Archive for the 'Філософські зошити' Category



Утопія з-за ґратами

Е.П. Томпсон

Р. Баро, „Альтернатива в Східній Европі”, переклад Д. Фернбаха (Нью Лефт Букс, 1978).

Ми ще чутимемо багато про Рудольфа Баро й, тому, може нам корисно було б тепер зробити резюме фактів.

Його справа важлива…, тому що пророблена Баро аналіза — найсуттєвіша, найоб’єктивніша й (кінець кінцем) найоптимістична, що досі появилася від критика, хто рішив лишитися внутрі тих суспільств і звідти боротися за зміни.

Баро родився 1935 р.; вступив до (Комуністичної) Партії Соціялістичної Єдности коли йому було дев’ятнадцять років; студіював філософію; і, до арешту в серпні 1977 р., служив на різних посадах у партії, в народному господарстві й в державному апараті. /74/

Два важливі документи описують його політичну еволюцію. Перший, це його недавній лист з тюрми (передрук у „Бюлетені в обороні Баро”…). Другий, це майстерно побудований авто-інтерв’ю, приготований ще до випуску своєї книжки — із знанням, що після випуску не дадуть висловлюватися — і який передрукований в Socialist Register за 1978 р. Продовжити читання ‘Утопія з-за ґратами’

Що означає «науковий»?

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹180›. Енциклопедичні поняття. «Науковий». Що означає «науковий»?  Двозначність, що оточує терміни «наука» та «науковий», пояснюється тим, що вони набули свого значення завдяки певному колу наук, а точніше природознавчих і фізичних наук. «Науковою» називали будь-яку методу, що була подібною до методи дослідження і вивчення природознавчих наук, що вони стали головними науками, науками-фетишами. Не буває головних наук і не буває головної методи, «методи-в-собі». Кожне наукове дослідження творить відповідну методу, власну лоґіку, що її загальність і універсальність полягають лише у здатності «відповідати меті». Найбільш загальна й універсальна методолоґія є нічим иншим, як формальною або математичною лоґікою, себто сукупністю абстрактних механізмів думання, що їх відкрили, прояснили та вдосконалили за всю історію філософії та культури. Цією абстрактною методолоґією, себто формальною лоґікою, нехтують філософи-ідеалісти, але це помилка: дослідження цієї методолоґії відповідають вивченню ґраматики, себто означає не тільки поглибленню досвіду, накопиченому в царині методолоґії мислення (техніки мислення) і засвоєнню знань минулого, але є передумову подальшого розвитку самої науки.

Вивчити причин перетворення формальної «лоґіки» на дисципліну, чимдалі тісніше пов’язану з математикою — Расселл в Анґлії, Пеано в Італії — аж до претензії, як у випадку Расселла, вважатися «єдиною правдивою філософією»[1]. За вихідний пункт можна було би взяти Енґельсове твердження, згідно з яким «науковий» протистоїть «утопічному»[2]; підзаголовок «Критика сочіяле» Тураті означає те саме, що й в Енґельса? Очевидно, ні. Для Тураті «науковий» наближається своїм значенням до «власне методи фізичних наук» (у якийсь момент підзаголовок зник; треба подивитися, коли саме, але певен, що 1917 року його уже не було), але у дуже загальному та тенденційному розумінні слова[3]. Продовжити читання ‘Що означає «науковий»?’

Політика та військове мистецтво

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹155›. Минуле і теперішнє. Політика та військове мистецтво. Тактика широких мас і пряма тактика малих ґруп. Це стосується обговорення позиційної та маневреної війни — того пункту, де йдеться за психолоґію великих вождів (стратеґів) і підлеглих. Це також, так би мовити, точка перетину стратеґії і тактики так у політиці, як у військовому мистецтві. Окремі індивіди (в тому числі як складові частини широких мас) схильні інстинктивно сприймати війну як «партизанську війну» або «ґарібальдійську війну» (що вона є вищою формою «партизанської війни»)[1]. У політиці помиляються через невірне розуміння того, чим є держава (як цілісне поняття: диктатура + геґемонія); на війні припускаються схожої помилки, переносячи нерозуміння на ворожій табір (не розуміють не тільки власну державу, але також державу супротивника). Помилка у першому та другому випадку пов’язана з партикуляризмом на рівні окремої людини, міста, области, що призводить до недооцінки противника та його бойової орґанізації. Продовжити читання ‘Політика та військове мистецтво’

Держава і впорядковане суспільство

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹12›. Держава і впорядковане суспільство. В нових «юридичних» течіях, представлених особливо журналом «Нуові студі» Вольпічеллі[1] та Спіріто, варто зауважити, що вихідним пунктом критики має бути мішання поняття кляси-держави та поняття впорядкованого суспільства. Надто цю плутанину знати в доповідній записці «Економічна свобода», підготовленій Спіріто для XIX зборів Товариства розвитку науки, що відбулися в Больцано у вересні 1930, і надрукованій у «Нуові студі» за вересень-жовтень 1930[2]. Доки істнує кляса-держава, доти не може істнувати впорядковане суспільство — воно може бути лише метафорою, себто бути лише в тому сенсі, в якому кляса-держава теж є впорядкованим суспільством. Утопісти, коли критикували сучасні їм суспільства, пречудово розуміли, що кляса-держава не може бути впорядкованим суспільством, тому в типах суспільств, що їх змальовано в ріжних утопіях, бачимо економічну рівність як необхідну основу пропонованої реформи; уже в цьому утопісти були не утопістами, але конкретними науковцями у галузі політики та відповідальними критиками. Утопічність декого з них полягає в тім, що вони вважали, що можна запровадити економічну рівність за допомогою свавільного закону, почерез вольовий акт тощо. Таке саме розуміння того, що повна та доконана політична рівність неможлива без рівности економічної, знаходимо також в инших публіцистів (навіть у правих, себто у критиків демократії, коли йдеться за Данію та Швецію як взірець ладу, доброго для всіх країн) — в авторів XVII ст. розуміння цього відкриваємо, наприклад, у Людовіко Дзукколо в його книзі «Беллуцці»[3], а також, думаю, у Макіявеллі[4]. На думку Морраса[5], ця форма демократії можлива в Швайцарії саме тому, що там є певний середній рівень економічного благополуччя тощо. Продовжити читання ‘Держава і впорядковане суспільство’

Геґель і об’єднання

Антоніо Ґрамші

Зошит 1, §‹47›. Геґель і об’єднання. Геґелеве вчення про партії та об’єднання як про «приватну» канву держави[1]. Воно постало історично з політичного досвіду Французької революції[2] та мало слугувати цілям надання конституціоналізмові конкретного наповнення. Урядування зі згоди керованих, але зі згоди орґанізованої — не загальної чи непевної, що її виражають на виборах; держава не лише користується згодою і вимагає її, але «виховує» цю згоду за допомогою політичних і профспілкових об’єднань, що вони — хоча утворюють приватні апарати — є приватними ініціятивами керівної кляси. Так, Геґель певною мірою йде далі за чистий конституціоналізм і розробляє теорію парляментської держави з її партійним режимом. Його концепція об’єднань не може не бути ще розпливчатою і початковою, коливаючись між політикою й економікою, відповідно до історичного досвіду свого часу, що він був дуже обмеженим і міг запропонувати лише один доконаний зразок орґанізації — «корпоративної» (коли політика вплетена в економіку)[3].

Маркс не міг мати історичного досвіду, що перевершував би — чи набагато перевершував би — Геґелів досвід, але завдяки своїй журналістській і аґітаційній діяльності він почував настрої мас. Марксова концепція орґанізації усе ще пов’язана із цими елєментами: таємна орґанізація, якобінський клюб, змовницькі ґрупки, журналістська орґанізація. Французька революція пропонує два переважні типи: клюби, що є нежорсткими орґанізаціями на кшталт народних зборів, зосередженими навколо окремих особистостей політиків, причому кожен політик має власну ґазету, що втримує увагу та підігріває інтерес певної, але слабко згуртованої клієнтури, котра захищає ґазетні тези на зборах клюбу. Продовжити читання ‘Геґель і об’єднання’

Мао Цзе-дун як марксист

Россана Россанда

У редакційній статті свого першого числа журнал «Маніфесто» відкрито звернувся до питання «культурної революції». Тоді ми ще були членами комуністичної партії та вказали партії на ці події, як на обов’язковий шлях не тільки до самого оновлення, але також до вироблення революційної стратеґії на Заході.

Наше твердження викликало скандал. Почасти через нерозуміння: рівень обізнаности про Китай — навіть у партії, що серед комуністичних має репутацію «відкритої» — є невиправдано низьким. Коли виникли розходження із СРСР, Китай без зайвих коливань було звинувачено у розпалюванні ворожнечі; коли вибухнула «культурна революція», «Уніта» вдалась до найбільш ганебних фальсифікацій японського чи совітського ґатунку, а секретаріят партії зробив заяву про військовий переворот. Тільки пізніше в комуністичній пресі з’явились куці й обережні спроби тлумачити події; проте навіть сьогодні редакція «Уніти» товаришам, що бажають бути поінформованими, відповідає, що це неможливо, бо Китай не дає акредитацію їхньому кореспондентові. Ніби не істнує цілого масиву офіційних і офіціозних відомостей, незаперечних свідоцтв з перших вуст, на основі яких можна дійти певних висновків і сформулювати політичну позицію! Продовжити читання ‘Мао Цзе-дун як марксист’

Лєнін в Анґлії

Маріо Тронті

Зачинається нова епоха клясової боротьби. Робітники ставлять капіталістів перед фактом боротьби вже тим, що їхня маса, переважно заводська, сама собою є об’єктивною силою. Влада, здається, держить рівновагу; співвідношення сил є несприятливим. Та що більше панує капітал, то більшає невдоволення робітників, хоча дехто воліє не бачити цього. Треба довго та пильно вивчати клясове становище робітників. Капіталістичне суспільство має свої закони розвитку: відкрили їх економісти, застосовують — правителі, а зазнають на своїй шкурі — робітники. Але закони розвитку робітничої кляси — хто відкриє їх? Капітал має свою історію, написану його істориками. Але історія робітничої кляси — хто напише її? Було досить преріжних форм політичного панування капіталістичної експлоатації. Але якою буде наступна форма диктатури робітників, орґанізованих у панівну клясу? Треба терпляче провадити роботу межи цим вибухонебезпечним суспільним матеріялом.

Раніше ми теж думали, що капіталістичний розвиток передує робітничій боротьбі. Це помилкова думка. Послідовність необхідно перевернути — змінити полюси, почати з найголовнішого, а найголовнішим є боротьба робітничої кляси. На стадії суспільно-розвиненого капіталу капіталістичний розвиток підпорядковується робітничій боротьбі, наслідує їй і має пристосовувати до неї політичний механізм власної продукції. Це не словесна еквілібристика чи яка вигадка, що її запропоновано на ліки від непевности. Справа стоїть так, що треба подолати гіркоту поразки робітників, що десятиріччями тяжіла над тим, що народилось як єдиний революційний рух нашої епохи. Проте практичної терміновости не завжди досить, щоби підтвердити наукову тезу, — посеред історичної плутанини матеріяльних фактів теза має твердо стояти на ногах. Уже ніхто не піддає сумніву те, що у липні 1848 року (тисячу разів проклятого буржуазією) робітники вийшли на сцену та відтоді більше ніколи її не полишали: вони добровільно час од часу змінювали ролі — виступали то як актори, то як суфлєри, працівники сцени, вижидаючи, коли ж нарешті зможуть спуститися у партер, аби напасти на глядачів. Ким вони є сьогодні, на сучасній сцені? Продовжити читання ‘Лєнін в Анґлії’

Марксизм: наука чи революція?

Лючіо Коллєтті

Марксизм, це — наука чи революція? Се питання досі не вирішено, і це не так просто зробити, як звичайно думають. Спершу скажу про першу складову дилєми — про марксизм як науку. Можна сказати, що загалом йдеться про таке. Марксизм — теорія законів становлення людського суспільства. В «Капіталі» Маркс вивчив і проаналізував закони, що керують становленням капіталістичного виробництва, описавши функціонування цього особливого «механізму». Щодо нової доктрини, марксизм по суті шукає об’єктивних причинних зв’язків. Він відкриває та аналізує закони, що урухомлюють систему, описує суперечності, що загрожують системі зсередини та визначають її долю. Проте настільки, наскільки він є твором науковим, а не ідеолоґічним, «Капітал» не дозволяє, щоб ця аналіза потьмарювалася «оцінними судженнями» чи особистими вподобаннями, — вона має виражати лише «судження, базовані на фактах», об’єктивні судження, твердження, що врешті-решт є переконливими для всіх. Наукові судження є твердженнями. Тут не передбачено «вибору» чи доцільности. З об’єктивних і неупереджених наукових констатацій неможливо вивести імперативи. Таким є — як уже сказано — підхід, описаний Гільфердінґом у передмові до «Фінансового капіталу» (підхід — ми не передамо куті меду, якщо заявимо так, — усього ортодоксального марксизму II Інтернаціоналу). Продовжити читання ‘Марксизм: наука чи революція?’

Неґативність у Сартра та Маркузе. Спосіб порушення проблєми залежить від панівної ідеолоґії

Іштван Месарош

Останні півтора століття розвитку філософії не змінили цих [неґативних] детермінант на краще. Навпаки — за цей час їхня неґативність стала ще помітнішою й вагомішою.

Філософія Гайдеґґера з безмежжям його «нігілістичного заперечення» в цьому відношенні є зразковою. Ще гіршає, коли філософи, що прагнуть протистояти чинному ладові (і не тільки в справах другорядних), порушуючи проблєми, потрапляють в лабети приголомшливої неґативности панівної ідеолоґії.

Це стосується не тільки екзистенціялістів, але також «марксиствуючого» Сартра, як він пізніше сам називав себе. В цьому сенсі екзистенціяльна синтеза «Буття і ніщо» є — якщо нагадати визначення Мерло-Понті, що він дав, коли ставився до Сартра приязно — «передусім демонстрацією того, що суб’єкт є свободою, відсутністю і неґативністю»[1]. Але навіть якщо ми звернемось до найбільш позитивного етапу Сартрового розвитку — до років написання «Критики діялєктичного розуму», ми побачимо, що неґативність лишається центральним провідним принципом його філософії. Продовжити читання ‘Неґативність у Сартра та Маркузе. Спосіб порушення проблєми залежить від панівної ідеолоґії’

Післямова до Маркузе

Лючіо Коллєтті

Для Маркузе відчуження, фетишизм не є продуктами найманої праці, світу товарів і капіталу. «Зло» для нього, це — не певна орґанізація суспільства, не певна система суспільних відносин, а радше індустрія, техніка, наука. Не капітал, а машина як така.

Насправді «Одновимірна людина» ніяк не може видобутися на волю, лишаючись у лабетах цієї перестарілої постави питання. Книжка блискуча, вона містить низку невеличких, але правильних спостережень. Проте коли додивитися до її сути, не тяжко побачити, що вона є звинуваченням не проти капіталізму, але проти техніки. Маркузе, що виступає проти «цілісної філософської системи», не здає собі справи в тому, що розмірковує як найбільш цілісний з-поміж буржуазних соціолоґів. Для нього не істнує ріжниці між капіталізмом і соціялізмом, себто він бореться з «індустріяльним суспільством», з «індустрією», позбавленою клясових конотацій, — індустрією «в собі». Це не машина як капітал, не капіталістичне вжиття машини, але гола та люта машина. Продовжити читання ‘Післямова до Маркузе’

Моралізм й утопізм Маркузе

Ґальвано делля Вольпе

Оскільки ми торкнулись теми ідеолоґії й утопії, поговорімо також про Герберта Маркузе: його остання книжка «Одновимірна людина» (Бостон, 1964; Турин, 1967) має нехитрий і скромний підзаголовок «Дослідження ідеолоґії розвинутого індустріального суспільства». Саме ця книжка (найкраща у Маркузе) демонструє набагато ширше охоплення фактів теперішнього американського й американізованого буржуазного суспільства та більшу сприйнятливість до цих фактів, ніж книжка Горкгаймера—Адорно[1], майже вся присвячена явищу mass-media [засобам масового інформування]. Про це свідчать уже перші вступні рядки: «Чи не слугує загроза атомної катастрофи, здатної знищити людство, разом з тим і збереженню тих самих сил, котрі увічнюють цю загрозу? …Розвинуте індустріяльне суспільство стає багатшим, більшим і кращим у міру того, як воно увічнює цю небезпеку. Орієнтована на оборону структура полегшує життя великій кількості людей і посилює панування людини над природою. За таких обставин засобам масової інформації неважко видавати окремі інтереси як такі, що властиві всім розумним людям… Проте … це суспільство є нерозумним, ірраціональним. Виробництво в ньому має деструктивний характер щодо вільного розвитку потреб і здібностей людини, мир у ньому тримається на постійній загрозі війни, його розвиток залежить від придушення дійсних можливостей умиротворити боротьбу за істнування…». Продовжити читання ‘Моралізм й утопізм Маркузе’

По той бік одновимірної людини*

Герберт Маркузе

Я присвячую цю доповідь пам’яти Ганса Майєргоффа не тільки з особистих обставин, але й з причин дуже важливих і об’єктивних: не тільки тому, що я був його добрим другом — він був моїм найближчим другом, але також тому, що я вважаю, що праця Ганса Майєргоффа належить до напряму, вкрай важливого для розуміння тóго, що сьогодні відбувається з молоддю, переважно інтеліґентами. Маю надію довести в доповіді взірцевість роботи Ганса Майєргоффа.

Мені би хотілося передньо схарактеризувати напрям, що я його згадав, як дивне перетворення філософії, що передбачає еволюціонування — почерез літературу та мистецтво — до політики. Еволюція відбувається у бік здійснення філософії, що доволі відмінне від здійснення, передбаченого Марксом, і від звичайного розуміння (чи нерозуміння) цього здійснення, а саме: замість тлумачити світ, треба тепер його змінити, а ця інтерпретація чужа Марксовим букві та духу. Продовжити читання ‘По той бік одновимірної людини*’

Фраґменти про орґанічних інтелєктуалів*

Роман Тиса

Спочатку кілька слів про те, чому Італія й чому Антоніо Ґрамші.

Оскільки Україна перебуває на периферії — як економічній, так і культурній — Европи та «цивілізованого світу», Україна є країною «третього світу», шукаючи відповіді на питання, що стоять сьогодні перед нашим суспільством, доречно звернутися не тільки до історії передових, промислово-розвинених країн Заходу (Західної Европи) й — відповідно — визвольних рухів цих країн, але й до досвіду периферійних країн — країн або зі схожим на наш суспільно-політичним устроєм, або зі схожою соціяльною структурою, або схожою історичною долею. Думаю, що в Европі для розгляду та порівняльної аналізи придаються Ірляндія й Італія.

Що відріжняє Італію — нібито також промислово-розвинуту европейську державу — від инших країні капіталістично-імперіялістичного центру та ріднить з Україною? Продовжити читання ‘Фраґменти про орґанічних інтелєктуалів*’

Марксизм і філософія

Карл Корш

«Ми маємо систематично вивчати Геґелеву діялєктику з матеріялістичного погляду». (Лєнін, 1922).

Взаємовідношення між марксизмом і філософією є вкрай важливою проблємою і з теоретичного огляду, і з практичного. Це твердження ще донедавна було мало сприйманим як гуртом буржуазних, так і гуртом марксистських вчених. Для професорів філософії марксизм у ліпшому разі означав припадковий параґраф з глави з історії філософії XIX ст. під назвою «Розкладання Геґелівської школи», що його до того ж вивчають загалом дуже побіжно[1]. Та й самі «марксисти», хоча й мали геть инші мотиви, не надавали загалом жадного великого значення «філософському боку» своєї теорії. Навіть самі Маркс й Енґельс, що так часто пишалися тим історичним фактом, що німецький робітничий рух у «науковому соціялізмі» став спадкоємцем клясичної німецької філософії[2], у жадному разі не вважали, що науковий соціялізм або комунізм є власне «філософією»[3]. Завдання свого «наукового» соціялізму вони вбачали радше в тому, щоби формально та змістовно подолати та остаточно «скасувати» не тільки всю буржуазну ідеалістичну філософію, що істнувала досі, але і всю філософію взагалі. Далі ми розглянемо питання, в чому полягало або мало полягати, на початкову думку Маркса й Енґельса, це подолання і скасування. А поки що ми лише завважимо той історичний факт, що тут для більшости марксистів пізнішого часу загалом не було жадної проблєми. Той спосіб, у який вони розв’язували питання філософії, найкраще можна характеризувати почерез надзвичайно влучні слова Енґельса, що ними він колись був окреслив ставлення Фойєрбаха до геґелівської філософії: Фойєрбах просто «безцеремонно відкинув» Геґелівську філософію[4]. З такою самою безцеремонністю фактично поводилися пізніше дуже багато марксистів, про око вельми «ортодоксально» додержуючи вказівок великих учителів, не тільки з геґелівською, але з будь-якою філософією взагалі. Продовжити читання ‘Марксизм і філософія’

Цезаризм

Антоніо Ґрамші

Зошит 9, §‹133›. Макіавеллі. Цезаризм. Цезар, Наполеон І, Наполеон ІІІ, Кромвель та ин. Зібрати каталоґ історичних подій, що кульмінували у великій «героїчній» постаті. Можна сказати, що цезаризм або бонапартизм є відображенням тієї ситуації, коли протиборчі сторони врівноважуються у катастрофічний спосіб, себто вони врівноважуються у такий спосіб, що продовження боротьби може закінчитися не інакше як взаємним знищенням. Коли проґресивна сила А бореться з реакційною силою Б, може статися не лише так, що А переможе Б, або Б переможе А — може статися так, що перемогу не здобуде ні А, ні Б, вони вимотують одна иншу, і ззовні прийде третя сила В та підпорядкує собі те, що залишиться від А та Б. В Італії після смерті Лоренцо Пишного[1] сталось саме це, так само як це відбувалося в давні часи варварських навал. Проте цезаризм, навіть якщо він завжди виражає вихід з історико-політичної ситуації катастрофічної рівноваги сил через наділення великої особистости правами «третейського судді», він не завжди має одне й те саме історичне значення. Цезаризм може бути як проґресивним, так і реакційним, і точне значення будь-якої форми цезаризму, в кінцевому підсумку, можна відтворити, лише звернувшись до конкретної історії, а не за допомогою соціолоґічної схеми.  Проґресивним цезаризм є тоді, коли його втручання допомагає тріюмфу проґресивної сили, хай із певними компромісами, що вони роблять перемогу неповною; а реакційним він є тоді, коли його втручання допомагає перемозі реакційних сил, і в цьому випадку також хай із певними компромісами та обмеженнями, які, одначе, мають зовсім иншу цінність, значення, смисл, ніж у попередньому випадку. Цезар та Наполеон І є прикладами проґресивного цезаризму. Наполеон ІІІ (і Бісмарк) — реакційного цезаризму. Йдеться за те, аби побачити, чи в діялєктичному зв’язку «революція—реставрація» переважає елємент революції чи елємент реставрації, оскільки зрозуміло, що в історичному русі ніколи не можна повернутися назад, і не істнує «реставрації» in toto[2]. Продовжити читання ‘Цезаризм’

Матеріялістична діялєктика Мао Цзе-дуна

Всеволод Голубничий

У цій статті борониться той погляд, що матеріялістична діялєктика Мао Цзе-дуна є окремішньою в царині марксистсько-лєнінсько-сталінської філософії. Хоча вона безумовно споріднена з діялєктикою Маркса, Енґельса, Лєніна, Сталіна та сучасних російських й инших комуністичних філософів, вона також має свої особливості. Крім того, є риси, що ріднять її з діялєктикою клясичної китайської філософії. Усі ці зв’язки пояснювані тим, що марксистської клясики Мао Цзе-дун читав небагато, можливо, навіть менше, ніж клясики китайської. Инші відмінності та особливості пояснювані його своєрідним мисленням.

Очевидно, Мао на практиці застосовував свою діялєктику в політиці. Його тексти з теорії та методи пізнання та практичної дійльности вочевидь базовані на власному досвіді. Отже, ознайомлення з філософією Мао Цзе-дуна може допомогти читачеві зрозуміти спосіб його мислення, а також розібратися у поведінці китайських комуністів у політиці. (Ця стаття аж ніяк не претендує на те, щоби почерез діялєктику Мао геть пояснити йо Продовжити читання ‘Матеріялістична діялєктика Мао Цзе-дуна’

Діялєктичний матеріялізм

Мао Цзе-дун

РОЗДІЛ І

ІДЕАЛІЗМ І МАТЕРІЯЛІЗМ

1. Боротьба між двома уґрупуваннями у філософії.

Уся історія філософії є історією боротьби та розвитку двох взаємно протилежних філософських шкіл — ідеалізму та матеріялізму. Усі філософські течії і напрямки вийшли з цих двох основних шкіл.

Усі філософські теорії створювалися людьми, що належали до певної суспільної кляси. Ба більше, ідеї цих людей історично визначалися певним суспільним буттям Усі філософські вчення виражають потреби певних суспільних кляс і відображають рівень розвитку продукційних сил суспільства й історичний етап людського пізнання природи…

Суспільні витоки ідеалізму та матеріялізму лежать в соціяльній структурі, що їй притаманні клясові протиріччя. Найперша поява ідеалізму була результатом невігластва і забобонів дикої первісної людини. Пізніше, із розвитком продукційних сил і суміжним розвитком наукового знання, стало зрозуміло, що ідеалізм приречений занепасти, та його замінить матеріялізм. І все ж ідеалізм із стародавніх часів до сьогодення не лише не занепав, але навпаки — розвинувся і витримав боротьбу із матеріялізмом, і ця боротьба не виявила жодного переможця. Причина полягає у поділі суспільства на кляси. З одного боку, пригноблююча кляса у своїх інтересах мусить розвивати та зміцнювати свої ідеалістичні вчення. З иншого боку, пригноблені кляси також у власних інтересах мають розвивати та зміцнювати свої матеріялістичні вчення. І матеріялізм, і ідеалізм є зброєю у клясовій боротьбі, й боротьба між ідеалізмом і матеріялізмом не може припинитися доти, доки не зникнуть суспільні кляси. У процесі історичного розвитку ідеалізм представляє ідеолоґію експлоататорської кляси та слугує реакційним цілям. Матеріялізм, навпаки, є світоглядом революційної кляси; у клясовому суспільстві він постає та розвивається в епіцентрі безперервної боротьби з реакційною ідеалістичною філософією. Отже, історія боротьби між ідеалізмом і матеріялізмом у філософії є відображенням боротьби між інтересами реакційної кляси та революційної кляси… Кожний філософський напрямок в кінцевому підсумку є прихованим проявом політики тієї суспільної кляси, до якої належать філософи цього напрямку. Продовжити читання ‘Діялєктичний матеріялізм’

Відносно суперечності*

Мао Цзе-дун

(Серпень 1937 року)

* Цю філософську працю товариш. Мао Цзе-дун написав услід за працею «Відносно практики» і з тією ж метою, а саме — для подолання серйозних помилок догматичного /39/ порядку, які мали тоді місце в партії; на цю тему він прочитав лекцію в Антияпонському військово-політичному університеті в Яньані. При включенні даної праці в збірку вибраних творів Мао Цзе-дуна автор зробив часткові доповнення, скорочення і виправлення. /40/

Закон суперечності, властивої речам, явищам, або закон єдності протилежностей, є основний закон матеріалістичної діалектики. Ленін говорить: «У власному розумінні діалектика є вивчення суперечності в самій сутності предметів..»[1]. Цей закон Ленін часто називає суттю діалектики, або ядром діалектики[2]. Тому, вивчаючи цей закон, ми не можемо не торкнутися широкого кола проблем, не можемо не торкнутися багатьох філософських питань. Коли ми розглянемо ці питання, то зрозуміємо самі основи матеріалістичної діалектики. Це такі питання: про два погляди на світ, про загальність суперечності, про специфічність суперечності, про головну суперечність і головну сторону суперечності, про тотожність і боротьбу протилежностей, /41/ про місце антагонізму в ряду суперечностей. Продовжити читання ‘Відносно суперечності*’

Відносно практики

Мао Цзе-дун

Відносно практики

Про зв’язок пізнання і практики — зв’язок знання і дії*

(Липень 1937 року)

* У нашій партії була група товаришів — прихильників догматизму, які довгий час відкидали досвід китайської революції, заперечували ту істину, що «марксизм — не /3/ догма, а керівництво до дії», і тільки лякали людей окремими словами і фразами, насмиканими з тексту марксистських творів. Була також і друга група товаришів — послідовників емпіризму, які довгий час, чіпляючись за свій особистий, обмежений досвід, не розуміли важливості теорії для революційної практики, не бачили стану революції в цілому. Хоч вони і працювали ретельно, ця робота велася наосліп. Хибні погляди цих двох груп товаришів, особливо догматичні погляди, завдали в 1931-1934 роках величезної шкоди китайській революції. При цьому догматики, прибираючись у марксистську тогу, ввели в оману дуже багатьох наших товаришів.

Праця товариша Мао Цзе-дуна «Відносно практики» була написана для того, щоб з позицій марксистської теорії пізнання викрити суб’ єктивістські помилки прихильників догматизму і емпіризму — особливо догматизму — в нашій партії. Основний наголос у цій праці зроблено на викриття зневажаючого практику догматизму — цієї різновидності суб’єктивізму; тому праця має заголовок «Відносно практики». Погляди, що їх розвиває товариш Мао Цзе-дун у цій праці, були викладені ним у свій час в лекції, прочитаній в Антияпонському університеті в Яньані. /4/

Домарксівський матеріалізм розглядав питання пізнання у відриві від суспільної природи людей, у відриві від історичного розвитку людства і тому не міг зрозуміти залежність пізнання від суспільної практики, тобто залежність пізнання від виробництва і класової боротьби. Продовжити читання ‘Відносно практики’

Німецька ідеологія

Карл Маркс, Фрідріх Енґельс

МАРКСІВ ПРОЄКТ ПЕРЕДМОВИ ДО «НІМЕЦЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ».

ПЕРЕДМОВА.

Люди до цього часу завжди неправдиво уявляли самих себе, те, що вони є або чим повинні бути. Свої стосунки вони впорядковували відповідно до своїх уявлень про бога, про нормальну людину то що. Потворні витвори їхньої голови перемогли їх самих. Вони, творці, схилилися перед своїми створіннями. Визвольмо їх від тих привидів, ідей, догм, від вигаданої примари, що в їхньому ярмі вони нидіють. Повстаньмо проти панування думок. Навчімо їх, як змінити ці витвори уяви на думки, що відповідають суті людини, каже один, як ставитись до них критично, каже другий, як вибити їх із своєї голови, каже третій, — і [дійсний світ] сьогоднішня дійсність упаде.

Оці невинні та дитячі фантазії є ядро новітньої молодо-геґеліянської філософії, що її в Німеччині публіка зустріла з жахом та з великою пошаною. І не тільки публіка, навіть  г е р о ї  ф і л о с о ф і ї  підносять її, цілком упевнені, що вона загрожує захитати світ, що вона злочинно безщадна. Перший том цього твору має на меті виявити цих овечок, що самі вважають себе за вовків та й інші теж мають їх за вовків, показати, як вони своїм філософським белькотанням тільки віддають уяву німецьких буржуа, як чванство цих товмачів філософів тільки відбиває нікчемність справжніх німецьких обставин. Він має на меті філософську боротьбу проти тіні дійсности, що до вподоби мрійливому та запамороченому німецькому народові, хоче компромітувати та дискредитувати її. Продовжити читання ‘Німецька ідеологія’


Червень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти