Упадання перед технікою

Джалал Але Ахмад

Важливими факторами, що характеризують переходовий, багатий на кризи період суспільства, є, з одного боку, науковий поступ, з иншого — розвиток техніки, технолоґії і машин, а ще з иншого — постання західної демократії.[1] Замість усіх цих факторів ми бачимо лише подобу — імітацію, покликану робити враження. З огляду на те, що пóступовий рух техніки та технолоґії викликає соціяльні кризи, співвідносні зі швидкістю цього руху, ми тепер, на першому крутому повороті на нашому шляху, опинившись перед перспективою подорожі тривалістю у двісті років, перебуваємо у значно гіршому стані, ніж нам видається.[2] Наша кризова лихоманка, наше марення буде значно сильнішим та страхітливішим, ніж вони були в инших країнах.

Припустимо проте, що одного ранку ми таки «доїхали», як Швайцарія, Швеція, Франція чи США — це можебутнє припущення. Яким буде наш стан? Чи не матимемо ми ті самі проблєми, що з ними Захід стикнувся багато років тому? Що це за проблєми, та як ми дамо їм раду?

Однією з головних проблєм західної цивілізації — у країнах Заходу, а якщо говорити конкретніше, у лібералізмі XIX-XX ст.ст. — є неусипне пильнування фашизму. У Франції, де ми бачимо де Ґолля, що продирається крізь алжирське питання, військо в руках правих екстремістів на чолі з бандитами з Іноземного лєґіону, що день у день зрошують паризькі та алжирські вулиці кров’ю тих, хто обстоює розв’язання цього питання.[3] В Італії і Німеччині активізуються недобитки штурмовиків, а в Америці — нова Спілка Джона Бьорча, що вона навіть пана Ейзенгавера вважає за комуніста. А в Британії є рух за незалежність Шотляндії. Всюди у яблуках оселилась погана черва.

Українська ідеолоґія. Частина 1. Евроентузіязм

Роман Тиса

Мене здивувала наполегливість, з якою Степан Величенко, науковий співробітник Університету Торонто, домагався у редакції «Впереду» публікації свого допису «Україна: остання велика колонія у світі і ліві ЄС»[1]. Справи стояли ще чудніше: Величенко усвідомлював нетотожність власної позиції та позиції «Впереду» щодо зимових подій в Україні та, попри все, притьмом прагнув побачити свій текст у виданні, що не є ані популярним, ані впливовим в гурті «лівих» в Україні чи загалом серед україномовних читачів. Попередньо коротко відмовивши авторові  в публікації, тепер хочу докладно відгукнутися на «Україну: останню велику колонію…», позаяк з його допису знати, що Величенко є носієм певних характеристичних уявлень, що є фраґментом тієї пістрявої, непевних форм мозаїки з ідей, що її я пропоную називати «українська ідеолоґія». Звідси — заголовок.

Текст Величенка важко критикувати, як важко критикувати уламки не вияснених остаточно думок. У цьому вигляді його текст подібний до недолугого оксюморону. Додають перцю й кульбіти по рядках: наш автор в межах одного абзацу спромігся від французьких колоністів в Алжирі скакнути до розкрадання державного бюджету в Україні! Тим-то і мій відгук може вимушено містити повтори. Попри те, що автор «України…» нібито нікого відкрито не анґажує, нікому не пропонує пристати до нього з його гаслами, цей «нарис» з поточної української історії є ідеолоґічним посланням, до того ж цілком ясним посланням — усі проґресивні сили в Україні мають згуртуватися навколо «хороших» «українських» буржуа проти «поганих» «малоросійських» буржуа, щоби нарешті жити за «правильний» капіталізм із «людським, европейським обличчям» — не ідеальний, але у будь-якому разі кращий за капіталізм «неофевдальний», «за російський зразком». До того ж цілком досяжний. Виходячи з цього принципово розуміння «Української…» ідеолоґії, я і написав свій відгук.

Роздуми над долею людства

Алі Шаріяті

Суперечки щодо визначення того, що таке культура та чим вона відріжняється від варварства, чи щодо того, хто є «цивілізованим» і хто є «модерним», краще за все досліджувати з погляду ісламського вчення. Дуже важливо звернути увагу на це питання, що має велике значення для людей з освічених кляс ісламських країн, що вони  відповідають за умма [спільноту вірних. — Ред.] і керують нею.

Модерність є одним з найбільш гострих і життєво важливих питань, що зайшли перед нами — народами неевропейських країн та ісламськими суспільствами. Ще важливішим є питання відносин між нав’язаною модернізацією і справжньою цивілізацією. Ми повинні з’ясувати, чи є модерність синонімом цивілізованости (а саме в цьому нас переконують) або це геть инше питання та суспільне явище, що взагалі не має жадного стосунку до цивілізації. Нажаль, модерність накинули його нам — неевропейським націям — під маркою цивілізації.

Впродовж останніх 150 років захоплений Захід з місіонерським запалом модернізував людину. Між неевропейськими націями та Заходом і західною цивілізацією було налагоджено тісний зв’язок, і неевропейські нації були примушені до «модернізації». Під виглядом цивілізації, залучення їх до культури наші нації обдарували модерністю (коли я кажу «нас», я маю на увазі неевропейські нації та народи «третього світу»), що її не припиняли характеризувати як «ідеальну цивілізацію». Наші інтелєктуали мали б ще багато років тому усвідомити ріжницю між цивілізацією та модерністю і розповісти про це людям. Але вони цього не зробили. Чому за 150 років західної модернізації наших націй освічені верстви так і не звернули уваги на це питання? Я скажу про їхнє нерозуміння цього питання пізніше…

Евроцентризм. Критика однієї ідеолоґії

Самір Амін

ГЛАВА II. КАПІТАЛІСТИЧНА КУЛЬТУРА

III. Марксизм і проблєма реального капіталізму

Сьогодні ознакою хорошого тону на Заході вважається участь у копанні могили для Маркса. Однак, на превеликий жаль, цвинтарні теоретики, замість перевершити його внесок у справу пізнання світу, квапляться здати назад з метою повернутися до зручного розкладу теоретичних побудов, що лєґітимізують капіталізм, без найменшого натяку підходити до справи критично. Ми бачили крихкість цих евроцентричних концепцій, так само як і механістичного матеріялізму епохи Просвітництва, на який вони спираються. Але, передусім, ці побудови — як домарксистські, так і постмарксистські (за буржуазною економічною наукою, неоклясичні) — ухиляються від принципового питання природи економічного відчуження, що саме і відріжняє капіталізм. А Марксів найважливіший внесок полягає саме у цій фундаментальній критиці капіталістичного способу виробництва.

Але найважливіше, це — далеко не все. Метою проєкту історичного матеріялізму є також, з одного боку, переосмислення світової історії до епохи Просвітництва в світлі загальної теорії суспільного розвитку, а з иншого — відкриття шляху подолання капіталізму через визначення ефективної політичної стратеґії.

Багатоликий евроцентризм

Імануель Валерстайн

Суспільствознавчі дилеми[1]

Суспільні науки залишалися евроцентричними упродовж всієї інституційної історії, починаючи ще відтоді, як в університетах з’явилися перші суспільствознавчі відділення. Навряд чи цьому варто дивуватися. Суспільствознавство є продуктом світової системи модерніті, а евроцентризм — основою характерної для цієї системи геокультури. Більше того, як інституціональна структура, соціальна теорія сформувалася насамперед у Европі. Надалі ми будемо використовувати поняття «Европа» радше в культурному, ніж у географічному значенні; застосовуючи даний підхід до [історії] двох останніх сторіч, варто зосередитися насамперед на Західній Европі й Північній Америці, розглядаючи їх як єдине ціле. Наступна більшість центрів соціологічних досліджень, принаймні до 1945 року, була зосереджена всього у п’яти країнах: Франції, Великій Британії, Німеччині, Італії й Сполучених Штатах. Навіть сьогодні, незважаючи на поширеність фаху суспільствознавця у цілому світі, більшість дослідників соціальних процесів є европейцями. [Історично] розвиток соціології став реакцією на европейські проблеми, і почалося це в умовах, коли Европа панувала над усією світовою системою. Тому межі цього предмету, способи побудови теорії, його методологія й епістемологія — все це обумовлено межами того казана, з якого соціологія з’явилася на світ.

Маоїзм потрібен усюди в світі

Інтерв’ю із Саміром Аміном

Можете нам коротко розповісти про свій погляд на марксизм?

Я вважаю себе активістом, можливо, активістом-інтеліґентом. Все моє активне життя було тісно пов’язане з визвольними рухами в Африці 1940-х, 1950-х і 1960-х рр. і після — це, грубо кажучи, Бандунґський період[1], починаючи з 1955 р. Ця боротьба змінила, напевне, більше, ніж будь-яка инша боротьба за останні 50 років.

Я був і є економістом, а відтак також і марксистом. Я не визнаю терміну «неомарксист». Я вважаю марксизм таким, що розпочався з Маркса, але Марксом на закінчився. Це означає, що Марксове вчення заклало основи розуміння того, як аналізувати і як змінювати світ. І в цій довгій історії марксизму я вважаю, що Лєнін і особливо Мао написали важливі речі й зробили важливий внесок у розуміння шляхів зміни світу в умовах, коли імперіялізм поділив світ на центри та периферії. І створив прірву на ґлобальному рівні й весь час поглиблює її. І питання довгого переходу до соціялізму слід розглядати по-иншому, не з евроцентричної, робітничої точки зору (традиційної точки зору III Інтернаціоналу).

Це що стосується мене. Сьогодні я є головою Всесвітнього форумі альтернатив, котрий є мережею, що об’єднує мислителів зі всіх реґіонів світу, Півночі та Півдня, налаштованих антикапіталістично, звичайно, антиімперіялістично, але більше антикапіталістично, проте не сектантів, а таких, що визнають існування різноманітних думок щодо ефективних стратеґій руху вперед від капіталізму.