Щодо панафриканізму та комунізму — 1 грудня 1972 року

Г’ю Ньютон

Маніпуляції під час історичного процесу, що призвели до триваючого гноблення чорношкірих США та инших «кольорових» по всьому світові, поставили нас перед завданням розв’язати надзвичайно заплутане та складне питання. Проте визначення цього питання ускладнилося такою мірою, що без ретельної аналізи сучасної ситуації, у якій перебувають чорношкірі та бідняки, годі говорити про шляхи вирішення питання.

Перш ніж перейти до питань, що їх порушив Джордж Педмор  у «Комунізмі та чорному націоналізмові»[1], ми маємо розглянути  головні моменти та дійти згоди  щодо певних передумов. Наприклад,  маємо дійти згоди  щодо того, що чорношкірі в Сполучених Штатах є пригнобленими. Ба більше, це пригноблення своєю природою є економічним і ґрунтується на расизмі. Звідси переважно й випливають инші прояви пригноблення у політичній, культурній і соціяльній царині.

Проте, якщо вийти за межі вищевказаних основних пунктів, клясичні визначення природи пригноблення важко прикласти до стану чорношкірих США. Чорношкірих американців не можна вважати колонізованими в строгому розумінні слова. Для цього потрібне було би вторгнення на суверенну територію іноземних сил, що їхньою метою було б захоплення землі та всього, що вона родить. Натомість чорношкірі в США є вимушеними переселенцями, що їх привезли із закордону як рабську робочу силу. Тим-то було би абсурдним говорити про висилку закордон сил, що панують у реґіоні, для якого самі чорношкірі є чужинцями.

Історичний китайський експеримент

О.Васечко

Можна так або інакше ставитися до китайської реформи, чи — кажучи повніше — революції, треба, проте, безсторонньо ствердити, що маємо до діла з історичної ваги експериментом. Вистачить вказати на обставину, що сьогодні вперше від сторіччів Китай відчуває недостачу робочих рук, цей Китай, що завжди страждав перманентним безробіттям, аґрарним перенаселенням і великою масою частинно зайнятих працею людей. Недостачі праці не покривають навіть 250 мільйонів жінок, що перейшли до продукційної праці і працюють нарівні з чоловіками. Експеримент гідний того, щоб прикувати до себе увагу світу!

Про створення китайських народних комун ми вже інформували в попередніх числах «Впереду». Від тоді наспівають все нові і нові вістки, які вказують, що китайські комуни не були тільки подією, викликаною державним адміністративним актом, але стали процесом і загальнонаціональним рухом. Це може найбільша революція в історії китайського народу.

Економічно-філософські рукописи 1844 року[1]

Карл Маркс

ПЕРЕДМОВА

У «Deutsche-Französische Jahrbücher» я обіцяв дати критику науки про право і державу у вигляді критики гегелівської філософії права[2]. При опрацюванні матеріалів для друку виявилося, що поєднання критики, спрямованої тільки проти спекулятивного мислення, з критикою різних предметів самих по собі зовсім недоцільне, що воно зв’язує хід викладу й утруднює розуміння. Крім того, велика кількість і різнорідність предметів, що підлягають розглядові, дали б змогу втиснути весь цей матеріал в один твір лише при умові цілком афористичного викладу, а такий афористичний виклад, у свою чергу, створював би видимість довільного систематизування. Ось чому критику права, моралі, політики і т.д. я дам у ряді окремих, поданих одна за одною самостійних брошур, а на закінчення спробую висвітлити в окремій праці внутрішній зв’язок цілого, взаємовідношення окремих частин і, нарешті, піддам критиці спекулятивну обробку всього цього матеріалу. З цих міркувань у пропонованій праці зв’язок політичної економії з державою, правом, мораллю, громадянським життям і т.д. зачіпається лише остільки, оскільки цих предметів ex professo[3] торкається сама політична економія.

Читача, обізнаного з політичною економією, мені нема чого запевняти в тому, що до своїх висновків я прийшов шляхом цілком емпіричного аналізу, що грунтується на сумлінному критичному вивченні політичної економії.

‹А рецензенту-невігласові, який, щоб приховати своє цілковито неуцтво і скудоумство, оглушає позитивного критика такими висловами, як «утопічна фраза», або ще такими, як «абсолютно чиста, абсолютно рішуча, абсолютно критична критика», або «не тільки правове, але суспільне, цілком суспільне суспільство», або «компактна масова маса», або «ораторствучі оратори масової маси»[4], — цьому рецензентові треба ще /483/ спершу подати доказ того, що крім своїх теологічних сімейних справ він має право претендувати на участь в обговоренні; також і мирських справ.›[5]

Од демократії до комунізму

Андрій Річицький

I.
«Банкротцтво» соціялізму.

«Соціялізм збанкротував» — під таким знаком почалася імперіялістічна війна в 1914 році. Про це банкроцтво протрубила вся буржуазна пресса й література, одночасно вихваляючи розум і патріотичне почуття робітничої кляси, яка через своїх офіціяльних представників по обох боках лінії фронту заявляла про «війну до перемоги», — вихвалюючи Burgfrieden (громадянський мир), що запанував майже по всіх країнах — Европи в ім’я священих національних інтересів. Це було дійсне банкроцтво, але не соціялізму взагалі, а банкроцтво соціяль-демократичних і соціялістичних партій, тих партій, які на протязі десятків літ вели за собою робітниці маси і репрезентували ідею соціялізму. 4 серпня 1914 року, коли німецька соціяль-демократія в своїй більшости голусувала в рейхстазі (німецькому парляменті) за військові кредити, виявила всю ту кризу, яку переживав соціялістичний рух і яка має тісний звязок з тим нечуваним розвитком капиталістичного господарства, котрим позначилися десятиліття в Европі. 4 серпня соціялістичному рухові нанесено серйозне пораження. Цим актом німецька соціяль-демократія свідомо передавала долю німецького народу й пролєтаріяту в руки кайзера Вільгельма, його юнкерскої зграї та імперіялістичної буржуазії. Вотум 4 серпня був лише яскравим покажчиком того занепаду соціялістічного руху, що виявлявся по всіх воюючих країнах вступом соціялістїв у буржуазні уряди, припиненням з боку пролєтаріяту клясової боротьби і патріотично-войовничим настроєм в рядах робитництва й соціялістичного громадянства.

Інтернаціоналізм чи русифікація?

Іван Дзюба

IV. Майбутнє націй: нації за комунізму

Практичне ставлення до того чи іншого суспільного явища чи добра вирішальним чином залежить від уявлень про його майбутню долю й призначення. Якщо більш-менш офіційно повідомити господаря дому про те, що найближчим часом або в недалекому майбутньому його будинок буде знесено, а його сад стане будівельним майданчиком для інших споруд, то навряд чи господар стане розбудовувати свій дім і плекати сад; тим паче навряд чи захопив би він своїх друзів і гостей таким наміром. Швидше за таких умов виробилося б щось аналогічне до своєрідної психології “дачників”, на зразок тієї, що її свого часу експонував М.Горький.

Щось подібне до цього саме й відбувається у нас у справах національних. Серед переважної маси населення панує уявлення, що безпосереднє чи не найближче завдання комуністів — створення безнаціонального суспільства (“злиття націй”), а тому національні мови і культури — це щось “відживаюче”, відстале, “другосортне” і навіть реакційне, у всякому разі — щось підозріле і гідне жалю.

Звідки взявся цей дикий погляд і чому він видається за “марксистський”, чому він пов’язується з ідеєю комунізму? В усякому разі, він нічого спільного з марксизмом і комунізмом не має і є їхньою прямою і цілковитою протилежністю.

Основні засади комунїзму

Фрідріх Енґельс

1. Питаннє: Що таке комунїзм?

Відповідь: Комунїзм се наука про умови визволення пролєтаріяту.

2. Питаннє: Що таке пролєтаріят?

Відповідь: Пролєтаріят се та кляса суспільства, що удержує своє життє єдино й тільки з продажі своєї праці а не з профіту якого небудь капіталу; якої добро й горе, життє й смерть, усе істнованнє залежить від попиту на працю, отже від зміни добрих і лихих часів заробітку, від хитань необмеженої конкуренції. Пролєтаріят або кляса пролєтарів є одним словом працююча кляса XIX століття. [А також і сучасности.]

3. Питаннє: Отже не завсїгди були пролєтарі?

Відповідь: Ні. Завсїгди були бідні і працюючі кляси; працюючі кляси були теж найбіднїйшими. Але не було завсїгди бідаків, таких робітників, що жилиб в умовах що й но поданих; отже пролєтарі не завсїгди були, також конкуренція не була завсїгди вільна і без обмежень.

Двадцять років після падіння Берлінського муру

Повний варіянт інтерв’ю, фраґменти якого надруковано в ґазеті «The Commune» (Комуна), Лондон. №9, листопад 2009. «The Commune» на інтернеті: http://thecommune.wordpress.com

Чи не могли би ви коротко представити себе та свою орґанізацію?

Вперед (Роман): Мене звати Роман, і я вхожу до редакційної колеґії українського марксистського журналу «Вперед». Нас в редакції двоє – я і Мирослав. Журнал наш теоретично-історичний: ми публікуємо тексти клясиків марксизму, документи української історії, що подають її з точки зору клясової боротьби, а також переклади сучасних марксистських філософів й істориків. Наразі «Вперед» виходить у формі блоґу, але ми маємо плани колись перейти і до випуску паперового журналу. На інтернеті ми з лютого 2009 року.

Вперед (Мирослав): Попередня відповідь вичерпна. Від себе можу додати, що крім зазначеного до сфери наших інтересів входять проблеми еколоґії, зокрема формування і розвитку сучасного екосоціялістичного дискурсу. В Україні з її старими технолоґіями, знищенням заповідних біоценозів, неймовірною кількістю неутилізованого сміття і, зрештою, Чорнобилем це надзвичайно актуально.

Побутує думка, що проголошення Українською Радянською Соціялістичною Республікою незалежности в 1991 році позначило кінець СРСР. Як ви оцінюєте події 1989-1991 рр. в Українській РСР у світлі тодішніх надій? Чи була це перемога чи поразка?

Комунізм інків

Микола Пашко

Коли в кінці XV століття Колумб відкрив для європейців Американськнй континент, туди з благословення іспанського короля ринули загони завойовників-конкістадорів, що в пошуках золота вогнем і мечем нищили тамтешні досить розвинені цивілізації, перетворивши в руїни міста, мільйонами вбиваючи місцеве населення. Це загальновідомо, і мова піде далі про те, що ж то були за держави, зокрема держава інків Тауантінсуйю — „країна чотирьох сторін світу”. Це була імперія в Андах, що мала територію 2.754.000 квадратних кілометрів і понад 10 мільйонів чоловік населення. (Для порівняння: Україна в ті часи — XVI століття — мала близько п’яти мільйонів мешканців).

Найбільшим народом, що населяв цю державу, був кечуа, а назва одного з його племен чи касти, що захопила всю владу, — інки. Вони оголосили себе синами Сонця, доводили свою божественну природу, наполягали на не менш божественній місії — „ощасливити” всі підлеглі їм народи, а також на власній геніальності й непомильності. Кожного, хто ставив це під сумнів, чекала негайна смерть. На чолі держави стояв сапа інка — правитель, що безконтрольно порядкував усім життям і майном підлеглих.

Скромна чарівність комунізму

Володимир Іщенко

Рецензія на книгу Франсуа Фюре. Минуле однієї ілюзії: нарис комуністичної ідеї у ХХ ст. – К.:
«Дух і літера», 2007.

Вперше надрукована в 1995 р. «Минуле однієї ілюзії» швидко стала бестселером у Франції та предтечею цілої низки антикомуністичних досліджень, серед них і виданої двома роками пізніше «Чорної книги комунізму», в якій вперше висувається відома, але дуже спірна теза про сто мільйонів жертв комуністичної ідеології. Однак, робота Фюре не є насамперед історією режимів створених комуністичними партіями, в ній не приділяється особливої уваги викриванню репресивної політики чи (ще більш точних! за ще більш секретними документами!) підрахункам загиблих. Ця книжка є дослідженням історії власне ілюзії, міфу про комунізм, що кілька десятиріч володів великою частиною європейської громадськості. Адже потужність комуністичного руху в першій половині минулого століття не йде в жодне порівняння з його теперішнім станом. Партії Комуністичного Інтернаціоналу мали масову соціальну базу, впливові парламентські фракції, а іноді й важливі посади в урядах західноєвропейських країн, брали активну участь в непарламентській політичній боротьбі робітничого класу. Мільйони людей пов’язували з Радянським Союзом сподівання на краще життя, він був Меккою революціонерів усього світу, а найвизначніші діячі європейського мистецтва і науки вважали для себе за честь відвідати країну Рад. Чому ж, навіть не зважаючи на терор, Голодомор і репресії, СРСР, комуністичні ідеї і партії знаходили собі стільки прибічників та симпатиків? «Минуле однієї ілюзії» є спробою відповіді саме на це питання.

Мій Фідель

Сергій Жадан

Коли-небудь це погано закінчиться. Всі ці розборки між демократами та республіканцями, весь цей косовський сепаратизм, російські віце-прем’єри, українські спікери, все це уїбанство, яке вивалюється на тебе щодня, як ти не намагаєшся перекривати йому шляхи доступу. Світ збожеволів, останні романтики залишились в Білорусі та на Кубі, вони об’єднуються в колгоспи і забороняють своїм дітям харчуватись у Макдоналдсі. Думаю, діти, коли виростуть, їх за це проклянуть.

Пабло Неруда і затоплена наречена

Олександр Хоменко

23 вересня 1973-го помер найбільший поет Латинської Америки

Залишався тільки єдиний шлях: іти в Аргентину че6рез Анди – “стежкою контрабандистів”. Так, це було смертельно небезпечно, і керівництво чилійської Компартії спочатку намагалося знайти якийсь інший варіант (наприклад, вивести поета на пароплаві через Вальпараїсо), проте поліція була надто пильною. А далі залишатися в Чилі йому було неможливо.

Президента Гонсалеса Віделу, дрімучого антикомуніста, зацикленого на ідеї про те, що незабаром почнеться нова світова війна, яку обов’язково виграє США, можна було звинуватити в чому завгодно, тільки не в непослідовності. Заборонивши компартію, він домігся через суд зняття з Неруди сенатської недоторканості, і генеральний прокурор видав ордер на його арешт.

Неруда і троє його провідників вимушені були йти, фактично, неходженими хащами, прорубуючи собі дорогу мачете. Під час однієї з переправ через гірську річку, поет ледве не втопився. Нарешті вони дісталися до умовного місця. Це був притон контрабандистів – злодіїв і конокрадів, людей, котрі спритно тримали в руках револьвер і ніж. Сидячи біля багаття, Неруда почав оповідати їм дивовижні історії, і настільки зворушив їх, що вони не взяли з нього та його супутників грошей за їжу та притулок.