Erstwhile Records

Денис Колокол

Приповідка

Стараннями музикантів, яким стало затісно в звичному світі гармонічної композиції, історія музики в минулому сторіччі перевернулася з ніг на голову. На початок 1980-х уже не можна було достеменно визначити, якою саме музикою займається та чи інша людина. В арсенал музикантів увійшли як предмети хатнього вжитку, так і загадкові електронні прилади; музику почали робити буквально з усього, тільки б воно звучало – а що звучало не досить виразно, можна було підкоригувати / підсилити / доповнити за допомогою електроніки. Використання природніх (акустичних) джерел звуку в поєднанні з електронною складовою отримало назву електроакустики – це слово стало своєрідною затичкою, яку муз-критики заповзялися уживати щодо кожної термінологічної лакуни.

Крім того, музика врешті-решт позбулася пут композиції – її почали творити в момент звучання. Першими ластівками були фрі-джаз і блюз – продукти своєрідного бунту проти композиторів. Ось, приміром, Джимі Гендрікс до кінця свого життя так і не вивчив нотної грамоти. Значною мірою це пояснюється впливом традицій афро-американського населення – адже ніхто із предків Майлза Девіса та Бі-Бі Кінга, які співали чи на чомусь бренькали, свій спів і бренькіт графічно не відображав. Побічним ефектом розвитку імпровізації стало те, що суворі межі перестали бути актуальними, а будь-скільки гучні вихори і верески раптом виявилися набагато привабливішими, ніж зачесані етюди й кантати.

Алла Загайкевич

Денис Колокол

Про Аллу Загайкевич я багато чув від Kotra (Дмитро Федоренко) та Андрія Кириченка – людей, що стоять за лейблом Nexsound. В 2005 році на фестивалі “Деталi Звуку” (ДЗ) Kotra мене з нею нарешті познайомив – “думаю, ви точно знайдете спільну мову”.

Виступ Алли Загайкевич на фестивалі був одним з тих, що було потрібно дуже уважно слухати. Своє концертне місце вона розташувала за спинами аудиторії, тому очі всіх були прикуті до відео-арта. Я був одним з небагатьох, хто знав про це місце – я один підкрався туди з фотокамерою. Коли ж хвилин за десять від початку її виступу на подіум вийшов скрипаль Сергій Охрімчук, фотографи полізли, як гриби після дощу. Охрімчук – старанний та експресивний музикант, він танцював над своєю скрипкою, із напруженням, як шаман, розхитувався і видирав одна по одній струни зі смичка. Сергій грав з нот, вони разом з Аллою зазвичай опрацьовують партії п’єс, щоб потім вона могла чутливо і не руйнуючи втручатися у скрипковий монолог.

Дует Алли Загайкевич та Сергія Охрімчука – це, що називається, академічна електроакустика. Охрімчук грав, а Загайкевич делікатно втручалася у вхідний сигнал, наповнюючи звуковий потік дрібними та відточеними відтінками ніби акустичного звуку, але вже трохи не акустичного. Взагалі, вслуховуючись у те що, в них виходило, мені здавалося, що Охрімчук тільки для того і грає, аби Алла перетворила його скрипку у розсипчасте різноманіття “можливостей обробки акустичного звуку в реальному часі”. Соло Алли Загайкевич – це, фактично, нойз – по мені забігали мурашки, коли вона раптом заводилась, розпухала у приміщенні, перетворюючись на неймовірно гучний брязкіт. Я не можу сказати, що мені ця музика подобається, але мені безперечно дуже цікаво, що нею рухає.