Дати задній хід вантажному потягу

Джефф Манн

Рец. на кн.: Per Espen Stoknes, Tomorrow’s Economy: A Guide to Creating Healthy Green Growth
MIT, 2022, 360 pp.
Jason Hickel, Less Is More: How Degrowth Will Save the World
Windmill, 2021, 318 pp.
Tim Jackson, Post Growth: Life after Capitalism
Polity, 2021, 228 pp.
Giorgos Kallis, Susan Paulson, Giacomo D’Alisa and Federico Demaria, The Case for Degrowth
Polity, 2020, 140 pp.

Важко зрозуміти, як можна говорити про сучасну економіку і не говорити про зростання: продуктивність, підприємницьку «готовність ризикувати» та цикл високої економічної активности й акумуляції капіталу. Економічне зростання прийнято вважати процесом природним і автоматичним, відсутність його свідчить про те, що щось йому заважає. Відповідно метою економічної політики представляється зняття зі зростання «пут», так наче економіка, це — продукуюча багатство тварина, завжди жадаюча руху, і її треба лише випустити на свободу.

Україномовні українці в Південно-Східній Україні: динаміка чисельності (1989–2001 роки)

Володимир Скляр

Характерними ознаками радянської доби української історії були суттєві відмінності в етнічному складі та мовній структурі населення України. Насамперед це стосувалася процесів мовної асиміляції (зросійщення) в середовищі українців, особливо в містах східних та південних областей. Тому важливе значення набуває дослідження змін чисельності українців, які зберігали власну національну мову, з урахуванням територіальних відмінностей в умовах відновлення незалежності України. Найбільш повні результати для проведення такого дослідження дають статистичні матеріали переписів населення, зокрема 1989 та 2001 рр.[1] Міжпереписний період охоплює часи напередодні здобуття, коли розгорнулося українське національно-культурне відродження та в перше десятиліття незалежності України, коли з другої половини 90-х років цей процес свідомо був загальмований і українська мова фактично не набула декларованого статусу державної, а мовна асиміляція українства — зросійщення не лише не зупинилася, але розгорнулася ще більше, особливо у містах Півдня та Сходу.

Про поступ і перехідні епохи

Іммануїл Воллерстайн

Якщо в сучасному світі є одна-єдина провідна ідея, то це ідея поступу. Це не означає, що всі вірять у поступ. У відкритій ідеолоґічній дискусії між консерваторами та лібералами, що почасти передувала Французькій революції, але вповні зайшла по ній, консерватори, коли казати коротко, сумнівалися, що зміни, котрі переживала Европа та світ, можна вважати поступом, ба навіть сумнівалися, що поняття «поступ» щось важить. Одначе, як ми знаємо, провісниками епохи були саме ліберали. Саме завдяки їм ідея поступу у XIX ст. стане панівною ідеолоґією, а суспільно-економічний лад, ґрунтований на цій ідеолоґії, — капіталістична світо-економіка — стане своєрідним довгожителем.

Не дивно, що в поступ вірили ліберали: ідея поступу пояснювала весь перехід від февдалізму до капіталізму, взаконювала придушення тих, хто досі опирався перетворенню всього на товар, і допомагала заховати неґативний бік капіталізму, накидаючи думку, що вигоди переважать — набагато переважать — шкоду. Отже, природно, що ліберали вірили в поступ.

«Друге видання капіталізму» в Росії[1]

Алєксандр Тарасов

Слова «реставрація капіталізму в Росії» стали вже поширеним виразом (особливо в лівих колах). Побачили світ книги з такою назвою[2]. У деяких вишах «реставрацію капіталізму в Росії» (зформульовано саме так) було введено як окрему тему до навчальних курсів. Приміром, у Московському економічно-правовому університеті — для студентів усіх форм навчання[3]. Швидке впровадження терміну відбулося завдяки тому, що про «реставрацію капіталізму» навіть не в Росії, а ще в СРСР давно вже писали західні «госкапівські» та сталіністські (маоїстські) автори, причому деякі їхні книги було перекладено російською[4]. Дуже легко та звабно було послуговуватися вже готовим терміном-кліше, «мемом», як сказав би Р.Докінз.

Насправді те, що відбулося на території колишнього Східного блоку, геть не було реставрацією. Найправильніше було би назвати це «другим пришестям капіталізму» чи, куди краще, «другим виданням капіталізму» —  за анальогією з відомим висловом Енґельса «друге видання кріпацтва». Подібно до того, як «друге видання кріпацтва» не було реставрацією «першого видання», поверненням до нього, а радикально відріжнялося від нього, так і «друге видання капіталізму» не є поверненням до «першого», його «реставрацією».

Джерела лібералізму

Роман Тиса

Ідеолоґи лібералізму з великим ентузіязмом беруться за дослідження еволюції та за пошук — а часто й вигадування — джерел різних -измів, наприклад, тоталітаризму. Коли-ж мова заходить за початки їхніх власних ідей, вони зазвичай відмовчуються. Тим більше, коли заходить за походження їхніх статків. Тому такі розвідки випадає роботи иншім.

Всім відомо, як у відповідних розділах «Капіталу» Маркс зірвав покривало з таємниці «первісного нагромадження» капіталу. І його справа не залишилась без послідовників. Слідами Маркса йде Іштван Месарош, який нагадує про походження ідейного капіталу нині правлячої кляси — буржуазії. У першому томі своєї книги «Суспільний устрій і форми свідомости» він — поміжн инших — пише й про «батька» лібералізму Джона Локка (1632-1704). Пише наступне:

«Отримуючи щороку за свою службу в уряді (на посаді члена Торгівельної ради, і це була лише одна з його посад) майже астрономічну платню приблизно в 1500 фунтів стерлінґів, Локк не втомлюється співати хвалу біднякам, що заробляють „гріш на день”. ‹…› Більше того, як справжній джентльмен, якому є, що боронити, він також хоче впорядкувати рух злидарів за допомогою драконівської системи перепусток, пропонуючи:

Структурні кризи

Іммануїл Валлерстайн

Термін «криза» відігравав у 1970-х роках центральну роль у політичних дискусіях у багатьох країнах, хоча варіанти його визначення коливалися в широких рамках. До кінця століття йому на зміну прийшов інший, більш оптимістичний, термін – «глобалізація». Однак з 2008 року тон дискусій знову стає похмурим, а поняття «криза» знову спливає на поверхню; щоправда, користуються ним як ніколи вільно. На передній план знову вийшли питання про те, як дати визначення кризі і як пояснити її походження.

Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років і  цикл гегемонії, і загальний економічний цикл сучасної світ-системи вступили у фазу спаду. Період з 1945 по бл. 1970 р. – влучно названий французькою les trente glorieuses («Славетне тридцятиріччя» – Прим. пер.) – відзначений піком гегемонії США, що збігається з найбільшим зростанням під час фази «А» кондратьєвського циклу, яке коли-небудь знавала капіталістична світ-економіка. Спади були цілком нормальні, і не тільки в тому сенсі, що всім системам властиві циклічні ритми – їх існування пов’язане з неминучими коливаннями, – але також і в тому, яким чином функціонує капіталізм як світ-система. Тут є два ключових питання: яким чином виробники одержують прибуток, і як держави забезпечують світовий порядок, в рамках якого виробники можуть одержувати прибуток. Давайте по черзі.

Капіталізм є системою, в якій сенсом існування є нескінченне накопичення капіталу. Щоб накопичити капітал, виробники повинні отримувати прибуток від своєї діяльності, що в значних масштабах можливо тільки тоді, коли продукція може бути продана значно дорожче, ніж коштувала вартість її виробництва. В умовах досконалої конкуренції робити прибуток у таких обсягах неможливо: потрібне монопольне, або принаймні квазімонопольне, становище у світ-економіці. Продавець може вимагати будь-яку ціну, поки він не виходить за рамки дозволеного еластичністю попиту. Коли у світ-економіці спостерігається значне зростання, виробництво деяких «провідних» товарів відносно монополізується, і саме за рахунок прибутку від нього здійснюється накопичення великих обсягів капіталу. Прямі і зворотні потоки таких продуктів становлять основу для загального зростання світ-економіки. Це називається фазою «А» (фазою підйому) кондратьєвського циклу. Проблема для капіталістів полягає в тому, що всі монополії, якими б захищеними у політичному плані вони не були, приречені на самоліквідацію у зв’язку з тим, що на світовому ринку можуть з’явитися нові виробники. Звичайно, вихід на ринок займає багато часу, але рано чи пізно рівень конкуренції зростає, ціни знижуються, отже, зменшується і прибуток. Коли прибутки від провідних товарів помітно знижуються, світ-економіка припиняє зростати і вступає в період стагнації – фазу «Б» (фазу спаду) кондратьєвського циклу.

Боротьба за геґемонію

Роман Тиса

Здається, боротьба за геґемонію, якщо вона обмежується культурою і просвітою, що здійснюється в рамках громадянського суспільства та за допомогою запропонованих ним інструментів, приречена на поразку. Ідея подолання капіталізму мирним шляхом через просвіту, профспілку, парлямент, поступові покращення життя там і сям, невеличку — але тут і зараз — дію нагадують утопії теоретиків анархізму першої половини XIX ст., що про них писав Енґельс Марксові у листі від 18 вересня 1846 р.: «Пролетарі повинні збирати дрібні акції. На ці кошти (на початок треба, звичайно, не менше 10-20 тисяч робітників) будують спочатку одну або кілька майстерень з одної або кількох галузей ремества, і частина акціонерів починає там працювати. Продукти вироблені там: 1) продають акціонерам по ціні сировини плюс ціна праці (акціонери не повинні оплачувати прибутки) і 2) що залишається від продуктів після цього — продають на ринку по ринковій ціні. В міру того, як капітал товариства зростатиме через внески нових членів або через нові заощадження старих акціонерів, на цей капітал будуватимуть нові майстерні й фабрики й т. ін., поки, нарешті, всі пролетарі працюватимуть і всі наявні в країні виробні сили будуть куплені, і завдяки цьому капітали, що є в руках буржуазії, втратять свою владу над робітниками, владу добувати з них зиск!..» Приблизно так, напевне, уявляють собі скасування капіталізму й сучасні соціяльні активісти та парляментські радикали. Їхня утопія — перемогти капіталізм його ж зброєю, що зрештою означає прийняття капіталізму як такого, згоду на гру за його правилами, боротьба за якими веде не до руйнування капіталізму, а тільки зміцнює його. Це завжди відкладання рішучого зіткнення на потім, чого ніколи так і не відбувається.

Зруйнувати капіталізм зсередини. Відповідь Роману Тисі

Алєксандр Тарасов

Проповідувати революцію в заможних промислово-розвинених країнах Заходу все одне, що закликати вийти на страйк керівників підприємств: влаштованим у житті присвоювачам додаткової вартости є що втрачати. … Такий розвиток світової революції — загального страйку може примусити розвинуті країни, без перемоги робітничої революції в яких боротьба на периферії приречена, жити в стані облоги, і тільки облога загострить в них протиріччя між працею і капіталом настільки, що вони шукатимуть своєї остаточної розв’язки в революції, як це було у Франції 1871 року та Німеччини 1918 року.

Роман Тиса. Безперервна революція — загальний страйк у світовому маштабі

Я був приємно вражений тим, що ми з Романом Тисою, незалежно один від одного і не знаючи текстів один одного, дійшли однакових (виключаючи деталі, що природно) висновків. Просто як колись Маркс із Діцґеном!

Усього лише два серйозні заперечення викликає у мене текст «Безперервна революція — загальний страйк у світовому маштабі». По-перше, я переконаний, що така революція не буде соціялістичною, а буде суперетатистською, оскільки рівень розвитку продукційних сил не досяг ще тієї стадії, коли можна безпосередньо ставити питання про перехід до соціялізму, і оскільки людина капіталістичного суспільства не може побудувати соціялізм з причин ідеолоґо-морально-психолоґічного характеру. А по-друге, я вважаю некоректними і ненауковими маоїстські формулювання «нації-пролєтарі» та «нації-буржуа», бо вони спотворюють і затушовують реальний клясовий поділ у країнах як метрополії, так і — особливо — периферії. Зрештою, колєктивним експлоататором виступають не нації метрополій, а корпорації та держави метрополій — держави клясові за своїм характером (і, отже, через них колєктивним експлоататором стають правлячі кляси та привілейовані верстви цих країн, оскільки чи перепаде всім иншим частина багатства, отриманого за рахунок нееквівалєнтного обміну і якою буде ця частина, залежить виключно від їхньої волі). Точно так само колєктивним експлоатованим є не нації країн периферії, а пригноблені кляси і соціяльні верстви цих країн і — деякою мірою — держави периферії (якщо ми в даному випадку розуміємо державу не як клясову машину, а як господарсько-ґеоґрафічне утворення); правлячі кляси країн периферії не піддаються експлоатації з боку «першого світу», обслуговуючий їх апарат придушення і примусу (армія, поліція, суди, спецслужби) та обслуговуючі їх інтелєктуали (священики, «ідеолоґи», пропаґандисти, працівники ЗМІ, діячі маскульту та гуманітарних науково-освітніх інститутів) — теж.

Соціяльні і філософські погляди Маркса

Георгій Плеханов

Громадянки й громадяни!

Маючи мало часу, як і всі оратори сьогодні ввечері[1], я, може бути, надто сміливий, бажаючи дати оцінку того, що Маркс зробив у галузі філософії і соціяльної науки. Все ж — спробую. І тим гірше для мене, коли це мені погано вдасться.

Марксова філософія — логічний і неминучий наслідок філософії Геґеля. Ось що кажуть нам ті, хто трактує про походження сучасного соціялізму. Це вірно, але це не все. Далеко не все.

«Моя діялектична метода в основі не тільки відрізняється від геґелівської, але й цілком їй протилежна. Для Геґеля процес думання, — а його він під назвою ідеї перетворює навіть у самостійний суб’єкт, — є деміюрг (творець) дійсности, яка є лише зовнішнє його виявлення. В мене ж, навпаки, ідея — це не що інше, як пересаджена й перетворена в людській голові матерія» (Післямова до 2 видання І тому «Капіталу», вид. II, ДВУ, 1929 р., стор. XIV).

Капіталізм, клас, здоров’я та медицина

Майк Гейнз

Протягом останніх 30 років – якраз тоді, коли нам казали, що класовий аналіз помер – щось дивне траплялося у медичній науці. Ціле покоління епідеміологів, що досліджували закономірності смерті та захворювань, стали перейматися соціальною нерівністю. Журнали на кшталт Lancet та British Medical Journal надрукували тексти з оглядом останніх досліджень про найбазовіші нерівності та соціальні структури. Червоною ниткою проходило бажання описати зв’язок між нерівністю та здоров’ям: продемонструвати, що люди вищого соціального становища мають кращий стан здоров’я, ніж ті, хто займає нижчі соціальні позиції.

Насильство і капіталістична світоекономіка

Імануїль Валлерстайн

Наскільки нам відомо, насильство було невід’ємною складовою всіх знаних світові суспільств. Отож чи не існує якоїсь особливої притаманної насильству ролі всередині історичної системи, в якій ми живемо, себто сучасної світосистеми, що насамперед є капіталістичною світоекономікою? Думаю, що існує, тому спробую пояснити якою, на мою думку, вона є.

Давайте спочатку домовимось, що ми будемо називати «насильством». Я називатиму насильством будь-який жорсткий утиск, що хтось учиняє над иншим, хай він буде фізичного, матеріального чи морального плану, що має на меті схилити иншого до волі того чи тих, хто чинить утиск. Я одразу відрізняю його від чисто розумового чи чуттєвого переконування та від хабара, хоч насправді часто складно їх розділити. Втім, на загал, такі розбіжності мені здаються не позбавленими сенсу.

Марксизм для «чайників»

Сергій Іщенко

Бути марксистом в Україні сьогодні не модно.

— Марксизм остаточно дискредитував себе. Комуністичні експерименти довели його утопічність та нежиттєздатність. Марксизм — це насильство над вічними, природними законами економіки, яке неминуче закінчиться крахом, — скаже ліберальний професор (вчорашній викладач партшколи КПРС).

— Комунізм — це швондерівщина (або шаріковщина)! Це ідеолоґія люмпенів! «Відібрати і поділити» — от чого ви хочете! Колективізм веде до безвідповідальності, спільне значить нічиє. Крім того, комунізм — це диктатура, репресії, тоталітаризм, адже тільки приватна власність — основа демократії. Подивіться на весь цивілізований світ!, — обурюватиметься пострадянський інтеліґент-демократ.

— Ой людоньки, то що ж то ви таке кажете! Який марксизм? Хіба ви не знаєте, що комунізм — то просто чергова московська омана, щоби загарбати вільні народи (український в першу чергу). Комуністи — всі антиукраїнці, московські холуї!, — волатиме такий самий інтеліґент, тільки «національно свідомий».

— Марксизм — жидівська вигадка, — просто і доступно пояснить бритоголовий підліток.

Ці типажі — не перші й не останні, хто прагнув поховати марксизм. Тим не менш, як влучно підмітив французький філософ Жак Дерріда (1930-2004), попри всі зусилля професійних екзорцистів, остаточно вигнати «привид комунізму» так і не вдається. Теорію марксизму ніхто заперечити так і не зміг, хоча спроби робилися неодноразово. Варто прислухатись до поради наших антикомуністів і поглянути на «цивілізований світ». Вихідці з колишнього СРСР, які отримували освіту на Заході, особливо у США, були сильно здивовані, побачивши, що теорія Карла Маркса (1818-1883) викладається там в якості однієї з фундаментальних основ соціолоґії та економіки. У телевізійному рейтинґу «Кращі наші» (німецький аналоґ «Великих українців») Маркс впевнено зайняв третє місце (після реліґійного реформатора Мартіна Лютера і канцлера Конрада Аденауера). На книжковому ярмарку у Франкфурті-на-Майні у жовтні 2008 року «Капітал» виявився найбільш популярною книгою.

Чому читати «Капітал» сьогодні?

Міхаель Гайнрих

Зовсім не є самозрозумілим, що сьогодні потрібно інтенсивно читати «Капітал». Перший том вийшов 1867 року, тобто 140 років тому. Цілком виправдане питання, чи викладений у цій книзі аналіз сьогодні взагалі актуальний. Хіба відтоді не змінилося багато чого? Що «Капітал» сьогодні став багато в чому нерелевантним, твердять не тільки праві критики Маркса, а й ціла низка лівих критиків капіталізму. Зрештою, потрібно читати «Капітал» самому, аби мати змогу відповісти на це питання. Маркс писав «Капітал» у 1860-х і 1870-х роках у Лондоні. Близько середини ХІХ ст. капіталістичний спосіб виробництва найдалі просунувся в Англії; лише з великим відставанням йшли Франція, Німеччина та США. Беззаперечним капіталістичним осередком тоді був Лондон. Тут знаходився найважливіший у світі фінансовий центр, тут билося серце капіталістичного світу.

У парламенті та пресі економічні питання обговорювали жвавіше та інтенсивніше, ніж в інших країнах. «Політична економія», як тоді називали економічну науку, на початку ХІХ ст. найрозвинутішою була в Англії, а в бібліотеці Британського музею в Лондоні знаходилося найбільше на той час зібрання економічної літератури. Тож те, що Маркс на вимогу пруського уряду мусив залишити Париж та переселився 1849 року до Лондона, було величезним щасливим випадком: у жодному іншому місці світу він не міг би вивчити капіталізм краще, ніж там.

Соціалізм провалився. Тепер і капіталізм збанкрутував. Що ж далі?

Ерік Гобсбаум

ХХ століття давно минуло, однак ми все ще не навчилися жити у столітті ХХІ, чи, принаймні, мислити відповідно. Це має бути не так складно, як здається, бо головна ідея, що панувала в економіці та політиці минулого століття, вочевидь, розчинилась у повітрі. Згідно з нею модерні індустріальні (та, по суті, будь-які) економічні системи мислились у термінах двох взаємовиключних протилежностей: капіталізму та соціалізму.

Ми пережили дві практичні спроби реалізувати ці протилежності у чистому вигляді: централізована державно-планова економіка радянського типу та абсолютно не стримувана та не контрольована капіталістична економіка вільного ринку. Перша зруйнувалась у 1980-х, разом з європейською комуністичною політичною системою. Друга руйнується у нас на очах в найграндіознішій з 1930-х років кризі глобального капіталізму. В дечому вона серйозніша, ніж криза 1930-х, оскільки економіка в ті часи не була настільки глобалізована, як зараз, і криза не зачепила планової економіки Радянського Союзу. Ми ще не знаємо, наскільки серйозними та довготривалими будуть наслідки теперішньої світової кризи, але вони, без сумніву, вказують на кінець того типу ринкового капіталізму, який захопив світ та уряди в ньому з часів Маргарет Тетчер та президента Рейгана.