Кому належить «четверта влада» на Донеччині?

Геннадій Бутко

Майже дві з половиною сотні газет [включно з багатотиражними] виходить у нашій області. Їхній загальний разовий тираж — це мільйони примірників видань, які щоденно формують громадську думку, світогляд і спосіб мислення мешканців Донеччини. Що ж сіють у наших душах, до чого кличуть, чому навчають нас працівники пера? Поставивши перед собою це питання, редакція «СЧ» вирішила запропонувати нову постійну рубрику — огляд обласної преси. Хтось скаже, що справа ця не така вже й нова, та може все ж дехто зверне увагу на певні закономірності. Будемо намагатись не коментувати, а здебільшого цитувати.

Перша закономірність — це те, що практично вся преса Донбасу друкується російською мовою. Українською виходить лише півтора десятки газет, з них тільки дві обласного масштабу — «Східний часопис» та «Донеччина», загальний тираж української преси не сягає і 1 (одного) відсотка від сумарного накладу донецьких газет. Ну, як говориться, у тому б не було гріха… Але таким чином ми оглядатимемо в більшості пресу російськомовну, отож і цитуватимемо мовою оригіналу. Запрошуємо також читачів взяти участь у доборі матеріалів для нашої рубрики.

Донбас та Галичина: регіональні авто- та гетеростереотипи і соборність України

Ілля Кононов

За останні два роки [2005–2006. – «Вперед»] проблема стосунків Сходу та Заходу України набула серед науковців значно більшої популярності, ніж за попередні 13 років незалежного існування нашої країни. Це стало результатом гострої політичної кризи кінця 2004 р., яка поставила Україну на межу розколу. Думаю є підстави вважати, що ця криза виконала мобілізуючу роль, примушуючи і науковців, і політиків, і простих громадян по всій країні рефлектувати над проблемою міжрегіональних стосунків. Результатами цієї суспільної рефлексії стали і чітке визначення контурів суспільних проектів, які продукуються Донбасом та Галичиною, і осмислене прагнення значних мас населення до подолання міжрегіональних суперечностей. Разом з тим, в суспільному дискурсі чітко окреслилися і непримиренні позиції, які базою для будь-якого компромісу стати не можуть. Так, суттєвим компонентом у відносинах між Заходом та Сходом України є проблема російської мови та російської культури в Україні. Досягнення порозуміння у цьому питанні заважають стереотипи, які навмисне культивуються певним колом столичної/транснаціональної інтелігенції. Наприклад, О.Пахльовська виходить з цілком прийнятного для суспільного діалогу постулату, що «..єдність України можлива лише за умови європейського шляху держави». Але з нього вона робить наступний висновок: «…В основі російської культурної ментальності лежить неповага до людини. В цьому її глибока не європейськість» [1]. Дзеркальна позиція була представлена провокативними висловлюваннями секретаря Донецької міської ради М.Левченка, який заявив, що українська мова в майбутньому стане суто мовою фольклору. Вони пройшли майже непоміченими населенням Сходу України, але викликали бурю протестів на Заході України [2].

Про донецьку поезію й завдання, поставлені нарадою комсомольських письменників Донбасу

А.Гопко

За останній час значно зросла поезія донецьких поетів. Помічається зростання ідейне й художнє і воно як у дзеркалі відбивається на сторінках журналу «Літ. Донбас». Маємо, наприклад, у поетичному доробкові такі значні поетичні твори, як «Шахтеры» П.Беспощадного, «Западные ночи» А.Фарбера, маємо поширення тематики, збагачення художніх засобів, — це все яскраво говорять про значне піднесення донбасівської поезії.

Коли проглянути комплекти журналу «Забой» за минулі роки і порівняти вміщувану в ньому поезію з поезією «Літ. Донбасу», не можна не відзначити позитивних змін. Пройдений етап був етапом художньої молодості поточний етап — етап впертого неухильного ідейного і формального зростання. Наведемо маленький приклад з творчості одного з молодих поетів «Л.Д.» В.Лагодзинского. Є в Лагодзинського такі характерні для його зросту вірші — «Темпи», (друкований в «Забої») і «За місто» (друкований в «Літ. Донбасі» № 3). Що характерно в цих віршах? В першому — схематизм, барабанщина, в другому вже емоційно-художній показ джерел сили й бадьорості нашої пролетарської молоді. Такі процеси можна простежити у творчості більшості донецьких поетів.

Хто інспірує кризу?

Лариса Заливна

Демократична громадськість Донбасу з тривогою відзначає, що останнім часом соціально-політична обстановка в Україні загострюється. Однією з причин цього, на перший погляд , є реформи уряду Кучми, які супроводжуються різким підвищенням цін. Але дійсні причини знаходяться значно глибше, вони сягають своїм корінням в попередній режим. Давайте без емоцій, з холодною головою їх проаналізуємо.

Якщо вести мову про те виробництво, що визначає рівень добробуту простої людини, а не рівень військової моці країни, то тут Донбас давно і традиційно відстає: по виробленню товарів народного споживання він займає останнє місце в Україні: Луганська область — 24 місце, Донецька — 25. Забезпечення населення товарами народного споживання на Донбасі майже повністю залежить від поставок, які в останній час різко скоротилися. Це — перше.

Діалог між Галичиною і Донбасом у період розпаду СРСР

С.Адамович

Посилення сепаратистських тенденцій в СРСР у кінці 80-х рр. ХХ ст., розгортання національно-визвольних процесів в Україні знайшли активне відображення на землях Галичини і Донбасу. Процеси демократизації і гласності призвели до виникнення в регіонах громадських і політичних організації, які не були підконтрольні партійно-державним органам та по-різному реагували на зміни, що відбувалися.

Національне відродження галичан і роль Донбасу в історії незалежної України отримали достатньо широке висвітлення в дослідженнях О.Бойка, Т.Болбата, Я.Грицака, В.Заблоцького, С.Кобути, Г.Куромая, І.Кононова, Н.Пашиної. Автор ставить завдання порівняти в статті сприйняття змін жителями Галичини і Донбасу в умовах здобуття Україною незалежності і проаналізувати процес налагодження діалогу між Сходом і Заходом України.

Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області

Олекса Тихий

Хто не знає свого минулого, той не вартий і майбутнього. Хто не шанує визначних людей свого народу, той сам не годен пошани.

М.Рильський

Донецька область займає територію, на якій кочували, зміняючи одні одних скити, сармати, авари, болгари, племена салтівської культури, печеніги, торки, половці, хозари, татаро-монголи.

В добу Київської Русі князі влаштовували походи на кочові племена, досягали берегів Дону та Азовського моря і вже в той час мали вплив на наші землі.

Після татаро-монгольської навали, февдального роздроблення та ослаблення Київської Русі територія Донецької области протягом кількох століть залишалась малозаселеною, була диким степом, де кочували різні орди, що входили до складу Кримського ханства. Войовничі кочовники на диких степах випасали худобу й часто через них заради грабежів та ясиру нападали на Україну, Польщу, Молдавію та Московську державу.

Шахтарська субкультура в контексті урбанізаційних процесів на Донеччині*

Леся Гасиджак

Кам’яновугільна промисловість Донбасу почала свою історію з дрібного, переважно селянського, промислу. Про поклади вугілля в надрах землі місцеві жителі знали задовго до того, як у 1721 р. рудознавець Г.Г.Капустін відкрив значні запаси вугілля у районі Бахмута (Артемівська). Промисловий видобуток почав розвиватися лише наприкінці XVIII ст., у 1820-х рр. російський уряд розгорнув активну діяльність у пошуках вугільних родовищ на півдні імперії. У 1826 р. було видано закон про попудний платіжний акциз – видобування вугілля ставало оброчною статтею. Проте згодом, через різке скорочення вуглевидобутку, цей порядок було скасовано і в 1829 р. видано закон, що дозволяв вільну розробку вугільних пластів. У 1837 р. вугілля видобували в 13 місцях сучасної Донецької області, у селянських та приватних поміщицьких копальнях. А в 60-х рр. XIX ст. на цій території закладаються перші шахти, власниками яких були іноземці. Першою, в 1867 році, була шахта «Горлівська» (пізніше – «Кочегарка») [1]. Приблизно з цього періоду й бере свій початок процес формування шахтарства – особливої соціальної та професійної групи.

Що ж стосується дослідження шахтарства, то воно частково знайшло висвітлення в літературі. Ще в 20–30-і рр. XX ст. на Донбасі працювали етнографи і фольклористи з ВУАН, які залишили по собі багату, до кінця не вивчену, наукову спадщину [2]. У повоєнний період в радянській історичній науці це була одна з найпопулярніших тем досліджень, як в контексті становлення та відбудови цього регіону [3], так і з позиції порівняльної ілюстрації зростання рівня побуту і культури шахтарів, робітників промислових підприємств у дореволюційний та радянський періоди [4]. Щоправда, треба зазначити, що деякі з цих праць мають більше популістський, пропагандистський характер, ніж науковий.