Нагірний Карабах: театр імперських дій і сучасне поле бою

Мацек Вишневський

Спірна територія

Гірський анклав між Чорним і Каспійським морем, традиційно населений переважно вірменами, за який сперечаються Вірменія і Азербайджан, протягом століть побував під владою росіян, турків, персів. У самій його назві залишили слід три імперії: «нагірний» означає «високий» в російській мові, «кара», це — «чорний» турецькою, а «бах», це — «сад» перською мовою (хоча вірмени віддають перевагу назві «Арцах», що походить від імени стародавнього царя Арташеса). У ньому і сьогодні діють три країни — нащадки цих імперій — Туреччина, Росія й Іран (а також нова силою реґіонального маштабу Ізраїль), розглядаючи цю територію як арену протистояння. Гарним прикладом цього протистояння є нещодавня кровопролитна війна між Азербайджаном і вірменськими сепаратистськими силами, що вона почалася з масивного наступу Баку 27 вересня і завершилася домовленістю про припиненням вогню 10 листопада 2020 року. Ця війна позбавила життя 6 тисяч людей — переважно військових, але були серед жертв і цивільні.

В умовах розпаду СРСР, що дало поштовх до відкритих міжетнічних конфліктів, досі придавлених вагою радянської бюрократії, і хитання влади під ногами Горбачова, що він спочатку начебто розумів вимоги вірмен, але швидко дав задній хід, розпочалася перша кривава війна, яка мляво тліла вже з 1988 року, вибухнула по-справжньому на початку 1990-х рр. і тривала до 1994 року, заливши по собі 30 тисяч загиблих і більш ніж мільйон біженців. Наслідком впевненої військової перемоги Нагірний Карабах відокремився від Азербайджану та під назвою «республіка» Арцах одержав незалежність. Щоправда, країну, що вона за міжнародним правом перебуває у складі Азербайджану, визнали лише Абхазія (Грузія), Південна Осетія (Грузія) і Придністров’я (Молдова) — такі самі сепаратистські республіки та республіки з невизначеним статусом, залишки розпаду — чи «демонтажу згори» (як сказав про це Стівен Коєн) — Радянського Союзу, допомагаючи яким Росія намагалася відновити свій вплив у реґіоні.

Валенса і Лула: кінець порівнянь

Мацек Вишневський

Нещодавно нам випала нагода озирнутися на минуле, всі його перипетії, і підбити деякі підсумки: 29 вересня 2011 року Лех Валенса вручив Луїсу Інасіу «Лулі» да Сілві премію Фонду Валенси з формулюванням: «За діяльність із зниження соціяльної нерівності та зміцнення впливу країн, що розвиваються».

Зустріч колишнього президента Польщі (1990-1995) — лауреата Нобелівської премії миру 1983 року — і його бразильського колєґи (2003-2010) відбулась у Гданську — саме там, де на початку 1980-х років Валенса очолив страйки, що призвели до появи першої незалежної профспілки у країнах радянського блоку.

Хоча обидва національні лідери мають однакове походження — є вихідцями з небагатих сімей, робітниками за фахом, керівниками профспілок, що боролись проти диктатур — відмінності в ситуації їх країн не так-то просто визначити з першого погляду.

Як підкреслив провідний бразильський економіст і політолоґ, один з теоретиків «залежного розвитку» Теотоніу Дус Сантус, визначальні вектори політичного розвитку [Східної] Европи та Латинської Америки, виявилися прямо протилежними: якщо в Польщі синонімами свободи стали капіталізм і «вільний ринок», то до Бразилії «вільний ринок» прийшов з диктатурою, а свободу можні знайдена лише разом з соціялізмом.