Довгі десятиліття світових революцій

Роман Тиса

У статті «Періодизація 60-х» Фредрик Джеймісон робить кілька цікавих зауважень[1]. По-перше, 1960-ті рр., як ми їх знаємо, — низка славетних протестів, повстань і революцій — почались і закінчились у «третьому світі». По-друге, почалось це бурхливе десятиліття у 1950-х рр., а закінчилось у 1970-х рр. За Джеймісоном, 1960-ті рр. народилися з Алжирської революції (1954-1962), незалежности Ґани (1957) і Конґолезької кризи (1960-1965). Крапку в історії 1960-х рр. поставив військовий переворот у Чилі (1973). Отже, 1960-ті рр. були довгими і тривали з 1954 до 1973 р.

Довгі 1960-ті рр. охоплюють такі політичні події (список неповний, а показовий):

— Алжирська революція 1954-1962 рр.;
— В’єтнамська війна 1959-1975 рр.;
— Угорське повстання 1956 р.;
— «відлига» у СРСР 1956-1968 р.;
— Кубинська революція 1959 р.;
— Війни за незалежність у портуґальських колоніях ув Африці 1961-1974 рр.;
— «Культурна революція» у Китаї 1966-1974 рр.;
— «Празька весна» у Чехословаччині 1968 р.,
— «Червоний травень» у Франції 1968 р,;
— «Спекотна осінь» ув Італії 1969 р.

Постмодернізм і суспільство споживання

Фредрік Джеймісон

Сьогодні концепт постмодернізму ще не здобув широкого визнання або принаймні розуміння. Подібний опір, можливо, пов’язаний із незначною популярністю творів, які ним охоплені. Їх можна відшукати у всіх жанрах мистецтва: поезія Джона Ешбері, скажімо, але значно більше усна поезія, котра у 60-х очолила заколот проти складної, іронічної, академічної поезії модерну; поп-архітектура, уславлена Робертом Вентурі (у його маніфесті “Уроки Лас-Веґаса”) як засіб протидії модерністській архітектурі, а особливо монументалізмові т.зв. “інтернаціонального стилю”; Енді Воргол і поп-арт, заразом і пізніший фотореалізм; у музиці – Джон Кейдж та дещо пізніший синтез класичного і “популярного” стилів композиторів на кшталт Філіпа Ґласса і Террі Райлі, а поза тим – панк і рок нової хвилі таких груп The Clash, Talking Нeads і Gang of Four; у кіно – усе, що прийшло разом із Ґодаром, сучасний авангардний фільм і відео і зовсім нова стилістика комерційних, або жанрових, фільмів, що має свої еквіваленти у жанрі сучасного роману, де твори Вільяма Берроуза, Томаса Пінчона та Ісмаеля Ріда, з одного боку, і французький “новий роман” – з іншого, у свою чергу, можуть бути зараховані до сукупности, яку ми називаємо постмодерном.

Здається, цей список проясняє водночас дві речі. По-перше, більшість згаданих різновидів постмодернізму виникає як специфічна реакція на утверджені форми високого модерну, який завоював університети, музеї, мережу художніх галерей і усіляких фондів. Ці формально революційні та войовничі стилі – абстрактний експресіонізм, велика модерністська поезія Павнда, Еліота або Воллеса Стівенса, “інтернаціональний стиль” (Ле Корбюзьє, Френк Ллойд Райт, Мієс), Стравинський, Джойс, Пруст і Томас Манн, – котрі сприймалися попередніми поколіннями як щось шокуюче і скандальне, для покоління 60-х стають втіленням істеблішменту, а відтак головним ворогом – мертвотним, задушливим, накидаючим власний канон, – застиглими монументами, які треба зруйнувати, аби почати створювати щось нове. Це означає, що мало з’явитися стільки ж різноманітних форм постмодерну, скільки й відповідних форм високого модерну, оскільки перші, принаймні на початковій стадії, були локальними і специфічними противагами цим моделям. Очевидно, що останнє аніскілечки не полегшує завдання опису постмодернізму як цілісного феномену, оскільки єдність цього нового імпульсу – якщо така існує – суть не в ньому самому, але саме в тих типах модернізму, місце яких він прагне посісти.