Archive for the 'Філософські зошити' Category



33 тези

Герберт Маркузе

1. Після військової поразки гітлерівського фашизму (що був незрілою та ізольованою формою капіталістичної перебудови) світ переживає розділення на неофашистський і радянський табори. Залишки демократично-ліберальних форм будуть або розплющені двома таборами, або поглинутими ними. Держави, що в них стара правляча кляса вижила у війні економічно та політично, у передбачуваному майбутньому чимдалі більше фашизовуватимуться, тоді як инші увійдуть до радянського табору.

2. Неофашистські та радянські суспільства є економічними та клясовими ворогами, і війна між ними вірогідна. Але й перші, й другі, у властивий їм спосіб панування, є антиреволюційними та налаштованими вороже до соціялістичного розвитку. Війна могла б змусити радянську державу зайняти нову, радикальнішу «лінію». Зсув такого штибу був би поверхневим і оборотним за характером: у разі успіху його би нейтралізовало значення зростання моці радянської держави.

3. За цих обставин для революційної теорії є тільки одна альтернатива: нещадно та відкрито критикувати обидві системи та безкомпромісно підтримувати ортодоксальну марксистську теорію у противенство обом. Перед лицем політичної дійсности така позиція була б безпорадною, абстрактною та аполітичною, одначе в умовах, коли хибною є політична дійсність загалом, тільки аполітична позиція, можливо, є єдиною політичною істиною. Продовжити читання ’33 тези’

Людвіг Фейербах і кінець німецької класичної філософії

Фрідріх Енгельс

Передмова

В передмові до свого твору: «До критики політичної економії», Берлін, 1859 р., Карл Маркс розповідає, як у 1845 році, в Брюсселі, ми вдвох приступили спільно до того, щоб розробити наші погляди, — тобто відкрите Марксом матеріалістичне розуміння історії, — «протилежні ідеологічним поглядам німецької філософії, по суті звести рахунки з нашим колишнім філософським сумлінням. Цей намір був виконаний у формі критики післягегелівської філософії. Рукопис, два товстих томи in octavio{1], давно вже прибув на місце видання до Вестфалії, коли ми одержали звістку, що зміна обставин не дозволяє його друкувати. Ми з тим більшою охотою полишили рукопис гризучій критиці мишей, що досягли нашої головної мети — з’ясування справи самим собі».

З того часу минуло понад сорок років, і Маркс помер. Ні я, ні він не мали нагоди вернутися до цього предмету. Про наше відношення до Гегеля ми місцями висловлювались; однак, ніде не зробили цього з усією повнотою. Щождо Фейербаха, який в певних відношеннях становить посерединю ланку між філософією Гегеля і нашим світоглядом, то до нього ми зовсім не поверталися. Продовжити читання ‘Людвіг Фейербах і кінець німецької класичної філософії’

Роза Люксембурґ як марксист

Ґеорґ Лукач

Економісти висвітлюють, як відбувається продукція серед вище згаданих відносин. Але вони не пояснюють нам, як витворилися самі ці відносини, тоб-то, не показують того історичного руху, що покликав їх до життя.

К.Маркс. Злидні філософії

1.

Не панування економічних мотивів у поясненні історії разюче відріжняє марксизм від буржуазної науки, а точка зору тотальности. Катеґорія тотальности, всебічне, вирішальне панування цілого над частинами є суттю тієї методи, що її сприйняв Маркс від Геґеля та, ориґінально переробивши, поклав в основу абсолютно нової науки. Капіталістичне від’єднання виробника від сукупного процесу виробництва, подрібнення трудового процесу на частини, за якого залишається поза увагою людська своєрідність робітників, поділ суспільства на атоми індивідів, що вони діють без пляну та без взаємозв’язку, навмання тощо мало справити глибокий вплив також на мислення, науку та філософію капіталізму. Фундаментальна революційність пролєтарської науки полягає не тільки в тім, що вона протиставляє буржуазному суспільству свій революційний зміст, але в першу чергу в революційній суті самої методи. Панування катеґорії тотальності є носієм революційного принципу в цій науці. Продовжити читання ‘Роза Люксембурґ як марксист’

Критичні міркування щодо брошури Рози Люксембурґ «Російська революція»

Ґеорґ Лукач

Пауль Леві побажав видати писану в Бреславській в’язниці, але незавершену брошуру товаришки Рози Люксембурґ. Це видання здійснено підчас запеклої боротьби з К.П.Н. [Комуністичною Партією Німеччини] і III Інтернаціоналом; воно є одним з етапів цієї боротьби, так само як викриття «Vorwärts», як брошура Фріслянда лише служить иншим, глибшим цілям. Мається на меті не тільки похитнути авторитет К.П.Н., довіру до політики III Інтернаціоналу, але й самі теоретичні основи більшовицької орґанізації й тактики. Високий авторитет Рози Люксембурґ має послужити цій справі. Її спадщина має лягти в основу теорії ліквідації III Інтернаціоналу та його секцій. Відтак, на це недостатньо просто зазначити, що Роза Люксембурґ пізніше змінила свої погляди. Головне тут з’ясувати, якою мірою вона була права чи не права. Адже, абстрактно кажучи, цілком можна припустити, що в перші місяці революції погляди Рози Люксембурґ розвивалися б у хибному напрямку, що зазначена товаришами Варським і Цеткін переміна в її поглядах означала помилкову тенденцію. Тому слід передусім — незалежно від пізнішої позиції Рози Люксембурґ стосовно викладених у брошурі ідей — розібратися із самими цими поглядами. Тим більше, що деякі зі згаданих у ній розбіжності між Розою Люксембурґ і більшовиками з’явились уже в «Брошури Юніуса» і критиці її Лєніним, як, власне, вже в критиці Розою Люксембурґ лєнінської книги «Крок вперед, два кроки назад», в її статті, опублікованій 1904 року тижневиком «Neue Zeit», почасти вони відіграли ролю навіть у період створення проґрами «Спартака». Продовжити читання ‘Критичні міркування щодо брошури Рози Люксембурґ «Російська революція»’

Карл Маркс[1]

В.І.Ленін

Карл Маркс народився 5 травня нового стилю 1818 р. в місті Трірі (в надрайнській Прусії). Батько його був адвокат, єврей, що 1824 р. прийняв протестантство. Родина була заможна, культурна, але не революційна. Скінчивши гімназію в Трірі, Маркс вступив до університету, спершу в Бонні, потім у Берліні, вивчав юридичні науки, а найбільше історію й філософію. Скінчив курс У 1841 р., подавши університетську дисертацію про філософію Епікура. Своїми поглядами Маркс був ще тоді геґельянцем-ідеалістом. У Берліні він належав до гуртка «лівих геґельянців» (Бруно Бауер та ін.), що намагалися робити з філософії Геґеля атеїстичні та революційні висновки.

Скінчивши університет, Маркс переселився до Бонну, сподіваючися стати професором. Але реакційна політика уряду, який 1832 р. позбавив катедри Людвіґа Фоєрбаха і 1836 р. знову відмовився пустити його до університету, а 1841 р. відібрав право читати лекції в Бонні у молодого професора Бруно Бауера, примусила Маркса зректися вченої кар’єри. Розвиток поглядів лівого геґельянства в Німеччині поступав того часу вперед дуже швидко. Людвіґ Фоєрбах особливо від 1836 р. починає критикувати теологію й повертати до матеріялізму, що цілком бере гору в нього 1841 р. («Суть християнства»); 1843 р. вийшли його ж «Основні засади філософії майбутнього». «Треба було пережити визвольний вплив цих книжок» — писав Енґельс пізніше про ці Фоєрбахові твори. «Ми» (тобто ліві геґельянці, Маркс серед них) «стали відразу фоєрбахіянцями». Цього часу райнські радикальні буржуа, що мали стикові точки з лівими геґельянцями, заснували в Кельні опозиційну газету — «Рейнську Газету» (почала виходити 1 січня 1842 р.). Маркса та Бруно Бауера запрошено на головних співробітників, а в жовтні 1842 р. Маркс став головним редактором і переселився з Бонну до Кельну. Революційно-демократичний напрям газети за Марксового редакторства ставав щораз виразнішим, і уряд спочатку піддав газету подвійній і потрійній цензурі, а потім вирішив зовсім закрити її 1 січня 1843 р. Марксові довелося па цей термін покинути редакторство, але його відхід усе ж не врятував газети, і її закрито в березні 1843 року, 3 найбільших статей Маркса /47/ в «Райнській Газеті» Енґельс відзначає, крім наведених нижче. (див. літературу),[2] ще статтю про становище селян-виноробів у долині Мозеля. Газетна праця показала Марксові, що він недосить обізнаний з політичною економією, і він старанно став її вивчати. Продовжити читання ‘Карл Маркс[1]’

Лист до «нової лівиці»

Чарльз Райт Міллс

Коли я оце взявся написати Вам, я почуваюся трохи «вільніше», ніж зазвичай. Причина, мені здається, в тім, що більшість часу я пишу для людей, чиї неясні переконання та цінності здаються мені такими, що від моїх відріжняються. Але у випадку з Вами, я відчуваю, що у нас є щось спільне, що воно дозволяє нам скоріше та вірніше «знайти спільну мову». Ваша книга «Подолати апатію» спонукає мене написати Вам з приводу кількох проблєм, перед якими, на мою думкую, ми опинились. Я не сподіваюсь запропонувати остаточного вирішення жодної з них; я лише хочу підняти кілька питань.

Не буде перебільшенням сказати, що по завершенню другої світової війни в Британії та Сполучених Штатах самовдоволені консерватори, втомлені ліберали та розчаровані радикали продовжували старі розмові старою мовою, в якій питання розмиваються, а потенційна дискусія заглушається. Панує залізобетонна самовпевненість, процвітає пошліть двопартійности. Немає потреби — після Вашої книжки — пояснювати, чому все це стало можливим серед «людей взагалі» країн-членів НАТО; разом з тим, можливо, варто звернути увагу на один напрямок роботи у царині культури, а саме прославляння апатії інтеліґенцією. Продовжити читання ‘Лист до «нової лівиці»’

Клясова свідомість і хибна свідомість

Тиса

Якщо спробувати коротко визначити, що таке клясова свідомість і що таке хибна свідомість, то можна сказати наступне. Ми маємо справу з клясовою свідомістю, коли людина чітко розуміє інтереси кляси, до якої належить, і діє згідно з цими інтересами, що вони є і її інтересами; такий стан речей також означає, що людина керується правильною ідеолоґією. Хибна свідомість, це коли людина приймає інтереси (та ідеолоґію) чужої кляси за свої; в такому разі вона нагадує шизофреніка, але не в медичному розумінні, звичайно, — в політичному. Слід уникати завжди і всюди ототожнювати ідеолоґію як сукупність уявлень і установок, накинутих суспільству пануючою клясою у вигляді «здорового глузду», та хибну свідомість як стан перебування в полоні цих уявлень і установок. Ідеолоґія, якщо це «альтернативна» ідеолоґія, може мати визвольний потенціял, хибна свідомість — ні.

Про істину і способи її пізнання

Всеволод Голуб (Голубничий)

Вихідним пунктом гносеології, тобто теорії пізнання, є розв’язка питання про те, як відносяться наші думки (ідеї) до оточуючого нас середовища (світу). Розв’язкою цього питання в той чи інший спосіб ми виявляємо наше розуміння істини чи правди, а таке чи інше розуміння істини в свою чергу визначує й практичні способи її реалізації. В такому формулюванні гносеологію можна вільно назвати наукою про наукову методу пізнання дійсности, якщо залишити на боці релігійну гносеологію, про яку ми тут говорити не будемо.

В сучасній світській гносеології можна розрізнити дві окремих розв’язки питання про відношення між нашими думками і оточуючим нас середовищем: 1). Оточуючий нас світ є уявний, залежний тільки від нашої свідомости, для кожної людини він є окремий, інший, а поза людьми він є ще інший. 2). Поза нами і незалежно від нас існує єдиний світ, що відображається в нашій свідомості таким, яким він є в дійсності.

Розгорнемо обидва ці погляди. Перший погляд, що є фундаментальним для сучасної філософії прагматизму й позитивізму, поширених на Заході, твердить, що матеріяльні предмети, явища і взагалі дійсність є уявні, поза нашою свідомістю не існуючі зовсім, або існуючі інакше, ніж вони нам видаються. Світ, що оточує нас, є тільки комплекс відчуттів, які наші органи чуття — дотик, зір, слух, нюх, смак — передають до нашої свідомости. Те, що існує поза відчуттям, є непізнавальне цілком. Продовжити читання ‘Про істину і способи її пізнання’

Основні поняття політичної теорії Антоніо Ґрамші

Роман Тиса

держава (stato) Ґрамші послуговується поняттям «інтеґрована держава», що вона складається з «політичного суспільства» (уряд, парлямент, судова система, армія, поліція) та «громадянського суспільства» (див. «громадянське суспільство»). Політичне суспільство — інструмент примусу, утиску, гноблення; громадянське суспільство — інструмент фабрикування «згоди» (геґемонії). Як писав у своєму памфлєті «Крах II Інтернаціона-лу» (1915) Лєнін: «Усі та кожні пригноблюючі кляси потребу-ють двох соціяльних функцій, щоби задержати своє панування: (1) функції ката і (2) функції попа». От вони й виконують сі функції: політичне суспільство — функцію ката, громадянське — попа. Див. Зошит 12, §‹1›. Чи творять інтелєктуали самостійну та незалежну соціяльну ґрупу… // Antonio Gramsci. Quaderni del carceri. Torino: Giulio Einaudi editore, 1975. Pp.1513-1540.

громадянське суспільство (società civile) Ґрамші вживає поняття «громадянське суспільство» подібно до Геґеля, себто як сукупність суспільної діяльности та інститутів, що є частиною держави, але що — на відміну від «політичного суспільства» — не є інструментом безпосереднього владарювання. До цих інститутів належать опозиційні партії, профспілки, добровільні об’єднання громадян, школа, церква. Громадянське суспільство, це — царина, в якій панівна суспільна кляса «орґанізовує» згоду почерез ідеолоґічно-культурну геґемонію (на відміну від політичного суспільства, де панування орґанізовано почерез примус). Продовжити читання ‘Основні поняття політичної теорії Антоніо Ґрамші’

Вибрані листи: Енґельс Шмідтові (1 листопада 1891)

Енґельс Шмідтові

1 листопада [1891 р.]

Без Геґеля, звичайно, обійтися не можна (вивчаючи марксизм), і до того ж треба час, щоб його перетравити. Стисла лоґїка в Енциклопедії — це чудовий початок. Але ви візьміть VI том зібр. творів, а не окреме видання Розенкранца (1845 р.), бо в першому є далеко більше пояснювальних додатків, хоча для тупоголового Геннінґа[1] вони частенько були назрозумілі.

У вступі ви знайдіть §26 і далі, Насамперед критику Вольфового опрацювання Ляйбніца (Метафізика в історичному розумінні). Потім англо-французький емпіризм, §37 і далі, потім /277/ — Канта §40 і дальші, нарешті містицизм Якобі §61. В розділі І („Буття”), ви не зупиняйтеся надто довго на „Бутті” і „Ніщо”. Останні параграфи „якість” потім, „кількість” і „міра” багато кращі. Але головна частина — це наука про „сутність”. (die Lehre von Wesen). Викриття цілковитої неспроможности абстрактних суперечностей, при чому, як тільки хочеш ухопити міцно один бік (суперечності), так він непомітно обертається на інший. Ви можете з’ясувати собі це завжди на конкретних прикладах. Наприклад, яскравий зв’язок неподільности тотожности й різниці ви, як наречений, знайдете в собі самому й у вашій нареченій. Цілком неможливо встановити чи є статеве кохання радість від того, що тотожність у різниці, або різниця в тотожності. Відкиньте тут різницю (в даному разі статеву) або тотожність (людяність обох). І що ж у вас залишиться? Я пригадую, як мені спочатку дошкуляла саме ця неподільність тотожности й різниці, хоч ми не можемо й кроку ступити, щоб не наткнутися на неї. Продовжити читання ‘Вибрані листи: Енґельс Шмідтові (1 листопада 1891)’

Естафета марксистської ортодоксії: Бернштайн—Кауцький—Люксембурґ—Лєнін

Карл Корш

Ніщо так яскраво не підкреслює того кричущого контрасту, що він істнував упродовж останніх тридцять років між буттям і свідомістю, між ідеолоґією і дійсністю пролєтарського руху, як останній акорд тієї великої суперечки, перші зіткнення з приводу котрої увійшли до анналів партійної історії під назвою «Дискусія стосовно Бернштайна». Пов’язана як з теорією, так і з практикою соціялістичного руху, ця дискусія вперше розгорнулась публічно — в середовищі німецької та міжнародної соціял-демократії — невдовзі після смерті Фрідріха Енґельса. Коли Едуард Бернштайн, котрий на той час вже мав за плечима важливі здобутки у царині марксизму, перебуваючи на еміґрації в Лондоні, вперше висловив уголос свої «єретичні» думки (що вони виникнули у нього після вивчення британського робітничого руху) про дійсне взаємовідношення між теорією та практикою у німецькому та загальноевропейському соціялістичному русі того часу, його думки та пропозиції і тоді, і протягом довгого часу після того невірно тлумачили та хибно розуміли однаково всі — друзі й вороги.

Вся буржуазна преса та спеціялізована література зустріла його твір «Die Voraussetzungen des Sozialismus und die Aufgaben der Sozialdemokratie» [«Передумови соціялізму та завдання соціял-демократії»] радісними піснями та хвалебними гімнами. Вождь щойно заснованої Націонал-соціялістичної партії, ідеолоґ соціял-імперіялізму Фрідріх Науманн зробив у своїй ґазеті багатозначну заяву: «Бернштайн є нашим найпередовішим аванпостом у таборі соціял-демократії». А широкі кола ліберальної буржуазії у той час охопила надія, що перший фундаментальний «ревізіоніст» марксизму з марксистського табору офіційно залишить соціялістичний рух і перейде у табір буржуазного реформізму. Продовжити читання ‘Естафета марксистської ортодоксії: Бернштайн—Кауцький—Люксембурґ—Лєнін’

Листи про історичний матеріалізм 1890-1894

Фрідріх Енгельс

ЕНГЕЛЬС — КОНРАДУ ШМІДТУ

В БЕРЛІН

Лондон, 5 серпня 1890 р.

…Про книгу Пауля Барта[1] я читав у віденському журналі «Deutsche Worte» відзив, написаний злополучним Моріцом Віртом[2], і ця критика лишила у мене невигідне враження також і про саму книгу. Я перегляну її, але мушу сказати, що коли Моріцхен правильно його цитує, то Барт твердить, ніби він в усіх творах Маркса зміг знайти всього лише один приклад залежності філософії і т.д. від матеріальних умов існування, а саме той, що Декарт оголошує тварин машинами. Мені просто шкода людину, яка може писати такі речі. І раз ця людина ще не зрозуміла, що хоч матеріальні умови існування є premium agens[3], це не виключає того, що ідеологічні галузі справляють у свою чергу зворотний, але вторинний вплив на ці матеріальні умови; раз це їй неясно, то вона не здатна розуміти і той предмет, про який пише. Але, кажу знову, це ж усе з других рук, а Моріцхен — небезпечний друг. І матеріалістичне розуміння історії має тепер дуже багато таких друзів, для яких воно є приводом, щоб не вивчати історію. Справа стоїть цілком так само, як тоді, коли Маркс говорив про французьких «марксистів» кінця 1870-х років: «Я знаю тільки одно, що я не марксист».

Ось також у «Volks-Tribüne» точилась дискусія про розподіл продуктів у майбутньому суспільстві — чи відбуватиметься він відповідно до кількості праці, чи інакше[4]. До питання підійшли теж сугубо «матеріалістично» на протилежність відомим ідеалістичним фразам про справедливість. Але, хоч як це дивно, нікому не спало на думку, що спосіб розподілу істотно ж залежить від того, яка кількість продуктів має бути розподілена, і що ця кількість, звичайно, змінюється залежно від прогресу виробництва і організації суспільства, а значить, повинен змінюватись і спосіб розподілу. Але всі учасники дискусії розглядають «соціалістичне суспільство» не як щось таке, /3/ що постійно змінюється і прогресує, а як щось стабільне, раз назавжди встановлене, що повинно, значить, мати також раз назавжди встановлений спосіб розподілу. Та коли міркувати розумно, то можна все-таки: 1) спробувати відшукати спосіб розподілу, з якого буде почато, і 2) постаратися знайти загальну тенденцію дальшого розвитку. Але про це я в усій дискусії не знаходжу ні слова. Продовжити читання ‘Листи про історичний матеріалізм 1890-1894’

Недоґматичний підхід до марксизму

Карл Корш

Зібрані тут документи призначені не для того, аби стати своєрідним внеском у дискусію, що вже багато місяців відбувається на сторінках журналу, і послужити арґументацією за чи проти марксизму. Дискутувати з приводу спірних питань будь-якої суспільної теорії (навіть якщо це суспільна теорія, яку зазвичай прийнято називати реліґією) немає сенсу доти, доки така дискусія не стане частиною суспільної боротьби, що вона відбувається прямо зараз. Для партії, ґрупи чи кляси, до яких звертається ця суспільна теорія, мають істнувати кілька можливостей діяти. Розбіжності можуть виникнути стосовно до суспільних цілей, тактики, форм орґанізації чи з’ясування того, хто є ворогом, а хто — союзником, хто дотримуються нейтралітету, стратеґічного пляну (якщо такий є), який слід складати, виходячи з тих чи инших міркувань щодо даного суспільного стану чи розвитку. Разом з тим результат будь-якої такої дискусії, що вона має проводитися з матеріялістичних позицій, повинен в будь-якому разі мати значення для вибору поведінки у конкретних умовах не просто окремої людини чи невеличкої купки людей, але значного колєктиву, суспільних мас. В цьому матеріялістичному сенсі немає навіть впевнености в тому, що суспільна теорія під назвою «марксизм» коли-небудь була предметом дискусії в цій країні.

Час від часу ріжних людей питають, чому вони є — чи не є — марксистами, так само, як їх могли би питати, чому вони вірять — чи не вірять — у бога, у науку, у мораль, у расу, клясу, демократію, перемогу, мир чи неминучу руйнацію всієї цивілізації в ядерній війні. Не бракувало також зусиль у філолоґічній і тлумачній царинах, спрямованих на з’ясування питання «що-ж Маркс насправді мав на увазі». І, нарешті, останній, але не найгірший варіянт: безліч безглуздих дискусій, покликаний розв’язати болюче питання, який-же саме бік теорій Маркса, Енґельса та кількох поколінь їхніх послідовників аж до Лєніна, Сталіна чи, скажімо, Лєонтова, представляє найбільш ортодоксальний варіянт Марксової доктрини. Чи рівнем вище: котра з ріжноманітних метод, що їх застосували в ріжний час Геґель, Маркс і марксисти, заслуговує на звання істинно «діялєктичної» методи. Продовжити читання ‘Недоґматичний підхід до марксизму’

Марксизм і християнство

Роман Тиса

Не до кінця зрозумілі ті марксисти, хто вважає, що сьогодні не істнує марксизму як цілісного вчення, а є лише окремі його течії, до того-ж часто вельми далекі одна від одної — марксизм-сталінізм, марксизм-троцькізм, марксизм-лівий комунізм, марксизм-ліва соціял-демократія. Таке твердження тим більше не зрозуміле, коли в якості аналоґії наводять християнство. Немає, мовляв, християнства як такого, а є лише католицизм, православ’я, протестантизм тощо. Така аналоґія, що вона ніби натякає на природність такого стану речей і необхідність з ним зміритися, і в своєму політичному виборі виходити тільки з такого розуміння ситуації, напрошується ніби сама собою і на перший погляд видається цілком слушною. Але тільки на перший погляд! Якщо ми розглянемо питання розколу марксизму та аналоґії з християнством у кількох пунктах, то ми побачимо, що таке порівняння є поверховим, вирваним з контексту та неісторичним. Сприймати марксизм як християнство (чи християнство як марксизм) — хай навіть виключно на орґанізаційному рівні — можливо, тільки якщо погодитись перш за все з тим, що і марксизм, і християнство, це — реліґії (чи особливі філософські практики, покликані звільнити людини та повернути її самій собі — в залежності від точки зору, з якої на це питання дивитися). Далі прийдеться погодитися з тим, що і марксизм, і християнство прожили однаковий історичний час (2000 років історії християнства з його розколами і перетворенням на державну реліґію у випадку марксизму стиснулись у 150 років), пройшли ті самі етапи та перебувають сьогодні на однаковому ступені розвитку, перетворившись на панівні реліґії — чи ідеолоґії — світу, що їхнє завдання тепер — і це мені здається найважливішим — полягає у забезпеченні збереження суспільного status quo. Виходить марксизм, замість скасувати самого себе разом з клясовим суспільством, був приречений — слідом за християнством — перетворитися на панівну ідеолоґію чи її складову частину, а згодом і відігравати ролю хибною свідомості, адже саме це ролю грає християнство й будь-яка реліґія. Продовжити читання ‘Марксизм і християнство’

Економічно-філософські рукописи 1844 року[1]

Карл Маркс

ПЕРЕДМОВА

У «Deutsche-Französische Jahrbücher» я обіцяв дати критику науки про право і державу у вигляді критики гегелівської філософії права[2]. При опрацюванні матеріалів для друку виявилося, що поєднання критики, спрямованої тільки проти спекулятивного мислення, з критикою різних предметів самих по собі зовсім недоцільне, що воно зв’язує хід викладу й утруднює розуміння. Крім того, велика кількість і різнорідність предметів, що підлягають розглядові, дали б змогу втиснути весь цей матеріал в один твір лише при умові цілком афористичного викладу, а такий афористичний виклад, у свою чергу, створював би видимість довільного систематизування. Ось чому критику права, моралі, політики і т.д. я дам у ряді окремих, поданих одна за одною самостійних брошур, а на закінчення спробую висвітлити в окремій праці внутрішній зв’язок цілого, взаємовідношення окремих частин і, нарешті, піддам критиці спекулятивну обробку всього цього матеріалу. З цих міркувань у пропонованій праці зв’язок політичної економії з державою, правом, мораллю, громадянським життям і т.д. зачіпається лише остільки, оскільки цих предметів ex professo[3] торкається сама політична економія.

Читача, обізнаного з політичною економією, мені нема чого запевняти в тому, що до своїх висновків я прийшов шляхом цілком емпіричного аналізу, що грунтується на сумлінному критичному вивченні політичної економії.

‹А рецензенту-невігласові, який, щоб приховати своє цілковито неуцтво і скудоумство, оглушає позитивного критика такими висловами, як «утопічна фраза», або ще такими, як «абсолютно чиста, абсолютно рішуча, абсолютно критична критика», або «не тільки правове, але суспільне, цілком суспільне суспільство», або «компактна масова маса», або «ораторствучі оратори масової маси»[4], — цьому рецензентові треба ще /483/ спершу подати доказ того, що крім своїх теологічних сімейних справ він має право претендувати на участь в обговоренні; також і мирських справ.›[5] Продовжити читання ‘Економічно-філософські рукописи 1844 року[1]’

Що таке ортодоксальний марксизм?

Ґеорґ Лукач

Філософи тільки по-ріжному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його.

К.Маркс. Тези про Фойєрбаха

Це, властиво, доволі просте питання ставало предметом неодноразових дискусій як у буржуазних, так і пролєтарських колах. Але поступово добрим науковим тоном стало ставитися до віри в ортодоксальний марксизм лише іронічно. В умовах тієї великої розбіжності, що також, здається, панує в «соціялістичному» таборі в питанні, які тези становлять квінтесенцію марксизму, а які, відповідно, «дозволено» критикувати або відкидати, не втрачаючи при цьому права називатися «ортодоксальним» марксистом, стало здаватись все більш «ненауковим», замість віддатися «неупередженому» дослідженню «фактів», схоластично викладати, наче біблійні доґмати, положення й висловлення з давно написаних творів, уже почасти «перевершених» сучасними науковими дослідами, в них і тільки в них шукати джерело істини. Якби питання ставилося так, тоді найдоречнішою відповіддю на нього, само собою зрозуміло, була б співчутлива посмішка. Проте так просто воно не ставиться (і ніколи не ставилося). Далі припустимо (хоча це ще треба довести), що новітні досліди беззаперечно продемонстрували змістовну невірність всіх без винятку окремих висловлювань Маркса; в цій ситуації усякий серйозний «ортодоксальний» марксист міг би беззаперечно визнати всі ці нові результати, відкинути всі без винятку тези Маркса, при цьому ані на хвилину не відмовляючись від своєї марксистської ортодоксії. Відтак, ортодоксальний марксизм означає не некритичне визнання Марксових досліджень, означає не «віру» в ту чи  иншу тезу, не тлумачення якоїсь «священної» книги. Ортодоксія в питаннях марксизму радше стосується винятково методи. Вона є науковим переконанням, що в діялєктичному матеріялізмі знайдено правильну методу дослідження, що лише в дусі його основоположників ця метода може розвиватися, продовжуватися й поглиблюватися. Що всі спроби перебороти або «поліпшити» його привели лише до поверховости, до тривіяльности, до еклектики й тільки до цього мали привести. Продовжити читання ‘Що таке ортодоксальний марксизм?’

Марксистська ідеолоґія в Росії

Карл Корш

Комунізм для нас — це не стан, досягнення якого маємо прагнути, не ідея, з якою має узгоджуватися дійсність. Комунізмом ми називаємо дійсний рух, що скасовує істнуючий стан.

Маркс

Ми маємо розглянути тут особливо яскравий приклад разючої розбіжности, що в тій чи иншій формі можна спостерігати на всіх етапах історичного розвитку марксизму. Її можна охарактеризувати як протиріччя між марксистською ідеолоґією, з одного боку, та фактичним історичним рухом, який на даний час за цією ідеолоґічною завісою ховається.

Майже століття минуло з того часу, як особливий цензор, посланий Берліном на допомогу місцевій владі Кьольну в її важкому завданні придушити «ультрадемократичну» ґазету, редагував котру 24-річний Карл Маркс, сповістив прусський уряд про те, що «Rheinische Zeitung» можна спокійно дозволити продовжувати свою роботу тепер, коли «spiritus rector всього підприємства, д-р Маркс» вже точно залишив свою роботу, а вірогідність появи наступника, спроможного на підтримку «огидної величі», досягнутої на той час ґазетою, або на «енерґійне продовження її політики», відсутня. Проте, цієї поради не дослухалась прусська влада, яку в цьому питання направляв — як тепер відомо — російський цар Ніколай I, чий канцлер ґраф Нессельроде погрожував прусському посланнику в Санкт-Петербурзі тим, що представить очам Його Імператорської Величности «відомі нападки, які „Rheinische Zeitung”, що виходить у Кьольні, нещодавно дозволила собі по відношенню до російського кабінету». Це трапилось у Пруссії 1843 року. Продовжити читання ‘Марксистська ідеолоґія в Росії’

Перегляд поняття революції

Герберт Маркузе

Поняття революції у марксистській теорії включає в себе цілу історичну епоху: останню фазу капіталізму, перехідний період пролєтарської диктатури та першу фазу соціялізму. Це у строгому розумінні слова історична концепція, що відображає тенденції, наявні у суспільстві; також це концепція діялєктична, що відображає контртенденції в рамках відповідного історичного періоду тією мірою, якою вони для цього періоду характерні. Ці тенденції та контртенденції є проявами того, невід’ємними елєментами чого є сама марксистська теорія та практика. Марксистська теорія сама по собі представляє силу в історичній боротьбі, і за мірою перетворення її понять, «перекладених» мовою практики, на сили опору, перетворень і перебудови, на них діють мінливості боротьби, що вони їх відображають та охоплюють, але не підпорядковують собі. Відтак, «перегляд» становить елємент самого поняття революції, складову частину його внутрішнього розвитку.

В цьому короткому нарисі піднімаються лише деякі з проблєм, пов’язаних з таким переглядом. Для початку я коротко нагадаю, що власне означає це марксистське поняття. Революція: Продовжити читання ‘Перегляд поняття революції’

Реалістичний оптимізм: політичні рефлексії над етикою Бадью

Павло Швед

Одне з гасел паризьких студентів 1968-го гласило: «Будьте реалістами — вимагайте неможливого!» Як ми повинні розуміти цей лозунг? Я пропоную читати його у дусі Алена Бадью, філософське вчення якого є прямим наслідком радикальних рухів 1960-тих, як «неможливого для кого». Звісно, для домінуючої ідеології. Якщо ми справді хочемо щось змінити у нашій країні, а не просто змінити Вітю на Вітю, чи навіть на Юлю, ми повинні направити свої неможливі вимоги прямісінько у серцевину тієї нігілістичної ідеології, що панує сьогодні в Україні, ідеології щастя, за якою, найбільшою подією, що її може прагнути людина сьогодні — це купівля Porsch Cayenne, відпочинок на Мальдівах або придбання позитивно сегрегованого chalet десь у заповітних нетрях Кончи Заспи.

Найбільшою проблемою такого гедоністичного реалізму є навіть не те, що переважна більшість наших громадян є невідворотно вигнаною з цього споживацького раю, що для більшости людей він є не більш як маною, телевізійним спектаклем на тлі дешевих синтезованих продуктів харчування, злиденних гостинок та щоденної зневаги, а те, що такий гедонізм є лише формою видимості своєї протилежності — крайнього і войовничого нігілізму. Ідеологія щастя, або те, що Бадью називає (панівною) етикою нашого суспільства, є нігілістичною саме тому, що в центрі її лежить переконання, ніби єдиною подією, яка справді може трапитись з кимось у житті, є смерть. «Carpe diem», — говорить нам панівна ідеологія, — «насолоджуйся, адже насолода, це єдине, що має сенс, бо вкінці на тебе все одно чекаю старість, немічність і смерть». Чи не тому ми відчуваємо майже фізично відчутне насильство, дивлячись на цих вічно усміхнених хлопчиків та дівчаток на нав’язливих білбордах, що вкрили простір наших міст? Продовжити читання ‘Реалістичний оптимізм: політичні рефлексії над етикою Бадью’

Карл Корш: його внесок у революційний марксизм

Пауль Маттик

Карл Корш народився у 1886 році в Тоштедті, що під Люнебурґом, і помер у Кембриджі, штат Массачусетс, у 1961 році. Виходець із родини середньої кляси, він відвідував ґімназію в Майнинґені та вивчав право, економіку, соціолоґію та філософію в Йєні, Берліні та Женеві. Здобувши 1911 року в Йєнському університеті ступень доктора права, роки з 1912 по 1914 він провів у Великій Британії, де вивчав та вдосконалював своє знання анґлійської мови та міжнародного права. Перша світова війна повернула його до Німеччини та прямо до німецької армії, в якій він прослужив наступні чотири роки. Двічі поранений, підвищений і розжалуваний у званні (відповідно до коливань політичної кон’юнктури), свої антивоєнні настрої він висловив, вступивши до лав Незалежної Соціял-Демократичної Партії Німеччини.

Вивчаючи право, Карл Корш дійшов висновку, що для його розуміння необхідно звернутися до його матеріяльних засад, до вивчення суспільства. Соціяліст за своїми переконаннями до війни, під час світової катастрофи він став революційним соціялістом. Після злиття незалежних соціял-демократів і Комуністичної партії в 1921 році, Корш побував представником комуністів у Тюрінґському парляменті, міністером праці в робітничому уряді, що короткий час істнував у Тюріґії, та врешті-решт з 1924 по 1928 роки депутатом Німецького Райхстаґу. У цей період він багато писав з приводу поточних політичних і теоретичних питань, виступаючи в своїх текстах аґітатором радикального післявоєнного робітничого руху. Певний час він був редактором теоретичного орґану Комуністичної партії «Die Internationale», а невдовзі почав редагувати і писати в опозиційну ґазету «Kommunistische Politik».

Невдоволення Корша зростаючим опортунізмом Комуністичного Інтернаціоналу після 1921 року, а також краще за провідних партійних ідеолоґів знайомство та розуміння Марксової теорії дуже швидко призвели до конфлікту між ним і офіційною більшовицькою партійною ідеолоґією, який 1926 року закінчився остаточним розривом. Тепер він став речником радикального лівого крила Комуністичної партії (Entschiedene Linke), яке ще не вийшло з партії, але за самою своєю суттю вже вважалось ворогом III Інтернаціоналу. Після 1928 року Корш продовжив свою політичну діяльність за межами будь-яких орґанізаційних форм. Він не припиняв  писати для видань, двері яких ще не зачинились для нього, підготував нове видання першого тому Марксового «Капіталу», подорожував з лекціями по ріжних країнах і написав нарис про Карла Маркса для британської серії, присвяченої сучасним соціолоґам.[1] Продовжити читання ‘Карл Корш: його внесок у революційний марксизм’


Липень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти