Біля витоків «західного марксизму»: Лукач, Корш, Ґрамші

Роман Тиса

Марксизм після Маркса

Парадоксальною була доля марксизму в XX в. У Радянському Союзі — у країні, де правляча комуністична партія проголосила марксизм офіційною доктриною, — він впродовж довгих десятиліть вихолощувався, фальсифікувався і перетворювався на подобу державної реліґії. Замовчувались праці не тільки західних філософів-марксистів, але й російських революціонерів-більшовиків. Замість культивувати полєміку та міжнародний обмін думками щодо насущних питань сьогодення, у СРСР видавали та перевидавали «святе письмо» повних збирань творів Маркса, Енґельса, Лєніна та Сталіна з «додатками» — безкінечними тлумаченнями «святого письма». Тим часом на Заході, де марксистські партії програли боротьбу за владу, тривала жвава дискусія, народжувалися, обговорювалися, розвивалися або відкидалися нові ідеї. З цих дискусій постав так званий «західний марксизм» — не так специфічна течії, як узагальнююча назва для марксизму теоретиків, що жили та працювали насамперед у країнах Західної Европи та Північної Америки, — марксизм, вільний у своїх теоретичних пошуках від доґматизму і тематично ріжноманітний у своїх дослідах.

Коли сам Карл Маркс приділяв основну увагу виявленню економічних законів капіталізму, «західні марксисти» — хоча й не нехтували політичною економією повністю — свою головну увагу зосередили на питаннях методи, теорії пізнання, державного устрою, форм політичної боротьби, культури, психолоґії та ин. Проте протиріччя — попри можливе враження — між Марксом і його послідовниками з XX ст. тут немає. 1932 року побачили світло «Економічно-філософські рукописи з року 1844» (писані у квітні—серпні 1844 р.) — невідомий раніше твір молодого Маркса (на момент написання йому було 26 років), і світ побачив, що в центрі цього твору стоїть не тільки проблєма капіталістичної експлоатації, як у «Капіталі» (1867 р.) та инших його пізніх книгах, але також проблєма відчуження, спричиненого владою капіталу над людським суспільством.

Франц Кафка чи Томас Манн? Авангардизм і критичний реалізм у сучасній буржуазній літературі

Дьєрдь Лукач

Щоб уявити собі характер середовища, в якому народжується тепер буржуазна «літературна література», потрібен аналіз головних ідейних і формальних тенденцій, характерних для антиреалістичного мистецтва. Було б, звичайно, цікаво розглянути й «позалітературну літературу» — в ній найбільш гостро виступають деякі риси, зумовлені суспільним буттям. Наприклад, якщо говорити про культ психічних та фізіологічних збочень, то саме «комікси» з усією очевидністю показують, що подібний матеріал проникає в літературу з самого життя. Про те саме свідчить еволюція детективного жанру. В історичний «період упевненості», — скажімо, в часи Конан-Дойля, — письменники вихваляли сміливість і розум «спеціалістів», яким доручено охороняти майно буржуазії та її безпеку. Тепер детективна література пройнята страхом перед небезпеками, які першої-ліпшої миті можуть обірвати мирне життя буржуа, а єдиним шансом на порятунок чимдалі частіше стає щасливий випадок. У творах бульварної чи близької до неї літератури автори зводять випадковість, на якій будується «хеппі-енд», майже в «закон життя». Зрозуміло, власне літературний авангардизм нехтує такими дешевими компромісами.

Від проґресу до катастрофи

Перрі Андерсон

У безмежному всесвіті художньої літератури історичний роман — вже своїм визначенням — був і є послідовно найбільш політичним. Отже, не дивно, що він став предметом дослідження, напевне, найвідомішого з усіх творів марксистської літературної критики — Лукачевого «Історичного роману», писаного у 1930-ті на еміґрації в Росії. Саме на його твір слід взоруватися, роздумуючи над дивною еволюцією цієї форми, незалежно від того, куди ці роздуми заведуть. У Лукачевій теорії, ґрунтованій на доробкові Вальтера Скотта, є п’ять принципових моментів. Клясична форма історичного роману — епопея, що зображує докорінні зміни у народному житті почерез кілька репрезентативних людських типів, що їхнє життя змінюється під впливом потужних суспільних сил. Серед героїв твору бачитимемо й значні історичні постаті, проте тут вони будуть малопомітними, а їхня роля — другорядною. Замість них у центрі оповіді будуть звичайні, невидатні люди, що на «полі» їхнього життя сходитимуться у драматичному двобої крайнощі, протилежності, між якими їм судилося опинитися чи, краще сказати, вагатися, — така функція цих персонажів ув авторському задумі. Під цим оглядом романи Вальтера Скотта нагадують сцени, де розгортається траґічне змагання між низхідними та висхідними формами суспільного життя, в них віддається належне минулому тих, хто програв, але стверджується історична необхідність приходу переможців. Клясичний історичний роман, ознаменований появою «Веверлі», є гімном людському проґресові, що розвивається почерез конфлікти, що вони розмежовують суспільства та окремих людей.

Роза Люксембурґ як марксист

Ґеорґ Лукач

Економісти висвітлюють, як відбувається продукція серед вище згаданих відносин. Але вони не пояснюють нам, як витворилися самі ці відносини, тоб-то, не показують того історичного руху, що покликав їх до життя.

К.Маркс. Злидні філософії

1.

Не панування економічних мотивів у поясненні історії разюче відріжняє марксизм від буржуазної науки, а точка зору тотальности. Катеґорія тотальности, всебічне, вирішальне панування цілого над частинами є суттю тієї методи, що її сприйняв Маркс від Геґеля та, ориґінально переробивши, поклав в основу абсолютно нової науки. Капіталістичне від’єднання виробника від сукупного процесу виробництва, подрібнення трудового процесу на частини, за якого залишається поза увагою людська своєрідність робітників, поділ суспільства на атоми індивідів, що вони діють без пляну та без взаємозв’язку, навмання тощо мало справити глибокий вплив також на мислення, науку та філософію капіталізму. Фундаментальна революційність пролєтарської науки полягає не тільки в тім, що вона протиставляє буржуазному суспільству свій революційний зміст, але в першу чергу в революційній суті самої методи. Панування катеґорії тотальності є носієм революційного принципу в цій науці.

Критичні міркування щодо брошури Рози Люксембурґ «Російська революція»

Ґеорґ Лукач

Пауль Леві побажав видати писану в Бреславській в’язниці, але незавершену брошуру товаришки Рози Люксембурґ. Це видання здійснено підчас запеклої боротьби з К.П.Н. [Комуністичною Партією Німеччини] і III Інтернаціоналом; воно є одним з етапів цієї боротьби, так само як викриття «Vorwärts», як брошура Фріслянда лише служить иншим, глибшим цілям. Мається на меті не тільки похитнути авторитет К.П.Н., довіру до політики III Інтернаціоналу, але й самі теоретичні основи більшовицької орґанізації й тактики. Високий авторитет Рози Люксембурґ має послужити цій справі. Її спадщина має лягти в основу теорії ліквідації III Інтернаціоналу та його секцій. Відтак, на це недостатньо просто зазначити, що Роза Люксембурґ пізніше змінила свої погляди. Головне тут з’ясувати, якою мірою вона була права чи не права. Адже, абстрактно кажучи, цілком можна припустити, що в перші місяці революції погляди Рози Люксембурґ розвивалися б у хибному напрямку, що зазначена товаришами Варським і Цеткін переміна в її поглядах означала помилкову тенденцію. Тому слід передусім — незалежно від пізнішої позиції Рози Люксембурґ стосовно викладених у брошурі ідей — розібратися із самими цими поглядами. Тим більше, що деякі зі згаданих у ній розбіжності між Розою Люксембурґ і більшовиками з’явились уже в «Брошури Юніуса» і критиці її Лєніним, як, власне, вже в критиці Розою Люксембурґ лєнінської книги «Крок вперед, два кроки назад», в її статті, опублікованій 1904 року тижневиком «Neue Zeit», почасти вони відіграли ролю навіть у період створення проґрами «Спартака».

Що таке ортодоксальний марксизм?

Ґеорґ Лукач

Філософи тільки по-ріжному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його.

К.Маркс. Тези про Фойєрбаха

Це, властиво, доволі просте питання ставало предметом неодноразових дискусій як у буржуазних, так і пролєтарських колах. Але поступово добрим науковим тоном стало ставитися до віри в ортодоксальний марксизм лише іронічно. В умовах тієї великої розбіжності, що також, здається, панує в «соціялістичному» таборі в питанні, які тези становлять квінтесенцію марксизму, а які, відповідно, «дозволено» критикувати або відкидати, не втрачаючи при цьому права називатися «ортодоксальним» марксистом, стало здаватись все більш «ненауковим», замість віддатися «неупередженому» дослідженню «фактів», схоластично викладати, наче біблійні доґмати, положення й висловлення з давно написаних творів, уже почасти «перевершених» сучасними науковими дослідами, в них і тільки в них шукати джерело істини. Якби питання ставилося так, тоді найдоречнішою відповіддю на нього, само собою зрозуміло, була б співчутлива посмішка. Проте так просто воно не ставиться (і ніколи не ставилося). Далі припустимо (хоча це ще треба довести), що новітні досліди беззаперечно продемонстрували змістовну невірність всіх без винятку окремих висловлювань Маркса; в цій ситуації усякий серйозний «ортодоксальний» марксист міг би беззаперечно визнати всі ці нові результати, відкинути всі без винятку тези Маркса, при цьому ані на хвилину не відмовляючись від своєї марксистської ортодоксії. Відтак, ортодоксальний марксизм означає не некритичне визнання Марксових досліджень, означає не «віру» в ту чи  иншу тезу, не тлумачення якоїсь «священної» книги. Ортодоксія в питаннях марксизму радше стосується винятково методи. Вона є науковим переконанням, що в діялєктичному матеріялізмі знайдено правильну методу дослідження, що лише в дусі його основоположників ця метода може розвиватися, продовжуватися й поглиблюватися. Що всі спроби перебороти або «поліпшити» його привели лише до поверховости, до тривіяльности, до еклектики й тільки до цього мали привести.

Лукач проти модернізму

Ігор Самохін

Марксистська естетика — від початку досить квола підгалузь доктрини, побудована здебільшого на дуже побіжних і випадкових заувагах Маркса і Енґельса  на початку ХХ століття зіткнулась із небаченою перешкодою у вигляді розквіту розмаїтих аванґардів і модернізмів. Нові художні течії ніби й не обслуговували буржуазні смаки та інтереси, але й не поспішали викривати пороки капіталістичного суспільства та боротися за вселенську справедливість. Способи давати раду з новітнім мистецтвом у межах самого марксизму запропоновано було дуже різні, що згодом доповнило і так немалу низку розходжень між марксизмами західного і східного обряду. В обох випадках це не була теоретична еволюція на суто ідейному рівні. Західний марксизм, як показав Перрі Андерсон, розірвав зв’язок теорії та практики, розчарувавшись у догматизованому комунізмі та реалістичності революційних сподівань на як ніколи стабільних капіталістичних теренах, та спрямував свої інтереси у більш комфортну надбудову [1]. Зрештою марксистська естетика Адорно, видана 1970 р., повністю стала на бік автономного й асоціального модернізму, визнавши за ним емансипативний потенціал. Натомість у СРСР безліч політичних причин — нема потреби ще раз їх нагадувати — зумовили згортання розквітлого було в 1920-і роки авангарду та повернення до суворої естетики реалізму (з наліпкою «соціалістичний» задля ефекту новизни). Найвиразніший та найбільш притомний її представник — Міхаіл Ліфшіц — обґрунтував свої погляди на «хворе» модерністське мистецтво в книзі з промовистою назвою «Криза неподобства» («Кризис безобразия»), яка вийшла майже одночасно з «Естетичною теорією» Адорно.

Український націонал-більшовизм

Ґеорґ Лукач

Закордонна ґрупа Української Комуністичної партії у відкритому листі[1] звернулась до комуністів і революційних соціялістів Европи та Америки по допомогу «пригнобленій» Україні. Лист містить небагато нового: цей стогін лунає в усіх публікаціях антибільшовицької ліґи від октябристів до меншовиків байдуже, виходить він з джерела  буржуазного чи соціял-демократичного. В цій новій старій контрреволюційній заквасці звертає на себе увагу тільки те, що вона може спричинити ліквідацію більшовизму всередині III Інтернаціоналу. Відкритий лист роз’яснює: «В імя інтересів всесвітньої революції, в ім’я успіху комуністичного руху треба взяти під інтернаціональний контроль  російську революції».(стор. 61)[2] Але цей керівний орґан має крім всього иншого будуватися як нинішній Комуністичний Інтернаціонал. Він вимагатиме «включення в його всякої орґанізації й партії, яка визнає принціпи його й умови вступ».(стор. 66) Тобто всіх центристів, опортуністів, дрібних буржуа та націоналістів, що вони під впливом революційної хвилі (чи з инших поточно-політичних причин) бажають вступити до III Інтернаціоналу, не розуміючи при цьому суті комунізму, а тоді вже влагоджувати справи по-їхньому стане за норму. Так редакційний колектив цієї брошури заявляє — і цю заяву поділяє Українська Комуністична партія в цілому — що він стоїть  на позиціях III Інтернаціоналу, а сам кожним своїм словом — зі справжньою міщанської відразою — відвертається від ідей революційного централізму.