Луї Альтюссер: ідеолоґія й ідеолоґічні державні апарати

Роман Тиса

У першій половині 1960-х рр. Луї Альтюссер, французький філософ і член компартії, запропонував своєрідне трактування творчости Карла Маркса, що воно стало вельми впливовим у наступному десятиріччі, в тому числі за межами Франції. Міжнародну славу йому принесли книги «За Маркса» та «Читати „Капітал“», в яких кидався виклик — популярним на той час — марксизмові-гуманізмові та геґельянській інтерпретації Маркса і робилась спроба розробки нової марксистської філософії.

Від католицизму до марксизму

Луї П’єр Альтюссер народився 1918 року в передмісті Алжиру, столиці однойменного французького володіння ув Африці, в родині банківського службовця. Дитячі і юнацькі літа його минули в Алжирі, Марселі та Ліоні. Набожний католик, він був членом молодіжної католицької орґанізації і навіть збирався стати монахом-трапістом. Одначе переміг потяг до науки, і влітку 1939 року Альтюссер вступив до престижної Вищої нормальної школи (Париж). Перш, ніж розпочалось навчання, почалась друга світова війна (1939-1945), і першокурсника Альтюссера призвали до армії. Влітку 1940 року він потрапив у полон, в якому провів наступні п’ять років: працював у табірному лазареті.

Ідеологія: походження і значення терміна

Олег Ярош

Авторство терміна “ідеологія” приписується Антуану де Трeйсі – видатному французькому філософові часів Французької революції. Розвиваючи ідею Френсиса Бекона про те, що призначення науки полягає не тільки в накопиченні знань, але й у “поліпшенні життя людей на землі”, Трейсі ввів поняття “науки про ідеї”, покликаної служити людству і навіть рятувати його, звільняючи людський розум від забобонів. У 1795-1799 роках згідно з декретом уряду Директорії Трейсі очолив розробку “ідеології”, котра повинна була перетворити першу Французьку республіку на раціональне, побудоване на наукових принципах співтовариство.

Перше критичне визначення ідеології належить класикам марксизму, зокрема Фридрихові Енгельсу (1820-1895). Енгельс визначає ідеологію як хибну свідомість, що спонукає до дії. Хибність її грунтується на поверховій та емоційній оцінці тих сил і чинників, що спонукають окремого індивіда чи групу до суспільної активності. Таким чином, Енгельс наголошує на тому, що ідеологія є ірраціональною за своєю природою.

Марксизм і гуманізм

Луї Альтюссер

Моя аналітична метода, яка виходить не від людини взагалі, а з економічно даного періоду суспільства…
Карл Маркс. «Критичні уваги на книгу А.Ваґнера»

І

На порядку денному соціялістичний «гуманізм».

Вступаючи в період, котрий від соціялізму (кожному по труду) приведе до комунізму (кожному по потребах), Радянський Союз висуває гасло: «Все для людини» та переходить до нових тем: свобода особистости, повага до законности, гідність особистости. В робітничих партіях святкують реалізацію соціялістичного гуманізму та шукають його теоретичні основи в «Капіталі» та — все частіше — в ранніх творах Маркса.

Це історична подія. Можна навіть задавати собі питання, чи соціялістичний гуманізм не є достатньо переконливою та привабливою темою, щоб зробити можливим діялоґ між комуністами та соціял-демократами, і навіть ще ширшу співпрацю між цими людьми «доброї волі», котрі протистоять війні та злидням. На сьогоднішній день видається, що сам великий шлях гуманізму веде до соціялізму.

Фактично, революційна боротьба зажди мала на меті припинення експлоатації і, отже, звільнення людини. Одначе на першому історичному етапі вона повинна була, як Маркс це й передбачив, прийняти форму клясової боротьби. Таким чином революційний гуманізм міг бути лише «клясовим гуманізмом», «пролєтарським гуманізмом». Кінець експлоатації людини означав кінець експлоатації кляси. Звільнення людини означало звільнення робітничої кляси та, передусім, диктатуру пролєтаріяту. В СРСР протягом більш ніж сорока років, через ґіґантську боротьбу «соціялістичний гуманізм», до того як проявитися у свободі особистости, виражався у клясовій диктатурі[1].

«Економічно-філософські рукописи 1844 р.» Карла Маркса. Політична економія і філософія

Луї Альтюссер

Публікація «Рукописів 1844 року» є справжньою подією, до якої я хочу привернути увагу читачів «Pensée»[1].

Подія, перш за все, літературна і критична. Досі «Рукописи» були доступні французьким читачам тільки у перекладі видавництва «Costes» (Молітор. Том VI «Œvres Philosophiques» [Філософських творів]). Всі, хто стикався з необхідністю практичної роботи з цим текстом, з власного досвіду знають, що цей текст — неповний, в якому не вистачає важливих пасажів і який роїться помилками і неточностями — не міг бути інструментом серйозної роботи. І ось тепер ми, завдяки E. Боттіжеллі, велику заслугу якого слід визнати, маємо у своєму розпорядженні сучасне видання (найсучасніше на сьогодні, оскільки Боттіжеллі спирався на найсвіжіші дані з розшифрування і коректури, отримані ним від Інституту Маркса-Енґельса в Москві), представлене у найбільш розумному порядку (порядку MEGA) та у перекладі, який приємно вражає свою точністю, ретельністю, своїми критичними коментарями і — мені хотілося б додати, і це є дуже важливим — теоретичною вірністю (слід зазначити, що переклад може вважатися гарним за неодмінної умови, коли перекладач є набагато більше ніж просто перекладач: людина освічена, заглиблена не тільки в думку автора, але в понятійне й історичне середовище, в якому той виріс. Умова, яка у нашому випадку виконана.)

Крім того це теоретична подія. Перед нами текст, який ось уже 30 років відіграє головну роль в дискусії, в атаках на Маркса та його захисті. Боттіжеллі дуже добре пояснює, як розподілилися ролі в цій великій дискусії. Успіх цьому великому тексту забезпечили спочатку соціял-демократи (перші його видавці Ландсгут і Майер), потім філософи-спіритуалісти, екзистенціялісти, феноменолоґи тощо; однак, чого можна було очікувати, у дусі, чужому і розумінню думки Маркса, і навіть простому розумінню її формування. «Економічно-філософські рукописи» стали живильною основою для етичної інтерпретації або (що є майже одним і тим самим) антрополоґічної, ба навіть реліґійної інтерпретації Маркса, згідно з якими «Капітал» (з його відчуттям перспективи та уявною «об’єктивністю») визначався як такий, що був тільки розвитком інтуїції молодості, яка винайшла своє головне філософське вираження в цьому тексті та його поняттях: перш за все, в поняттях відчуження, гуманізму, суспільної сутності людини тощо. Відомо, що марксисти відреагували із запізненням, і їхня реакція часто була викликана побоюваннями тією мірою, що і поспіхом: вони намагалися захищати Маркса в цілому і брали на озброєння тезу своїх опонентів, переоцінюючи таким чином теоретичний престиж тексту 1844 року, але на користь «Капіталу». Стосовно цього у Боттіжеллі знаходимо надзвичайні, варті особливої уваги фрази (сс. IX, XXXIX). Вони передують вимозі, яку не може оминути жоден поважний коментатор: визначити новий і серйозний метод дослідження, «инший метод» (с. Х), ніж метод простої передбачуючої чи ретроспективної асиміляції. Відтепер ці «Рукописи», які були арґументом боротьби, приводом для нападу чи опорою в захисті, ми можемо, ми маємо тлумачити згідно з надійним методом: як момент формування думки Маркса, який, як і всі моменти інтелектуального становлення, безумовно містить обіцянку майбутнього, але також окреслює незмінюване й одиничне теперішнє. Не буде перебільшенням сказати, що Боттіжеллі дав нам у цьому бездоганному перекладі особливий об’єкт, який представляє для марксистів подвійній теоретичній інтерес: через те, що він стосується формування чи радше трансформації мислення Маркса, а також через те, що він надає марксистській теорії ідеолоґій чудову нагоду випробувати та перевірити свій метод.

Концепція «суб’єкту ідеолоґії» та політична метафізика в філософії Луї Альтюссера

Олег Ярош

Політична філософія, як теоретична форма самоусвідомлення суспільства в його відносинах із владою, починаючи з доби Просвітництва почала перейматися проблемою суспільної перцепції і тим, що перешкоджає ясному і чіткому сприйняттю індивідуумами соціальної дійсності загалом, і себе в якості її суб’єктів. Філософи, що зверталися до цієї проблеми, неодмінно наголошували на важливості критичного розкриття ролі ідеолоґії у побудові суспільної реальності, при тому, що вони вважали цю роль вельми значущою.

Проте, бажання звільнення розуму від ідеолоґічного диктату призвело до того, що ця емансипація у деяких теоретичних працях була проголошена «де факто».