Суец

В.Волинський

В попередній статті про справу Суецу ми підкреслили, що в конфлікті довкола Суецького каналу ходить не стільки про право на вільний прохід кораблів через канал, як про конфлікт економічних інтересів. Суецький конфлікт, це в першу міру конфлікт між великодержавними інтересами Англії, Франції й США та інтересами Єгипту. А ці інтереси, це не лише зиски з користування каналом, але передовсім чорне пливке золото, що йому на ім’я нафта.

Для арабських країн повна контроля й користування своїми економічними ресурсами й природніми багатствами є конечною передумовою для виходу з економічної відсталости й мізерного животіння мільйонних мас. Життєвий стандарт арабських народів – один з найнижчих в світі. Тоді як національний продукт на одиницю населення в США становить 2.240 долярів на рік, в арабському світі ця міра є така: 108 долярів в Йордані, 126 в Іраку, 132 в Сирії, 135 в Єгипті. Це означає, що середній дохід єгиптянина в рік виносить приблизно 100 долярів, не враховуючи великої різниці в доході між різними верствами єгипетського суспільства! Без націоналізації економічних ресурсів, загарбаних чужинецькими власниками, ріст економіки арабських країн неможливий. Маси населення і далі житимуть крайній нужді, а доходи з копалень, рафінерій, плянтацій йтимуть, як досі, в руки чужих капіталістів і місцевих февдалів. І тому боротьба арабських народів за контролю своїх економічних багатств, це боротьба за життя.

Конфлікт інтересів на Близькому Сході

Віктор Волинський

Смертельним ворогом великодержавного імперіялізму, що проявляється у формі економічного визиску підлеглих народів, є не лише «інтернаціональний комунізм», але й націоналізм поневолених націй. Боротьбу народів Азії, Африки чи Південної й Центральної Америки за самовизначення плямувалося досі на Заході як «комуністичну інтриґу» проти «вільного світу». Якщо цієї «комуністичної інтриґи» не було в дійсності (бюрократія в СССР зрозуміла сучасну вагу націоналістичних рухів в колоніях щойно на ХХ-му з’їзді КПСС, — див., наприклад, промову В. Молотова там), так її винаходилося, аби лише знайти оправдання для дальшого закріпачення підлеглих народів. Коли ж тепер Ґамаль Абдел Насер, націоналізувавши несподівано Суецький канал, дав ляпаса імперіялістам, якого вже ніяк не можна назвати «комуністичною інтриґою», вони заволали, що Нассер… послідовник Гітлера!

Відомо, що життєві інтереси щойно усамостійнених народів є протилежні до інтересів великодержавного панування обох, західнього й східнього, блоків. В інтересах цих усамостійнених народів не лежить перемога одного з цих блоків, а навпаки програш і відхід з історичної арени обох. Таке становище нововизволених народів плямується як «неморальний і фалшивий невтралітет», виходячи з засади, що «хто не з нами той проти нас». Проти народів, що висловилися за невтралітет чи стали осторонь великодержавних «оборонних спільнот», почався політичний і економічний тиск. Політику Нассера, у якого країні всі комуністи сидять у в’язницях і компартія заборонена, не можна ніяк було назвати «комуністичною інтриґою», тому заплямували її як «фалшивий невтралітет», що спрямований проти «вільного світу» й на користь Москві.

Політичні переміни в Латинській Америці (на тлі подій у Кубі)

Віктор Волинський

Подробиці протидиктаторського повстання в Кубі відомі нашим читачам з щоденної преси. Відомі теж подібні політичні перевороти в інших латинсько-американських країнах на протязі минулих п’ятьох років. Слідкуючому за подіями в Латинській Америці уважному спостерігачеві насувається питання: що оці латинсько-американські перевороти означають, який їхній характер? Яке економічне і суспільне підложжя?

Політичний переворот в Кубі це вже шостий з черги подібного типу переворот в Латинській Америці. Це масовий протидиктаторський зрив у протилежність до минулих відомих «палацових революцій», де на місце одних диктаторів-генералів приходили інші. З вісьмох латино-американських диктаторів при владі залишилось лише два: Альфредо Штроснер в Параґваї та Рафаель Труґілльо в Домініканській республіці. Перший уступив генерал Перон в Арґентіні в 1955 році. В 1956 році диктатор Нікараґуа генерал Самоза впав жертвою атентату. В тому ж році генерал Маґльоар, президент Гаїті, подався за кордон, як політичний втікач. В 1957 році впав диктатор Колюмбії Ґуставо Росе Пінілля. Далі диктатор Венецуелі Маркос Перез Імінеза. На місце диктаторів усюди прийшли системи в більшій чи меншій мірі виборчі, репрезентативні.