Антиутопія і тоталітарна держава в літературі й кіно

Роман Тиса

Художня література зрідка спонукає до розмови про політику чи державний устрій. Зазвичай, у центрі оповіді стоїть доля окремої людини або родини, набагато рідше — суспільної кляси або нації (як в історичному романі). Розгледіти в «середньостатистичному» літературному творі характеристики державного ладу — навіть в політичному детективі — нелегко. Але є два жанри, що вони самі по собі є аналізою держави, позаяк рідкісний твір, писаний в одному з цих жанрів, обходиться без більш-менш докладного опису суспільно-політичної системи. Йдеться про утопію і антиутопію.

Слово «утопія» (від грецької приставки οὐ- зі значенням «ні» й іменника τόπος — «місце» з типовим для топонімів суфіксом -ία) з’явилось у XVI ст. у назві книги (1516) анґлійського правознавця і державного діяча Томаса Мора (1478-1535) про ідеальний громадський лад на далекому острові Утопія. Назва книги стала загальною для всього жанру мрійництва про неістнуючу, але бажану державу — сильну, стабільну, справедливу. За минулі п’ять століть було написано багато утопій. Найвідомішими — крім вищезгаданої — стали «Місто сонця» (La città del sole, 1602) Томмазо Кампанелли (1568-1639), «Нова Атлантида» (New Atlantis, 1624) Френсіса Бекона (1561-1626), «Звістки нізвідки» (News from Nowhere, 1890) Вільяма Морріса (1834-1896). Місце дії цих творів мірою наближення до XX в. чимдалі частіше переносилося із заморських територій у майбутнє (яке бачилось світлим) і за межі Землі. Згодом майбуття письменникам-фантастам почало видаватися не таким безхмарним. Ба більше — проґнозована будучина перестала представлятися бажаною. Так виникла «антиутопія» — одночасно продовження утопії і її заперечення, утопія зі знаком «мінус», література-застереження. У минулому столітті було створено багато антиутопій — повістей, романів, кінофільмів. Одним з першопрохідців жанру вважається російський письменник Євґеній Замятін (1884-1937) і його книга «Ми» (Мы)[1].

Міф про Джорджа Орвелла

Вадим Скуратовський

Років з двадцять тому «Вітчизна» надрукувала добірку англійських афоризмів-дотепів, серед яких особливо впадав в око такий: «Всі звірі рівні, тільки деякі з них рівніші».

Так розпочалося — і одразу ж закінчилося — знайомство українського читача з творчістю англійського письменника Джорджа Орвелла, власне Еріха Артура Блера (1903—1950). А торкався цей «афоризм» історії вигаданої автором такої собі «ферми», де сердеги-тварини поривалися до рівності, проте на заваді їм стали авторитарні інтриги деяких їхніх-таки товаришів (сатиричний роман-прнтча Орвелля «Звіроферма», 1945).

Джордж Орвелл — один із численних міфів західного світу, постійний герой його публіцистики, «політології», літературної критики і взагалі тамтешніх масових комунікацій, де його Ім’я, як і належить у міфологічній учті, ритуально згадується стільки-то разів на день. Упродовж десятиріч цей міф входив, зокрема. до найпоширенішого репертуару антикомуністичної пропаганди в її щонайлютіших редакціях. Скажімо, слова про «імперію зла», що їх пустив гуляти по тому світу один із його провідних політичних лідерів, — похідне почасти від «космічного» кінобойовика «Зоряні війни», взагалі-то розрахованого на американських третьокласників, а почасти — від фабули найбільш відомого орвеллівського роману «1984». написаного в 1949 році.