатів і жонглерів слова. Крім того Франція має літературу корчів і суму, яка переходить від систематичних екстраваганцій до безмежного розпачу. Нарешті, вона має творчість невеликого числа чесних письменників, яким болить сучасність, болять рани й недуги минулого. Але глибоко захоплені старою буржуазною культурою, ці письменники не годні добачити на похмурих небосхилах першого сяйва будуччини. Продовжити читання ‘Ідеологічний стан новітньої французької літератури’


Травень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти