Archive for the 'Філософські зошити' Category

Розум і історична практика

praxisМіхайло Марковіч

І

Є щонайменше три ріжних причини, що через них більшість сучасних філософів або проголошують себе некомпетентними і безсилими в тому, щоби помітно вплинути на хід подій у своїх суспільствах, або — катеґоричніше — проголошують, що творення майбутнього ніяк не стосується філософії.

Перша причина полягає у тому, що філософія у принципі не має нічого спільного з реальною історією. Її завдання, згідно з аналітичною філософію, полягає у проясненні головних понять і розв’язуванні плутанини, спричиненої неправильним користуванням мовою. Инша школа — феноменолоґічна — вважає, що функція філософії — строгий опис позачасових сутностей. Навіть багато марксистів, проявляючи щиру зацікавленість у створенні нового суспільства майбутнього, залишають це завдання політикам, а тимчасом затишно займаються вивченням головних законів світу і затівають війни з конкуруючими ідеолоґіями.

Друга причина цього небажання висловлюватися щодо майбутнього — методолоґічна. Направду деякі клясичні філософи вважали питання досконалого, розумного, справедливого суспільства по-справжньому філософським питанням. Проте утопічні погляди, що постали у результаті таких роздумів, не можуть задовольнити критерію перевірки, прийнятому в сучасній філософії. Як нелоґічні твердження, яким бракує достатніх емпіричних доказів, їх не можна ані перевірити, ані фальсифікувати. Як щось, що ще не є даним, ці погляди не можуть стати предметом розгляду феноменолоґії. Як вільне дослідження ідеальних можливостей, їх не можна вивести з істнуючих «законів науки». Продовжити читання ‘Розум і історична практика’

Ленін як учений*

Микола Скрипник

Коли ми говоримо про Леніна, як про вченого, то може не один, як з закордонних, так і з наших кваліфікованих професорів-академиків, запитати: „А де ж наукові твори Леніна, де ті фоліянти грубих книжок із посиланнями на сотні матеріялів, де б на кожній сторінці рябіло від цитат, де була б уся амуніція звичайного академічного твору?” Треба визнати, що у Леніна таких творів нема. Але чи це свідчить про те, що у Леніна нема наукових творів? Ні. Це свідчить про те, що у нього нема звичайних „гелертерських” творів. Це свідчить про те, що Ленін прокладав цілком нові шляхи в науці, що якраз і характеризує його наукові твори.

Треба заздалегідь сказати, що вже перші Ленінові кроки, що характеризують його наукову творчість, вказують, що його твори не мають нічого спільного з творами офіційної академічної роботи. Наукова діяльність Леніна не була розрахована на визнання його науковости в офіційних наукових колах. Як порівняти Ленінові твори навіть із творами його попередника Плеханова, то побачимо велику ріжницю у зовнішньому їхньому вигляді. Продовжити читання ‘Ленін як учений*’

Протосоціялізм і пізній капіталізм: до теоретичної синтези, базованої на аналізі Баро

Герберт Маркузе

Значущість Баро для аналізи пізнього капіталізму

У наступному тексті йдеться насамперед про питання, розглянуті у книзі Баро, що мають універсальне значення, що воно виходить за рямці аналізи НДР. Це означає, що сформульовані ним поняття, які в рямцях його буття (себто у рямцях «реального соціялізму») вже не можливо розвивати, можуть мати стосунок також до пізнього капіталізму. Друга частина цього нарису є моїм внеском у аналізу тенденцій пізнього капіталізму, відповідних тенденціям, підміченим Баро у протосоціялізмі. Його книга є не просто критикою «реального соціялізму», але одночасно марксистською аналізою періоду переходу до повного соціялізму. За останні десятиліття це найвагоміший внесок у марксистську теорію і практику.

Перетворення методи Баро

Коли хтось говорить, що більшість критики Баро можна прикласти, mutatis mutandis [із належними змінами. — Пер.], до пізнього капіталізму і що альтернатива є дійсною, mutatis mutandis, для обох суспільних ладів, це не означає, що Баро викладає щось на кшталт теорії конверґенції. Він радше продемонстрував єдність проґресу і руйнування, продуктивности і репресій, задоволення і бажання, вкорінену в структурах обох цих — дуже ріжних — суспільств. Цю єдність, що її у вельми ріжних формах можна спостерігати в обох суспільствах (і що її стабілізуючий потенціял марксизм фатально недооцінив), можна зруйнувати лише у соціялізмі, якого реально поки що немає. Продовжити читання ‘Протосоціялізм і пізній капіталізм: до теоретичної синтези, базованої на аналізі Баро’

Філософське поняття революції

Ґайо Петровіч

ХХ століття є не лише століттям великого науково-технічного проґресу, що привів людство на поріг остаточного досягнення щастя (або кінцевої загибелі) — воно є також століттям великих революцій.

Успіхи і поразки революцій, революційні і контрреволюційні течії та рухи, дії і наміри, думки і почуття пронизують суспільне і приватне життя людей по всьому світові так, що це «явище» вже не можна не зауважувати. Хтось вважає, що ми «вже живемо у розпал світової революції». Це невеличке перебільшення, одначе зустріч з революцією у той чи той спосіб здається неминучою, а визначення відношення до неї — обов’язковим. Проте перш ніж визначитися — за революцію або проти неї, спочатку треба спитати себе, що таке революція (або чим вона може бути). У сучасній соціолоґії і журналістиці істнує багато ріжних концепцій: щоби всі ці концепції відтворити чи проаналізувати, нам би не вистачило цієї статті. Вистачить і того, якщо мені вдасться розкрити і підтвердити власну концепцію революції. Продовжити читання ‘Філософське поняття революції’

Війна та революція

Карл Корш

Відношення війни до революції стало одним з найважливіших питань нашої епохи. Крім того це відношення стало одним з найбільш заплутаних питань нашого часу, коли бувші прибічники політики невтручання виступають за втручання, пацифісти шумно вимагають війни, націонал-соціялізм прагне імперії та миру, а комуністи-проповідники революційної клясової війни смиренно відхиляють насильство як знаряддя внутрішньодержавної та міжнародної політики.

Тоді як підхід до питань війни та миру загалом не матиме жадного сенсу, уважне ознайомлення з історією покаже, що війна, якою ми її знаємо сьогодні, була неявно притаманна сучасному буржуазному суспільству від самого його початку — від XV і XVI ст.ст., і що — і це ще цікавіше — всі кроки історичного розвитку шляхом проґресу супроводжувались якщо не самою війною, то низкою насильницьких подій, причому війна завжди становила важливу частину цих подій. Це зовсім не означає, звичайно, що війну — та инші форми колєктивного насильства — неможливо поступово впорядкувати та врешті-решт повністю усунути з життя людського суспільства. Зараз йдеться не за таку дальню перспективу. Центральною темою цього твору є відношення війни до революції у наш час, а також ріжні суперечливі та взаємодоповнюючі тенденції, що їх можна розкрити у попередніх фазах історичного розвитку. Продовжити читання ‘Війна та революція’

Лєнінова «Держава і революція»

Лючіо Коллєтті

Основна тема твору — тема незабутня, тема, до якої повертаєшся подумки, коли думаєш про «Державу і революцію», це — тема революції як акту руйнівного та насильницького. Революція не може бути тільки завоюванням влади — вона має бути також знищенням старої держави. «Суть справи в тім,» — пише Лєнін, — «чи зберігається стара державна машина, … чи її руйнують…». Sprengen, zerbrechen, руйнувати, ламати — таким є весь тон твору. Лєнін полємізує не проти того, хто не бажає завоювання влади. Мішенню його нападу є не реформізм. Навпаки — він полємізує проти того, хто бажає завоювання влади, але без знищення старої держави. Автором, якого він бере на приціл, є Кауцький. Але не так Кауцький, зауважимо це, що проявився після 1917 року (прим., у «Тероризмі і комунізмі»), як Кауцький періоду боротьби з опортунізмом — Кауцький, що він бажає революції, завоювання влади, проте не бажає знищення старої державної машини.

Перше враження, що виникає у читача, що це — непримиренний, але сектантський, грубий, просякнутий «азійською несамовитістю» твір, своєрідне «вихваляння насильства заради насильства». Уявлення про «революцію», що воно, схоже, постає з твору, як здається, криє в собі зведення революції до її найбільших стихійних і зовнішніх проявів: захоплення Зимового палацу, підпал міністерства внутрішніх справ, арешт і страта членів старого уряду. І саме таке тлумачення визначало долю «Держави і революції» упродовж усього сталінського періоду, протягом більше як двадцяти п’яти років, з 1928 по 1953 рік, не тільки в Росії, але також у всіх комуністичних партіях світу. Революція, це — насильство. Кауцький — соціял-демократ, тому що не бажає насильства. Не можливо бути комуністами й не бажати насильницького захоплення влади. У цей час, до самого кінця 1953 року, той, хто, будучи активним членом комуністичної партії (в тому числі італійської), наважився б оскаржити цю необхідність насильства, опинився б у тому самому положенні, в якому сьогодні опиняється той, хто ставить під сумнів «мирний і конституційний шлях». Продовжити читання ‘Лєнінова «Держава і революція»’

Історія і психологія

Макс Горкгаймер

Протягом останніх десятиліть зв’язок історії та психології обговорювали чимало разів. Утім, ви не чекаєте від мене ні доповіді про ті почасти відомі дискусії в літературі, ні систематичного розгортання різних аспектів, яке сьогодні пропонує проблему, а чекаєте на окреслення ролі, яка належить психології в рамках теорії історії, що відповідає стану соціальних наук. Відповідно до цієї мети треба пояснити поняття історії, яким ми тут послуговуємось. У філософії саме чинність деяких значень історії, що їх підпорядковано гетерогенним інтелектуальним намірам, також ускладнює порозуміння щодо будь-якого окремого питання.

Насамперед протиставляють одне одному два логічно різних поняття історії. Перше поняття походить од систем, які, спираючись на Канта, виникли в останні десятиріччя ХІХ століття як реакція на матеріалістичні тенденції в науці й суспільстві. Спільність їхнього вчення в тому, щоби здобувати сенс природи, мистецтва, історії не через безпосереднє заглиблення саме в ці царини, а завдяки аналізові відповідного їм пізнання. Із засадничого погляду цієї філософії, який полягає в тому, що світ має суб’єктивне походження, випливає зведення своєрідности буттєвих сфер до різноманітних функціональних способів суб’єкта пізнання. Те, що згідно з його сутністю є природою, слід з’ясовувати через систематичне виведення конститутивних методів природничої науки, і так само за допомоги викладу історичних методів хотіли пояснити те, чим є історія. Тому поняття історії в межах цієї філософії повсякчас орієнтовано на факт історичної науки; така історична наука принципово може стосуватися історіографії не властиво критично, а лише апологетично, навіть і тоді, коли остання, зі своїми методами і способами розуміння, не встигає за загальним станом пізнання. Продовжити читання ‘Історія і психологія’

Марксизм і «нова лівиця»

Ісак Дойчер

Навесні 1967 року Ісак Дойчер шість тижнів провів у Гарпьор-коледж (тепер це Університет штату Нью-Йорк у місті Бінемтоні) як почесний запрошений професор політолоґії. Надрукований нижче обмін думками є частиною записаної на плівку дискусії зі студентами коледжу, надрукованої у першому числі «Нью лефт форум» — студентського журналу, започаткованого за участи Ісака Дойчера. Крім самого Дойчера в дискусії взяли участь Ерік Дейвіс, Ален Вайтмен, Ґері Вьорцел і професор Мелвін Ляймен.

Дойчер розпочав зі спроби з’ясувати, у чому так звана нова лівиця бачить свою відмінність від инших радикальних ґруп минулого, та критично розглянув її заявку на дотримання праґматичної, неідеолоґічної позиції.

Ісак Дойчер: Термін «ідеолоґія» у ріжних мовах і ріжних контекстах означає ріжні речі. Навіть в анґлійський мові. І плутанина у термінах віддзеркалює плутанину в головах. Знайшлись навіть автори, що вони кілька років тому проголосили «кінець ідеолоґії». Що вони мали на увазі? Якщо придивитися до їхньої заяви ретельніше, можна бачити, що заявити вони хотіли про «кінець комунізму та марксизму»; проте оскільки це звучало б банально, тривіяльно, реакційно, вони сформулювали свою заяву солідніше: кінець ідеолоґії! Треба відкинути великі прагнення й ідеї змінити суспільство, адже вони старомодні, — ось на чому вони наголошували. Коли ці автори проголосили кінець ідеолоґії, насправді вони заявили про кінець своєї ідеолоґії, про пошук душевного спокою і примирення з істнуючим суспільством. У гурті цих «пророків» були ріжні колишні ліваки, колишні комуністи, колишні соціялісти та колишні троцькісти. Продовжити читання ‘Марксизм і «нова лівиця»’

Розум і революція

Герберт Маркузе

Вступ. Помітки про діалектику

Ця книга була написана в надії на те, що вона зробить невеликий внесок у відродження — ні, не Гегеля, — а ментальної здатності, яка знаходиться під загрозою знищення: здатності негативного мислення Ось як визначає її Гегель: «Дійсно, суть мислення полягає в запереченні того, що знаходиться перед нами». Що ж розуміє він під поняттям «заперечення», яке є центральною категорією діалектики?

Найбільш абстрактні й метафізичні поняття Гегеля насичені досвідом — досвідом світу, в якому нерозумне стає розумним і. як таке, визначає факти. ‹…› Цей світ суперечливий в самому собі. Здоровий глузд уникає суперечностей; але філософське мислення починає з визнання того, що факти не відповідають поняттям, які застосовує по відношенню до них здоровий глузд і науковий розум, — коротше кажучи, філософія починає з відмови від використання цих понять. В тій мірі, в якій ці поняття не відповідають тотальним протиріччям, які формують реальність, вони абстрактні відносно самого процесу реальності. Заперечення, яке діалектика застосовує до них, — це лише критика конформістської логіки, яка відкидає реальність суперечностей; воно є також критикою існуючого стану справ в самих основах, критикою установленої системи життя, яка відмовляється від своїх власних обіцянок і можливостей. Продовжити читання ‘Розум і революція’

Естетика Геґеля

С. Федчишин

Геґель і його доба

Відкриття Америки та спричинене ним переміщення шляхів світової торговлі було поворотним пунктом в історії Німеччини. Економічна та торговельна могутність Німеччини почала катастрофічно падати, а вслід за цим розвалювалась і без того гнила, «римська імперія німецького народу». З нагоди тисячоліття цієї, злощасної для Німеччини, римської імперії в 1801 році тоді тридцятилітній Вільгельм Фрідріх Геґель[1] писав в одній із перших своїх політичних розвідок, що Німеччина його часу, в політичному відношенні дуже подібна на Італію часів Макіявеллі. Їй бракує єдности, а значить — і сили, вона являє собою узаконену беззаконність, чи то «конститутивну анархію». Всім відомий бюрократизм та безсилля законодавчих, судових та адміністративних імперських установ того /73/ часу ось як прекрасно малює Геґель: «Видається загальна постанова, яку треба виповнити, а на випадок відмови питання вирішується судом. Коли відмова не становиться предметом розбору суду, то постанова прямо не виповнюється. Коли ж вона становиться предметом судового розбору, то можливо, що відмова не буде засуджена, коли ж відмова буде засуджена, то постанова не виповняється. Але це теоретичне рішення повинно бути виповнено, а кара повинна бути здійснена. Тому віддається наказ примусового виконання кари. Але і цей наказ не виконується. Тоді повинен послідувати наказ проти його невиконавців, щоби примусити їх до виконання. Цей наказ, однак, не має успіху. Тоді приходиться видати декрет, щоби покарати тих, які не виконали його в відношенні до тих, хто не підпорядкувався йому, і т. д. Суха історія розказувати, як повертаються в фікцію ступінь за ступенем накази, що мають за ціль приводити в дію закон»[2]. Продовжити читання ‘Естетика Геґеля’

Людина і міт

Хосе Карлос Мар’ятеґі

І

В усіх дослідженнях сучасних інтелєктуалів щодо світової кризи доходять одного висновку: буржуазна цивілізація страждає від відсутности міту, віри, надії. Відсутність міту є свідченням її матеріяльного банкрутства. Раціоналістичний досвід по суті — хоча це звучить парадоксально — навчив людство гіркої істини, що розум не може запропонувати жадного виходу. Раціоналізм лише дискредитував розум. Муссоліні сказав, що демаґоґи вбили ідею свободи. Точніше, безумовно, було б сказати, що ідею розуму вбили раціоналісти. Розум викорінив з душі буржуазної цивілізації залишки її старих мітів. Західна людина тривалий час тримала розум і науку на вівтарі померлих богів. Одначе ані розум, ані наука не є мітом. Ані розум, ані наука не можуть задовольнити потяг людини до безкінечного. Сам розум продемонстрував людям, що його замало. І тільки міт має одну цінну рису — наповнювати глибинне «я».

Розум і наука розклали і знищили престиж старовинних реліґій.

Ойкен[1] у своїй книжці про сенс і ціну життя чітко і точно пояснив механізм цього розкладання. Наукова творчість збагатила людину новим почуттям — почуттям власної сили. Людина, що її раніше лякали надприродні явища, згодом відкрила неймовірну силу для змінювання і удосконалювання природи. Почуття сили викорінило у людській душі залишки старої метафізики.

Одначе людина, за визначенням філософії, є метафізичною твариною. Без метафізичного розуміння життя вона не може жити продуктивно. Міт рухає людину в історії. Історію творять одержимі й освячені вищим віруванням носії надлюдської надії; решта людей є безіменним драматичним хором. Криза буржуазної цивілізації стала очевистою, ця цивілізація визнала брак міту. Ренан[2] у часи гордовитого позитивізму меланхолічно відзначав занепад реліґії і переймався майбутнім европейської цивілізації. «Віруючі люди», — писав він, — «нині живуть у темряві. Як вони житимуть після нас?» Безнадійне питання і досі чекає на відповідь. Продовжити читання ‘Людина і міт’

Іштван Месарош і формаційна криза капіталізму

Роман Тиса

Учень Лукача

Іштван Месарош — один з останніх помітних представників «західного марксизму» — сукупної назви для марксистських течій, що розвивалися у Західній Европі та Північній Америці у період від першою світової війни до розпаду Радянського Союзу, Югославії і Чехословаччини. Він народився у Будапешті, у неповній родині — його виховувала мати, робітниця авіязаводу. Підробивши дату народження, 1942 року, а це були часи другої світової війни, він сам поступив робітником на завод і працював у механічному цеху. Після війни, 1949 року Месарош виграв стипендію і поступив до Будапештського університету. За кілька місяців після початку навчання його мало не виключили з університету через те, що він публічно виступив на захист піонера «західного марксизму», філософа і літературознавця Дьйордя Лукача, який втратив прихильність тодішнього сталіністського керівництва Угорської партії трудящих. Рішення ректора про відрахування студента Месароша скасувала колєґіяльна рада. Наступного року у відповідь на заборону до вистави у Народному театрі клясичної п’єси Міхая Вьорьошмарті «Чонґор і Тюнде», названої владою «песимістичною», він написав докладний захист твору, що його надрукував літературний журнал «Тіллаґ». 1951 року нарис було відзначено авторитетною премією ім. Аттіли Йожефа, п’єсу повернули до репертуару, а Лукач, який на той час очолював Інститут естетики при Будапештському університеті, призначив Месароша своїм асистентом.

З 1950 по 1956 р. Месарош брав активну участь у дискусіях з питань культури та літератури як член Угорської спілки письменників, про що він пізніше напише в «Повстанні інтелєктуалів в Угорщині» (La rivolta degli intellettuali in Ungheria, 1958). Його твір «Народний характер мистецтва та літератури» став предметом гарячого обговорення на гуртку Петефі, що він сформувався всередині Робітничої спілки молоді та стояв на початку угорського руху за оновлення суспільства і народного повстання 1956 р. Месарош входив до редакційної ради журналу «Есмілет», заснованого Лукачем, письменником Тібором Дері, художником Аурелем Бернатом, композитором Зольтаном Кодаї та иншими провідними діячами угорської культури. Продовжити читання ‘Іштван Месарош і формаційна криза капіталізму’

Формальна лоґіка і діялєктична лоґіка

Анрі Лєфевр

Лоґіка, якщо її розуміти запропонованим чином[1], визначається инакше по відношенню до традиційної логіки і навіть по відношенню до деяких теорій лоґіки, заснованих на вивченні окремих експериментальних наук (фізика, хімія, біолоґія).

А) Згідно з традиційною концепцією лоґіки Арістотеля, істнує тісний зв’язок між лоґікою і ґраматикою[2].

Ґраматика виходить з принципової відмінності між змістом і формою мови. Розмовне твердження передбачає сполучення кількох слів: «йде дощ», «небо синє» тощо. Твердження може бути правдивим або хибним, воно може позначати певні об’єкти, воно має значення, зміст. Ґраматика не займається сенсом, змістом, правдивістю або хибністю твердження, вона лише переймається способом сполучення слів: вона визначає певні загальні риси, певні «кляси» слів, що робить їх частинами мови, предметами ґраматики, що вона має реґулювати їх використання: іменник, прикметник, дієслово, підмет, означення тощо.

Маючи в своєму розпорядженні ці кляси слів і керуючись правилами їх вжитку у певній мові, ґраматика лише береться до коригування мовлення, тобто за додержання правил. Відмінність між правдивим і хибним поступається місцем відмінності між ґраматично правильним і неправильним. Ґраматика визначає ґраматичні форми (за зовнішніми ознаками і з точки зору ґраматики), незалежно від змісту. Продовжити читання ‘Формальна лоґіка і діялєктична лоґіка’

Рудольф Баро: комуніст проти «реального соціялізму» та «меґамашини»

Роман Тиса

Інакомислячий марксист

Нічого в біоґрафії Рудольфа Баро не вказувало на майбутнє перетворення з відданого марксиста-лєнінця на комуніста-дисидента. Він народився 1935 року у курортному містечку Бад-Флінсберґ в Пруссії (сьогодні Сверадув-Здруй в південно-західній Польщі) й був типовим представником свого покоління. Спочатку кандидат у члени Соціялістичної єдиної партії Німеччини, правлячої партії Німецької Демократичної Республіки, пізніше член партії, Баро вчився і працював. Після навчання на філософському факультеті Університету ім. В. Гумбольдта (Східний Берлін), який закінчив 1959 р., він займався ріжною роботою: був редактором партійних видань, заступником редактора ґазети для студентства та молоді «Форум», співробітником центрального апарату профспілки наукових працівників і економістом на заводі гумових виробів.

«Празька весна» та її придушення військами країн-учасниць Варшавського договору стали подіями, що вирішальним чином вплинули на еволюцію політичних поглядів Баро та підштовхнули до ґрунтовних теоретичних зайнять. Ще під час роботи в партійній пресі він позбавився ілюзій щодо «реального соціялізму» та ставлення до нього з боку партійно-господарської верхівки і робітництва. Одначе на відміну від багатьох інтелєктуалів 1960-х — 1970-х рр. кінець періоду лібералізації східноевропейських режимів, що розпочався у залі засідань Верховної ради РРФСР у лютому 1956 р., а завершився на вулицях Праги у серпні 1968 р., не перетворив Баро на циніка й антикомуніста. Енерґію розчарування він спрямував не на викриття «злочинів тоталітарних режимів», а на пошук відповідей на фундаментальні питання сучасности, головними з яких були: що таке соціялістичне суспільство? чи є східноевропейські країни соціялістичними? якщо вони не соціялістичні, чому? як здійснити перехід до соціялізму? Продовжити читання ‘Рудольф Баро: комуніст проти «реального соціялізму» та «меґамашини»’

Фашистська контрреволюція

Карл Корш

Чи сподіваємось ми, революційні марксисти, залишки минулої доби й нащадки найпередовіших теорій, ілюзій, ідеолоґій, на революційний поворот стрімкого контрреволюційного руху всепереможного фашизму? Доля Франції нарешті показала, що старе марксистське гасло «світової революції» набуло у наш час нового значення. Сьогодні ми опинились у центрі не соціялістичної і пролєтарської, а ультраімперіялістичної і фашистської світової революції. Коли в попередню добу всяка велика поразка — поразка Франції 1871 року, Росії, Німеччини, Угорщини 1905, 1917, 1918 років — призводила до правдивої революції, у наш час всі розгромлені країни шукають порятунку в фашистській контрреволюції. Ба більше: сама теперішня війна перетворилась на революційний процес, на громадянську війну, що її основною ознакою вочевидь є контрреволюційний рух. Як на кінських перегонах ми не знаємо, чий кінь переможе, але знаємо, що це буде саме кінь, так само і на цій війні перемога будь-якої із сторін стане новим великим кроком до фашизації Европи й не тільки Европи, може, навіть цілих континентів — евразійського, американського, азійського.

I

Схоже, що до розв’язання цього важкого питання сьогоднішнього «ортодоксального» марксиста ведуть два легкі шляхи. Пройшовши добру підготовку в школі геґельянської філософії, він міг би заявити, що все, що є, є розумним, і що — за допомогою однієї з діялєктичних перестановок, що в них тріюмфує історія, — соціялізм здійснився шляхом соціялістичної революції, яка ховається за перемогою фашизму. Так сам Геґель спочатку йшов за ранковою зорею Французької революції, потім прийняв як належні діла Наполеона, а закінчив, вихваляючи прусську державу, що постала з антинаполеонівських війн 1812-1815 рр., як здійснення філософської «ідеї» та «державу розуму», яка відповідає даному етапу історичного розвитку. Продовжити читання ‘Фашистська контрреволюція’

Відповідь на питання: що таке просвітництво?

Іммануїл Кант

Просвітництво — це вихід людини зі стану неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття означає неспроможність користатися власним розумом без керівництва когось іншого. Такий стан виникає тоді, коли бракує не розуму, а лише рішучості і відваги користуватися ним без стороннього керівництва. Отже, гасло просвітництва: май відвагу користуватися власним розумом! Люди охоче лишаються впродовж цілого свого життя неповнолітніми, навіть після того, як природа їх давно визволить з-під чужої опіки,— а все через власні лінощі і боягузтво. З цієї самої причини інші отримують змогу доволі легко накидати їм своє опікунство. Це ж бо так зручно бути неповнолітнім! Маючи книгу, яка накопичує для мене розум, душепастиря, який плекає для мене сумління, лікаря, який вирішує за мене мою дієту й тому подібне, я можу сам ні про що не дбати. Я можу взагалі ні про що не думати, якщо тільки маю чим заплатити,— інші візьмуть цю дражливу роботу на себе. Опікуни, які великодушно взяли на себе нагляд за нами, потурбуються, щоб більшість людей (зокрема все жіноцтво) вважала крок до повноліття не лише важким, яким він справді є, а й дуже небезпечним. Спочатку вони доведуть цих своїх свійських тварин до отупіння і подбають про те, щоб ці спокійні істоти не відважились без їхнього дозволу зробити бодай крок поза плетеною коляскою, у якій дітей вчать ходити, більше того, заборонять їм зробити цей крок і вийти з коляски, до якої вони їх самі посадили. Потім вони візьмуться доводити своїм підопічним, що на них чигає страшна небезпека, якщо тільки вони спробують ходити на власних ногах. Насправді небезпека не така вже й велика — вони хіба що впадуть кілька разів, але таки навчаться нарешті ходити; проте подібні перестороги роблять людей украй полохливими і відстрашують, як правило, від будь-яких подальших спроб. Продовжити читання ‘Відповідь на питання: що таке просвітництво?’

«Феноман Маклюена»

Юрій Давидов

Щоб раціонально осмислити парадокси, якими час од часу приголомшує стороннього спостерігача «навколофілософська» (поки назвемо ЇЇ саме так) свідомість Заходу, для початку слушно співставити рушійні пружини цієї свідомості з механізмами функціонування комерційного кінематографа. Таке зіставлення явно напрошується принаймні в одному аспекті—соціально-психологічному.

Приблизно тоді, коли в лоні бульварного кінематографа викристалізовувався феномен кінозірки, на крайнебі масової напівінтелігентської свідомості виникали аналогічні явища. Тут також з’являлися свої зірки — політичні публіцисти, що спеціалізувалися в жанрі пророцтв. Найчастіше то були люди яскраво вираженого соціального темпераменту, одначе вони статечно трималися осторонь реальної суспільно-політичної боротьби. Скрізь і всюди вони показували потяг до філософії історії та філософії культури, компенсуючи тут свою байдужість до конкретної практики «глобальністю» філософсько-історичних узагальнень. Бо хоч, як правило, це були люди досить середнього інтелектуального рівня, вони відзначалися буйною фантазією та незвичайною сміливістю в проведенні ризикованих аналогій.

Подібно до кінозірок вони брали в полон своїх шанувальників і шанувальниць аж ніяк не професійною майстерністю. Як і кінозірки, вони здобули популярність і захоплювали місце на кону «культурного життя» під дружне ремство, шикання і свист обурених професіоналів. Продовжити читання ‘«Феноман Маклюена»’

Актуальність філософії

Теодор Адорно

Той, хто нині обирає філософську роботу ділом свого життя, має передусім відмовитись од ілюзії, яка раніше зумовлювала розгортання філософських проєктів: мовляв, тотальність Дійсного можна схопити силою мислення. Жодний розум, що виправдовує, не зміг знову знайти себе в дійсності, порядок і форма якої знищують будь-яку його претензію. Лише в полемічний спосіб розум пропонує себе як усю дійсність тому, хто пізнає, разом із тим він надає лише надію у вигляді слідів та уламків тоді, коли потрапляє до правильної і справедливої дійсності. Сучасна філософія, котра зараз представляє розум у такому вигляді, не слугує нічому иншому, окрім як приховувати дійсність й увічнювати цей її стан. Перед наданням цілісної відповіді така [питома філософська] функція вже присутня в запитанні. Те запитання нині називають радикальним, однак серед усіх инших запитань воно не є найрадикальніше: запитання про буття як таке — яким чином його виразно формулюють нові онтологічні проєкти і яким чином воно, незважаючи на всі протиріччя, також закладає основи ідеалістичних систем, які дехто вважає назавжди ліквідованими. Тому це запитання припускає як можливість те, що зумовить надання відповідей, а також і те, що буття як таке є відповідне й доступне мисленню, що ідея сущого була варта того, аби ставити запитання. Але відповідність мислення буттю як тотальності було зруйновано, а відтак сама ідея сущого стала недосяжною для того, аби ставити запитання. Ця ідея могла лишень самотньо височіти[1] над округлою й закритою /99/ дійсністю, наче зоря, що сяє в чистій прозорості, яка, мабуть, назавжди поблякла для людського зору; відтоді картини (die Bilder) нашого життя поєднані лише завдяки історії. Ідея буття втратила свою силу у філософії. Ця ідея нині не більше як порожній формальний принцип, архаїчний статус якого допомагає прикрасити будь-який філософський зміст. Наразі ані повнота Дійсного як тотальність не може підпорядковуватись буттєвій ідеї, яка надає сенс, ані ідея сущого не може складатися з елементів Дійсного. Ідея буття зараз утрачена для філософії. Таким чином претензії філософії щодо тотальності Дійсного потрапляють до [її історичних] першовитоків. Продовжити читання ‘Актуальність філософії’

Біля витоків «західного марксизму»: Лукач, Корш, Ґрамші

Роман Тиса

Марксизм після Маркса

Парадоксальною була доля марксизму в XX в. У Радянському Союзі — у країні, де правляча комуністична партія проголосила марксизм офіційною доктриною, — він впродовж довгих десятиліть вихолощувався, фальсифікувався і перетворювався на подобу державної реліґії. Замовчувались праці не тільки західних філософів-марксистів, але й російських революціонерів-більшовиків. Замість культивувати полєміку та міжнародний обмін думками щодо насущних питань сьогодення, у СРСР видавали та перевидавали «святе письмо» повних збирань творів Маркса, Енґельса, Лєніна та Сталіна з «додатками» — безкінечними тлумаченнями «святого письма». Тим часом на Заході, де марксистські партії програли боротьбу за владу, тривала жвава дискусія, народжувалися, обговорювалися, розвивалися або відкидалися нові ідеї. З цих дискусій постав так званий «західний марксизм» — не так специфічна течії, як узагальнююча назва для марксизму теоретиків, що жили та працювали насамперед у країнах Західної Европи та Північної Америки, — марксизм, вільний у своїх теоретичних пошуках від доґматизму і тематично ріжноманітний у своїх дослідах.

Коли сам Карл Маркс приділяв основну увагу виявленню економічних законів капіталізму, «західні марксисти» — хоча й не нехтували політичною економією повністю — свою головну увагу зосередили на питаннях методи, теорії пізнання, державного устрою, форм політичної боротьби, культури, психолоґії та ин. Проте протиріччя — попри можливе враження — між Марксом і його послідовниками з XX ст. тут немає. 1932 року побачили світло «Економічно-філософські рукописи з року 1844» (писані у квітні—серпні 1844 р.) — невідомий раніше твір молодого Маркса (на момент написання йому було 26 років), і світ побачив, що в центрі цього твору стоїть не тільки проблєма капіталістичної експлоатації, як у «Капіталі» (1867 р.) та инших його пізніх книгах, але також проблєма відчуження, спричиненого владою капіталу над людським суспільством. Продовжити читання ‘Біля витоків «західного марксизму»: Лукач, Корш, Ґрамші’

Теолоґія визволення: християнський та ісламський варіянти

Роман Тиса

Реліґійне убозтво є в один і той самий час вираз дійсного убозтва і протест проти цього дійсного убозтва. Реліґія, це — зітхання пригнобленої істоти, серце безсердечного світу, подібно до того як вона — дух бездушних порядків. Реліґія є опіюм народу.

Карл Маркс

Соціялістичний католицизм

У 1940-і — 1970-і рр. Латинську Америку охопила революційна боротьба. Немаєтні, голодні, безправні народні маси повстали проти багатих і успішних «господарів життя» — лятифундистів, компрадорської буржуазії, військово-бюрократичних диктатур. Маштаб боротьби був такий, що Латинську Америку називали «палаючим континентом». Вщухнувши в одній країні, боротьба з новою силою розгоралася в инший. Одночасно з практичною політичною боротьбою розгорталась боротьба теоретична: філософи, соціолоґи, громадські діячі ріжних країн сперечалися про кращій устрій суспільства.

У Колумбії — країні в північно-західній частині Південної Америки — з 1948 по 1958 рр. йшла громадянська війна. Розпочавшись як суперництво між двома традиційними партіями — консерваторами і лібералами, вона поступово переросла в селянську війну. Колумбія була країною різких соціяльних контрастів, де національне багатство належало невеличкій купці багатіїв, а решта людности жила бідно чи навіть у злиднях. Ситуація на селі (половина населення країни) була гірша, ніж у місті: у руках лятифундистів, що становили менше 4% землевласників, зосередились 64% всієї землі, а 56% селян володіли лише 4%. Війна охопила мало не всю країну. Продовжити читання ‘Теолоґія визволення: християнський та ісламський варіянти’


Серпень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти