Аванґард і кіч

Клемент Ґрінберґ

Одна й та сама цивілізація одночасно продукує дві такі ріжні речі, як-от поему Томаса Стернза Еліота і популярну пісеньку, картину Брака і обкладинку «Сетедей івнінг пост». Усі чотири витвори схожі на культуру та формально становлять частину однієї культури і продукт одного й того самого суспільства. Тут, одначе, їхня подібність закінчується. Вірш Еліота і вірш Едді Ґеста[1] — чи є настільки широкий погляд на культуру, що він дозволив би нам вгледіти між ними чіткий зв’язок? Що така відмінність істнує в рямцях єдиної культурної традиції, і що вважається сама собою зрозумілою, чи вказує це на те, що відмінність є природним станом речей? Чи це щось нове й притаманне лише нашому часу?

Щоби відповісти на це запитання, потрібно щось більше за звичайне дослідження з естетики. Мені здається, потрібне докладніше та ориґінальніше — ніж це робили дотепер — дослідження зв’язку між естетичним досвідом, що його переживає конкретна — не узагальнена — людина, і суспільно-історичними контекстами, серед яких цей досвід переживають. В результаті отримаємо відповідь не лише на вище поставлене запитання, але й на инші, можливо, важливіші питання.

Про деякі буржуазні концепції «масової культури»

Валентина Крючкова

Виникнення проблеми «масової культури» тісно пов’язане з важливими суспільними процесами, що відбувалися протягом XX століття — століття велетенських масових рухів, не-чуваного піднесення соціальної активності трудящих. Мільйони знедолених стали масовою діючою силою; ті, що становили «периферію» суспільства, опинилися в центрі подій.

Зростання промислового виробництва і, відповідно, урбанізація, посилена мобільність населення, стирання в культурі регіональних рис, поширення письменності, скорочення часу виробничої зайнятості і, завдяки наполегливій боротьбі трудящих, певне підвищення матеріального рівня життя — все це породило масову потребу в культурі.

Водночас були створені й технічні засоби для задоволення цієї потреби: поліграфія, фотографія, радіо, звукозапис, кіно і телебачення, які відкрили широкі можливості для інтенсивної й екстенсивної пропаганди культури.

Проте в капіталістичних країнах ці тенденції суспільного розвитку сприяли тому, що каналами масової комунікації ринув потік кітчу, низькосортної літератури, псевдомистецтва, беззмістовної і примітивної інформації. Це викликало різко критичну реакцію інтелігенції, а потім і спроби пояснити причини та джерела цієї «масової культури».

Єдність ексцентричних одинаків. «Ми» ансамблю Rolling Stones

Татьяна Чередниченко

Менеджер Ендрю Луґ Олдгем, який став опікувати Rolling Stones 1963 року, вирішив цей ансамбль побудувати на контрасті зі стилістикою популярного рок-колєктиву Beatles. Художня чарівність Beatles була пов’язана, зокрема, з особливим характером звучання ансамблю — «підлітково-чистим», в якому всі чотири голоси зливалися в несуперечливу єдність. Це звучання перетворювало квартет на архетип молодіжного гурту.

Архетипу молодіжного гурту Олдгем протиставив стилізацію такої «протестної» поведінки, що вона націлена передусім на прояв індивідуалізму. Шестеро Stones стали архетипом індивідуалістичного виклику суспільним нормам. Менеджер всіляко сприяв посиленню мотивів епатажу в зовнішності і поведінці музикантів, фіксації індивідуалістичної «брутальности» в текстах, відпрацюванні відповідного звучання, що народжувало образ еґоцентризму та насильства.

Stones і до Олдгема вели себе на естраді буйно. Ось як описує набутий Stones імідж історик: «Спочатку це були шість юнаків, які збудували собі палац вічних задоволень і грали у своє життя як у гру. Іноді їх гри бували приємними, але частіше їх ігри були принизливими, нудотним… Вони показували язик публіці; одягалися у чудернацький одяг, що викликав шок»[1]. «Викликали шок», як свідчить преса, зокрема, костюми офіцерів СС зі свастиками на рукавах або жіночі вбрання[2].