Павуки та мухи

Вільгельм Лібкнехт

Кожний знає оте волохате сотворіння з липучим тілом, з круглим опучкуватим черевом. В темних куточках, найдалі від соняшного світла будує воно собі розбишацьке гніздо. Оттуди й попада бідна необачна муха тай гине. Бридке страховище із блискучими баньками, довгими закрученими лапами як раз вдалось, щоб хапати та душити свою здобич. Те страховище — павук. Придивіться, як непорушно, як байдуже сидить він у куточку, та пильнує, чи не попаде яка здобич у його царство. Тай як-же зручно пряде він смертовбийчу тканину, щоб захопити та безпорадно обплутати бідну муху! Гидка потвора не жалує часу, щоб на скільки стане снаги поліпшити своі тенета. Зпочатку вона витягає одну нитку, потім другу, третю і так далі; потім протягає поперечні, звязує іх новими ниточками. Це все для того щоб здобич не подужала розірвати сітки, хоч би й як пручалася. Нарешті сітку виплетено, пастку налаштовано, втікти від неі неможливо. Павук вертається до свого схову і чекає, поки легкодушна муха з голоду прилетить шукати харчу. Не довго йому доведеться чекати — муха прелетіла незабаром. Скрізь кидається сіромаха на роздобутки, та ось одразу нагналася на розіпнуті тенета й заплуталася. Одразу вже видко, яка ій доля судилася! Павук уже запримітив свою здобич і кидає свій притулок. З хижим поглядом, із простертими лапами він помалу наближується до здобичі. Нема чого й хапатись! Бридка тварюка добре знає, що коли та нещасна жертва попалася — вже не втіче. Він уже наближується, втоплюючи в ній своі витріщені очі. Муха дубіє, тремтить… вона зачула свою видиму смерть, бажає визволитись і знесилюється в роспучних заходах… Всі труди, всі силкування даремні! Павутиння заплутується все дужче, нові нитки, нові петлі обхоплюють муху все міцніше, а павук тимчасом наближується. Знесилена, задихана, вона уже вся у владі свого ворога. Тоді бридке страховище простягає до неі своі чепкі лапи і — душить іі. Одразу воно починає ссати кров із тремтячого тіла своєі плохоі жертві; небавом, закропивши до часу згагу крови, кидає іі напів мертву, згодом вертається, знов ссе… Мука ця тягнеться довго, часом дуже довго, поки хоч крапелька крови зостається у бідолашній мусі. Хижий упиряка диха іі життям, глитає іі сили, впивається іі кровью і не спуска іі з очей, поки можна видушити хоч атом життєвоі сили, навіть з трупа. Нарешті муха здихає і іі, як непотрібне сміття викидають геть з павутиння. Перший подих вітерця — і вже помусі! Вдовольнився павук, нажерся і вертається у свій притулок. Він завдоволений і з себе самого, і з цілого світа і розмірковує собі, що, мовляв, за наших часів, путящим людям ще можна жити на світі.

Стиль Маркса

Вільгельм Лібкнехт

Існує думка, що у Маркса не було ніякого «стилю» — або був дуже поганий стиль. Так говорять люди, які не розуміють, що таке стиль, красномовці і фразери, які не зрозуміли і нездатні зрозуміти Маркса, нездатні стежити за льотом його думки, підноситися разом з ним на найвищі висоти знання і пристрасті і опускатися в найглибші глибини людських злиднів і людської занедбаності. Якщо можна було до когонебудь застосувати слова Бюффона: стиль, це — людина, то саме до Маркса: стиль Маркса, це — Маркс. Така до найглибшого нутра правдива людина, що не знала ніякого ін¬шого культу, крім культу істини, що в одну мить могла відкинути здобуті з труднощами теорії, які стали їй дорогими, — відкинути їх, як тільки вона переконалася в їх неправильності, повинна була і в своїх творах показати себе саме такою, якою вона була. Нездатний до лицемірства, нездатний прикидатися й позувати, Маркс завжди був самим собою і в своїх творах і в своєму житті. Безперечно, при такій багатосторонній, всеосяжній, багатогранній натурі і стиль не може бути таким однорідним, одноманітним або навіть монотонним, як у менш складних, менш широких натур. Маркс — творець «Капіталу», Маркс — автор «Вісімнадцятого брюмера» і Маркс — автор «Пана Фоґта», це три різні Маркси — і все ж, при всій їх відмінності, один Маркс — в цій троїстості все ж таки єдність — єдність великої особистості, яка в різних галу¬зях по-різному себе виявляє і все ж завжди лишається та сама. Звичайно, стиль «Капіталу» важкий, але хіба легкий той предмет, що в ньому викладається? Стиль не тільки людина, він є і матеріал — він мусить пристосовуватись до матеріалу. There is no royal road to science — до науки немає второваного шляху, тут кожен мусить невтомно працювати і напружуватись сам, навіть коли він має найкращого провідника. Скаржитись на важкий, труднозрозумілий або на¬віть незграбний стиль «Капіталу», означає тільки визнати власну лінивість мислі або нездатність мислити.

Хіба «Вісімнадцяте брюмера» незрозуміле? Хіба незрозуміла стріла, яка летить прямо в ціль і впивається в тіло? Хіба незрозумілий спис, який пущено певною рукою і який вражає ворога в саме серце? Слова «Вісімнадцятого брюмера», — це стріли, списи — це стиль, який плямує, убиває. Якщо ненависть, якщо презирство, якщо палка любов до свободи будьколи висловлювалися в палючих, нищівних, величних словах, то це у «Вісімнадцятому брюмера», в якому поєднались обурена суворість Таціта, убивча насмішка Ювенала і священний гнів Данте. Тут стиль стає stilus’ом, тобто тим, чим він первісно був у руках римлян, гострим сталевим вістрям, яке пише і коле. Стиль, це кинжал, що без промаху вражає прямо в серце.