Posts Tagged 'Лапчинський'

Рец. на кн.: Д. Эрде. Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации

Ґеорґ Лапчинський

Д. Эрде. Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации. Под редакцией и с
предисловием Н. А. Скрыпника. Видавництво «Пролетарій», 1927 р., 274 стор., ціна 2 крб.

Книжка тов. Ерде, звичайно, не є науковою розвідкою з історії нашої революції за той короткий, але надзвичайно важливий відтинок часу, що автор узявся охопити – від березня 1917 до травня 1918 року. Це є лише збірка нарисів публіцистичного, газетного характеру, розміщених у хронологічному порядку, в яких автор старанно використав усі приступні на разі матеріяли, доповнивши їх своїми особистими спогадами про події, що їх активним співучасником і сам він був.

Правда, своїм вступом («Октябрь на Украине» – вместо введения) він намагається дати загальну характеристику цілого періоду, підвести соціологічні основи процесові радянізацїї України. Але саме цій частині найбільш бракує ясности і повноти в тому розумінні, що, подаючи фактичний матеріял, автор не досить узагальнює його й не робить відповідних висновків. Тому вона не зовсім задовольняє сучасного читача в його потребі зрозуміти, чому все ж таки радянській владі та її керовникові, комуністичній партії, так важко було, порівнюючи з Росією, досягти остаточної перемоги в країні, де маси народні, як це дальші події показали, революціонізовані були в усякому разі не менше, як на півночі. Продовжити читання ‘Рец. на кн.: Д. Эрде. Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации’

Перший період Радянської влади на Україні. ЦВКУ та Народній секретаріят (cпогади)

Ґеорґ Лапчинський

Члени першого Всеукраїнського з’їзду Рад, що примушені були покинути Київ, де Центральна Рада зірвала їхню роботу, приїхали до Харкова 20 грудня 1917 року[1]. Оскільки мені відомо, точного списку цих делегатів ніде не заховалося. Загальна кількість їх виносила з сотню чоловіка, бо чимала частина з різних причин до Харкова не доїхала, а повернулася на місця, куди їх викликала потреба особисто керувати революційними подіями, або й просто забарилася в Києві, відставши від основної групи своїх товаришів за того безладдя та поспішливости, підчас яких стався самий від’їзд. Як відомо, у нас, у провідної більшовицької групи, план, що далі робити, був уже остаточно встановлений: притягти до участи в з’їздові делегатів Донецько-Криворізького обласного з’їзду, поставити перед таким об’єднаним з’їздом основні питання, пророблені вже на Всеукраїнській партійній конференції – про оголошення України радянською республікою, про скасування Центральної Ради та обрання єдиного Всеукраїнського радянського центрального органу влади.

У процесі короткої часом, але надзичайно інтенсивної спільної роботи, ми добре познайомилися між собою, і в нас утворилася певна психологічна єдність, що робила з нас щільно звязаний дисциплінований колектив. А той факт, що всі ми були не місцеві, харківські, а приїхали з инших місцевостей українських і раніш у Харкові не працювали, це ніби-то абстрагувало нас од усяких місцевих, локальних інтересів та настроїв і примушувало підходити до всіх питань із загально-українською точкою погляду, дбати про цілу Україну. Згадуючи себе й рівняючи свої настрої з настроями инших товаришів, мені здається проте, що кожний з нас того часу був великим патріотом своєї місцевости – свого міста, губерні. Це пояснювалося тою великою роботою, що кожному довелося /159/ проробити від перших днів революційних саме там, де його революція спіткала та тим великим революційним ентузіязмом, що кожний пережив підчас першої революційної хвилі разом з широкими народніми масами тієї місцевости. Але всі ми, приїхавши до Харкова, опинилися відрізані від своєї, так би мовити, революційної «отчизни» – десь там, на Правобережжі або на Полтавщині чи Чернігівщині, на той день захоплених ворожими силами Центральної Ради; звільнити їх, повернути там владу робітникам та селянам, радам їхнім – кожному з нас якось суто інтимно, особисто бажалося. Але ми вже бачили, що це є можливе лише у всеукраїнському маштабі, спільними силами знищивши спільного ворога. Продовжити читання ‘Перший період Радянської влади на Україні. ЦВКУ та Народній секретаріят (cпогади)’

З перших днів Всеукраїнської Радянської влади (спогади)

Ґеорґ Лапчинський

Тепер, через 10 років після Жовтневої революції, важко собі уявити, до якої міри далекою та чужою ідея всеукраїнської єдности була для переважної більшости тих послідовно-пролетарських революціонерів, на котрих саме історична доля поклала утворити українську робітничо-селянську державу, об’єднати всіх трудящих нашої країни навколо свого, революційно-соціялістичного уряду.

Тепер, коли ми маємо централізовану партійну організацію, коли нашою республікою дійсно керує наш власний радянський уряд, коли буйно зростає економіка України, як окремої господарчої одиниці, і таким же темпом развивається наша своєрідна національна культура, коли радянська Україна стала справжнім організаційним центром для всієї української нації, для всіх трудящих українців, хоча б вони й жили за межами Радянського Союзу, – тепер не може бути такого свідомого революціонера, щоб він не відчував органічно, як безповоротно перекреслено мапу географічну дореволюційної Европи, зокрема Европи східньої, як цілковито развіялася мара, що нависною хмарою сліпила очі народам Романовської імперії. Всякі ухили від такої психології, всякі пережитки «єдино-неділімовських настроїв» тепер ми справедливо пояснюємо дрібнобуржуазним, обивательським впливом провінціяльної мійської російської та зросійщеної інтелігенції, з її звірячим націоналізмом на тих, хто не зумів остаточно від неї відмежуватися, – звязаний з нею або походженням, або через свій недостатній культурний рівень підпавши її ідейній геґемонії. Продовжити читання ‘З перших днів Всеукраїнської Радянської влади (спогади)’

Національна політика за десять років соціяльної революції

Георг Лапчинський

Червневі тези «Про підсумок українізації», що ухвалив торік Пленум ЦК КП(б)У, до кінця вичерпують питання про те, яку політику національну повинен провадити пролетаріят та його партія по всіх колишніх колоніях Російської імперії, а зокрема в нас, на Україні, яких методів треба вживати в цій справі та яких труднощів, проводячи цю політику, доводиться зазнавати і які перешкоди поборювати не лише з боку инших клас та груп, а навіть і в середині самого робітництва – з боку несвідомих його шарів або окремих товаришів, що підпали впливові класово-ворожої ідеології. Але навряд чи буде помилкою сказати, що багато ще перед нами зосталося роботи, щоб ідеї, в цих тезах зформуловані, твердо засіли в свідомості широких мас робітничих і всіх чисто комуністів, що на Україні працюють. Тут є ще широке поле й для наукового розроблення окремих питань, їх безліч намічено в цім надзвичайної ваги та змістовности документі й для великої популяризаторської праці. Не дурно-ж і резолюція останнього пленуму ЦК КП(б)У знов таки констатує, що «процес українізації є далекий ще до закінчення й вимагає безустанної уваги та волі його провести з боку партійних організацій та звертає особливу увагу на слабкий темп українізації партійного активу» (принаймні в промислових індустріяльних організаціях), і пропонує усім парторганізаціям підсилити роботу українізаторську, особливо в партії та в ЛКСМУ та висовувати українців на керівну роботу. І якщо для декого все те, що є в тезах, взагалі знайоме, передумане й відчуте, то вони ніколи не повинні забувати, що їхній політичний розвиток ішов у цій справі иншими шляхами, через деякі особливості й ненормальності політичної історії нашої країни. Першорядної ваги завданням є допомогти цим товаришам засвоїти й зрозуміти ту політичну лінію, яку накреслила й рішуче взялась проводити партія в національнім питанні. Ніколи ще не було, щоб наша партійна лінія не виправдила себе, а маси робітничі не побачили нарешті її правдивости й не пішли за нею. Так буде й зо всіма, хто поки-що не зовсім зрозумів нашу національну політику. Продовжити читання ‘Національна політика за десять років соціяльної революції’

Повернувся назавжди. Лапчинський Георгій Федорович

Л.І.Євселевський, О.П.Юренко

Георгій Федорович Лапчинський народився 20 квітня 1887 р. в Петербурзі в сім’ї військового лікаря. Член першого Радянського уряду України – Народного Секретаріату та ВУЦВК. перших трьох скликань. Заарештований у 1935 р. по звинуваченню у належності до “Української військової організації”. 8 вересня 1937 р. засуджений до розстрілу. Реабілітований 29 червня 1956 р.

Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції стала важливою віхою у розвитку революційної боротьби трудящих. Хвиля революційного піднесення докотилася і до Кременчука. Ніякі запобіжні заходи місцевої влади не змогли зупинити наростаючий революційний порив. Зранку 4 березня застрайкували всі підприємства Кременчука, відбулися багатолюдні мітинги та демонстрації. Спеціально організовані робітничі групи обеззброювали жандармів, відправляли їх у в’язницю. Увечері 4 березня місцеві органи самодержавства припинили практично своє існування.

На заводах і фабриках, у гарнізоні Кременчука 4-6 березня проходили вибори представників до Ради робітничих та солдатських депутатів. Головою виконкому міської Ради було обрано більшовика Георгія Лапчинського.

Георгій Федорович Лапчинський народився 20 квітня 1887 р. поблизу Петербурга в родині військового лікаря. Батько помер, коли хлопцю ледь виповнилось чотири роки. Вихованням сина опікувалась мати – випускниця петербурзьких педагогічних курсів. Продовжити читання ‘Повернувся назавжди. Лапчинський Георгій Федорович’

Георгій Лапчинський, лідер “групи федералістів” у КП(б)У

В. Харченко

У грудні 1926 р. “Летопись революции” — журнал Комісії з історії КП(б)У і Жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У опублікував спогади Г.Лапчинського про проведену наприкінці листопада 1919 р. в Гомелі нараду більшовиків не окупованих денікінцями регіонів України. Пояснюючи, що спонукало його взятися за перо, автор статті зазначив: “…Історія скликання цієї наради, хід її і наслідки становлять безперечний інтерес для історії партії і революції на Україні”. Редакція журналу, погодившися з Лапчинським, що “Гомельська нарада … повинна зайняти своє місце в політичній історії КП(б)У”, уточнила: “головним чином тому, що на ній укапістським настроям у рядах нашої партії було завдано рішучого удару”.

Означення “укапістський” походить, як відомо, від абревіатури УКП (Українська комуністична партія, що існувала в 1920 — 1925 рр. паралельно з Комуністичною партією (більшовиків) України, становлячи відносно неї легальну опозицію). Суть укапізму — одного з різновидів т.зв. українського націонал-комунізму “Комуніст України” докладно висвітлив у першому номері за 2000 р., передрукувавши з журналу “Більшовик” за 1925 р. статті визначного діяча КП(б)У М.Скрипника “Об укапизме” і лідера УКП А.Річицького “До єдиної партії”. Продовжити читання ‘Георгій Лапчинський, лідер “групи федералістів” у КП(б)У’


Травень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти