Posts Tagged 'кіно'

Людина й засоби масової інформації у фільмі «Відеодром»

Роман Тиса

«Відеодром» — науково-фантастичний трилєр, знятий канадським режисером Дейвидом Кроненберґом 1983 року. Кроненберґ — режисер з «непевним статусом»: його не можна однозначно зарахувати ані до виробників комерційного кіно, ані до «незалежних». Однією ногою він стоїть в авторському кіно (він написав сценарії більше ніж до половини своїх фільмів), а другою — в «мейнстрімі» (його кінострічки потравляють у широкий прокат), він — культовий режисер-лавреат (спеціяльний приз журі на Канському кінофестивалі 1996 року за фільм «Автокатастрофа»).

Дія фільмі відбувається у великому місті. Головний герой фільму — один Макс Ренн, співвласник маленького кабельного телєканалу, що спеціялізується на низькопробних передачах і еротичних фільмах. Одного дня він ловить на супутникову антену трансляцію, що її зміст (порноґрафія, тортури, насильство), як йому здається, міг б бути цікавим авдиторії його каналу. Він ще не знає, що перегляд цих трансляцій викликає галюцинації і смертоносну пухлина мозку. Згодом Ренн з’ясовує, що трансляції веде таємна орґанізація правих фундаменталістів і борців за чистоту суспільної моралі під назвою «Відеодром»: їхня мета — очистити суспільство від «моральних виродків». Їм протистоять инші змовники — адепти «нової реліґійности» в дусі «нью-ейдж» (New Age) з «Нової плоти відео»; ними телєбачення використовується не для заподіяння шкоди здоров’ю, а для лікування і духовного відродження (у всякому разі так заявляють вони самі). Зрештою, Ренн, що в його свідомості поступово зовсім стирається грань між дійсністю і видимістю, стає маріонеткою в руках спочатку одних змовників, потім — инших. У фіналі він покінчує життя самогубством. Фільм знято в естетиці, близькій до естетики «сміттєвого кіно» (trash cinema): натуралізм у ньому доведено до крайнощів, надто в сценах мутації і розпаду людського тіла. Продовжити читання ‘Людина й засоби масової інформації у фільмі «Відеодром»’

По темний бік фільмів про війну

Рец. на фільми: «Темні часи» (Darkest Hour, реж. Джо Райт, 2017 р., Велика Британія) та «Дюнкерк» (Dunkirk, реж. Кристофер Нолан, 2017 р., Велика Британія)

Минулий рік потішив любителів воєнних драм: на екранах з’явилися фільми «Дюнкерк» і «Темні часи». Оскільки обидва фільми — так сталося — показують епізоди Битви за Францію, то критики й усезнайки раділи, що можна поговорити про «пандан», про «по той бік Дюнкерка», про «ріжні погляди». Та якщо ще зо десять-двадцять років тому інтерес до історії був похвальним — складна-бо тема, то тепер очевидно, що й туди лізуть усі, кому охота. «Історичні» фільми та книги, призначені для масового вжитку, подібні до реконструкторства: ніби й костюми ті, ніби й фурт-фурт ладують хвацько, ніби й вибухи правдоподібні — картинка красива, а от зміст небездоганний.

Казка про бочку

Віскі ллється, сповнюючи келих ущерть, — у світі криза. Яєчня шкварчить — Британія загрожена війною. Квасоля стрибає з бляшанки на тарілку — обирають очільника уряду. Щотемніша ніч, то вищим є владний шабель. І світить нам одна-єдина провідна зоря — Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль. Продовжити читання ‘По темний бік фільмів про війну’

Кіно

Poмaн Πiщąлoβ

Напевне, невипадково найпопулярнішим видом мистецтва в буржуазному суспільстві є кіно. Инакше й бути не може в суспільстві, в якому стосунки між людьми постають у фантастичній формі стосунків між речами, коли речі спочатку відокремлюються від своїх хазяїв, а потім заступають їхнє місце. Речі репрезентують людей. Кіно — гра тіней, омана, містифікація, ілюзія (згадаймо, як на початку XX ст. — кіно тільки встигло народитися —його називали й кінематоґраф, й ілюзіон). Ілюзія ж є способом, у який працює капіталізм, зокрема в ідеолоґічній царині. Створення ілюзій — головне завдання ідеолоґії й кіно. Комерційне масове кіно робиться з кліше, обмеженого набору сценаріїв, розрахованих відразу на всі прошарки населення, яких кіно заохочує не до критичного сприйняття чи осмислення, а до примирення з дійсністю і пристосуванням до неї. Так, наприклад, пресловутий «щасливий кінець» (happy end) заохочує до пасивного споглядання: не треба хвилюватися чи — не дай боже! — діяти; все і так (без нас) буде добре. Комерційне кіно викликає інтенсивні емоційні переживання, виводячи глядачі з рівноваги, і активно експлуатує цей стан, контрабандою проносячи в залу та «продаючи» йому свій ідейний зміст. Продовжити читання ‘Кіно’

Довженко і Сталін

Віталій Юрченко

СТАЛІН

Починати доведеться зі Сталіна, бо саме він ініціював подію, про яку піде мова далі.

З0 січня 1944 року відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б). Можна сказати, що це було розширене засідання, бо на нього запросили ще й діячів культури.

Заради чого ж зібралося таке поважне товариство? Йшла війна, і країна жила тим, що відбувалося на фронті. Але не воєнні справи зібрали всіх цих людей у Кремлі. Військових не покликали.

Мало відбутися обговорення кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні». Автор був присутній, а разом з ним інші представники української літератури. 1944-й рік – це рік 10-ти знаменитих сталінських ударів, коли мала бути звільнена від німецько-фашистських загарбників уся окупована територія Радянського Союзу. Після першого удару було ліквідовано ленінградську блокаду, а в результаті другого, третього визволено Україну. Отже треба було, мабуть, очікувати генеральних настанов вождя про завдання літератури і мистецтва у житті визволеної України. Продовжити читання ‘Довженко і Сталін’

Культ тілесності у фільмах Пазоліні

Леся Прокопенко

Це почалося в 1975 році, коли режисер зрікся «Трилогії життя», того, що також називалося «святом життя», аргументуючи свою відмову усвідомленням неспроможності в сучасному світі зняти фільм, де панувала би безпосередня краса тіла — вона, як виявилося, людей не лікувала, а лякала. Потім в автора загострюється відчуття приреченості, реалій смерті, безглуздого насилля, самоприниження та нищення, піком чого стала стрічка «Сало, або 120 днів Содому». А. Бернатоніте вважає, що зневіра в щасливості буття стала катуючою підготовкою до загибелі, закривши шляхи назовні з «пекла свідомості», диктатури розуму. Продовжити читання ‘Культ тілесності у фільмах Пазоліні’

П’єр Паоло Пазоліні та його фільм «Сало: 120 днів Содому»

pasolini-salo

Poмaн Πiщąлoβ

Фільм П’єра Паоло Пазоліні — це інтерпретація однойменного роману маркіза де Сада, яку той, за легендою, написав під час свого тривалого ув’язнення у Бастилії. Роман розповідає про витончену розпусту чотирьох французьких аристократів у замку Сіллінґ у Шварцвальді.

«Сало: 120 днів Содому» (Salò: le 120 giornate di Sodoma, 1975) — не єдине звернення Пазоліні до світової мітолоґії. Першим таким досвідом став фільм «Євангеліє від Матвія» (Il vangelo secondo Matteo, 1964) — нетрадиційне прочитання життєпису Христа принесло автору спеціальний приз журі Венеціанського кінофестивалю. Потім були перекази леґенд дохристиянської культури Стародавньої Ґреції — «Цар Едип» (Edipo re, 1967) і «Медея» (Medea, 1969). Що відрізняє Пазоліні від інших інтерпретаторів мітів? Одержимістю коханням. Це, у всякому разі, головна тема його «Квітки тисячі й однієї ночі» (Il fiore della mille e una notte, 1974) — «фільму дороги» на матеріалі середньовічного магометанського Сходу: на усе готов герой заради повернення своєї улюбленої рабині. У «Декамероні» (Il Decameron, 1971) об’єктом дослідження є романтичні стосунки статей і народження Бога. Гімн спасінню за допомогою любові між чоловіком і жінкою, виконаний акторами-аматорами з натуралістичним подробицями. Цікаво в цьому зв’язку відзначити, що сам автор «Декамерону» Боккаччо наприкінці життя зрікся своїх ранніх творів і написав «Корбаччо», анафему жінці, у якій оголосив світу про її диявольську сутність. Продовжити читання ‘П’єр Паоло Пазоліні та його фільм «Сало: 120 днів Содому»’


Жовтень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лип    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти