Війна та революція

Карл Корш

Відношення війни до революції стало одним з найважливіших питань нашої епохи. Крім того це відношення стало одним з найбільш заплутаних питань нашого часу, коли бувші прибічники політики невтручання виступають за втручання, пацифісти шумно вимагають війни, націонал-соціялізм прагне імперії та миру, а комуністи-проповідники революційної клясової війни смиренно відхиляють насильство як знаряддя внутрішньодержавної та міжнародної політики.

Тоді як підхід до питань війни та миру загалом не матиме жадного сенсу, уважне ознайомлення з історією покаже, що війна, якою ми її знаємо сьогодні, була неявно притаманна сучасному буржуазному суспільству від самого його початку — від XV і XVI ст.ст., і що — і це ще цікавіше — всі кроки історичного розвитку шляхом проґресу супроводжувались якщо не самою війною, то низкою насильницьких подій, причому війна завжди становила важливу частину цих подій. Це зовсім не означає, звичайно, що війну — та инші форми колєктивного насильства — неможливо поступово впорядкувати та врешті-решт повністю усунути з життя людського суспільства. Зараз йдеться не за таку дальню перспективу. Центральною темою цього твору є відношення війни до революції у наш час, а також ріжні суперечливі та взаємодоповнюючі тенденції, що їх можна розкрити у попередніх фазах історичного розвитку.

«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (II)

Марсель ван дер Лінден

Глава друга. Від Жовтневої революції до сталінських часів (1917-1929)

Роки 1917–1929 позначили період, коли соціяльна ситуація в Радянському Союзі була у всіх відношеннях непевною і нестабільною. Спочатку новий режим вважав, що він швидко вирветься з політичної ізоляції завдяки революції у Західній Европі. Але ця революція не відбулась. Постійно відчувалась загроза іноземної інтервенції. Коли минули хаотичні роки «воєнного комунізму», настали часи «нової економічної політики», що вони відзначились напруженими відносинами між державою і ринком. На той час ніякого «плянового розвитку» не відбувалось.

Якщо Радянський Союз чимось відржнявся від західних капіталістичних країн, ця ріжниця, схоже, полягала насамперед у непропорційно великому державному секторі економіки, а також у тому, що нові керівники державного апарату прийшли до влади через повстання робітників і селян, керовані марксизмом (а пізніше лєнінізмом). Суспільні орґанізаційні форми, які в 1930-і рр. нададуть Радянському Союзу нового вигляду (колєктивне сільське господарство, п’ятирічні пляни), були ще невідомі та їх ніхто не міг передбачити. Сама ідея суспільства нового типу — ні капіталістичного, ні соціялістичного — відповідно теж ще не народилась. Отже, марксистські дискусії не виходили за рамки однолінійної схеми: представники протилежних поглядів на розвиток подій у Радянському Союзі зосереджували свою увагу переважно на питаннях, чи була Жовтнева революція буржуазною чи соціялістичною, чи потенційно пролєтарська революція виродилась у буржуазну під впливом низки чинників (відсутність західноевропейської революції, політичні прорахунки більшовицьких лідерів). Припущення про невідповідність самої однолінійної схеми потребам аналізи у цих дискусіях не звучало, проте з огляду на тогочасні суспільні відносини в Радянському Союзі така ідея навряд могла у когось зародитися.

Фашистська контрреволюція

Карл Корш

Чи сподіваємось ми, революційні марксисти, залишки минулої доби й нащадки найпередовіших теорій, ілюзій, ідеолоґій, на революційний поворот стрімкого контрреволюційного руху всепереможного фашизму? Доля Франції нарешті показала, що старе марксистське гасло «світової революції» набуло у наш час нового значення. Сьогодні ми опинились у центрі не соціялістичної і пролєтарської, а ультраімперіялістичної і фашистської світової революції. Коли в попередню добу всяка велика поразка — поразка Франції 1871 року, Росії, Німеччини, Угорщини 1905, 1917, 1918 років — призводила до правдивої революції, у наш час всі розгромлені країни шукають порятунку в фашистській контрреволюції. Ба більше: сама теперішня війна перетворилась на революційний процес, на громадянську війну, що її основною ознакою вочевидь є контрреволюційний рух. Як на кінських перегонах ми не знаємо, чий кінь переможе, але знаємо, що це буде саме кінь, так само і на цій війні перемога будь-якої із сторін стане новим великим кроком до фашизації Европи й не тільки Европи, може, навіть цілих континентів — евразійського, американського, азійського.

I

Схоже, що до розв’язання цього важкого питання сьогоднішнього «ортодоксального» марксиста ведуть два легкі шляхи. Пройшовши добру підготовку в школі геґельянської філософії, він міг би заявити, що все, що є, є розумним, і що — за допомогою однієї з діялєктичних перестановок, що в них тріюмфує історія, — соціялізм здійснився шляхом соціялістичної революції, яка ховається за перемогою фашизму. Так сам Геґель спочатку йшов за ранковою зорею Французької революції, потім прийняв як належні діла Наполеона, а закінчив, вихваляючи прусську державу, що постала з антинаполеонівських війн 1812-1815 рр., як здійснення філософської «ідеї» та «державу розуму», яка відповідає даному етапу історичного розвитку.

Біля витоків «західного марксизму»: Лукач, Корш, Ґрамші

Роман Тиса

Марксизм після Маркса

Парадоксальною була доля марксизму в XX в. У Радянському Союзі — у країні, де правляча комуністична партія проголосила марксизм офіційною доктриною, — він впродовж довгих десятиліть вихолощувався, фальсифікувався і перетворювався на подобу державної реліґії. Замовчувались праці не тільки західних філософів-марксистів, але й російських революціонерів-більшовиків. Замість культивувати полєміку та міжнародний обмін думками щодо насущних питань сьогодення, у СРСР видавали та перевидавали «святе письмо» повних збирань творів Маркса, Енґельса, Лєніна та Сталіна з «додатками» — безкінечними тлумаченнями «святого письма». Тим часом на Заході, де марксистські партії програли боротьбу за владу, тривала жвава дискусія, народжувалися, обговорювалися, розвивалися або відкидалися нові ідеї. З цих дискусій постав так званий «західний марксизм» — не так специфічна течії, як узагальнююча назва для марксизму теоретиків, що жили та працювали насамперед у країнах Західної Европи та Північної Америки, — марксизм, вільний у своїх теоретичних пошуках від доґматизму і тематично ріжноманітний у своїх дослідах.

Коли сам Карл Маркс приділяв основну увагу виявленню економічних законів капіталізму, «західні марксисти» — хоча й не нехтували політичною економією повністю — свою головну увагу зосередили на питаннях методи, теорії пізнання, державного устрою, форм політичної боротьби, культури, психолоґії та ин. Проте протиріччя — попри можливе враження — між Марксом і його послідовниками з XX ст. тут немає. 1932 року побачили світло «Економічно-філософські рукописи з року 1844» (писані у квітні—серпні 1844 р.) — невідомий раніше твір молодого Маркса (на момент написання йому було 26 років), і світ побачив, що в центрі цього твору стоїть не тільки проблєма капіталістичної експлоатації, як у «Капіталі» (1867 р.) та инших його пізніх книгах, але також проблєма відчуження, спричиненого владою капіталу над людським суспільством.

Марксизм і філософія

Карл Корш

«Ми маємо систематично вивчати Геґелеву діялєктику з матеріялістичного погляду». (Лєнін, 1922).

Взаємовідношення між марксизмом і філософією є вкрай важливою проблємою і з теоретичного огляду, і з практичного. Це твердження ще донедавна було мало сприйманим як гуртом буржуазних, так і гуртом марксистських вчених. Для професорів філософії марксизм у ліпшому разі означав припадковий параґраф з глави з історії філософії XIX ст. під назвою «Розкладання Геґелівської школи», що його до того ж вивчають загалом дуже побіжно[1]. Та й самі «марксисти», хоча й мали геть инші мотиви, не надавали загалом жадного великого значення «філософському боку» своєї теорії. Навіть самі Маркс й Енґельс, що так часто пишалися тим історичним фактом, що німецький робітничий рух у «науковому соціялізмі» став спадкоємцем клясичної німецької філософії[2], у жадному разі не вважали, що науковий соціялізм або комунізм є власне «філософією»[3]. Завдання свого «наукового» соціялізму вони вбачали радше в тому, щоби формально та змістовно подолати та остаточно «скасувати» не тільки всю буржуазну ідеалістичну філософію, що істнувала досі, але і всю філософію взагалі. Далі ми розглянемо питання, в чому полягало або мало полягати, на початкову думку Маркса й Енґельса, це подолання і скасування. А поки що ми лише завважимо той історичний факт, що тут для більшости марксистів пізнішого часу загалом не було жадної проблєми. Той спосіб, у який вони розв’язували питання філософії, найкраще можна характеризувати почерез надзвичайно влучні слова Енґельса, що ними він колись був окреслив ставлення Фойєрбаха до геґелівської філософії: Фойєрбах просто «безцеремонно відкинув» Геґелівську філософію[4]. З такою самою безцеремонністю фактично поводилися пізніше дуже багато марксистів, про око вельми «ортодоксально» додержуючи вказівок великих учителів, не тільки з геґелівською, але з будь-якою філософією взагалі.

Естафета марксистської ортодоксії: Бернштайн—Кауцький—Люксембурґ—Лєнін

Карл Корш

Ніщо так яскраво не підкреслює того кричущого контрасту, що він істнував упродовж останніх тридцять років між буттям і свідомістю, між ідеолоґією і дійсністю пролєтарського руху, як останній акорд тієї великої суперечки, перші зіткнення з приводу котрої увійшли до анналів партійної історії під назвою «Дискусія стосовно Бернштайна». Пов’язана як з теорією, так і з практикою соціялістичного руху, ця дискусія вперше розгорнулась публічно — в середовищі німецької та міжнародної соціял-демократії — невдовзі після смерті Фрідріха Енґельса. Коли Едуард Бернштайн, котрий на той час вже мав за плечима важливі здобутки у царині марксизму, перебуваючи на еміґрації в Лондоні, вперше висловив уголос свої «єретичні» думки (що вони виникнули у нього після вивчення британського робітничого руху) про дійсне взаємовідношення між теорією та практикою у німецькому та загальноевропейському соціялістичному русі того часу, його думки та пропозиції і тоді, і протягом довгого часу після того невірно тлумачили та хибно розуміли однаково всі — друзі й вороги.

Вся буржуазна преса та спеціялізована література зустріла його твір «Die Voraussetzungen des Sozialismus und die Aufgaben der Sozialdemokratie» [«Передумови соціялізму та завдання соціял-демократії»] радісними піснями та хвалебними гімнами. Вождь щойно заснованої Націонал-соціялістичної партії, ідеолоґ соціял-імперіялізму Фрідріх Науманн зробив у своїй ґазеті багатозначну заяву: «Бернштайн є нашим найпередовішим аванпостом у таборі соціял-демократії». А широкі кола ліберальної буржуазії у той час охопила надія, що перший фундаментальний «ревізіоніст» марксизму з марксистського табору офіційно залишить соціялістичний рух і перейде у табір буржуазного реформізму.

Недоґматичний підхід до марксизму

Карл Корш

Зібрані тут документи призначені не для того, аби стати своєрідним внеском у дискусію, що вже багато місяців відбувається на сторінках журналу, і послужити арґументацією за чи проти марксизму. Дискутувати з приводу спірних питань будь-якої суспільної теорії (навіть якщо це суспільна теорія, яку зазвичай прийнято називати реліґією) немає сенсу доти, доки така дискусія не стане частиною суспільної боротьби, що вона відбувається прямо зараз. Для партії, ґрупи чи кляси, до яких звертається ця суспільна теорія, мають істнувати кілька можливостей діяти. Розбіжності можуть виникнути стосовно до суспільних цілей, тактики, форм орґанізації чи з’ясування того, хто є ворогом, а хто — союзником, хто дотримуються нейтралітету, стратеґічного пляну (якщо такий є), який слід складати, виходячи з тих чи инших міркувань щодо даного суспільного стану чи розвитку. Разом з тим результат будь-якої такої дискусії, що вона має проводитися з матеріялістичних позицій, повинен в будь-якому разі мати значення для вибору поведінки у конкретних умовах не просто окремої людини чи невеличкої купки людей, але значного колєктиву, суспільних мас. В цьому матеріялістичному сенсі немає навіть впевнености в тому, що суспільна теорія під назвою «марксизм» коли-небудь була предметом дискусії в цій країні.

Час від часу ріжних людей питають, чому вони є — чи не є — марксистами, так само, як їх могли би питати, чому вони вірять — чи не вірять — у бога, у науку, у мораль, у расу, клясу, демократію, перемогу, мир чи неминучу руйнацію всієї цивілізації в ядерній війні. Не бракувало також зусиль у філолоґічній і тлумачній царинах, спрямованих на з’ясування питання «що-ж Маркс насправді мав на увазі». І, нарешті, останній, але не найгірший варіянт: безліч безглуздих дискусій, покликаний розв’язати болюче питання, який-же саме бік теорій Маркса, Енґельса та кількох поколінь їхніх послідовників аж до Лєніна, Сталіна чи, скажімо, Лєонтова, представляє найбільш ортодоксальний варіянт Марксової доктрини. Чи рівнем вище: котра з ріжноманітних метод, що їх застосували в ріжний час Геґель, Маркс і марксисти, заслуговує на звання істинно «діялєктичної» методи.

Марксистська ідеолоґія в Росії

Карл Корш

Комунізм для нас — це не стан, досягнення якого маємо прагнути, не ідея, з якою має узгоджуватися дійсність. Комунізмом ми називаємо дійсний рух, що скасовує істнуючий стан.

Маркс

Ми маємо розглянути тут особливо яскравий приклад разючої розбіжности, що в тій чи иншій формі можна спостерігати на всіх етапах історичного розвитку марксизму. Її можна охарактеризувати як протиріччя між марксистською ідеолоґією, з одного боку, та фактичним історичним рухом, який на даний час за цією ідеолоґічною завісою ховається.

Майже століття минуло з того часу, як особливий цензор, посланий Берліном на допомогу місцевій владі Кьольну в її важкому завданні придушити «ультрадемократичну» ґазету, редагував котру 24-річний Карл Маркс, сповістив прусський уряд про те, що «Rheinische Zeitung» можна спокійно дозволити продовжувати свою роботу тепер, коли «spiritus rector всього підприємства, д-р Маркс» вже точно залишив свою роботу, а вірогідність появи наступника, спроможного на підтримку «огидної величі», досягнутої на той час ґазетою, або на «енерґійне продовження її політики», відсутня. Проте, цієї поради не дослухалась прусська влада, яку в цьому питання направляв — як тепер відомо — російський цар Ніколай I, чий канцлер ґраф Нессельроде погрожував прусському посланнику в Санкт-Петербурзі тим, що представить очам Його Імператорської Величности «відомі нападки, які „Rheinische Zeitung”, що виходить у Кьольні, нещодавно дозволила собі по відношенню до російського кабінету». Це трапилось у Пруссії 1843 року.

Карл Корш: його внесок у революційний марксизм

Пауль Маттик

Карл Корш народився у 1886 році в Тоштедті, що під Люнебурґом, і помер у Кембриджі, штат Массачусетс, у 1961 році. Виходець із родини середньої кляси, він відвідував ґімназію в Майнинґені та вивчав право, економіку, соціолоґію та філософію в Йєні, Берліні та Женеві. Здобувши 1911 року в Йєнському університеті ступень доктора права, роки з 1912 по 1914 він провів у Великій Британії, де вивчав та вдосконалював своє знання анґлійської мови та міжнародного права. Перша світова війна повернула його до Німеччини та прямо до німецької армії, в якій він прослужив наступні чотири роки. Двічі поранений, підвищений і розжалуваний у званні (відповідно до коливань політичної кон’юнктури), свої антивоєнні настрої він висловив, вступивши до лав Незалежної Соціял-Демократичної Партії Німеччини.

Вивчаючи право, Карл Корш дійшов висновку, що для його розуміння необхідно звернутися до його матеріяльних засад, до вивчення суспільства. Соціяліст за своїми переконаннями до війни, під час світової катастрофи він став революційним соціялістом. Після злиття незалежних соціял-демократів і Комуністичної партії в 1921 році, Корш побував представником комуністів у Тюрінґському парляменті, міністером праці в робітничому уряді, що короткий час істнував у Тюріґії, та врешті-решт з 1924 по 1928 роки депутатом Німецького Райхстаґу. У цей період він багато писав з приводу поточних політичних і теоретичних питань, виступаючи в своїх текстах аґітатором радикального післявоєнного робітничого руху. Певний час він був редактором теоретичного орґану Комуністичної партії «Die Internationale», а невдовзі почав редагувати і писати в опозиційну ґазету «Kommunistische Politik».

Невдоволення Корша зростаючим опортунізмом Комуністичного Інтернаціоналу після 1921 року, а також краще за провідних партійних ідеолоґів знайомство та розуміння Марксової теорії дуже швидко призвели до конфлікту між ним і офіційною більшовицькою партійною ідеолоґією, який 1926 року закінчився остаточним розривом. Тепер він став речником радикального лівого крила Комуністичної партії (Entschiedene Linke), яке ще не вийшло з партії, але за самою своєю суттю вже вважалось ворогом III Інтернаціоналу. Після 1928 року Корш продовжив свою політичну діяльність за межами будь-яких орґанізаційних форм. Він не припиняв  писати для видань, двері яких ще не зачинились для нього, підготував нове видання першого тому Марксового «Капіталу», подорожував з лекціями по ріжних країнах і написав нарис про Карла Маркса для британської серії, присвяченої сучасним соціолоґам.[1]

Десять тез про марксизм сьогодні

Карл Корш

1. Питання, наскільки вчення Маркса й Енґельса є теоретично прийнятним і наскільки його можливо застосовувати сьогодні, вже не має сенсу.

2. Сьогодні всі спроби відновити марксистську доктрину як щось цілісне з її первозданним призначенням слугувати теорією соціяльної революції робітничої кляси є реакційними утопіями.

3. Хоча по суті вони не є неоднозначними, в Марксовому вченні є одначе важливі сторони, що вони з огляду на їхнє призначення, що змінюється в залежності від обставин, в яких вони застосовується, до сьогодні зберегли свою чинність. Так само і стимул, народжений практикою колишнього марксистського робітничого руху, на сьогодні включений до практичної боротьби народів — і кляс.

4. Перший крок до відновлення революційної теорії та практики полягає у розриві з тим марксизмом, що він претендує на монополізацію революційної ініціятиви, на теоретичне та практичне керівництво.