Чотири години в Шатілі

Жан Жене

У Шатілі та Сабрі ґої влаштували різанину ґоїв, а на шибеницю тягнуть жидів?

Менахем Беґін

Ніхто, ніщо, ніякі прозові прийоми не зможуть передати те, якими були ці шість місяців, а надто перші тижні, що їх федаї провели у горах Джерашу й Аджлуну в Йорданії. Про ці події встигли розповісти до мене: виклали хронолоґію подій, написали про перемоги та помилки Орґанізації Визволення Палестини. Відчуття у повітрі, колір неба, землі та дерев — я можу розповісти про це. Але не про відчуття легкого сп’яніння, плавного руху — наче летиш — над землею, блиск в очах кожного, відкритість стосунків — не тільки між самими федаями, але також між ними та керівництвом. Там, під деревами, все і всі рухались жваво, безтурботно, переповнені щастям від дива, яким було це нове життя, і в цих флюїдах було щось дивовижно стримане, обережне, скритне, захищене, як буває, коли моляться, безмовно. Все належало всім. Кожний був на самоті. Й одночасно не на самоті. Одне слово, всі були і усміхнені, І зосереджені. Район Йордану, до якого вони через політичне рішення відступили, був поясом, що простягнувся від сирійського кордону до Ес-Сальту, і з одного боку його межею була річка Йордан, а з иншого — дорога з Джерашу на Ірбід. Близько шістдесят кілометрів завдовжки та двадцять кілометрів завширшки, це був гірський район, вкритий кам’яними дубами, невеличкими йорданськими селами та деінде посівами. В цьому районі під деревами та покритими маскувальним візерунком палатками федаї облаштували табори для бойових загонів з легкою та напівважкою зброєю.

Про Жана Жене

Едвард В. Саїд

Вперше я зустрівся з Жаном Жене навесні 1970 року — в той надзвичайно бурхливий і натхненний період, коли енерґія та честолюбство з соціяльної уяви Америки випустили в її соціяльне тіло. Завжди була якась хвилююча подія для святкування, якийсь привід для виступу, якийсь новий поворот у війні в Індокитаї, що вимагав або оплакування, або демонстрації. За кілька тижнів до американського вторгнення до Камбоджі, в час, який, схоже, був апоґеєм весняних подій в Колумбійському університеті, котрий — слід нагадати — все ще не оговтався після заворушень 1968 року (невпевненість керівництва у власних діях, різкий розкол у викладацькому складі, нескінченні студентські демарші), з’явилось оголошення про мітинґ на підтримку Чорних Пантер. Мітинґ мав відбутися після обіду на сходинках Нижньої бібліотеки, імпозантної адміністративної будівлі університету; я мав велику охоту піти, бо ходили чутки, що виступати на ньому збирався Жан Жене. Коли я вийшов з Гемілтон-голлу, я зіткнувся з одним своїм студентом, котрий був надзвичайно активним у студмістечку і запевнив мене, що Жене таки мав робити промову, а він (студент) буде синхронним перекладачем Жене.

То була незабутня сцена з двох причин. Однією з них був глибоко зворушливий вигляд самого Жене, що стояв у центрі великого натовпу Пантер і студентів — його поставили посеред сходів, а аудиторія стояла не перед ним, а навколо нього — вдягнений у чорну шкіряну куртку, синю сорочку й, як мені здалося, задрипані джинси. Він виглядав абсолютно спокійним і був схожий радше на власний портрет кісти Джіакометті, в якому вловилось вражаюче поєднання в цій людині шалености, повного володіння собою і майже реліґійного спокою. Чого я ніколи не забуду, так це погляду проникливих блакитних очей Жене: вони ніби дивилися кудись вдалечінь і водночас вдивлялися в тебе своїм загадковим і дивно відстороненим поглядом.