Інтернаціоналізм чи русифікація?

Іван Дзюба

IV. Майбутнє націй: нації за комунізму

Практичне ставлення до того чи іншого суспільного явища чи добра вирішальним чином залежить від уявлень про його майбутню долю й призначення. Якщо більш-менш офіційно повідомити господаря дому про те, що найближчим часом або в недалекому майбутньому його будинок буде знесено, а його сад стане будівельним майданчиком для інших споруд, то навряд чи господар стане розбудовувати свій дім і плекати сад; тим паче навряд чи захопив би він своїх друзів і гостей таким наміром. Швидше за таких умов виробилося б щось аналогічне до своєрідної психології “дачників”, на зразок тієї, що її свого часу експонував М.Горький.

Щось подібне до цього саме й відбувається у нас у справах національних. Серед переважної маси населення панує уявлення, що безпосереднє чи не найближче завдання комуністів — створення безнаціонального суспільства (“злиття націй”), а тому національні мови і культури — це щось “відживаюче”, відстале, “другосортне” і навіть реакційне, у всякому разі — щось підозріле і гідне жалю.

Звідки взявся цей дикий погляд і чому він видається за “марксистський”, чому він пов’язується з ідеєю комунізму? В усякому разі, він нічого спільного з марксизмом і комунізмом не має і є їхньою прямою і цілковитою протилежністю.

Микола Хвильовий: «Азіятський ренесанс» і «Психологічна Европа»

Іван Дзюба

У свідомості більш-менш освіченої публіки прізвище Миколи Хвильового неодмінно асоціюється — крім акту самогубства — з гаслом «Геть від Москви» і, відповідно, орієнтацією на «психологічну Европу», меншою мірою — з «ідеєю азіятського ренесансу». Це гасло і ця ідея належать до загальновідомого про Хвильового. А загальновідоме — і це теж загальновідомо — є найбільшим ворогом пізнання. Звідси — необхідність знову і знову звертатися до загальновідомого.

Тут спробую показати, що не тільки в уявленні пересічного читача зміст обох ідей Хвильового («европейської» та «азійської») збіднений і спрощений, а й у спеціальних літературознавчих працях не всі їхні аспекти наголошені.

Почати з того, що обидві ідеї зазвичай сприймаються в контексті публіцистики Хвильового, а контекст його поезії та прози залишається поза увагою (за винятком моментів естетичних — європейських «слідів» у стилістиці його прози, — але це інше питання).