Posts Tagged 'аванґард'

The Taj Mahal Travellers

Poмaн Πiщąлoβ

ЯПОНСЬКИЙ ІМПРОВІЗАЦІЙНИЙ ГУРТ TAJ MAHAL TRAVELLERS був заснований у 1969 році викладачем Токійського університету мистецтв, скрипалем Такехіса Косуґі, та кількома його студентами.

Такехіса Косуґі вважається найважливішою та найвпливовішою фігурою японського авангарду. Він народився у 1938 році в Токіо. Року 1960, ще студентом університету, разом з іншим студентом, Ясунао Тоне, він заснував Group Ongaku, яка стала першим імпровізаційним колективом у Японії. На противагу західній опус-музиці, в якій композиція раз і назавжди визначена та задокументована в нотах, і поп-музиці, яка робиться за жорсткою схемою куплет-приспів-програш, Група Онґаку займалася спонтанною музикою без будь-якої особливої форми, імпровізацією. Це підхід був запозичений у джазу, але на відміну від джазу, де імпровізація — за винятком фрі-джазу — переважно обертається навколо домінантного акорду, тобто є обмеженою головним мотивом п’єси, японські музиканти вирішили не тільки звільнитися від зобов’язань грати мотиви, але й відкинути звичай грати обов’язково на музичних інструментах — грати допускалось і на немузичних. Ба більше, їхні виступи часто мали характер анти-музичних геппенінґів, відбувалися на антисоціальних заходах типу „святкування” 17-ї річниці поразки Японії у другій світовій війні (1939-1945). Записи цього музикування збереглись, і їх можна послухати на компакт-диску “Music of the Group Ongaku” (Hear Sound Art Library, 1996) і на вініловій платівці з такою самою назвою (Seer Sound Archive, 2011). Судячи із цих записів, Онґаку працювали на перехресті конкретної музики та фрі-джазу — тут і грюкання по кухонному начинню, і підслухана розмова в радіоприймачі, й істеричне соло на саксофоні, й стогін електроскрипки. Звучання всього цього добряче деформовано ефектами. Група проіснувала не довго і в 1962 році розпалась. Того ж року Косуґі закінчив університет і почав виступати з імпровізаціями на скрипці, в тому числі в Європі, де на нього звернули увагу художники мистецького руху Fluxus. Продовжити читання ‘The Taj Mahal Travellers’

Нова музика XX ст. Уповільнення історії

Татьяна Чередниченко

1. Взаємна зворотність вчора і завтра в музиці XX століття.

До музики XX століття журналісти навчилися застосовувати два слова: «складна» й «елітарна». Наче мензуралісти писали просто, а капельмайстри типу Гайдна, що вони працювали при князівських дворах, на зло своїм замовникам орієнтувались на смаки конюхів. Европейська професійна композиція завжди тяжіла до складности та елітарности. Зовсім не тут слід шукати специфіку музики XX ст.

Пишуть також про новизну музики XX століття. І в такій узагальненій констатації немає нічого, що відріжняло би наше століття від попередніх епох опус-музики. Починаючи від реформ Ґвідо Аретинського, европейська професійна композиція тільки тим і займалась, що оголошувала себе «новою»: у XIV, у XV, у XVII, у XVIII і — багаторазово — у XIX століттях.

З иншого боку, симптоматично, що коли в XX столітті в черговий раз заговорили про нову музику, то писати це словосполучення стали з великої літери: «Нова музика»[1]. Очевидно, поняття новизни, затерте европейською музичною історією, набуло в XX столітті особливої напружености. Продовжити читання ‘Нова музика XX ст. Уповільнення історії’

Погода з примарами

haunted-weatherΡoмąн Пíıцąлoв

Рецензія на кн.: David Toop. Haunted Weather: Music, Silence And Memory
London: Serpent’s Tail, Five Star Paperback, 2005. 279 стор.

„Погода з примарами” – так трохи ексцентрично назвав свою нову книгу Дейвид Туп. Англійський музикант, журналіст і куратор мистецьких заходів активно пише, і до цієї книжки світло побачили три його музикознавські роботи: „Атака репу” (1984), „Океан звуку: мова ефіру, звук довкілля та уявні світи” ( 1995), „Екзотика: рукотворні звукові пейзажі в реальному світі” (1999). Хоча слова „музика, тиша та пам’ять”, винесені в назву нової книжки, можуть здатися такими, що натякають на щось науково-дидактичне, книжка написана зовсім не по-науковому, можна сказати навіть не систематично, а навпаки – фрагментарно. Її навіть не написано, а складено зі спостережень, вражень, згадок, ідей. Чудернацьку назву автор запозичив з роману „Привиди Маніли” Джеймса Гемілтона-Петерсона.

Серед тем книги – еволюція сприйняття музики, вплив техніки на процес її створення, важливість дитячих музичних і звукових спогадів для емоційного розвитку людини, записи природи як музичні композиції. Розкрити ці та інші теми зроблено спробу на прикладах робіт та ідей Джона Кейджа, Карлгайнца Штокгаузена, Мортона Фельдмана, Корнеліуса Кардью, AMM, Дерека Бейлі, Spontaneous Music Ensemble, Брайена Іно, Джона Освольда, Рьодзі Ікеди, Крістіана Марклея, Джона Зорна, Autechre, Oval, Pan Sonic, Сачіко М, Бйорк – одним словом тих, про кого в останні 10-20 років так чи інакше писала музична преса, зокрема англійський журнал Wire. Продовжити читання ‘Погода з примарами’

Volcano The Bear і новий інді-фольклор. Курйози неоархаїчного світу

vtb-mott-postcard1Андрій Орел

Колись, у далекому XX столітті, існував авангард, який багатократно проголошував «смерть мистецтва». Але для того, щоб успішно втопити мистецтво, допомога авангарду не знадобилась. Відтак, авангард, залишаючись, незважаючи на все, мистецтвом, помер також. Помер багатократно.

Однією зі смертей музичного авангарду було його втоплення в архаїці. Зустріч авангарду й архаїки — це зустріч голови і хвоста одного й того ж змія. Чергова проява одвічного символу в історії: огорнутий страхом (багатократними страхами), змій вкусив самого себе за хвіст. Саме страх пов’язав у єдине коло авангардове «передове» й архаїчні «задвірки». І замкнувшись у коло, «перед» і «зад» чисто геометрично самоскасувались.

* * *

Архаїчна музика — це гіпертрофоване дихання, яке переростає у крик і спів, гіпертрофована тілесність, яка пробивається назовні пульсуючим (полі)ритмом. Розширюючи голосним голосом і арсеналом дисциплінованих тілорухів «сферу впливу» архаїчної людини, музика служить зменшенню «сфери впливу» страху, витісняє страх, приручає його та ув’язнює в ритуалі. Допомагаючи позбутися страху «своїм», музика водночас намірюється нагнати страху на «чужих», перетворюючись таким чином на психічну зброю. Продовжити читання ‘Volcano The Bear і новий інді-фольклор. Курйози неоархаїчного світу’

Ніко

Poмaʜ Πiщąлoɞ

Ніко — людина-загадка. Хоча протягом майже всього свого життя вона була на виду, достовірних відомостей про її життя мало. І навіть те небагате, що відомо про життя Ніко, відомо зі слів її ж самої, так що часто не можна з впевненістю сказати — де міф, а де правда. Тим не менше, факти, якими ми їх знаємо, є такими. Справжнє ім’я Ніко — Кріста Пеффґен. Народилася вона 16 жовтня 1938 року в Кельні. Матір її звали Марґарет, а як звали батька, і ким він був, невідомо. За словами Ніко, її батько, турок за походженням, загинув у концтаборі. Коли їй було два роки, вони з матір’ю переїхали до Шпреевальду, містечка неподалік від Берліну, де проживали до кінця Другої Світової війни. У 1946 року, тікаючи з радянської зони окупації, вони опинилися у підконтрольному американцям секторі Берліну, де Кріста, допомагаючи матері утримувати їхню маленьку сім’ю, підробляла швачкою. У віці тринадцяти років її зґвалтував американський солдат, який за цей злочин постав перед трибуналом і був засуджений до смертної кари.

Ще підлітком вона почала працювати моделлю для берлінського дому мод Гайнца Остерґарда, а подорослівши — і для Коко Шанель. У середині 1950-х переїздить до Парижу, де постійно проживає з матір’ю. Робота моделі непогано оплачується, і вона купує собі будиночок на острові Ібіца, який вона відвідала під час однієї своєї відпустки, і який їй дуже полюбився. З того часу вона неодноразово поверталася до нього, повторюючи — як виявиться, пророчі — слова: «Я помру тут». Під час одного з перших своїх приїздів на Ібіцу вона й отримала свій псевдонім. Так назвав її один фотограф, що сумував за другом на ім’я Ніко, що покинув його. Продовжити читання ‘Ніко’

Silver Apples

Poмaн Πiщąлoɞ

Історія нью-йоркського дуету Silver Apples — це історія новаторського гурту, який, здавалося б, мав усі перспективи стати культовим, впливовим, але таким з певних причин не став. А новаторство дуету полягало в тому, що він був першим в історії поп-музики гуртом з двох музикантів — синтезаторника та барабанщика, що грали дилетантську електронну музику на саморобному синтезаторі та барабанах.

Все починалось десь у 1967, як цілком традиційний рок-квінтет Random Concept, який поряд з власним репертуаром виконував і популярні на той часи пісні Doors і Rolling Stones. Не така вже погана справа, вона одначе не влаштовувала вокаліста гурту Сімеона Кокса – він не бажав ставати манекеном Джима Моррісона і прагнув втягнути своїх колег у більш експериментальну творчу авантюру. Сам він був не з Нью-Йорку, а з Нового Орлеану, і до того, як почати грати у ритм-н-блюз-гурті, вже встиг позайматися малярством, повештатися з аванґардними поетами та познайомитися з композитором-аматором Гелом Роджерсом. Гел писав електронну музику, використовуючи для цього радіоприймачі, маґнітофон і осцилятор часів Другої світової війни, придбаний у комісійному магазині. Осцилятор був великий і видавав на гора різноманітне гудіння. Гел називав його «Хрещений батько». Саме цим генератором звуку Сімеон і мав плани збагатити інструментарій свого гурту. Композитор був не проти, і після невеличкої модернізації (доведення кількости осциляторів до трьох) на одному концерті машина опинилася на сцені, включеною в комбік. Продовжити читання ‘Silver Apples’

Випадкова фотографія

suicide-no-compromiseΡoмąн Пíıцąлoв

Рецензія на кн.: David Nobakht. Suicide: No Compromise
London: SAF Publishing, 2005. 224 стор.

Моє знайомство – назвемо це так – з Suicide почалось задовго до того, як я їх почув. Десь 10-15 років тому я побачив їх на фотографії: двоє, схожих радше на бомжів, ніж на музикантів, чоловіків: один стоїть, обпершись на брудну стіну, другий лежить на картонці, згорнувшись „калачиком”. Це була єдина фотографія дуету, яку я бачив. Десь поряд із нею мала бути згадка про них, щось там, мабуть, було написано. Мабуть, там було написано, хто вони і що вони грають. Одначе я нічого не запам’ятав крім того, що вони були піонерами панку і звалися Suicide.

Згодом з пам’яті зникли деталі знімку. Я забув, де вони були – біля смітникових контейнерів чи біля під’їзду багатоповерхівки, була це вулиця чи двір. Пам’яталося лише, що це Suicide, що їх двоє – один стоїть, а другий лежить. Пізніше ця фотографія, яку – як і згадку про сам дует – я більше ніде не зустрічав, почала здаватися мені сном. Або вигадкою. Я вигадав її! Дійсно, де я міг бачити її в 1990-і? Тоді ж не було Інтернету. Не було прогресивної української музпреси (бгу-бгу-бгу! похлопайте мене по спині!). Я не мав змоги передплачувати якийсь там New Musical Express чи Option. Не читав книжок про панк-рок. Не бачив і не мав їхніх записів. Звідки мені було взяти ті записи? Якщо я і зміг би дістати щось, то скоріше за все це була б не перша касетна копія їхнього другого альбому, який, можливо, просто б розчарував мене. (Про концерти закордонних музикантів в Україні скромно помовчимо). Фотографія примарилась мені. Продовжити читання ‘Випадкова фотографія’


Липень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти