Про поступ і перехідні епохи

Іммануїл Воллерстайн

Якщо в сучасному світі є одна-єдина провідна ідея, то це ідея поступу. Це не означає, що всі вірять у поступ. У відкритій ідеолоґічній дискусії між консерваторами та лібералами, що почасти передувала Французькій революції, але вповні зайшла по ній, консерватори, коли казати коротко, сумнівалися, що зміни, котрі переживала Европа та світ, можна вважати поступом, ба навіть сумнівалися, що поняття «поступ» щось важить. Одначе, як ми знаємо, провісниками епохи були саме ліберали. Саме завдяки їм ідея поступу у XIX ст. стане панівною ідеолоґією, а суспільно-економічний лад, ґрунтований на цій ідеолоґії, — капіталістична світо-економіка — стане своєрідним довгожителем.

Не дивно, що в поступ вірили ліберали: ідея поступу пояснювала весь перехід від февдалізму до капіталізму, взаконювала придушення тих, хто досі опирався перетворенню всього на товар, і допомагала заховати неґативний бік капіталізму, накидаючи думку, що вигоди переважать — набагато переважать — шкоду. Отже, природно, що ліберали вірили в поступ.

Структурні кризи

Іммануїл Валлерстайн

Термін «криза» відігравав у 1970-х роках центральну роль у політичних дискусіях у багатьох країнах, хоча варіанти його визначення коливалися в широких рамках. До кінця століття йому на зміну прийшов інший, більш оптимістичний, термін – «глобалізація». Однак з 2008 року тон дискусій знову стає похмурим, а поняття «криза» знову спливає на поверхню; щоправда, користуються ним як ніколи вільно. На передній план знову вийшли питання про те, як дати визначення кризі і як пояснити її походження.

Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років і  цикл гегемонії, і загальний економічний цикл сучасної світ-системи вступили у фазу спаду. Період з 1945 по бл. 1970 р. – влучно названий французькою les trente glorieuses («Славетне тридцятиріччя» – Прим. пер.) – відзначений піком гегемонії США, що збігається з найбільшим зростанням під час фази «А» кондратьєвського циклу, яке коли-небудь знавала капіталістична світ-економіка. Спади були цілком нормальні, і не тільки в тому сенсі, що всім системам властиві циклічні ритми – їх існування пов’язане з неминучими коливаннями, – але також і в тому, яким чином функціонує капіталізм як світ-система. Тут є два ключових питання: яким чином виробники одержують прибуток, і як держави забезпечують світовий порядок, в рамках якого виробники можуть одержувати прибуток. Давайте по черзі.

Капіталізм є системою, в якій сенсом існування є нескінченне накопичення капіталу. Щоб накопичити капітал, виробники повинні отримувати прибуток від своєї діяльності, що в значних масштабах можливо тільки тоді, коли продукція може бути продана значно дорожче, ніж коштувала вартість її виробництва. В умовах досконалої конкуренції робити прибуток у таких обсягах неможливо: потрібне монопольне, або принаймні квазімонопольне, становище у світ-економіці. Продавець може вимагати будь-яку ціну, поки він не виходить за рамки дозволеного еластичністю попиту. Коли у світ-економіці спостерігається значне зростання, виробництво деяких «провідних» товарів відносно монополізується, і саме за рахунок прибутку від нього здійснюється накопичення великих обсягів капіталу. Прямі і зворотні потоки таких продуктів становлять основу для загального зростання світ-економіки. Це називається фазою «А» (фазою підйому) кондратьєвського циклу. Проблема для капіталістів полягає в тому, що всі монополії, якими б захищеними у політичному плані вони не були, приречені на самоліквідацію у зв’язку з тим, що на світовому ринку можуть з’явитися нові виробники. Звичайно, вихід на ринок займає багато часу, але рано чи пізно рівень конкуренції зростає, ціни знижуються, отже, зменшується і прибуток. Коли прибутки від провідних товарів помітно знижуються, світ-економіка припиняє зростати і вступає в період стагнації – фазу «Б» (фазу спаду) кондратьєвського циклу.

Багатоликий евроцентризм

Імануель Валерстайн

Суспільствознавчі дилеми[1]

Суспільні науки залишалися евроцентричними упродовж всієї інституційної історії, починаючи ще відтоді, як в університетах з’явилися перші суспільствознавчі відділення. Навряд чи цьому варто дивуватися. Суспільствознавство є продуктом світової системи модерніті, а евроцентризм — основою характерної для цієї системи геокультури. Більше того, як інституціональна структура, соціальна теорія сформувалася насамперед у Европі. Надалі ми будемо використовувати поняття «Европа» радше в культурному, ніж у географічному значенні; застосовуючи даний підхід до [історії] двох останніх сторіч, варто зосередитися насамперед на Західній Европі й Північній Америці, розглядаючи їх як єдине ціле. Наступна більшість центрів соціологічних досліджень, принаймні до 1945 року, була зосереджена всього у п’яти країнах: Франції, Великій Британії, Німеччині, Італії й Сполучених Штатах. Навіть сьогодні, незважаючи на поширеність фаху суспільствознавця у цілому світі, більшість дослідників соціальних процесів є европейцями. [Історично] розвиток соціології став реакцією на европейські проблеми, і почалося це в умовах, коли Европа панувала над усією світовою системою. Тому межі цього предмету, способи побудови теорії, його методологія й епістемологія — все це обумовлено межами того казана, з якого соціологія з’явилася на світ.

Насильство і капіталістична світоекономіка

Імануїль Валлерстайн

Наскільки нам відомо, насильство було невід’ємною складовою всіх знаних світові суспільств. Отож чи не існує якоїсь особливої притаманної насильству ролі всередині історичної системи, в якій ми живемо, себто сучасної світосистеми, що насамперед є капіталістичною світоекономікою? Думаю, що існує, тому спробую пояснити якою, на мою думку, вона є.

Давайте спочатку домовимось, що ми будемо називати «насильством». Я називатиму насильством будь-який жорсткий утиск, що хтось учиняє над иншим, хай він буде фізичного, матеріального чи морального плану, що має на меті схилити иншого до волі того чи тих, хто чинить утиск. Я одразу відрізняю його від чисто розумового чи чуттєвого переконування та від хабара, хоч насправді часто складно їх розділити. Втім, на загал, такі розбіжності мені здаються не позбавленими сенсу.

Нові бунти проти системи

Іммануїл Валлерстайн

Я створив у 1970-х роках термін «антисистемний рух», щоб мати формулювання для об’єднання двох історично й аналітично різних і, багато в чому, протилежних видів народних рухів – тих, які називалися «соціальними», й тих, які були «національними». Соціальні рухи розумілися передусім як соціалістичні партії та профспілки; вони прагнуть розвитку класової боротьби у кожній державі проти буржуазії чи роботодавців. Національні рухи – це ті, які борються за створення національної держави, або через поєднання окремих політичних одиниць, які вважаються частиною однієї нації (як, наприклад, в Італії), або відокремлюючись від держав, які певною нацією вважаються імперіями та гнобителями (наприклад, колонії в Азії й Африці).

Обидва типи рухів виникли в якості значних, бюрократичних структур у другій половині дев’ятнадцятого століття та посилились із часом. Обидва вони, загалом, приписували своїм цілям пріоритет над будь-якою іншою політичною метою – й особливо над цілями свого національного чи соціального супротивника. Часто наслідком цього було гостре взаємне засудження.

Іммануїл Валлерстайн – інший погляд на історію

Сергій Климовський

Іммануїл Валлерстайн (народився 1930 року у США) — один з провідних теоретиків сучасного наукового напрямку, відомого як світосистемний аналіз. Його особистий вплив на розвиток знання про суспільство вже порівнювали із впливом Макса Вебера та Карла Маркса. У ґазетній публікації неможливо повністю викласти всі положення світосистемного аналізу як теорії та дослідницького методу, але привернути увагу до впливової науково-політичної течії, що існує з 1970-х років і маловідома українському читачеві як через політику держави в інформаційному просторі, так і через мовний бар’єр, необхідно.

Передусім зауважимо, що світосистемний аналіз не є виключно власним особистим винаходом Валлерстайна, хоча його визначна роль у становленні цієї теорії незаперечна. Світосистемний аналіз — це продукт розвитку світової думки, коріння якого виходять як з марксизму, так і з його критики зліва, власне теорії систем, французької історичної школи «Аналів» та інших напрямків соціальних досліджень. Його важливе досягнення як наукового методу — це перехід від погляду на історію як історію окремих країн до оперування великими соціальними надсистемами, що охоплюють континенти. У ньому історія людства постає як історія еволюції локальних соціальних систем, межі яких не завжди збігаються з межами окремих держав, етносів і територій.