Таємничий концерт

Алла Загайкевич

Леонід Грабовський — одна з найпарадоксальніших постатей сучасної української музики. Композитор, для якого мистецтво — це завжди «нове мистецтво», а бути митцем — означає прокладати свій шлях у ньому. Композитор, що з перших кроків у музиці надзвичайно свідомо ставився до творчости, відшукуючи насправді її «вічні закони»: звертався до праць старих поліфоністів, дослухався до знахідок сучасників, ви¬вчав теоретичні праці европейських митців-аванґардистів — композиторів і художників, виробляючи власний метод композиції, а в останні роки захопився вивченням «композиції за допомогою комп’ютера».

Композитор, чия діяльність у колі «Київських аванґардистів» закладала підвалини самого поняття «українська нова музики» і від’їзд якого з України у 1981 році нікого не здивував.

Крізь його шлях проглядають долі багатьох українських першовідкривачів «нового мистецтва» — яскравий спалах творчої енергії в молоді роки, плідна заглиблена праця… мовчання… спочатку нетривале, потім довше… несвідоме, усвідомлене…

І все ж таки — невпинний шлях «до музики».

Капіталізм, бідність і русифікація

Степан Величенко

Naomi Klein. The Shock Doctrine: the Rise of Disaster Capitalism, Metropolitain Books, 2007.

Після 1945 року населення обох Америк, Західної Европи та Східної Азії зажило за високими стандартами. Уможливила це капіталістична економіка кейнсіянського, тобто змішаного (чи соцІял-демократичного) типу, яка ґрунтувалася на урядовому регулюванні корпоративної діяльности задля збереження достойних зарплат, громадської інфраструктури, соціяльних служб та справедливого оподаткування банків і великих корпорацій. Кейнсіянський капіталізм безпроблемним не був, він потребував вдосконалювання, але в 1980-х роках група власників корпорацій, політиків правиці й економістів вирішила не реформувати його, а відкинути зовсім, замінивши таким, де уряд не регулював би корпоративної діяльности і впливів капіталу, не оподатковував банків і не переймався інфраструктурою та службами. Відтоді цей неоліберальний капіталізм, що виник у США та Британії, почав ширитися світом.

У результаті цього в усьому світі, крім Китаю, темпи економічного росту, загального й на душу населення, а також і покажчики соціяльного добробуту знизилися порівняно з періодом до 1980 року, натомість зросли корпоративні прибутки, бідність, хвороби, голод і безробіття. Хоч особисті інтереси та раціональні аргументи відіграли свою роль у таких трансформаціях, не обійшлося й без фізичного і психологічного насильства, — так стверджує у своєму світовому бестселері «Доктрина шоку» Наомі Кляйн[1]. Хочете врятувати вашу країну? Продайте її! Не хочете — примусимо!

Спів, запозичений у світу

Юрій Чекан

Надзвичайно складно дібрати слова, щоб схарактеризувати музику Вален­тина Сильвестрова. Складно вже тому, що жодне слово, навіть найточніше, найпереконливіше і найпоетичніше, не передасть тонких змістів творів Сильвестрова – таких, що постають, існують і розвиваються в суто інтонаційній, несказанній сфері. Названі й висловлені, мерехтливі сенси, плинні асоціяції та численні змістовні обертони цієї музики конкретизуються – і тим самим втрачають унікальну й неповторну багатовимірність. Можна, звісно, говорити про зовнішні параметри творчости Сильвестрова, наприклад, про жанрові пріоритети ком­позитора. Тут, безумовно, домінує інструментальна музика – від симфоній і вокально-симфонічних композицій до камерних ансамблів та фортепіянних опусів, хоча суттєву частину творчого доробку складає камерно-вокальна лірика. Можна констатувати певні композиційні техніки, що їх використовує митець (у музиці европейської традиції кількох останніх століть немає, певно, жодної, якої композитор не мав би у своєму арсеналі). Можна простежити зовнішню «еволюцію» Сильвестрова (вона буде пов’язана з руйнуванням закостенілих та «модних» канонів – і соцреалістичних, і аванґардистських). Але всі названі (і неназвані) ракурси відкриють нам тільки зовнішній шар Сильвестровської музики. Її сутність в іншому. Цю сутність можна відчути – безпосередньо, вслухаючись в інто­наційну плоть творів Сильвестрова. Її можна зрозуміти – і кращим ко­ментатором у цьому процесі постає сам композитор, глибоко, точно і тонко прояснюючи свої позиції. Нарешті, її можна осягнути – поєднавши напружене вслухання з неквапливим вдумуванням…