Шляхи розвитку сучасної літератури. Диспут

ПЕРЕДНЄ СЛОВО.

24-го травня 1925 р., у великій залі Всенародньої Бібліотеки України, Культкомісія Місцком’у Української Академії Наук урядила диспут на тему, що її означено на титульній сторінці цієї брошури. Ідея такого диспуту вже давно реально з’являлася активним київським літераторам, але перша стаття Мик.Хвильового — «Про сатану в бочці або про графоманів, спекулянтів та инших «просвітян» («Культура і Побут», ч. 17) — тільки дала до цього диспуту живий і натуральний привід. Статтю цю появив надто популярний письменник, надто актуальні питання літературного життя вона порушує, щоб можна було її обійти зневагою чи мовчанням.

І це, мабуть, чудово розумів той «загал», що не раз-у-раз може постигнути за скороминущою хвилею: на диспуті зібралося не менше, як 800 душ найрізноманітнішої авдиторії, де серед моря вузівської та червоноармійської молоди контрастувала сивина старшого українського інтелігента та видавалася знайома постать популярного письменника. На диспут було запрошено представників усіх літературно-громадських організацій м.Київа: «Гарт», «Жовтень», «Ланка», «Плуг», а, крім того, персонально мали виступити окремі відомі літератори, що перебувають поза організаціями. І що диспут пройшов надзвичайно жваво, з піднесенням і «аншлагом», то це й виявляла авдиторія рясними оплесками.

Орудував прикладом

Таврувати сталінізм за це злодійство – те саме, що вовка, який побував у кошарі

Анатолій Стріляний

1920 рік. Містечко на Полтавщині. Молодий комуніст Горобенко, який відчуває в собі свербіж українства, направлений учителем української мови в педучилище. До революції там була гімназія, що її він закінчив. На педраді його перебиває один із викладачів: «Мне кажется – ето несколько неудобно, што лектор украинского язика гаварит здєсь по-украински… Ведь ми нє понімаєм…» Горобенко відповідає «з небувалою силою»: «Тут сидить справжня контрреволюція!». І додає «протяжно й урочисто»: «Мені нема чого більше говорити з вами. Тут є тільки робота для чека».

Це з повісті «Смерть» Б. Антонечка-Давидовича (відбув 20 років ГУЛАГу). Закінчується тим, що Горобенко напрошується в команду для розстрілу мужиків-заручників у село, де вбили його однопартійців. Ті вигрібали в селян зерно. «Висадив усю обойму», далі орудував прикладом. Потім міг, як автор, узятися за перо. Звичайна біографія в тому художньому поколінні.

Які, до біса, «жертви сталінського терору»! Перед нами бійці – бійці українського національно-комуністичного руху. Хотілося б, щоби це було не так, але це було так. До початку 1920-х років вони були переможцями в громадянській війні. Від них несло порохом, кров’ю та карболом тифозних бараків. Вони стріляли, й у них стріляли. Вони не знали пощади, та і їх не щадили. Ахметов із Пінчуком заговорили б у них не те що по-українському, а хоч по-китайському після першого ж приводу в ЧК. Тільки навряд чи вони були б потрібні. «Всіх панів – до ‘дної ями». Вирізали, випалили всі паростки демократичного, їхньою мовою – буржуазного життя в Україні.