Стів Біко і боротьба за свідомість чорношкірого

Роман Тиса

Emancipate yourselves from mental slavery,
None but ourselves can free our minds.
Bob Marley

Революційна хвиля, що прокотилася світом у 1950-х — 1970-х рр., винесла на сцену історії чимало нових ідейних рухів, політичних орґанізацій, незалежних держав. Перше місце тут займає африканський континент — арена багаторічної запеклої боротьби проти колоніялізму, імперіялізму, расизму. За двадцять років, що минули від початку 1954 року національно-визвольної війни в Алжирі до закінчення війн у портуґальських колоніях 1974 року, політична мапа Африки змінилась до невпізнання. За винятком Південної Африки всюди було скинуто ярмо колоніялізму.

У Південно-Африканській Республіці довше за инші країни континенту панувала біла меншість, що вона встановила жорстокий режим расової сеґреґації і гноблення більшости корінних мешканців країни — режим апартхейду. Найвідомішим за межами Південної Африки противником апартхейду був Африканський Національний Конґрес, очолюваний Нелсоном Манделою. Але боротьбу за визволення корінного населення вів не тільки АНК — були й инші орґанізації, такі як Південно-Африканська Комуністична Партія, Панафриканський Конґрес Азанії, Південно-Африканська Студентська Орґанізація. Траґічною є постать засновника та лідера ПАСО Стіва Біко: в ній студентський ватажок (як Руді Дучке у ФРН) поєднався з борцем-мучеником за громадянські права (подібним до Фреда Гемтона й Джорджа Джексона в США).

Кваме Нкрума та неоколоніялізм

Роман Тиса

Після «переселення» України до «третього світу» та перетворення країни з промислово розвиненої на аґрарно-індустріяльну, що в ній чимдалі більшу вагу мають сільське господарство (на базі великих лятифундій) і гірничодобувна галузь, зростає актуальність досвіду країн, що вони давно перебувають на периферії капіталістичного світу як виробники монокультури чи постачальники сировини і як такі є об’єктами імперіялістичного визиску з боку розвинених капіталістичних країн. Так само зростає актуальність авторів, що вони по-філософському осмислили стан перманентного застою, характерний для «третього світу», і шукали шляхи до національного та соціяльного розкріпачення, економічного розвитку та культурного проґресу своїх народів.

Африка, як континент, що повністю перебуває на узбіччі капіталістичного світу (за частковим винятком Південно-Африканської Республіки), є батьківщиною багатьох борців національно-визвольного та революційно-демократичного руху, що вони в одній особі поєднували революціонера та мислителя. Почесну місце в лавах таких видатних особистостей належить ґанському політичному діячеві та теоретикові Кваме Нкрумі. Він — помітний представник антиколоніяльного руху, непересічний ідеолоґ і політичний мислитель, що за життя мав величезний міжнародний авторитет, а після смерти став символом свободи та єдности Африки.

Солідарність у боротьбі. Бесіда з чорношкірими американцями у невимушеній обстановці

Амілкар Кабрал

Під час свого останнього візиту до Сполучених Штатів Америки Кабрал попрохав Африканську інформаційну службу[1] влаштувати коротку неформальну зустріч із представниками ріжних орґанізацій чорношкірих. АІС зв’язалась із близько 30 орґанізаціями, тож 20 жовтня 1972 року понад 120 представників широкого загалу ґруп, що об’єднують чорношкірих Америки, протовпилися у невеличке приміщення, щоби зустрітися з Амілкаром Кабралом. Багато їх приїхало до Нью-Йорку саме задля цієї зустрічі. Доки вона тривала, всі, хто раніше не знав Кабрала, пересвідчилися, що він жвавий, сердечний та жартівливий. Фраґменти розмови було відредаговано з ґраматичного погляду, аби зарадити можливим помилкам і неточностям: хоча Кабрал знав багато мов, йому було незручно спілкуватися анґлійською.

Я передаю вам — наші африканські браття і сестри Сполучених Штатів — братні вітання нашого народу, запевняючи вас у тому, що ми усвідомлюємо: все, що стосується вас, обходить і нас. Якщо ми не завжди кажемо про це, то це ще не означає, що ми не обізнані. Так є, і, зважаючи на те, що світ стає тіснішим, всі люди дізнаються про це.

Звісно, якщо ви мене запитаєте, щó мені до вподоби між братами (і сестрами) та товаришами — якщо ми є братами, то це не наша вада чи обов’язок. Але-ж якщо ми є товаришами, то це є політичне зобов’язання. Звісно, ми любимо своїх братів, але в нашому розумінні краще бути братом і товаришем. Ми дуже любимо своїх братів, але ми вважаємо, що позаяк ми брати, то маємо усвідомлювати відповідальність за це та мати чітку позицію щодо наших проблєм, щоб побачити, чи лишаємося ми товаришами поза цим. Це є надто важливим для нас.

Випробування Джеррі Роулінгса

Коджо Янка

Книга Коджо Янки, відомого ганського журналіста й письменника, лауреата премій імені Ленгстона Х’юза та Девідсона, «Випробування Джеррі Роулінгса (відгомін Революції 31 Грудня)» користується популярністю на його батьківщині. Майстерне поєднання нарису, політичного портрета, репортажу, інтерв’ю, документальних матеріалів утворює яскраву й переконливу публіцистичну оповідь. К.Янка виступає не просто як свідок чи безсторонній хронікер революційних подій у країні, він прагне розкрити їх справжній соціально-політичний зміст, пристрасно обстоює справу революції з позицій людини, глибоко переконаної в її закономірній природі, в її прогресивному історичному значенні.

Гана — невелика західноафриканська країна з 11-мільйонним населенням, надзвичайно багата на цінні природні ресурси. Через чотири роки після визволення від британського колоніалізму тут було проголошено республіку (1960 р.). Уряд очолив Кваме Нкрума — лідер Народної партії конвенту, яка з моменту свого утворення (1949 р.) йшла в авангарді боротьби ганського народу за незалежність. У 1966 році уряд Нкруми було повалено й встановлено військову диктатуру, що здійснювала антинародну політику. 1972 року в результаті нового перевороту до влади прийшла Рада національного порятунку. Однак соціальні та економічні суперечності загострювались, і 4 червня 1979 року група офіцерів скинула РНП. Цього разу при владі стала Революційна рада збройних сил на чолі з лейтенантом авіації Джеррі Джоном Роулінгсом. 24 вересня 1979 року вона поступилася місцем цивільній адміністрації, але та не змогла вивести країну з економічної скрути, і 31 грудня 1981 року знову відбувся державний переворот. Країну очолила керована Роулінгсом Тимчасова рада національної оборони.

Син Африки

Західні історики, особливо англійські, малюють ідилічну картинку колоніальних грабунків. Нібито до країни темної, відсталої, країни людожерів і чаклунів прийшов «Великий Білий Брат». Він прийшов сюди начебто ні в чому не зацікавлений, але хапав усе, що бачило око. В одній руці він тримав кодекс законів (англійці вихваляються тим, що ввели в колоніях «гуманне» британське законодавство), а в другій — хрест, щоб і чорним душам відкрити шлях на небо. Так він осідав і «цивілізовував», незважаючи на чорну невдячність місцевого населення, яке чомусь із зброєю в руках захищалося від прогресу.

В дійсності ж, звичайно, все було зовсім інакше. В Західній Африці існували дуже давно великі негритянські імперії, які досягли того ж рівня розвитку, що й деякі європейські держави. Гана, Малі та ряд інших країн відіграють почесну роль у древніх хроніках арабських мандрівників.

Один з них, Ібн Факіх, пише в IX сторіччі, що в «країні Гана золото росте, як морква, і збирають його після заходу сонця». Через двісті років інший арабський мандрівник Аль Бекрі записує, що «імператор Гани збирає податки в розмірі золотого динара за кожного навантаженого сіллю віслюка, який залишає королівство, і два динари за кожен транспорт солі, який прибуває… Все самородне золото, що є в королівстві, належить імператорові; народу дозволяють тільки промивати золотий пісок»…

Знайомство з Ганою

А. Гайна

Наче кінокадри, промайнули строкаті краєвиди Бєлграда, Рабата, Конакрі, Абіджана — і наш літак приземлився на аеродромі в Аккрі.

Ми прилетіли в складі невеличкої групи радянських будівельників та профспілкових діячів в столицю Республіки Гана на запрошення місцевої профспілки працівників будівництва і некваліфікованих робітників.

Мабуть, у кожного, хто навіть не бував у Африці, склалося певне уявлення про цей континент. Але те, що ми побачили на власні очі, перевершило всі наші сподівання.

Аккра зустріла нас умита тривалими дощами, причепурена яскраво-зеленим вбранням, світлими багатоповерховими спорудами, що проглядаються наскрізь, а головне — привітними і теплими посмішками її жителів. Цю привітність і теплоту ми відчували під час всього нашого подорожування по цій жаркій країні. Ганські профспілкові діячі Едвард Дампаре і Самуел Кісі доклали всіх зусиль, щоб наше перебування в Гані було цікавим, приємним і корисним.

У колишньому королівстві Ашанті

Ян Урбаняк

Висока хвиля б’ється об берег, підкидаючи вгору невеличкі рибальські човни. Пахне солоною морською водою, а приємний бриз, що віє від океану, допомагає витримувати немилосердну тропічну спеку.

Ми їдемо вздовж берега від Аккри в напрямку до Такораді — головного порту Гани. Минаємо пальмові гаї й невеличкі села, споруди, які рідко зустрінеш в інших місцях Африки, — замки, точнісінько такі, які зводили в середньовічній Європі. Тут, на Золотому Березі, починаючи з XIV століття, ці замки споруджували французи, португальці, голландці, шведи, датчани, німці й англійці. Будівельний камінь вони привозили з Європи, а натомість везли звідси золото й невільників. Європейці-суперники нерідко зчиняли запеклі сутички. Кінець кінцем взяли верх англійські колонізатори, які проникали все далі вглиб нинішньої Гани, «втихомирюючи» волелюбний народ цієї країни.

Замків-факторій на Золотому Березі було споруджено більше сорока. З них 35 дали пізніше початок різним /59/ містам і населеним пунктам. Деякі будівлі повністю збереглися до наших днів (як наприклад форт Хрістіанбург, що донедавна був резиденцією президента Гани), від інших лишилися самі руїни.

Кеніятта на волі!

Джомо Кеніятта… Десять років тому судова розправа англійських колонізаторів над цією людиною обурила прогресивну громадськість усього світу. Підкуплені свідки, брехливі обвинувачення, порушення елементарних судових норм — нічим тоді не гребували колонізатори, щоб кинути за грати видатного борця за свободу народу Кенії, керівника першої політичної партії в країні — Союзу африканців Кенії. У програмі Союзу були найважливіші вимоги кенійців — земельна реформа, ліквідація расової дискримінації, рівноправність негрів, національна незалежність.

12 тисяч англійських фунтів витратили колонізатори на підкуп фальшивих свідків «злочинної діяльності» обвинуваченого!

Кеніятту було засуджено до 7-ми років ув’язнення в каторжній тюрмі…

«Білі нервуються в Кенії»

Жахливо живуть сьогодні негри — 99 процентів населення англійської колонії Кенії. Вони загнані в резервати, які займають менше чверті площі колонії. На решті території панують білі поміщики. Їм належить коло 4 мільйонів гектарів найплодючіших земель. Тут вони вирощують найцінніші експортні культури — кофе, чай, бавовну. Чорним дозволяється культивувати лише маїс, картоплю тощо. Середній заробіток африканського робітника становить менше одного фунта стерлінгів на місяць, щоб купити хоча б сорочку, треба кілька місяців заощаджувати кожний пенс на їжі. Заробіток чорного складає пересічно 200 шилінгів на рік, білого фахівця — понад 3 тисячі шилінгів на місяць. В країні існує лише кілька дрібних напівкустарних підприємств. Величезні природні багатства країни, зокрема копалини, — золото, срібло, сода, сіль та ін. — захоплені білими.

З 1890 року, відтоді як Кенія стала британською колонією, корінні жителі країни перебувають в умовах цілковитої майнової та юридичної нерівноправності. Незважаючи на шалену пропаганду колонізаторів, які доводять, що чорний — людина «нижчої раси» і зобов’язаний слухатися своїх панів, кенійці відчувають пекучу ненависть до поневолювачів. Білі намагаються тримати кенійців у темряві. Лише один процент корінного населення колонії вміє читати й писати. Кенійці майже повністю позбавлені політичних прав. За законом брати участь у голосуванні мають право лише люди, які досягли 21 року. Крім того треба бути письменним, заробляти на рік не менше 60 фунтів, займати «відповідальну посаду» і т. д. і т. п.

Що розповів мені Самсон

Клаус Фішер

Дванадцять кроків уперед — поворот, — дванадцять кроків назад — поворот, — дванадцять кроків уперед…

Крізь загратовані вікна маленьких напівтемних камер безперервно долинають монотонні кроки британського вартового. У в’язниці — одній з багатьох у британській колонії Кенії — в переповнених камерах знемагають сотні африканців.

– Я не зрадник, ні, я не розкажу нічого… — тихесенько стогне в кутку однієї з камер молодий африканець. Він лежить на підлозі, на купі соломи, яку йому кинули тюремники. Руки, спина, голова в нього нестерпно болять, бо на кожному допиті його били, по-звірячому били. На тілі живого місця не зоставили. Але Самсон гордий: він не зрадив своїх друзів, свій народ. Через силу перевертається він на другий бік, намагаючись побачити невеликий клаптик неба за гратами, неба його любимої вітчизни, над якою в цей час опускаються присмерки.

В одній закутині «вільного світу»

Сідней Ленз

Чому повстають Мав-Мав у Кенії? Найпершою, найголовнішою причиною є вікова проблема Африки – земельний голод. Ліберальні кола в Лондоні переконані, що, якщо ця проблема не буде розв’язана в найкоротшому часі, ніяк не вдасться спинити рух Мав-Мав у Кенії. Білий прийшов у то країну при кінці минулого сторіччя на запрошення англійського уряду і поселився тут. Він одержав найліпшу землю по обох боках новозбудованої залізниці шматками від 500 до 20.000 гектарів і з того часу сам він ніколи й пальцем не кивнув, щоб самому обробити ту землю.

П’ять з половиною мільйонів тубільців, з другого боку, не лише втратили найліпшу землю і були зіпхнуті до заповідників, але й були примушені віддати своє право на землю і в самих заповідниках, що в Африці звуться «резерваціями». З огляду на їхній примітивний спосіб ведення землеробства, ґрунт швидко вичерпується і тому нова земля ставала життєвою необхідністю. За вивласнену землю тубільці не дістали жодного пенса компенсації. На додачу ж, англійські колоністи придумали хитру систему для рекрутування дешевої робочої сили зпоміж вивласнених тубільців. Податки, що мали платитись тільки в грошах, а не в натурі, були накладені на населення, а тих, хто не міг їх сплатити, примушувано по закону працювати на плянтаціях білих, щоб у такий спосіб заробити гроші для сплати податків.

Мав-Мав – символ протесту і боротьби проти поневолення

Бритійці пробували вже не раз в новій історії «залізним пястуком» вдаряти по визвольному рухові народів Південної Африки. Зараз після першої світової війни постав у Південній Африці комітет тубільців т.зв. «Східньо-Африканське Об’єднання», яке поставило собі завданням вести організовано боротьбу народів Африки за рівноправність. Але в 1922 році бритійці арештували провідників організації, а об’єднання розігнали. Залізний п’ястук вже тоді показався ненадійним, бо в 1927 році на конференції Африканської Унії в Кенії проклямували тубільці гасло «Африка африканцям» і висунули програму боротьби за цілковиту рівноправність місцевого населення. Тоді бритійці знову зареаґували терором. Тисячі муринів були арештовані та публічно биті. Але останні події в Африці у зв’язку з діяльністю організації «Мав-Мав» показують, що і тоді нічого в цей спосіб бритійці не розв’язали.

В бритійській Африці живе разом около 18 мільйонів африканців проти пів мільйона европейців. В Кенії, що є тепер осередком революції, живе на головних вулицях около 29000 білих кольоністів, які мають до своєї диспозиції около 13000 квадр. кілометрів землі. Водночасно 5 мільйонів африканців зіпхнуті в т. зв. резервуати з 43000 квадр. землі. Земля в резервуатах погана. В резервуаті племени Кікую, яке зараз веде перед в революції, густота населення около 1000 осіб на квадр. кілом. Якщо в районі якогось резервуату відкриті земні поклади, мусять африканці переїздити в інші райони і цей терен призначується білим. Зараз після другої світової війни обіцяли відповідні бритійські кола перевести ряд реформ для місцевого населення в Кенії.

Зброя теорії

Амілкар Кабрал

Відозва до першої Триконтинентальної конференції народів Азії, Африки і Латинської Америки, що відбулась у Гавані в січні 1966

Якщо хтось з нас приїхав на Кубу, мавши сумніви, що Кубинська революція радикальна, міцна, зріла й сильна, то, перебувши тут, ми певні її сили. Ця непоборна певність гріє наші серця і дає сміливість боротися проти спільного ворога, боротися тяжко, а славно: жадна сила у світі не годна знищити Кубинської революції, що вона не лише творить нове життя по селах і містах, але — і це навіть важливіше — творить Нову Людину, цілком свідому своїх національних, континентальних і міжнародних прав та обов’язків. За останні сім років і зокрема 1965 року — Року сільського господарства — кубинці зробили величезний поступ у кожній царині діяльности.

Ми віримо, що він є наукою для національно-визвольних рухів, а надто для тих, хто хоче, щоби їхня національна революція була правдивою революцією. Не можна було не помітити, що дехто з кубинців, хоч таких і небагато, не поділяв радощів святкування сьомої річниці: вони проти Революції. Можливо, дехто не прийде святкувати восьму річницю, але ми хотіли б заявити, що вважаємо політику «відкритих дверей» щодо ворогів Революції уроком мужности, рішучости, гуманізму та впевнености в людях, ще однією політичною та моральною перемогою над ворогом; тим, кого по-дружньому турбує небезпека, що її може ховати в собі цей масовий виїзд, ми ґарантуємо, що ми, народи африканських країн, що досі геть уярмлені портуґальським колоніялізмом, готові доправити на Кубу стільки чоловіків і жінок, скільки буде треба, щоби компенсувати від’їзд тих, хто з клясових причин або через негодність до пристосування, — тих, хто має інтереси чи настрої, несполучні з інтересами кубинців. Знову встаючи на важкий і траґічний шлях наших предків (здебільшого з Ґвінеї й Анґоли), що їх вивозили до Куби як рабів, ми ладні приїхати як вільні люди, як багатотрудиві робітники та кубинські патріоти, щоби мати продукційну функцію у цьому новому, рівному та багаторасовому суспільстві, а також допомогти перемогам кубинського народу та захищати їх ціною власного життя. У такий спосіб ми зміцнили би всі історичні, кревні та культурні зв’язки, що сполучають наші народи з кубинськими народами, а також стихійну відданість, глибоку радість і запальний ритм, що роблять будівництво соціялізму на Кубі новим явищем у всьому світові, унікальною і непересічною подією.

Ідентичність і гідність в контексті національно-визвольної боротьби

Амілкар Кабрал

15 жовтня 1972 року Амілкар Кабрал отримав ступінь почесного доктора Університету ім. А.Лінкольна в Пенсильванії, США. Нижче навадено текст його виступу з цієї нагоди.

Вступ

Боротьба народу за національне визволення і незалежність від влади імперіялізму стала рушійною силою проґресу для людства та, безсумнівно, однією з найхарактерніших рис сучасної історії.

Об’єктивна аналіза імперіялізму як такого або як «природного» історичного явища — чи навіть «необхідного» в контексті певного шляху економіко-політичного розвитку великої частини людства — показує, що влада імперіялізму (разом з його неодмінними супутниками — злиднями, грабунками, злочинами, руйнуванням людських і культурних цінностей) має не тільки неґативний бік. Величезне нагромадження капіталу у пів-дюжині країн північної півкулі, що уможливилося завдяки піратству, конфіскації майна инших народів і безжальній експлоатації праці цих народів, призвело не тільки до монополізації колоній, але й до поділу світу та зміцнення влади імперіялістів.

Боротьба – це школа. Постання руху мешканців нетрів у Дурбані, Південна Африка

Річард Пітгауз

Порушені обіцянки

9-го листопада 1993 р. Африканський Національний Конгрес (АНК) видав офіційну заяву, у якій відніс тогочасну кризу житлового будівництва до «питань безпосередньої відповідальності режиму Національної Партії та її сателітів», а умови проживання в несанкціонованих поселеннях описав як «неприпустимі». У цьому документі було проголошено, що «Нельсон Мандела проведе Народний Форум в Інанді в суботу зранку для того, щоб почути думки мешканців несанкціонованих поселень… АНК закликає всіх, хто проживає в несанкціонованих поселеннях, прийти, щоби їх голос було почуто! «Ваші проблеми – це мої проблеми. Ваше рішення – це моє рішення», – каже президент Мандела».

Одне з поселень, окремо відзначених у цьому документі, – це поселення Кеннеді Роуд на території колишнього індійського передмістя Клейр Естейт у Дурбані. Через сім місяців АНК прийшов до влади на парламентських виборах.

4 червня АНК радо привітав свою першу перемогу над Партією Свободи Інката (ПСІ) на виборах у провінції КваЗулу-Натал сповненою ейфорії заявою для преси. Він пообіцяв, що як  головними пріоритетами «АНК разом із нашими людьми займеться проблемами найбідніших із бідних, які живуть у таборах сквоттерів на зразок Кеннеді Роуд, Лузака та Мбамбаї». Влада АНК, включно з його владою демобілізувати народних бойовиків, була виправдана в першу чергу в ім’я найбідніших. В обох виборах мешканці Кеннеді Роуд одностайно голосували за АНК.