Польська лівиця при розбитім кориті

Заступник преміера і знахор для «кресових справ», міністер Тугут, подався до демісії. Останні телеграми повідомляють, що його демісія була прийнята. Пращаючися зі своєю міністерською посадою заявив Тугут, що остаточно втратив він віру в можливість оздоровлення кресів при існуючій системі

Це є надзвичай характеристична заява і то тим більше, що впала вона з уст одного з провідників, польської дрібноміщанської лівиці. Ця сама лівиця, в склад якої владять головно ППС; Визволеня і Клюб Праці, вправді позволяла собі часом на нешкидливу критику реакційного уряду Грабського, але ніколи не важилася вона виступити проти буржуазно-шляхетської державної системи яко цілости.

Навпаки дрібноміщанська лівиця вважала і дальше вважає сучасну Польщу, ідеалом суспільно-державного ладу. Зокрема що-до відносин на сосідніх окраїнах польської держави, ППС і Визволеннє стояли і стоять на становищі, що можливе є «оздоровлння» — ї в рямцях капіталістичної системи. На їхню думку треба поробити тільки деякі зміни в особистім складі кресової адміністрації не порушуючи одночасно самих підстав буржуазно-шляхетської державної системи, і тим самим можливо буде заспокоїти креси, тоб-то задовольнити всі націанально-культурні й соціяльні стремління населення завойованих земель Західної України й Зах. Білорусі.

Донбас та Галичина: регіональні авто- та гетеростереотипи і соборність України

Ілля Кононов

За останні два роки [2005–2006. – «Вперед»] проблема стосунків Сходу та Заходу України набула серед науковців значно більшої популярності, ніж за попередні 13 років незалежного існування нашої країни. Це стало результатом гострої політичної кризи кінця 2004 р., яка поставила Україну на межу розколу. Думаю є підстави вважати, що ця криза виконала мобілізуючу роль, примушуючи і науковців, і політиків, і простих громадян по всій країні рефлектувати над проблемою міжрегіональних стосунків. Результатами цієї суспільної рефлексії стали і чітке визначення контурів суспільних проектів, які продукуються Донбасом та Галичиною, і осмислене прагнення значних мас населення до подолання міжрегіональних суперечностей. Разом з тим, в суспільному дискурсі чітко окреслилися і непримиренні позиції, які базою для будь-якого компромісу стати не можуть. Так, суттєвим компонентом у відносинах між Заходом та Сходом України є проблема російської мови та російської культури в Україні. Досягнення порозуміння у цьому питанні заважають стереотипи, які навмисне культивуються певним колом столичної/транснаціональної інтелігенції. Наприклад, О.Пахльовська виходить з цілком прийнятного для суспільного діалогу постулату, що «..єдність України можлива лише за умови європейського шляху держави». Але з нього вона робить наступний висновок: «…В основі російської культурної ментальності лежить неповага до людини. В цьому її глибока не європейськість» [1]. Дзеркальна позиція була представлена провокативними висловлюваннями секретаря Донецької міської ради М.Левченка, який заявив, що українська мова в майбутньому стане суто мовою фольклору. Вони пройшли майже непоміченими населенням Сходу України, але викликали бурю протестів на Заході України [2].

Діалог між Галичиною і Донбасом у період розпаду СРСР

С.Адамович

Посилення сепаратистських тенденцій в СРСР у кінці 80-х рр. ХХ ст., розгортання національно-визвольних процесів в Україні знайшли активне відображення на землях Галичини і Донбасу. Процеси демократизації і гласності призвели до виникнення в регіонах громадських і політичних організації, які не були підконтрольні партійно-державним органам та по-різному реагували на зміни, що відбувалися.

Національне відродження галичан і роль Донбасу в історії незалежної України отримали достатньо широке висвітлення в дослідженнях О.Бойка, Т.Болбата, Я.Грицака, В.Заблоцького, С.Кобути, Г.Куромая, І.Кононова, Н.Пашиної. Автор ставить завдання порівняти в статті сприйняття змін жителями Галичини і Донбасу в умовах здобуття Україною незалежності і проаналізувати процес налагодження діалогу між Сходом і Заходом України.