Соціяльний контекст мовного вибору

Степан Величенко

Україна здобула незалежність – політичну, проте не економічну чи культурну – мирним шляхом, і тому еліту старого режиму не було ані засуджено, ані вигнано, а інфраструктуру виробництва та розповсюдження, що тримала Україну в російськомовному просторі, не розібрано. Але щоб здобути культурну незалежність, Україна повинна залишити російськомовний простір і приєднатися до англомовного, як це зробили Монголія та Польща. Саме так Україна й усі її громадяни стануть невідокремною частиною Европи та світу. Й через це не можна обмежувати обговорення мовної політики в громадському просторі до рамок народництва: нібито мова є «вільним вибором громадянина». Тому дуже непокоїть опублікована в «Критиці» (2006, ч. 11) стаття Домініка Ареля «Залучення відокремленого», у якій автор пропонує російській мові реґіональний статус. Арель, як і більшість зацікавлених, зовсім іґнорує структури й інституції, які вирішують за людей, що їм вибирати.

Громадський мовний простір України став російськомовним через свідому урядову політику, яка скеровувала російських поселенців і мобільних неросійських міґрантів із села в російськомовну міську культуру та дозволяла російським міським поселенцям працювати й задовольняти свої культурні та духовні потреби в просторі російської мови та культури. Не бачачи потреби вивчати українську мову, мільйони російськомовних, що їх витворила совєтська політика, культурно й інтелектуально були зорієнтовані на Москву. Завдяки мирному здобуттю незалежности вони не мусили еміґрувати з України, як французи з Алжиру, німці із Судетів або англійці з Африки чи Індії. Залишені при владі русофільські еліти не запровадили ефективного законодавства, аби усунути базову інфраструктуру російськомовного простору, створеного за совєтської доби.

Після 1991 року колоніалізм відозмінився у так званий неоколоніалізм

Інтерв’ю із Степаном Величенком

Минулого року у видавництві Торонтського університету вийшла Ваша нова книга «Державне будівництво у революційній Україні: порівняльне дослідження урядів та бюрократів (1917-1922 рр.)». Що спонукало Вас звернутися до цієї теми, яка перебуває на перетині історії інституцій, соціальної та політичної історії?

Мене вже довгий час цікавили три справи: розвиток Украіни в порівняльній перспективі, і точніше, в порівнянні з іншими т. зв. «недержавними» або сколонізованими народами; застосування ідей Макса Вебера до України, а також причини невдач визвольних змагань 1917-1920 рр. Будучи в певному моменті зацікавлений феномененом бюрократії, я вирішив проаналізувати, чому тогочасні діячі та пізніші історики вважали причиною невдачі створення незалежної держави у 1917-1920 рр. брак урядовців та урядування. Я також хотів дослідити, як конкретні звичайні люди, а не провідники тих часів, думали і реаґували. Мені здавалося, що до тієї міри, як й інші загальноприйняті пояснення невдачі визвольних змагань, не витримають критики, то, можливо, і це тлумачення  також може бути безпідставним.

Капіталізм, бідність і русифікація

Степан Величенко

Naomi Klein. The Shock Doctrine: the Rise of Disaster Capitalism, Metropolitain Books, 2007.

Після 1945 року населення обох Америк, Західної Европи та Східної Азії зажило за високими стандартами. Уможливила це капіталістична економіка кейнсіянського, тобто змішаного (чи соцІял-демократичного) типу, яка ґрунтувалася на урядовому регулюванні корпоративної діяльности задля збереження достойних зарплат, громадської інфраструктури, соціяльних служб та справедливого оподаткування банків і великих корпорацій. Кейнсіянський капіталізм безпроблемним не був, він потребував вдосконалювання, але в 1980-х роках група власників корпорацій, політиків правиці й економістів вирішила не реформувати його, а відкинути зовсім, замінивши таким, де уряд не регулював би корпоративної діяльности і впливів капіталу, не оподатковував банків і не переймався інфраструктурою та службами. Відтоді цей неоліберальний капіталізм, що виник у США та Британії, почав ширитися світом.

У результаті цього в усьому світі, крім Китаю, темпи економічного росту, загального й на душу населення, а також і покажчики соціяльного добробуту знизилися порівняно з періодом до 1980 року, натомість зросли корпоративні прибутки, бідність, хвороби, голод і безробіття. Хоч особисті інтереси та раціональні аргументи відіграли свою роль у таких трансформаціях, не обійшлося й без фізичного і психологічного насильства, — так стверджує у своєму світовому бестселері «Доктрина шоку» Наомі Кляйн[1]. Хочете врятувати вашу країну? Продайте її! Не хочете — примусимо!

Питання російського колоніалізму в українській думці. Політична залежність, ідентичність та економічний розвиток*

Степан Величенко

До 90-річчя видання книги С.Мазлаха та В.Шахрая «До хвилі»

«Але [чи] обурюються продукційні сили великих держав? Навпаки, продукційні сили колоній обурюються проти об’єднання». — В.Шахрай і С.Мазлах, «До хвилі. Що діється на Вкраїні й з Україною» (1919)

Якщо Росія мала імперію, то чи була Україна колонією?

Протягом 1989-1991 рр. 8 з 13 українських політичних партій у своїх програмах визначали Україну як експлуатовану колонію[1]. після 1991 р. літературні критики, використовуючи «колоніальний дискурс-аналіз», застосовували термін «постколоніальний» щодо незалежної України, що передбачає її колишній колоніальний статус[2]. політичні аналітики також визначають Україну до 1991 р. як колонію. Вони теж указують на невтішні наслідки російського правління в Україні після 1991 р., на загрозу, яку становить залежність від російських енергоносіїв, і привертали увагу до подібностей між Україною та колишніми колоніями «третього світу»[3]. Проте вони не намагаються аналізувати українсько-російські стосунки в категоріях «теорії залежності» (dependency theory) і не розглядають російський «неоколоніалізм» після 1991 р. як проблему. В іноземній науці це є віддзеркаленням хибного (але модного) неоліберального погляду, що в ХХІ ст. економічна самодостатність для політичної незалежності нібито не є доконечною, а внутрішній розвиток вимагає інтеґрації до світової економіки, спеціалізації виробництва та безмежних нерегульованих чужоземних інвестицій. Тим часом, хоча українські дослідники й показують, що оскільки майже всі важливі українські компанії та корпорації, як і майже всі їхні засоби виробництва, а також ЗМІ належать росіянам, то Україна не інтеґрується в світову економіку, а реінтеґрується в національну російську економіку, їхні дослідження не мають впливу ані на чужоземних науковців, ані на урядову політику чи на свідомість пересічних громадян[4].