Листування Івана Лисяка-Рудницького й Романа Роздольського

Ярослав Грицак, Іван-Павло Химка

Якщо сприймати події 1989-1991 pp. y Центрально-Східній Європі як кінець XX ст. (в історичному, а не календарному сенсі), то сучасні дослідники післявоєнних десятиліть української історії мають справу із завершеною добою, що вимагає свого узагальнення. Це стосується рівною мірою й української історіографії. Розпад СРСР, зникнення Української PCP та постання на її місці незалежної України різко змінили політичну кон’юнктуру, в якій розвивалася українська історична наука. Старий поділ між радянською й еміграційною історіографією поступово зникає, і в розвитку досліджень історії України у пострадянські роки як на Сході, так і на Заході, спостерігається щораз більше паралелей і подібностей. Зокрема, це засвідчує майже повне зникнення марксистського напрямку та вихід української немарксистської історіографії за вузькі рамки колишнього двоподілу на народницьку та державну школи.

У міру того, як стара доба відходить у минуле, історіографи одержують вигідну часову перспективу для неупередженої оцінки розвитку української історичної думки у XX ст. Під цим оглядом особливо цікавим і важливим джерелом є листування Івана Лисяка-Рудницького та Романа Роздольського – чільних представників й одних з останніх епігонів державницького і марксистського напрямів. Незважаючи на засадниче розходження світоглядних позицій обидвох істориків, що неодноразово проглядає у самому листуванні, та різницю поколінь (звідси надзвичайно шанобливе звертання І. Лисяка-Рудницького до свого старшого колеги), вони у своїх листах спокійно й неупереджено обговорили цілий ряд першочергових питань новітньої історії України.

Публікація цих листів повинна послужити активізації досліджень творчості названих істориків і передовсім – Р. Роздольського. Бо якщо твори І. Лисяка-Рудницького широко спопуляризовані і знайшли заслужене визнання в сучасній Україні[1], то ім’я Р. Роздольського досі залишається маловідомим. У радянські часи його праці, зі зрозумілих причин, замовчувалися. Прізвище його не згадувалось навіть там, де потрібно було би згадати. Наприклад, 1974 p. y Києві вийшов друком збірник документів «Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772-1849)», де доволі часто цитуються матеріали з двотомника Р. Роздольського «Stosunki poddańcze w dawnej Galicji», але жодного разу не згадується прізвище автора, ніби книжка сама себе написала. Звісно, про Р. Роздольського не було статей ні в «Українській Радянській Енциклопедії», ні в «Радянській Енциклопедії Історії України». Коли ж його ім’я все таки згадували, то з обов’язковими у такому разі риторичними фігурами[2]. Як не парадоксально, але цей видатний український марксистський мислитель був набагато відоміший на «капіталістичному» Заході, ніж у СРСР.

Етичний соціалізм / Драгоманов як політичний теоретик (уривок)

Іван Лисяк-Рудницький

Драгоманов часто говорить про себе як про соціаліста, але не в’язує себе з якою-небудь окремою школою чи напрямком соціалізму. Є небагато концепцій, які мали б так багато різних і суперечливих значень, як “соціалізм”. Ось чому нам конче потрібно точніше з’ясувати, як Драгоманов визначав соціалізм.

“Я завше був соціалістом (ще в гімназії, де мені дали прочитати Роберта Оуена і Сен-Сімона), але ніколи не думав перекладати до нас просто, стереотипно ні одну з чужих соціалістичних програм”.

Ми, напевно, не помилимося, сказавши, що соціалісти, які самі не вийшли з робітничого класу є звичайно соціалістами з етичних причин. Однак, мало хто з цим погоджується. Звичайно соціаліст-інтелектуал схильний приховувати свої образи та сподівання за науковими причинами. Найпоширенішим логічним обгрунтуванням є ідея історичного детермінізму, який неминуче веде людство від капіталістичної до соціалістичної епохи.

Вирізняло Драгоманова не те, що він став соціалістом з етичних міркувань, а те, що він сам це усвідомлював.

Український комуністичний маніфест

Іван Лисяк-Рудницький

„До хвилі. Що діється на Україні і з Україною” — книга з небуденною історією. Первісне її видання появилося на початку 1919 року в Саратові. Автори, Сергій Мазлах і Василь Шахрай, були українські комуністи, що під час німецької окупації мусіли покинути батьківщину й тимчасово перебували в радянській Росії. Це перше видання недоступне від десятиліть. Примірники, що збереглися в Радянському Союзі, заховані від людського ока в спецфондах бібліотек. Здається, що ні один примірник видання 1919 року не опинився в жадній бібліотеці на Заході. Існування цього важливого твору було відоме західнім дослідникам із згадок та полеміки у радянській літературі 1920-их років, але їм ніяк не доводилося дістати текст до своїх рук. Щойно недавно пощастило видавництву „Пролог” у Нью-Йорку відшукати один примірник, що походив, мабуть, з якоїсь приватної збірки. Нове, здійснене „Прологом”, друге українське видання появилося в 1967 році.

Врешті, 1970 року видавництво Мічіґанського університету випустило англійський переклад, зроблений проф. Петром Й. Потічним Таким чином голос Мазлаха й Шахрая з півстолітнім запізненням таки дійшов до світової наукової громадськости. Обох авторів у той час уже давним-давно не було серед живих. Шахрай загинув ще в 1919 році, убитий російськими білогвардійцями на Кубанщині, де він працював у протиденікінському підпіллі, Мазлах зникнув у сталінських чистках 1930-их рр.