Індія сьогодні і завтра

Джавагарлал Неру

Від Редакції: Нижче подаємо уривки з промови Неру від 22 лютого 1959 року, яку він виголосив з нагоди академії, присвяченої історичній постаті М.Азада. Ми передаємо тільки ті думки Неру, які стосуються проблем загального характеру і можуть цікавити також українську громадськість.

…І так ми стоїмо в хаосі нашої епохи перед двома шляхами — вперед у майбутнє і назад у минуле… Ми маємо в Індії наші власні проблеми. Але ми сполучені також з більшістю проблем того світу, що, незважаючи на його величезний поступ, мабуть затрачує віру в самого себе. Ми тепер в Індії зайняті господарським поступом, п’ятирічками і величезним завданням піднести життєвий рівень нашого народу. Це ж бо передумова всякого дальшого поступу. Однак закрадається у наші серця сумнів: є це вже все, чи може ми потребуємо ще чогось іншого? Добродійна держава — це достойна мета, але вона може бути також дуже монотонна, як це ми бачимо на прикладі тих держав, які цю мету осягнули; виринають нові проблеми, які не через сам матеріяльний поступ можуть бути розв’язані. Реліґія грала видатну ролю, щоб заспокоїти деякі суттєві потреби людської природи. Але той рід реліґії став заслабкий, щоби дотримати кроку наступові раціоналізму і науки. Без огляду на те, чи реліґія потрібна, чи ні — певна віра в ідеал є безумовно потрібна, щоб нашому життю дати субстанцію і нас тримати вкупі. Ми мусимо мати мету, яка виходить поза матеріяльні і фізичні потреби нашого життя.

Неминуче майбутнє Індії

С. Г-ко

Уряд Індії опублікував у квітні новий цікавий документ про перспективи розвитку цієї країни — студію 14 американських спеціялістів фінансованих Фундацією Форда, але виконану на прохання індійського уряду. Головний висновок цієї економічної студії той, що коли протягом наступних семи років Індія не зможе потроїти її сучасний 2,3% темп приросту продукції харчів, країні загрожує голодова катастрофа. Фордовська студія не мала на меті робити ніяких політичних висновків, але вона не змогла уникнути ствердження простого факту: «Якщо мінімальні потреби в харчах і одязі не будуть задоволені, Індія втратить свою свободу». Мається, ясно, на увазі можливість комуністичної революції.

Сьогодні Індія має 400 мільйонів населення, але продукує лише 70 мільйонів тонн харчів. В 1965 р. вона мусітиме прохарчувати додаткових 80 мільйонів ротів; і ніяким імпортом цих потреб задовольнити вже не вдасться. Студія знаходить, що причиною недорозвинення індійського сільського господарства є не його природні й кліматичні умови, а соціяльно-економічна система. Студія пропонує, щоб Індійський уряд негайно перевів земельну реформу і розділив землю непродуктивних поміщиків між безземельними. Великою перешкодою для розвитку Індії є також її реліґія та суспільні традйції.

Колективізація в Індії

В.Г. (Всеволод Голубничий)

Індія вже переводить в життя свою другу п’ятирічку індустріялізації, але для виконання її їй не вистачає понад 2 мільярди долярів капіталу. Західні кредитори цей капітал не хочуть дати, бо це завелика сума, та й Індія вже й так їм винна майже 5 мільярдів долярів.. Тому вони вимагають, щоб Індія скорочувала свої пляни і не спішила з індустріялізацією. А Індії спішити треба, бо кожного року у неї приростає по 6 мільйонів чол. населення, себто по 3 мільйони нових робітників, що потребують праці. Тільки індустріалізація може врятувати Індію від неминучого росту голоду й нужди. Тому їй не лишається нічого іншого, як шукати власних внутрішніх джерел творення й акумуляції капіталу.

Ще в липні 1957 р. уряд Індії післав до Китаю делеґацію експертів для вивчення китайських колгоспів. Ця делеґація пробула в Китаї три місяці й повернулася з такими висновками: колективізація в Китаї, хоч і переведена під тиском компартійного апарату, дала успішні наслідки, бо селяни в кінці залишилися задоволені тим, щоб їх продуктивність зросла й зросли доходи на харчі; державі ж вийшла та користь, що в колгоспах вона може легко й дешево заготовляти досить продукції для експорту за кордон, щоб за це купувати за кордоном машини для індустралізації. Голосами 7 проти 2 індійська делегеція прийняла резолюцію, що рекомендувала спробувати завести з державною допомогою експериментальні колгоспи в Індії. (Характерно, що 7 голосів «за» були голосами державних урядовців, а 2 голоси «проти» були голосами представників кооперативного руху!).

Індонезія в боротьбі проти імперіялізму й реакції

Ю. Мовчан

В дні, коли пишуться ці рядки, в Індонезії ще не закінчилася громадянська війна. Зважаючи на острівний характер країни (до складу Індонезії, кажуть, входить 3 000 островів!) та на інші обставини, про що буде мовитися нижче, дуже правдоподібно, що та війна не так то швидко закінчиться.

В чому причина громадянської війни в Індонезії? Хто її розпалює і кому вона на користь?

Після того, коли індонезький народ під проводом своїх національних героїв – тепішнього віце-президент з Д-ра Гатта, – здобув свою незалежність у тяжкій і довготривалій боротьбі проти голландського імперіялізму, на індонезьких островах впродовж останніх десяти років панував відносний спокій. Як і кожна молода нація, індонезький народ так само бажав і бажає тільки миру і спокою для державно-політичної і соціяльно-культурної розбудови своєї країни. Треба визнати, що під проводом президента Сукарно молода республіка почала досить швидкими темпами національно відроджуватися. Вигнавши чужоземних імперіялістів, молода держава вирішила не приєднуватися ні до жодного з існуючих тепер імперіялістичних бльоків – ні до московсько-большевицького, ні до західньо-европейського, очолюваного американським фінансовим капіталом. Індонезія звернула увагу на розвиток свого господарства, на піднесення матеріяльного і культурного рівня свого народу.

З приводу відвідин Го Чи-Мина

Л. С-ко

Минулого місяця приїжджав до Москви з офіційною візитою президент Північного Вьетнаму Го Чи-мін. В Москві він одержав економічну допомогу для своєї країни розміром 100 мільйонів американських долярів. Перед цим кілька тижнів Го Чи-мін пробув у Пекіні, де одержав від Китаю допомогу розміром 340 мільйонів американських долярів. Така різниця в розмірах допомоги від багатого СССР і бідного Китаю примусила нас ближче приглянутись до економічної допомоги СССР і Китаю в Азії.

Відомо, що совєтські публіцисти дуже багато списали паперу, пропаґуючи совєтську допомогу Китаєві. Одначе, всю писанину легко випарувати до такої соли на дні. Економічна допомога СССР Китаєві за весь час, тобто від 1950 року, виявляється в таких цифрових показниках. В лютому 1950 р. СССР дав Китаєві довготермінову позику розміром 300 мільйонів амер. долярів. Другу довготермінову позику китайці виторгували у Хрущова, коли той був у Пекіні в жовтні 1954 року. Ця позика дорівнює 130 мільйонів долярів. В межичасі, в наслідок переговорів у вересні 1953 та жовтні 1954 року, СССР погодився побудувати в Китаї 156 промислових підприємств. Офіційно ніколи не було сказано, скільки ці підприємства коштують та на яких умовах вони будуються. Лише лондонський «Економст» (від 5.ІХ.1953 р.), який завжди є добре поінформований і серйозний, сказав, що мова йшла про довготермінову позичку розміром 5 мільярдів крб., на які й мали б бути побудовані в Китаї 141 підприємство. В 1954 ж році Хрущов погодився на будівництво ще 15 підприємств, вартість яких було названо 400 мільйонів крб. Отже, якщо мати на увазі, що офіційна вартість карбованця є 25 американських центів, то всі 156 підприємств мають коштувати 1350 мільйонів американських досярів.

Індо-Китай в боротьбі проти колоніялізму

Віктор Чорний

Вже біля 8 літ ведеться жорстока та затяжна боротьба індо-китайських народів проти імперіялістичного поневолення, системи колоніялізму та визиску. Поволі але певно ліквідується колоніяльна французька імперія в південно-східній Азії. Перемога індо-китайської революції неминуча, бо вона є виявом волі індо-китайських народів до свободи й самостійности.

Женевська конференція світових імперіялістів змушена була зібратись саме у висліді боротьби індо-китайських народів, у висліді успіхів 8-літньої революції. Ця революція, це не «комуністична провокація», не вигадка Москви, так само як українська визвольна боротьба не була ніколи вигадкою Берліну, як говорили російські імперіялісти, хоч Берлін і старався, як тепер Москва в Індо-Китаї, використати для своїх імперіялістичних цілей боротьбу в Україні.

Вважати індо-китайську революцію «комуністичною авантурою» це не тільки не розуміти справжніх проблем Індо-Китаю, а й грати в руки імперіялістичної реакції Заходу, підтримувати колоніялізм, боротись проти самовизначення націй і в кінцевому рахунку — саме й сприяти посиленню і поширенню впливів Москви, яка тільки й живе за рахунок реакційних сил Заходу.

Кінець корейської трагедії і криза війни

Те, що кінець війни в Кореї зупав з видимою кризою сталінізму і невидимою поки що, але грядущою кризою капіталізму, зовсім не випадкове явище. Перебіг війни в Кореї, її заглиблення й безвихідь тісно були .пов’язані з такими явищами, як політичний процес в Празі, як виключення Андре Марті з французької комуністичної партії і витікаючий з того її розкол, як ідіотичний арешт єврейських лікарів у Москві і зріст осатанілого російського шовінізму, як страшна криза сталінської імперії і апогей тої кризи — берлінське повстання 17 червня.

Сталінізм створив могутні апарати міжнародного комунізму, які товстим льодом покрили живі сили світового революційного процесу. Але це не означає, що ті сили вмерли. Сталіністичні апарати не висять в безповітряних просторах. Вони живуть і жиріють на революційних масах і всякі зміни в тих масах викликають зміни і в апаратах. Війна в Кореї була таким жахливим злочинством, що всі її страшні перипетії послідовно відкладалися в серцях народів і заносилися в невидимий, але реальний і грізний акт обвинувачень проти обох імперіялістичних таборів, отже й проти сталінізму. Протест живих народніх сил невидимими струмочками в’їдався в покриваючу їх ледяну кору сталіністської бюрократії і викликав її кризу, яка й проривалася переліченими вище подіями.

Деякі висновки з війни в Кореї

Гр. Погорілий

Інспірована російським імперіялізмом громадянська війна в Кореї зробила несподіване відкриття: вона показала цілковиту небоєздатність і морально-політичний розклад південно-корейського режиму. Той факт, що не тільки рядові вояки, але й ґенерали та міністри Південної Кореї швидко перейшли на бік ворога, що в тилу південно-корейських військ з перших днів війни виник масовий партизанський рух по боці аґресора, дає підставу для дуже важливого і теж несподіваного висновку: корейський народ не хоче обороняти свого, демократичним ніби способом обраного, уряду.

Тільки фанатична ненависть до февдально-капіталістнчного режиму і його чужоземних оборонців могла штовхнути корейський народ, разом з інтелігенцією, в обійми імперіялістичної Москви. В Кореї є чимало освічених людей, які знають правду про СССР, які напевне читали книжку В.Кравченка, переведену також на східні мови. Уряд Південної Кореї напевне дбав, щоб народ про все те знав. Але перед всіма тими фактами корейський народ залишився сліпим і глухим, точнісінько як українці в 1941 р. були сліпими й глухими перед правдою про нацизм, яку розкривала тоді російська преса, зокрема письменник А.Толстой в його справді блискучих статтях про «Майн Кампф» Гітлєра. Але ненависть до російського імперіялізму засліплювала і правда не діяла. Те саме в Південній Кореї. Там не хочуть слухати про становище в СССР, а головне про те, що буде з Кореєю під російським протекторатом.

Африка на шляху до визволення

Ю.Мовчан

Недавно в м. Акра (Ґана) відбулася перша конференція представників самостійних африканських держав. З огляду на характер рішень цієї конференції, можна без перебільшення сказати, що ця конференція матиме історичне значіння для народів африканського континенту. Бо конференція не тільки гостро осудила колоніялізм, але також ухвалила, що народи самостійних африканських держав будуть боротися за повну незалежність усіх африканських народів, будуть боротися проти расової дискримінації, переслідування та економічного поневолення. В одній з семи резолюцій конференція підкреслила, що мусить бути встановлений певний час (термін), коли буде надано самостійність тій чи іншій колоніяльно-залежній країні. І цей термін, як доречно висловився А.Л.Аду (Ґана) — генеральний секретар конференції, повинен бути визначений не урядами окупантів, а самими поневоленими народами. Країни, які взяли участь в конференції, були такі: Ґана, Ліберія, Абісинія, Судан, Марокко, Туніс, Лівія та Об’єднана Арабська Республіка. З усіх тепер існуючих самостійних держав Африки, уряд Південно-Африканського Союзу був єдиний, який в останню хвилину відхилив запрошення вислати своїх представників на конференцію. Але в цьому нема нічого дивного, якщо зважити, що в тому Союзі тепер панує фашистський режим Мелана з його розгнузданою дикою політикою расової дискрімінації.

Ще один націоналізм збирає свої жнива

В першій половині січня ц.р. світова преса широко обговорювала події, що мали місце в Південній Африці. В столиці Південно-Африканського Союзу вибухли великі заворушення поміж тубільцями – неграми та індусами. Під час заколотів згинуло понад 100 осіб, понад 1.000 було поранено та 25.000 людей залишились без даху над головою, бо їхні будинки попалено. Ці події звернули увагу світу на відносини в Південно-Африканськім Союзі.

Під оглядом національним Африканський Союз складається з 7.000.000 тубільців – негрів, 770.000 інших кольорових рас, 230.000 індусів та понад 2.000.000 білих африканців. Політичне життя в руках виключно білих уродженців Африки, які, до речі, мають свою цікаву і повну пригод історію. Це потомки славних бурів, що в 1836 році, втікаючи перед імперіялістичною Бритенією на північ, знищили всі зав’язки місцевого, напів дикого державного життя негрів. Після того провадять вони завзяту війну з британськими військовими експедиціями. Ця довга війна закінчується порозумінням поміж обома сторонами. Герої війни бурів генерали Бота та Сматс, в порозумінні з Англією, творять перший уряд Південно-Африканського Союзу, на який погоджуються англійці, а сам Союз від того часу є і складовою частиною Британської Імперії. Обидві сторони видали декларацію, що «африканці та бритійці мусять іти спільно в боротьбі за краще завтра».

Великий здвиг африканських негрів

З початком січня ц. р. в місті Абідйян (французька західня Африка) відбувся великий з’їзд африканських негрів. На з’їзд прибуло понад 1.000 делегатів з різних теренів Африки. Після нарад, що тривали три дні й виявили одностайність негрів з різних африканськнх країн, рішено заложити «Демократичний Об’єднаний Рух Африки». В святочній деклярації, не весело для колоніяльних імперій, лунають слова визвольного руху африканськнх негрів: «Тут підноситься до життя чорна Африка, яка себе організує і з скорістю вогня здійснює свою єдність. Африканці [нрзб. – Вперед] рішені боронити прав які їм в «Атлянтійській Хартії» забезпечувано».

Африканські негри стають до боротьби за Африку і останній їх конґрес показує, ще маємо до діла з новою історичною фазою цієї боротьби. В Африці живе зараз коло 125 мільйонів негрів і зокрема на полудні, на обох побережжях. Це питання спеціяльно гостре. (Північна Африка є більше заселена білими та є під великими впливами Єгипту). Головні осередки визвольного руху африканських негрів є в Абісінії. Тут теж мають свої централі різні християнські місії, з-поміж яких деякі відіграють поважну ролю у розвиненні свідомости африканського населення.

Кому і чому допомагає Америка

Ю.Мовчан

Американський конгрес на своїй останній сесії уповноважив президента Айзенговера витратити «до 200 міль. долярів» на постачання зброї та для економічної допомоги країнам Близького сходу. Ще трохи раніше преса подала, що в наслідок «дуже успішних переговорів президента з королем Арабії Саудом», уряд США погодився надати йому (королеві) також дуже солідну мілітарну та економічну допомогу.

В чому справа? Чому саудівська Арабія — одна з найбагатших природніми багатствами країн арабського світу (однієї нафти вона має в тричі більше, ніж цілі Сполучені Штати Америки) — раптом простягає руку по економічну допомогу? Чому США раптом вирішила допомогти арабам, зокрема, сатрапові і рабовласникові Саудові? Чи тільки з причин «боротьби з комунізмом», чи, може, також з «деяких інших» міркувань? Що, до речі кажучи, на сьогодні уявляє саудівська Арабія?

Що виявили події на Близькому Сході

С. Г-ко

Громадянська війна в Лівані і революція в Іраку раптово яскраво освітили усі сили, ще змагаються зараз на світовій міжнародній арені. Тут присутній насамперед молодий і динамічний арабський націоналізм, очолюваний Нассером. Він стремить до об’єднання усієї арабської нації в одну державу «від Атлянтійського до Індійського океану». Сила цієї ідеї в тому, що вона справедлива. Це тільки бо силою пережитків колоніялізму поділена Арабія сьогодні на ряд держав, починаючи від Марокко й кінчаючи на князівстві Кувайтському. Значна частина цих арабських країн ще й сьогодні знаходиться в прямій чи посередній залежності від різних західніх імперіялістів.

В Лівані йшла боротьба між націоналістами, що хочуть приєднатись до Об’єднаної Арабської Республіки, та реакційним президентом диктатором Шамуном, який боронив свої особисті й західні інтереси. Вибух республіканської революції в Іраку проґавили розвідки всіх західніх великодержав і тому він був справжньою несподіванкою у Вашинґтоні, Лондоні й Парижі. Іракська революція — насамперед антифевдальна: вона скинула короля й проголосила розподіл поміщицької землі між селянами. Її рушійними силами була національна буржуазія, головно купецтво, та армія. Однак, національний характер революції в Іраку ще не вирішений. Відомо, що військовики стоять за те, щоб об’єднатися з Нассером і визволитися від англо-американської нафтової монополії та Баґдадського пакту. Буржуазія ж виявляє хитання і ще невідомо, чим скінчиться ця революція.

Трагедія Ізраелю — шовінізм проти миру

Й.Артуський

(ВІД РЕД.: Це є дещо скорочений переклад статті з центрального органу Бунду в Ізраелі «Унзер Цейт», що виходить в Тель Авіві. Автор статті — керівник ізраельського Бунду. Відважні й чесні позиції, висловлені в цій статті по такому складному питанню, як ізраельсько-арабський конфлікт, .заслуговують на признання).

Ізраельський уряд був поставлений перед дилемою, коли Англія й Франція скапітулювали перед рішення ООН і відтягли війська з Суезу: він не міг продовжувати ігнорувати постанови ООН і йому не хотілося, щоб здобич воєнної перемоги вислизнула з його рук. Через це він рішився на широкозакроєну політичну боротьбу, щоб врятувати все що, можливе, з Сінайської кампанії.

Суец

В.Волинський

В попередній статті про справу Суецу ми підкреслили, що в конфлікті довкола Суецького каналу ходить не стільки про право на вільний прохід кораблів через канал, як про конфлікт економічних інтересів. Суецький конфлікт, це в першу міру конфлікт між великодержавними інтересами Англії, Франції й США та інтересами Єгипту. А ці інтереси, це не лише зиски з користування каналом, але передовсім чорне пливке золото, що йому на ім’я нафта.

Для арабських країн повна контроля й користування своїми економічними ресурсами й природніми багатствами є конечною передумовою для виходу з економічної відсталости й мізерного животіння мільйонних мас. Життєвий стандарт арабських народів – один з найнижчих в світі. Тоді як національний продукт на одиницю населення в США становить 2.240 долярів на рік, в арабському світі ця міра є така: 108 долярів в Йордані, 126 в Іраку, 132 в Сирії, 135 в Єгипті. Це означає, що середній дохід єгиптянина в рік виносить приблизно 100 долярів, не враховуючи великої різниці в доході між різними верствами єгипетського суспільства! Без націоналізації економічних ресурсів, загарбаних чужинецькими власниками, ріст економіки арабських країн неможливий. Маси населення і далі житимуть крайній нужді, а доходи з копалень, рафінерій, плянтацій йтимуть, як досі, в руки чужих капіталістів і місцевих февдалів. І тому боротьба арабських народів за контролю своїх економічних багатств, це боротьба за життя.

Конфлікт інтересів на Близькому Сході

Віктор Волинський

Смертельним ворогом великодержавного імперіялізму, що проявляється у формі економічного визиску підлеглих народів, є не лише «інтернаціональний комунізм», але й націоналізм поневолених націй. Боротьбу народів Азії, Африки чи Південної й Центральної Америки за самовизначення плямувалося досі на Заході як «комуністичну інтриґу» проти «вільного світу». Якщо цієї «комуністичної інтриґи» не було в дійсності (бюрократія в СССР зрозуміла сучасну вагу націоналістичних рухів в колоніях щойно на ХХ-му з’їзді КПСС, — див., наприклад, промову В. Молотова там), так її винаходилося, аби лише знайти оправдання для дальшого закріпачення підлеглих народів. Коли ж тепер Ґамаль Абдел Насер, націоналізувавши несподівано Суецький канал, дав ляпаса імперіялістам, якого вже ніяк не можна назвати «комуністичною інтриґою», вони заволали, що Нассер… послідовник Гітлера!

Відомо, що життєві інтереси щойно усамостійнених народів є протилежні до інтересів великодержавного панування обох, західнього й східнього, блоків. В інтересах цих усамостійнених народів не лежить перемога одного з цих блоків, а навпаки програш і відхід з історичної арени обох. Таке становище нововизволених народів плямується як «неморальний і фалшивий невтралітет», виходячи з засади, що «хто не з нами той проти нас». Проти народів, що висловилися за невтралітет чи стали осторонь великодержавних «оборонних спільнот», почався політичний і економічний тиск. Політику Нассера, у якого країні всі комуністи сидять у в’язницях і компартія заборонена, не можна ніяк було назвати «комуністичною інтриґою», тому заплямували її як «фалшивий невтралітет», що спрямований проти «вільного світу» й на користь Москві.

«Брудна війна», або як «вільний світ» душить альжірську революцію

Ю.Мовчан

«107 партизанів знову полягло сьогодня підчас жорстокої і дикої війни… Вчора було забито 36 партизанів з гелікоптера… Щонайменше 175 революціонерів втратило життя вчора під час кривавої боротьби з урядовими військами»…

І так далі, і так далі… І так майже щоденно…

Де це діється? По той бік «залізної заслони»?

Ні, це діється тут, у країнах «вільного світу» — діється в Альжірі, під «священним покровительством найдемократичнішої держави» — Франції. Це «вільний світ», наче будучи викликаним на «соцзмагання» Москвою щодо успішного закріпачення і винищення народів, душить національну революцію альжірського народу.

Расовий конфлікт в Америці

Семен Горощенко

Заворушення в місті Литтл Рок, штат Арканзас, на Півдні США, були великою новиною, що облетіла цілий світ. В цьому місті, з населенням в 117 000 чол., з яких 20 000 становлять негри, частина расистськи настроєних білих не захотіла допустити учнів-негрів до центральної середньої школи. Ще в 1954 р. Верховний Суд США виніс рішення, що расовий поділ учнів у державних школах є антиконституційним і зажадав, щоб всі школи були расово мішані. Це рішення торкалося головно південних штатів, де негритянське населення найбільш чисельне, але трактується білими традиційно, ще з часів рабства, расово нижчевартісним і насильно відділяється від білого населення на кожному кроці. Навіть у столиці США Вашинґтоні, який лежить на межі південних і північних штатів, можна побачити на деяких ресторанах вивіски «Кольоровим вхід заборонений». («Кольоровими» в США по-вуличному звуть тільки негрів). В південних же штатах такі вивіски є на кожному кроці, не лише в ресторанах, а на кінотеатрах, на автобусах, трамваях, міських лазнях, і вбиральнях, в скверах і парках. Чисто негритянських шкіл на Півдні США мало і вони переповнені, але до шкіл білих расисти пускати негрів не хочуть. За три роки після згаданої постанови Верховного Суду інтеґрація шкіл на Півдні посунулася зовсім мало.

Спільний фронт проти поневолених народів

Ю. Мовчан

У світі не вщухають кричати на всі голоси про «коекзистенцію» між «вільним» і «невільним» світом. Чому перемагає «коекзистенція»? Безперечно, страх перед воєнними знищеннями має велика значіння. Навіть маніяк Гітлер не осмілився застосувати наймогутнішу зброю масового знищення підчас другої світової війни – отруйливі гази. Тепер страху перед війною наганяє атомова зброя. Але крім почуття небезпеки бути фізично знищеним підчас війни, «сильні світу» мають ще й інші мотиви своєї коекзистеціяльної політики. Це – смертельний страх імперіялістів перед національно-визвольними революціями народів, страх перед остаточною втратою своїх, набутих впродовж сторіч загарбницькими війнами, колоній. Як показала практика двох останніх світових воєн, збройні конфлікти між «сильними світу» в наші часи неминуче спричиняються до ослаблення імперіялізму, що в свою чергу спричиняється до зросту національно-визвольних війн і до утворення незалежних держав. Навіть і московський імперіялізм не дуже то багато скористав з тієї війни, хоч на перший погляд це може здаватися інакше. Ще є питанням – чи «набуттям» нових сателітів Москва зміцнила себе, чи, навпаки – знесилела. Є багато підстав вважати, що всі теперішні московські сателіти – починаючи від Польщі і кінчаючи Албанією, скорше обтяжують Москву ніж її зміцнюють.

Що означає конференція в Бандунґу?

Віктор Чорний

Читачам вже відомо з щоденної преси про конференцію 29-х азійських та африканських народів, що відбулась в квітні ц.р. в індонезійському місті Бандунґу. Ми тут хочемо тільки заторкнути деякі проблеми, що стоять в тісному зв’язку з бандунґською конференцією, відповісти на питання, що ця конференція собою уявляє, хто є ті сили, що були заступлені на конференції, яке відношення тих сил до існуючого світового конфлікту імперіялістичних потуг, та визвольної боротьби народів зпід економічної та політичної залежности цих потуг.

Бандунґська конференція тим знаменна, що вона була єдина того роду конференція в світі. В минулому людство пережило багато міжнародніх з’їздів, одноразових та постійних. Всі вони, незалежно від сил, що брали в них участь, та проблем, що були предметом обговорень, були під безпосереднім домінуючим впливом пануючих великодержав, що надавали тону переговорам та перерішували остаточні заключення. Ті конференції скликались для творення мілітарних бльоків, забезпечення економічних інтересів «спільнот», альянсів, переставки міжнародніх угруповань тощо. В Бандунґу вперше в історії міжнародніх конференцій існуючі імперіялістичні бльоки були відсунуті від безпосереднього впливу та доміннування.