Жовтнева революція і єврейське питання

Юхим Різницький

Переможець-пролетаріят, узявши владу до своїх рук, творить дивні „чудеса”. Величезні перемоги на господарчім та культурнім фронті, що він їх досяг у порівнюючи відсталій країні в найнесприятливіших внутрішніх і зовнішніх умовах, викликають захват та здивовання з боку численних чужоземних делегацій — робітників, учителів, депутатів, інженерів, учених, жінок, що без краю тягнуться до нашої країни. Тут бачать вони, всупереч наклепам закордонної буржуазної й соціялістичної преси, як переможець-пролетаріят, поховавши буржуазію, без жодного страху й жалю разом із останньою ховає всі прокляті питання, всі нерозвязні суперечності, що шматують старий, наскрізь зогнилий, буржуазний світ. Робітниче питання, жіноче питання, аграрне питання, шкільна справа, житлове питання, питання релігійне — всі ці виплоди буржуазного ладу, всі ці гноянки на тілі людськости переможець-пролетаріят розрізав і вичищає поволі, але радикально й назавжди, викликаючи захоплення в серцях одних та прокляття й злісну ненависть — у инших. Але ось що найдивніше, що найбільше вражає: пролетаріят розгадав загадкового потворного сфінкса, що століттями наганяв жах на всіх здібних мислити й почувати, ц. т. так зване єврейське питання. „Єврейське питання, пише тов. Смідович, це одна з історичних болячок на тілі людськости, і в буржуазних країнах немає засобів її ліквідувати. За час революції вона страшенно нагноїлася. Але саме революція утворила потрібні умови, щоб вигоїти цю жахливу болячку” („Емес” № 196).

Жовтень — Січень (спогади)

Г. Галайда

Партком 1917 року містився в «Палаці» внизу, в напівтемних кімнатах. У Жовтневі дні більшовицькі частини й червоногвардійці провадили боротьбу з військом Керенського, юнкерами й присланим із фронту чеським батальйоном. «Рада» із своїм військом додержувала збройного невтралітету, пильно стежачи за тим, що робилося, і захоплюючи звільнювані позиції або район — чи то від більшовиків, чи від Керенського. Я тоді був у першій українській військовій школі.

«Рада» мала в Київі з військових частин згадану військову школу, підготовчу школу, один полк сердюків (новозформовані гвардійці) і, здається, більше не було. Майже все инше військо (піхота, інженерне й артилерія) було більшовицьке. Невеличка кількість, зокрема й переведений з Петрограду гвардійський полк, додержували невтралітету.

Коли наставала ніч, нашу школу стягали до «Ради» й Військового Секретаріяту, що містилися на Фундукліївській вул. Виступали ми, як у серйознім поході, з розвідкою, патрулями й ішли плутаними маршрутами. На вулицях зустрічалися більшовицькі частини, спиняли нас, але довідавшись, що ми «українці»: «А, ці за нас» — пропускали далі. Не знали, як «Рада» використає свій невтралітет…

Жовтень у Київі (cпогади)

І. Чайко

Прибувши з Петрограду в червні місяці 1917 р. до Київа, ознайомившись з політичними й професійними організаціями, я зустрів багато старих товаришів-профробітників підпілля ще з 1905 року. З їхньою допомогою я влаштувався працювати на завод у Союзі Міст (Прозорівська, № 7). У цім заводі робітників було близько 600 чол. Настрій у них був більшовицький, але не було правильного керівництва, не було осередку. Мені пощастило тут швидко розпочати роботу, щоб утворити осередок. Головою був тов. Тулупов, я секретарем і Боженко членом. До липня м-ця нам пощастило остаточно вибити в заводі вплив меншовиків. Робітники, за проводом осередку, зробили собі прапор для заводу з гаслом «Хай живе ІІІ-й Комуністичний Інтернаціонал». До 18 липня ми готувалися цілком. Але в инших заводах, де переважали меншовики, нас називали «зрадниками батьківщини». Наприклад, у заводі набоїв на Деміївці робітник у технічному кашкеті кидався битися зо мною, і нам не давали зробити мітингу. Тоді й Рада Робітничих Депутатів була меншовицька, нас була меншість у ній. Більшість робітників по заводах, як от Гретера, була теж меншовицька, водні організації були зовсім чорносотенні, до них приєднувалися водогін, електрична станція й млини.

18-го липня наш завод не працював, вийшли на демонстрацію по-святочному, під прапором ІІІ-го Інтернаціоналу. Зібралися коло університету, о годині 12-й підійшли до нас дрібними групами ще й ще. Ми рушили Фундукліївською вулицею на Хрещатик. Городяни дивилися на нас, спинившись на пішоходах, як на звірів. Де-які чоловіки й жінки лаяли нас, плювали на нас, погрожували киями. Жінки на розі Хрещатика й Фундукліївської кричали, що видиратимуть нам очі, як провокаторам-більшовикам.

Негр у сучасній літературі

Освальд Бургардт

Останніми роками негр намагається завоювати собі місце в сучасній світовій літературі. Недавно одно німецьке видавництво випустило роман Афім-Асанги «Чорна Хвиля». Після «Батуали» Рене Марана це вже друга книжка, що знайомить нас з побутом далекої Африки, з легендами та звичаями чорних племен. Книжка проводить певну політичну тенденцію і вона бодай чи не сильніша від Маранової «Батуали» [1]. Рене Маран – цивілізований негр, добре знайомий з європейською літературою. Він гадає, що можна вплинути на Францію, щоби вона змінила свою колоніяльну політику, і мирними шляхами досягти поліпшення становища «чорних братів». Афім-Асанга, навпаки, не вірить у мирне розвязання справи; в ньому кипить та люта ненависть до гнобителів, що її довгими роками плекали в серцях своїх чорні люди. Він не хоче йти ні на які компроміси, він тому за революційну тактику.

Афім-Асанга служив у французькому колоніяльному війську, наприкінці війни його було послано до окупованих німецьких країн; там він самотужки вивчився французької мови й написав цією мовою свої нотатки, де й вилив своє обурення проти жорстокої цивілізації, що втягла його расу в європейську війну.

Провансальський регіоналізм та національне відродження[1]

Степан Савченко

Зріст регіоналізму на Заході, зокрема у Франції, тільки почасти нове, післявоєнне явище. За сто — а инколи й більш — років до того регіоналізм вже виявився у національному русі маленьких поневолених народів Австрії та инших країн, виявився спочатку якраз у тих народів, що їх національна відмінність була безперечною. Поруч ішов процес політичного об’єднання великих націй і цей процес закінчився утворенням єдиної Німеччини та Італії. І як антитеза цього останнього процесу, як коректив до нього, виникає новий регіоналізм в об’єднаних уже країнах: спочатку — пожвавлення культурного життя окремих провінцій, зріст краєзнавчої роботи, згодом — протест проти надмірної централізації та бажання автономії. Зокрема у Франції, бо ні в якій иншій країні не був такий помітний гніт централізму, нехтування провінціяльним життям та інтересами. Наслідком такого централізму був цілковитий занепад культурного життя провінції і надмірний зріст Парижу — коли Німеччина, Італія, Англія або Сполучені Штати Америки мають покільки більш-менш однаково важливих «центрів життя», то у Франції Париж вражає надзвичайною перевагою свого економічного, політичного й культурного значіння над усіма місцевими центрами. З другого боку, наполеонівський розподіл Франції на департаменти, який мав на меті переважно політичні причини — якраз боротьбу з монархічним регіоналізмом окремих французьких провінцій і зміцнення центрального натиску на периферію — цей розподіл порушував економічну географічну єдність колишніх давно утворених провінцій та утворював инколи нові формування з таких частин, які не мали між собою нічого спільного.

«РУП» в період 1905 року на Київщині

Самійло Щупак

В 90-х роках минулого століття українська молодь починає поривати з культурництвом українофілів і стає на шлях політичної боротьби. Зріст економічного руху пролетаріяту в Росії, початок диференціяції селянства, банкрутство російського народництва, а натомість популярність ідей організованої масової політичної боротьби з царатом, не могли не відбитися на психіці української інтелігенції. Серед молоди народжується реакція проти старих українофілів, які ведуть напівпримиренчу політику з царатом, загострюючи лише свою увагу на плеканні етнографічного культурницького українства. І ідейним отцем молоди в новому політичному рухові був М.Драгоманов, який, пройнявшись ще значно раніше соціялістичними ідеями, був основоположником галицької радикальної партії.

Але-ж драгомановський соціялізм був бакунинсько-прудонівським, а марксизм, який уже встиг опанувати в 90-х роках уми найпоступовіших людей не лише в Европі, але і в Росії, знайшов своє виправдання і в українській дійсності. Незвичайний зріст промисловости по лівобережних містах України, зріст капіталістичних елементів в сільському господарстві — це ставало яскравим показником марксівського шляху, по якому неминуче мусить прямувати й революційний рух на Україні. Народження, як нащадків групи «Освобождение Труда», сили соціял-демократичних гуртків в Росії, диференціяція галицького радикального руху й утворення української соціял-демократичної партії, розвиток польського с.-д. руху — все це мало свій відбиток на українській поступовій інтелігенції, у наслідок чого почалася й диференціяція політично настроєної української інтелігенції.

Економіка селянського руху 1905–1906 рр. на Київщині

Василь Іванушкин

Соціяльні рухи відбивають економічні й класові відносини відповідної доби. Ці класові відносини в свою чергу є наслідок розвитку виробничих сил цієї господарчої одиниці, як частини суспільства.

Селянський рух 1905–1906 рр. на Київщині виник у наслідок зросту капіталістичних відносин між селянським і поміщицьким господарством наприкінці XIX і початку XX століття.

Київщина, як і Прибалтика, є район поміщицьких латифундій, капіталістично організованих, і абсолютного малоземелля в селянському господарстві. Ці дві протилежні ознаки сільсько-господарського виробництва на Київщині утворювали умови для розвитку своєрідних, властивих тільки цьому району форм селянського руху. Так само й конкретний економічний зміст селянського руху відбивав собою інтереси ти верстов селянства, що найбільше скривджені розвитком капіталістичнихформ сільського господарства Правобережжя.

Соціяльно-економічні передумови революції 1905 року

Осип Гермайзе

Майбутній історик, оглядаючи першу четвертину XX ст., змушений буде визнати, що пройшла вона надто бурхливо, відбиваючи й чеканячи виразно й навіки сторінки всесвітньої історії. За 25 років на Україні пережили ми і наївно-бунтарські, що з голодного безземельного одчаю повстали, селянські розрухи Лівобережжя 1902 року, і бурхливу боротьбу 1905 року, і, нарешті, величні й епохальні події, що з 1917 роком розламують історичний процес східньої Европи, кладучи початок героїчно-пролетарській СРСР., прориваючи єдиний і міцний фронт капіталістичного панування.

Коли нашу епоху ми сприймаємо, як епоху героїчного  п о ч а т к у,  то очевидно явища, що одбулися до неї, мусимо мислити ми, як кінцеве передсмертне для старого. Але в тих явищах чимало знайдемо ми такого, що провішує змагання нашої доби, формує і ставить реалізовану в наші роки боротьбу. 1905 рік був саме таким могутнім віщуном, і його соціяльно-виховавча роля для широких пролетарських мас незмірно велика. Далеко не вповні ще вистудійовано епоху, що від нас віддалена двацятьома роками. Нині багато людей саме монографічно студіюють її, і повне розуміння її — справа дуже близького часу. Тимчасом, навіть і за теперішнього рівня наших знаннів, можемо ми мати бодай схематичне й загальне уявлення про ті процеси, що одбувалися в 1905 році.

Марсель Пруст (поезія великого пасеїста)

А.Лейтес

На початку ХХ-го віку, в маніфесті італійського футуризму—видрукованому в «Фігаро»—Марінетті проголосив основним патосом нашого часу—патос швидкости. «Пишнота світу—покликував той маніфест—збагатилась на нову красу, красу швидкости». Віднині художня література—на думку теоретиків і практиків футуризму—повинна розірватися під гаслом «прискорення життя». «Не може бути шедевром твір статичний, тільки в динамічному поезія!» І, оспівуючи фізичний і інтелектуальний еквілібризм, захоплено констатуючи перемогу над простором і самотою, завдяки перегоновим автомобілям, експресам і нововинайденим аеропланам, футуристи цілком логічно в 16-му пакті свойого маніфесту декларували—як основний художній принцип 20-го віку—огиду до забарности, до дрібниць, до аналізи, до розтяглих пояснень.