Posts Tagged 'колоніялізм'

Кеніятта на волі!

Джомо Кеніятта… Десять років тому судова розправа англійських колонізаторів над цією людиною обурила прогресивну громадськість усього світу. Підкуплені свідки, брехливі обвинувачення, порушення елементарних судових норм — нічим тоді не гребували колонізатори, щоб кинути за грати видатного борця за свободу народу Кенії, керівника першої політичної партії в країні — Союзу африканців Кенії. У програмі Союзу були найважливіші вимоги кенійців — земельна реформа, ліквідація расової дискримінації, рівноправність негрів, національна незалежність.

12 тисяч англійських фунтів витратили колонізатори на підкуп фальшивих свідків «злочинної діяльності» обвинуваченого!

Кеніятту було засуджено до 7-ми років ув’язнення в каторжній тюрмі… Продовжити читання ‘Кеніятта на волі!’

«Білі нервуються в Кенії»

Жахливо живуть сьогодні негри — 99 процентів населення англійської колонії Кенії. Вони загнані в резервати, які займають менше чверті площі колонії. На решті території панують білі поміщики. Їм належить коло 4 мільйонів гектарів найплодючіших земель. Тут вони вирощують найцінніші експортні культури — кофе, чай, бавовну. Чорним дозволяється культивувати лише маїс, картоплю тощо. Середній заробіток африканського робітника становить менше одного фунта стерлінгів на місяць, щоб купити хоча б сорочку, треба кілька місяців заощаджувати кожний пенс на їжі. Заробіток чорного складає пересічно 200 шилінгів на рік, білого фахівця — понад 3 тисячі шилінгів на місяць. В країні існує лише кілька дрібних напівкустарних підприємств. Величезні природні багатства країни, зокрема копалини, — золото, срібло, сода, сіль та ін. — захоплені білими.

З 1890 року, відтоді як Кенія стала британською колонією, корінні жителі країни перебувають в умовах цілковитої майнової та юридичної нерівноправності. Незважаючи на шалену пропаганду колонізаторів, які доводять, що чорний — людина «нижчої раси» і зобов’язаний слухатися своїх панів, кенійці відчувають пекучу ненависть до поневолювачів. Білі намагаються тримати кенійців у темряві. Лише один процент корінного населення колонії вміє читати й писати. Кенійці майже повністю позбавлені політичних прав. За законом брати участь у голосуванні мають право лише люди, які досягли 21 року. Крім того треба бути письменним, заробляти на рік не менше 60 фунтів, займати «відповідальну посаду» і т. д. і т. п. Продовжити читання ‘«Білі нервуються в Кенії»’

Що розповів мені Самсон

Клаус Фішер

Дванадцять кроків уперед — поворот, — дванадцять кроків назад — поворот, — дванадцять кроків уперед…

Крізь загратовані вікна маленьких напівтемних камер безперервно долинають монотонні кроки британського вартового. У в’язниці — одній з багатьох у британській колонії Кенії — в переповнених камерах знемагають сотні африканців.

– Я не зрадник, ні, я не розкажу нічого… — тихесенько стогне в кутку однієї з камер молодий африканець. Він лежить на підлозі, на купі соломи, яку йому кинули тюремники. Руки, спина, голова в нього нестерпно болять, бо на кожному допиті його били, по-звірячому били. На тілі живого місця не зоставили. Але Самсон гордий: він не зрадив своїх друзів, свій народ. Через силу перевертається він на другий бік, намагаючись побачити невеликий клаптик неба за гратами, неба його любимої вітчизни, над якою в цей час опускаються присмерки. Продовжити читання ‘Що розповів мені Самсон’

Ганьба колонізаторам!

Що це? Концентраційний табір? Кошара? Казарма? Ні: Це типове селище, яке дуже зручно контролювати, де можна слідкувати за кожним кроком його мешканців.

Час? Середина XX сторіччя.

Місце? Південно-Африканський Союз.

Країна, де корінні жителі не мають права пересуватись по рідному місту без спеціальних перепусток.

Країна, в якій панує кривавий расистський режим.

Режим, якому, за висловом прем’єр-міністра Індії Неру, міг би позаздрити Гітлер.

На початку XV сторіччя, мандруючи по океанах в пошуках 6агатих земель, на південному березі Африки висадились європейці. Продовжити читання ‘Ганьба колонізаторам!’

Ще один націоналізм збирає свої жнива

В першій половині січня ц.р. світова преса широко обговорювала події, що мали місце в Південній Африці. В столиці Південно-Африканського Союзу вибухли великі заворушення поміж тубільцями – неграми та індусами. Під час заколотів згинуло понад 100 осіб, понад 1.000 було поранено та 25.000 людей залишились без даху над головою, бо їхні будинки попалено. Ці події звернули увагу світу на відносини в Південно-Африканськім Союзі.

Під оглядом національним Африканський Союз складається з 7.000.000 тубільців – негрів, 770.000 інших кольорових рас, 230.000 індусів та понад 2.000.000 білих африканців. Політичне життя в руках виключно білих уродженців Африки, які, до речі, мають свою цікаву і повну пригод історію. Це потомки славних бурів, що в 1836 році, втікаючи перед імперіялістичною Бритенією на північ, знищили всі зав’язки місцевого, напів дикого державного життя негрів. Після того провадять вони завзяту війну з британськими військовими експедиціями. Ця довга війна закінчується порозумінням поміж обома сторонами. Герої війни бурів генерали Бота та Сматс, в порозумінні з Англією, творять перший уряд Південно-Африканського Союзу, на який погоджуються англійці, а сам Союз від того часу є і складовою частиною Британської Імперії. Обидві сторони видали декларацію, що «африканці та бритійці мусять іти спільно в боротьбі за краще завтра». Продовжити читання ‘Ще один націоналізм збирає свої жнива’

ОАС рветься до влади

Уже багато років триває справедлива визвольна боротьба алжірського народу. Сотні тисяч безстрашних бійців проти французького імперіалізму наклали головами в запеклих боях. Та прапор незалежності несуть повстанці в горах Атласу, він майорить на вулицях алжірських міст. «Перемога близької» — це гасло надихає волелюбний алжірський народ на нові й нові подвиги в боротьбі проти колоніалістів. Марними залишаються всі зусилля французьких імперіалістів домогтися підкорення алжірського народу. «Алжірська хвороба» — як називають вони становище в країні Атлаських гір — не піддається «лікуванню» методами насильства й масових убивств. Останнім часом президент Франції де Голль виступав з кількома промовами, в яких лицемірно присягався найближчим часом розв’язати «проблему Алжіру». Проте, дійсність показує, що єдиний спосіб припинити кровопролиття й ліквідувати «алжірську хворобу» полягає в наданні алжірському народові самостійності. Ще в 1945 році французький уряд урочисто заявив, що після повної перемоги над гітлеризмом Алжіру буде надано незалежність. Сорок п’ять тисяч алжірських солдатів віддали за це своє життя в боротьбі проти фашизму. Продовжити читання ‘ОАС рветься до влади’

Похідний щоденник французького капітана в Алжірі

Газета  «Юманіте діманш» опублікувала уривки з щоденника французького офіцера, людини зі здоровим глуздом, якій довелося брати участь у злочинній війні в Алжірі. Ці безпосередні спостереження очевидця переконливо показують гидке обличчя «брудної» війни. Вміщуємо переклад цих уривків.

Жорстока романтика смерті…

Цій молоді бракує романтики. Боюся, що я відкрив її трагічну сторону. За кермом джипа, що наїжачився кулеметами, а проте віз мене з мирною місією, — хоч тут кожна дорога, куди б вона не йшла, — це обов’язково стежка війни, — за кермом сидів молодий солдат, спокійний і серйозний. Продовжити читання ‘Похідний щоденник французького капітана в Алжірі’

Спільний фронт проти поневолених народів

Ю. Мовчан

У світі не вщухають кричати на всі голоси про «коекзистенцію» між «вільним» і «невільним» світом. Чому перемагає «коекзистенція»? Безперечно, страх перед воєнними знищеннями має велика значіння. Навіть маніяк Гітлер не осмілився застосувати наймогутнішу зброю масового знищення підчас другої світової війни – отруйливі гази. Тепер страху перед війною наганяє атомова зброя. Але крім почуття небезпеки бути фізично знищеним підчас війни, «сильні світу» мають ще й інші мотиви своєї коекзистеціяльної політики. Це – смертельний страх імперіялістів перед національно-визвольними революціями народів, страх перед остаточною втратою своїх, набутих впродовж сторіч загарбницькими війнами, колоній. Як показала практика двох останніх світових воєн, збройні конфлікти між «сильними світу» в наші часи неминуче спричиняються до ослаблення імперіялізму, що в свою чергу спричиняється до зросту національно-визвольних війн і до утворення незалежних держав. Навіть і московський імперіялізм не дуже то багато скористав з тієї війни, хоч на перший погляд це може здаватися інакше. Ще є питанням – чи «набуттям» нових сателітів Москва зміцнила себе, чи, навпаки – знесилела. Є багато підстав вважати, що всі теперішні московські сателіти – починаючи від Польщі і кінчаючи Албанією, скорше обтяжують Москву ніж її зміцнюють. Продовжити читання ‘Спільний фронт проти поневолених народів’

Деякі сторони південного питання [1]

Антоніо Ґрамші

Початок цим нотаткам поклала публікація — у «Кварто стато» від 18-го вересня — однієї статті щодо південної проблєми, підписаної Уленшпіґелем, [2] що її редакція журналу спорядила доволі кумедним вступом. У статті Уленшпіґель згадує свіжу книгу Ґвідо Дорсо («Південна революція». Турин: Видавництво П’єро Ґобетті, 1925) і натякає на судження, що його висловив Дорсо стосовно позиції нашої партії щодо Півдня: у вступі редакція «Кварто стато» — вона твердить, що складається з «молоди, що чудово загально [sic] розуміється на південній проблємі», — заявляє колєктивний протест з приводу того, що «заслуги» визнавано за комуністичною партією. Ще не зле: той штиб молоди, що співпрацює з «Кварто стато», і раніше збиткувався зі стражденного паперу, «прикрашаючи» його своїми думками та протестами. Проте далі ця «молодь» говорить буквально таке: «Ми не забули тієї чарівної формули, що її висували туринські комуністи: поділити великі маєтки між сільськими пролєтарями. Ця формула є повною протилежністю всякого здорового реалістичного бачення південної проблєми». І тут треба розставити крапки над «і», оскільки «чарівними» тут є самі хвастощі та поверховий дилєтантизм «молодих» авторів «Кварто стато». Продовжити читання ‘Деякі сторони південного питання [1]’

Імперіалізм і соціалізм в Італії (замітка)

Н. Ленін

Для висвітлення тих питань, які поставила теперішня імперіалістська війна перед соціалізмом, небезкорисно кинути погляд на різні європейські країни, щоб навчитися відділяти національні видозміни і деталі загальної картини від корінного й істотного. Збоку, кажуть, видніше. Тому, чим менша схожість Італії з Росією, тим цікавіше в деяких відношеннях порівняти імперіалізм і соціалізм в обох країнах.

В цій замітці ми маємо намір лише відзначити матеріал, який дають у цьому питанні видані після війни твори буржуазного професора Роберта Міхельса: «Італійський імперіалізм» і соціаліста Т.Барбоні: «Інтернаціоналізм чи класовий націоналізм? (Італійський пролетаріат і європейська війна)»[1]. Балакучий Міхельс лишився таким же поверховим, як і в інших своїх творах, ледве торкнувшись економічної сторони імперіалізму, але в його книзі зібрано цінний матеріал про походження італійського імперіалізму і про той перехід, який становить суть сучасної епохи і який особливо наочно виступає в Італії, а саме: перехід від епохи воєн національно-визвольних до епохи воєн імперіалістсько-грабіжиицьких і реакційних. Продовжити читання ‘Імперіалізм і соціалізм в Італії (замітка)’

Алжирська війна й визволення людини*

Франц Фанон

Часто аналіза й оцінка певної події є невідповідними, а висновки — парадоксальними саме тому, що не досить зважили на орґанічні зв’язки, що істнують між цією конкретною подією та переднім історичним розвитком.

Так, наприклад, іноді нехтують діялєктичним зв’язком між визвольним рухом колонізованих народів і боротьбою за визволення робітничої кляси, що її експлоатовано ув імперіялістичних країнах, або взагалі забувають за нього.

Робітник і колонізований…

Процес визволення людини, незалежно від конкретних обставин, що супроводять його, охоплює все людство та стосується всього людства. Боротьба за національну гідність надає боротьбі за хліб і соціяльну гідність правдивої ваги. Це внутрішнє відношення є одним з джерел величезної солідарности, що вона єднає пригноблені народи та експлоатовані маси по колонізаторських країнах. Продовжити читання ‘Алжирська війна й визволення людини*’

Колоніяльна війна та психічні розлади

Франц Фанон

А війна триває. І ще довго ми гоїтимемо численні — часом невиліковні — рани, завдані нашому народові колоніяльною навалою.

Імперіялізм, що сьогодні опирається справжньому визволенню людини, повсюдно насіяв мікробів занепаду, що їх ми маємо повсякчас постерігати на наших землях і в наших мізках та винищувати.

Тут ми говоримо про психічні розлади, що до них дійшло через національно-визвольну війну, проваджену алжирським народом.

У такій книжці, як ця, психіятричні завваги можуть видатись не на часі чи геть недоречними. Тут ми нічого не вдіємо.

Ми нічого не можемо вдіяти з тим, що у цій війні психіятричних проявів, психолоґічних і поведінкових розладів так багато серед учасників «умиротворення» або у гурті «умиротвореного» населення. Правда в тім, що колонізація своєю суттю, як ми вже знаємо, поповнює ліжка психіятричних лікарень. У ріжних наукових працях від 1954 року ми зауважували французьким і міжнародним психіятрам труднощі, що заходять за «лікування» місцевого населення, коли його намагаються, як той каже, зробити частиною суспільного тіла колоніяльної країни. Продовжити читання ‘Колоніяльна війна та психічні розлади’

Після 1991 року колоніалізм відозмінився у так званий неоколоніалізм

Інтерв’ю із Степаном Величенком

Минулого року у видавництві Торонтського університету вийшла Ваша нова книга «Державне будівництво у революційній Україні: порівняльне дослідження урядів та бюрократів (1917-1922 рр.)». Що спонукало Вас звернутися до цієї теми, яка перебуває на перетині історії інституцій, соціальної та політичної історії?

Мене вже довгий час цікавили три справи: розвиток Украіни в порівняльній перспективі, і точніше, в порівнянні з іншими т. зв. «недержавними» або сколонізованими народами; застосування ідей Макса Вебера до України, а також причини невдач визвольних змагань 1917-1920 рр. Будучи в певному моменті зацікавлений феномененом бюрократії, я вирішив проаналізувати, чому тогочасні діячі та пізніші історики вважали причиною невдачі створення незалежної держави у 1917-1920 рр. брак урядовців та урядування. Я також хотів дослідити, як конкретні звичайні люди, а не провідники тих часів, думали і реаґували. Мені здавалося, що до тієї міри, як й інші загальноприйняті пояснення невдачі визвольних змагань, не витримають критики, то, можливо, і це тлумачення  також може бути безпідставним. Продовжити читання ‘Після 1991 року колоніалізм відозмінився у так званий неоколоніалізм’

Текст як доля

Ю.Ш.

Виповнилося 100 років з дня народження Михайла Волобуєва, економіста, реалізація ідей якого ймовірно могла мати доленосне значення для українсько-російських взаємин. Отже, спочатку про текст. Йдеться про статтю Волобуєва «До проблеми української економіки», надруковану в журналі «Більшовик України» за 1928 рік (№№2-3). Ця стаття мала значний резонанс всередині тодішньої УСРР; вона була одразу потрактована партійними публіцистами як економічна платформа «національного ухилу». За кордоном, у колах української політичної еміграції, її було сприйнято як сміливу публікацію, що переконливо доводила колоніальний стан України у складі СРСР. Саме тоді з’явилося поняття «волобуєвщина», що багато десятиліть фігурувало поряд із іншими складовими «націонал-ухильництва» — «шумськiзмом» (від прізвища наркома освіти УСРР у 1924-1927 роках, колишнього «боротьбiста» Олександра Шумського) і «хвильовiзмом» (від прізвища письменника Миколи Хвильового). Про долі Шумського і Хвильового відомо. Перший, зокрема, був засуджений 1933 року до заслання, а 1946-го під час повернення з Сибіру вбитий за особистою вказівкою Сталіна і Кагановича. З Волобуєвим донедавна було не так: офіційна радянська історіографія тривалий час згадувала про «волобуєвщину», а от про її автора відомостей було мінімум, і то з великими неточностями.

БІОГРАФІЯ

Зокрема, вказували неточно його ім’я по-батькові. Писали — Семенович, хоча насправді — Симонович. Писали, що рік його народження 1900-й, хоча насправді — 1903-й. І ще одне цікаве уточнення: Михайло Симонович підписувався не «Волобуєв», а «Волобуєв- Артемов». Продовжити читання ‘Текст як доля’

УПА, колоніялізм і сучасність

Роман Горбик

Немає жодної пам’ятки культури, яка водночас не була б свідченням варварства.
Вальтер Беньямін

Протягом 2000-х діяльність Української Повстанської Армії стала чимось значно більшим за один з епізодів історії. Вона обернулася на питання ідеолоґії, ідентичности, світогляду. І хоч як би ми намагалися балансувати на межі крайнощів, проблєма УПА ставить нас у ситуацію вибору. Вона вимагає оцінки; вимагає стати на чийсь бік. В цьому сенсі вона є, безперечно, політичним питанням.

Однак кожен вибір, а надто вибір політичний, мусить бути усвідомленим. На жаль, дискурс про УПА в популярних ЗМІ виходить із розуміння цього руху винятково як праворадикального. Насправді ж практично тотально замовчана об’єктивна лівизна багатьох аспектів політичної програми ОУН і її бойового крила вартує не одного дослідження і не однієї ґазетної статті (особливо як поглянути на динаміку полівіння націоналістів у часовому розрізі).

Попри осуд невдач українського націоналізму доби 1917-1921 рр., ОУН і УПА не могли уникнути потужного впливу соціял-демократичного у своїй суті петлюрівського руху. Не можна не згадати й цікаві зауваження Ярослава Грицака щодо впливу самої постати Петлюри на формування особи Степана Бандери. Продовжити читання ‘УПА, колоніялізм і сучасність’

Про насильство

Франц Фанон

Національне визволення, національне відродження, відродження державности, співдружности — хай там як це називати — деколонізація, це — завжди насильницьке явище. Хай там які ми візьмемо прояви деколонізації (міжособистісні стосунки, нова назва спортивного клюбу, список запрошених на фуршет, персональний склад поліції та рад директорів національних або приватних банків), деколонізація, це — заміна одного «виду» людей иншим. Ця заміна відбувається без перехідного етапу та є всеосяжною, повною і доконаною. Звісно, можна було б додати кілька слів про появу нової нації, становлення нової держави, встановлення дипломатичних зносин, визначення політичної й економічної орієнтації. Проте ми вирішили розпочати з «чистого аркуша», що він відповідає самому початку процесу деколонізації. Важливість його в тім, що з першого ж саме цей «аркуш» визначає вимоги мінімум колонізованих. Власне, докорінне перетворення суспільної структури є свідченням успіху. Надзвичайна важливість цього перетворення полягає в тім, що її бажають, до неї закликають і її вимагають. Необхідність суспільних перетворень присутня — до кінця ще не усвідомлена, задавлена, смутна — у житті та свідомості колонізованих чоловіків і жінок. Одночасно неминучість такого перетворення иншим «видом» чоловіків і жінок сприймається як жахливе майбутнє. Цей «вид» — колонізатори.

Очевидно, що деколонізація, яка претендує на перевлаштування світу, є проґрамою абсолютного безладу. Але її не можна здійснити помахом чарівної палички, за допомогою якогось природного каталізатора або наслідком мирної домовлености. Як ми знаємо, деколонізація, це — історичний процес, себто її неможливо збагнути, у ній неможливо розібратись як слід, обриси деколонізації не стануть чіткішими, якщо не розгледіти історичний рух, що надає їй форми та наповнює змістом. Деколонізація, це — зіткнення двох споконвіку антаґоністичних сил, що своєю самобутністю завдячують уречевленню, яке корениться у колоніяльній системі та нею живиться. Перше зіткнення цих сила було позначене насильством, а їхнє співістнування, а точніше — експлоатація колонізованого колонізатором — триває завдяки масі багнетів і гармат. Колонізатор і колонізований — старі знайомі. І колонізатор має рацію, коли говорить, що знає «їх». Саме колонізатор створив і продовжує творити колонізованого. Свої права, себто свої статки, колонізатор отримав від колоніяльної системи. Продовжити читання ‘Про насильство’

Вибрані листи: Енґельс Марксові (24 жовтня 1869)

Енґельс Марксові

Менчестер, 24 жовтня [1869 р.]

Від Ірляндії до Росії всього лише один крок. На історії Ірляндії можна простежити, як нещастя для народу, коли він поневолив інший нарід. Всі англійські свинства мають свій початок у поневоленні Ірляндії. Мені треба ще посидіти над кромвелівською добою, але я майже вже певен, що перебіг справ Англії був би інший, якби не треба було воєнним способом панувати над Ірляндією й утворювати нову аристократію.

Надрукований у кн.: К.Маркс і Ф.Енґельс. Вибрані листи. (Уклав В.В.Адоратський. Переклав О. Соболів.) — Державне видавництво «Пролетар», Харків-Київ, 1931. — Стор. 172.


Серпень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти