Posts Tagged '„Діялог“'

Павич, мулла й демократичний потяг: Іран 1953-1979

Л.Л.

У 1953 р. шах Різа Паглаві вступив на іранський /37/ престол. У лютому 1978 р. «Іслямська революція» скинула його з цього престолу і провідник релігійного руху — Аятолла Хомейні — дефакто перебрав владу. У США почали критикувати президента Картера за цей найгірший «промах» його адміністрації в зовнішній політиці, — допущення несподіваної революції в Ірані, яка перевернула догори ногами цілу післявоєнну американську стратегію в Середньому Сході, Кілька місяців пізніше, у вересні 1979 р., СРСР заявив, що революція зійшла на манівці й розпочав критику Хомейні. Щоб зрозуміти ці головокружні події й причетність до них великих потуг, ми мусимо заглянути на ввесь післявоєнний розвиток Ірану.

У 1979 р. забутий шах Паглаві перебував у Мехіко, де відпочивав з дружиною й дітьми, де вчився грати в теніс від професійних гравців і випивав коктейли з Річардом Ніксоном і іншими старими — колись, здавалося, всемогутніми — друзями. Але, до 1978 р., перський король був союзником, протеже, на якого США покладали великі надії. Його кар’єра тісно зв’язана з політикою США за останню чверть століття й з важливістю нафтової промисловости в світовій політиці після Другої світової війни. Продовжити читання ‘Павич, мулла й демократичний потяг: Іран 1953-1979’

Афганістан: сутички, що переросли у війну

Тарас Кузьо

На протязі багатьох років радянська преса практично іґнорувала ролю свого війська в Афганістані. Тоді Москва не відчувала значної потреби інформувати про війну, яка показала свою непопулярність в самій країні та за кордоном. Тому радянська преса применшувала значення «обмеженого континґенту» (як Москва називає свої окупаційні сили), і повідомлення про військові дії обмежувалися інформацією про бої війська кабульського режиму з муджагедінами.

В 1983 р. за Андропова радянська преса почала повідомляти більше про маштаби боїв та про участь радянського війська в них. Гнів у лавах радянського війська на брак інформації до тих часів можна побачити з листа, що його написав додому молодий радянський сержант: «Щиро кажучи, я здивований, наскільки мало написано про Афганістан та про радянських людей … що часто ризикують своїм життям».

Населення Радянського Союзу поступово підготовляли до ведення тривалої війни з жертвами. На початку 1983 р. військова газета Красная звезда визнала, що «солдати та офіцери дійсно зустрічаються з небезпекою … на афганській землі». На грудень 1983 р. та сама газета відчула себе змушеною написати, що війна набирає «всенаціонального характеру». Мир існував тільки в районах, що були під контролем радянського війська, хоч навіть тут він був «нетривалим і нестабільним». Багато газет визнало, що «тяжка боротьба ще попереду». Продовжити читання ‘Афганістан: сутички, що переросли у війну’

Афґаністан — СРСР

Тарас Легкий

I. Минула перша річниця інвазії Афґаністану військами Радянського Союзу. Спроби Кремля скріпити авторитет режиму Народно-демократичної партії Афґаністану (НДПА) затягуються довше, ніж було сподівано. Представники бюрократії радянської і кабульської держав недавно проголосили успіхи на шляху «нормалізації», хоч не подали і ніде не можна знайти жодного доказу таких успіхів. Навпаки, число біженців в таборах у Пакістані і в Ірані чимраз більше зростає; цілий ряд партизанських груп далі бореться проти окупаційного війська і залишків афґанського війська; поширюється вороже ставлення до окупації серед міського населення, не оминаючи й членів НДПА. Огляд подій на переломі — від краху режиму і інвазії СРСР, до першої окупації — доказує, що мілітарна «розв’язка» тільки призвела до ще глибшої внутрішньої кризи.

Команда Червоної Армії старалась обмежити ролю своїх частин до утримання спокою в містах і до контролі головних шляхів і аеродромів; афґанське військо мало продовжувати боротьбу з партизанськими групами. Такий поділ функцій не вдався через постійний розклад афґанського війська і перехід значної його частини до партизанів, і через зріст спротиву міського населення після інвазії. Червоноармійці мусіли взяти участь у боях поза головними містами, вживаючи для цього танки і МіГи. Нездатність танків на гірському терені Афґаністану незадовго показалася; тому якихось 240 озброєних гелікоптерів і моторизовану піхоту чинено до антипартизанських походів. Ряд заворушень в Кабулі та провінційних столицях примусив команду Червоної Армії асигнувати все більше солдатів на нічну стійку і на /62/ придушення страйків і демонстрацій. В афґанському війську придушували заколоти. В результаті роля Червоної Армії в Афґаністані значно збільшилася; за перший рік згинуло коло 12 000 червоноармійців. Немає перспектив на скорий вихід радянських військ з Афґаністану. Продовжити читання ‘Афґаністан — СРСР’

Утопія з-за ґратами

Е.П. Томпсон

Р. Баро, „Альтернатива в Східній Европі”, переклад Д. Фернбаха (Нью Лефт Букс, 1978).

Ми ще чутимемо багато про Рудольфа Баро й, тому, може нам корисно було б тепер зробити резюме фактів.

Його справа важлива…, тому що пророблена Баро аналіза — найсуттєвіша, найоб’єктивніша й (кінець кінцем) найоптимістична, що досі появилася від критика, хто рішив лишитися внутрі тих суспільств і звідти боротися за зміни.

Баро родився 1935 р.; вступив до (Комуністичної) Партії Соціялістичної Єдности коли йому було дев’ятнадцять років; студіював філософію; і, до арешту в серпні 1977 р., служив на різних посадах у партії, в народному господарстві й в державному апараті. /74/

Два важливі документи описують його політичну еволюцію. Перший, це його недавній лист з тюрми (передрук у „Бюлетені в обороні Баро”…). Другий, це майстерно побудований авто-інтерв’ю, приготований ще до випуску своєї книжки — із знанням, що після випуску не дадуть висловлюватися — і який передрукований в Socialist Register за 1978 р. Продовжити читання ‘Утопія з-за ґратами’

Маленький коментар на велику тему

Всеволод Голубничий

Стаття у Гіллеля Г.Тіктина вийшла, як у того славнозвісного пароха зварене яйце: місцями добре.

Ясно, що це був лише виклик до дискусії, мабуть, написаний, як кажуть журналісти, „на коліні”. Потреба пошуків основних законів розвитку, головної рушійної сили, що охарактеризували б і пояснили б соціяльно-економічну природу СРСР, — цілком на місці, на часі, і це — добре. Критика безконцепційного емпіризму західніх досліджень радянської економіки — доречна, але спрощена. Наприклад, на перший погляд безцільні й чисто емпіричні американські обчислювання національного доходу СРСР, індексів промислових цін і т.п. в добу холодної війни мали за завдання встановити, який відсоток воєнно-економічного потенціялу СРСР міг би бути знищений війною гарячою, а зараз, у добу розрядки, — якими є рівень озброєння й можливості роззброєння в СРСР. Отже, такий емпіризм був і є цілеспрямований, не безглуздий, хоча про це самі емпірики, зрозуміло, не говорять.

Крім того, Тіктин не відзначає, що підложжям західнього емпіріокритицизму радянської економіки є ряд цікавих, хоч і не завжди марксистських, теоретичних концепцій. Беручи історично, такою є, наприклад, послідовна й струнка критична аналіза економіки СРСР з позицій т.зв. „економіки добробуту” (welfare economics) у раннього Оскара Лянґе та в його послідовника Абрама Берґсона, авторів теорії „ринкового соціялізму”, в якій економічну систему СРСР порівнюється до принципів „чистої конкуренції” й „суверенности споживача”. І це робиться в глибокій вірі, що СРСР, рано чи пізно, але неминуче, піде цим напрямом, як пішла вже Югославія. Філософія „економіки добробуту” настільки поширена, що з її позицій постійно пише про СРСР „Нью-Йорк Таймс” і веде свою пропаґанду по-російськи „Голос Америки”. Та й сам Тіктин, здається, схиляється до цієї теорії, коли бачить перед СРСР тільки одну дилему: або ринок, або соціалізм. У Лянґе і Берґсона це виходить більш діялектично: і ринок, і соціялізм! Продовжити читання ‘Маленький коментар на велику тему’

Декілька завваг до статті Г.Тіктина „До політичної економії СРСР”

Ернест Мандель

Деякі розбіжності між поглядами висловленими в розвідці Тіктина і аналізою, яку я вклав у свої 10 тез… — зводяться, фактично, до семантики. Кілька прикладів це пояснять.

Тіктин намагається перекреслити ідею, що бюрократія є упривілейованою пануючою верствою в Радянському Союзі, коли вказує на хибність погляду, що „кожний, хто працює в канцелярії”, автоматично стає упривілейованою особою. Такий погляд уже кілька десятиріч не відповідає дійсності. Правильно. Але чи з того виходить, що до правлячої й упривілейованої групи в СРСР можна зараховувати тільки „верхівку бюрократії”? Все залежить від визначення слова „бюрократія”. Я погоджуюся з Тіктиним, що визначення, яким іноді користувався Троцький („кожний, хто працює в канцелярії”), — може призвести до непорозумінь. Тіктин у своїй статті виступає проти одного такого неправильного розуміння цього слова. Однак, я зовсім не погоджуюся, що тільки, мовляв, верхівка („еліта”), канцеляристів є матеріяльно упривілейована. Продовжити читання ‘Декілька завваг до статті Г.Тіктина „До політичної економії СРСР”’

Завваги до статті Гіллеля Г.Тіктина

О.Степаняк (Іван Майстренко)

Важливим завданням української публіцистики (і науки) поза межами України є узгіднення термінології, існуючої на батьківщині, з термінологією в чужоземній літературі. Без цього переклади на українську мову можуть не доходити до читача. Це можна сказати і про працю Тіктина. Ось приклад. Він пише, що в СРСР „від часів Троцького виросла дев’ятимільйонна армія аспірантів”. Дев’ять мільйонів аспірантів? Це щось незбагненне для українського читача, який користується термінологією, існуючою в УРСР. Бо там слово „аспірант” означає (і в житті, і в словниках) особу, яка закінчила високу школу і потім два-три роки підготовляється до ступеня кандидата наук. Отож аспірантів в цілому СРСР набагато менше, ніж дев’ять мільйонів. Бо навіть студентів було в 1974 р. кругло п’ять мільйонів. (Народн. х-во СССР в 1973 г., стор. 712).

В чужоземних же словниках слово „аспірант” означає „кандидат”, „претендент” на працю, не обов’язково наукову. Таких, звичайно, більше, ніж студентів. Але в статті Тіктина не можна збагнути, кого він має на увазі, називаючи їх „аспірантами”, та ще вказуючи, що їх дев’ять мільйонів. Подібних неясностей у Тіктина є ще кілька і вони дещо затуманюють для українського читача зміст його статті. Продовжити читання ‘Завваги до статті Гіллеля Г.Тіктина’

До політичної економії СРСР

Гіллель Г.Тіктин

Найперша проблема, яка постає перед марксистами у зв’язку з вивченням Радянського Союзу, це питання методи. Існує велика кількість емпіричних дослідів та аналітичних праць про суспільні інституції, написаних як з лівих, так і з правих політичних позицій. Цим працям явно бракує за¬гальної концепційної схеми, хоч подекуди зустрічається і протилежна хиба: автор силкується втиснути факти у рямці наперед задуманої теорії. Хоч хворіння на емпіризм помічається в усіх галузях науки, в ділянці вивчання СРСР існують своєрідні проблеми. Радянське суспільство достатньо відрізняється від суспільства клясичного капіталізму і, звісно, західнього капіталізму, щоб неймовірно ускладнити будь-яку спробу застосувати до нього західні концепції. Вистачає завважити, що модерний варіянт теорії державного капіталізму ще досі не застосував її до аналізи внутрішніх процесів СРСР.[1] Іншими словами, треба опрацювати нові концепції або надати нового значення старим. Подруге, незважаючи на порівняно велику кількість наявних даних, поодинокі ділянки залишились недослідженими. Робити передбачення на підставі західніх тенденцій неможливо, а пророчити навздогад безглуздо. Обидві тенденції, одначе, є традиційними. Сьогодні немає жодної іншої розв’язки, як побути довший час в СРСР і вглибитися в проблеми цього суспільства. Такий підхід не може заступити наукової праці, але дає деяке уявлення про питання, які слід ставити, і перекреслює деякі з абсурдніших відповідей. Більшості дослідників нелегко зробити такі відвідини; їх частково може заступити контакт з колишніми членами радянського суспільства. Треба погодитися з Райтом Міллсом, коли він твердить, що „покладатися на власний досвід, але одночасно відноситися до нього із скепсисом… належить до прикмет зрілого дослідника.”[2] Безумовно, що незнання російської мови дозволяє тільки на найширші узагальнення, часто на підставі праці, проробленої в тридцятих роках. Крім особистого досвіду та доступу до опублікованих першоджерел, потрібно ще концепційної схеми. Суть моєї арґументації полягає в тому, що, в наслідок особливих труднощів у вивчанні Радянського Союзу, звичайну емпіричну ортодоксальність побільшено в тисячі разів. /9/ Продовжити читання ‘До політичної економії СРСР’

Що таке СРСР? Проблема характеризації суспільства

Дискусія про суспільно-економічну систему в СРСР продовжується вже понад 60 років, — від самого формування СРСР. На Заході за цей період появилися три головні табори:

Перший табір — це ті, що підтримують СРСР і вважають, що СРСР є соціялістичне суспільство, тобто суспільство яке, незважаючи на декілька незначних проблем, в основному тішиться суспільною гармонією.

Другий табір — це антисоціялісти на Заході, які, подібно прихильникам СРСР, твердять, що Радянський Союз є соціялістичне суспільство. Проблеми СРСР, для них, є проблеми соціялізму: соціялізм, мовляв, неминуче веде до системи типу СРСР.

До третього табору належать соціялісти, для яких те, що існує в СРСР взагалі не є соціялізмом, але карикатура соціялізму. Хоч члени цього табору погоджуються між собою, що СРСР не є соціялістичною системою, існують різні думки щодо альтернативної характеризації цього суспільства. В цій останній течії ця дискусія набула найрізноманітніших форм і виявилася найбагатшою на ідеї. Тому розглянемо її докладніше. Продовжити читання ‘Що таке СРСР? Проблема характеризації суспільства’


Червень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти