Archive for the 'Філософські зошити' Category

Антоніо Ґрамші. В’язничні зошити. Вибрані записи. 2-е вид.

Шановні читачі!

Колєктив «Впереду» готує друге — перероблене та доповнене — видання вибраних записів з «В’язничні зошитів» Антоніо Ґрамші (перше видання вийшло друком три роки тому). Ось короткі відомості про майбутню книгу:

Зміст: Передмова. — Хронолоґія життя А. Ґрамші. — В’язничні зошити. Вибрані записи. — Примітки. — Список записів за тематикою. — Головні поняття філософії практики А. Ґрамші. — Покажчик імен. — Покажчик періодичних видань. — Покажчик творів.
Приблизний обсяг: 360—400 стор.
Попередня дата виходу: 1 листопада 2017 Продовжити читання ‘Антоніо Ґрамші. В’язничні зошити. Вибрані записи. 2-е вид.’

Advertisements

Що означає «науковий»?

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹180›. Енциклопедичні поняття. «Науковий». Що означає «науковий»?  Двозначність, що оточує терміни «наука» та «науковий», пояснюється тим, що вони набули свого значення завдяки певному колу наук, а точніше природознавчих і фізичних наук. «Науковою» називали будь-яку методу, що була подібною до методи дослідження і вивчення природознавчих наук, що вони стали головними науками, науками-фетишами. Не буває головних наук і не буває головної методи, «методи-в-собі». Кожне наукове дослідження творить відповідну методу, власну лоґіку, що її загальність і універсальність полягають лише у здатності «відповідати меті». Найбільш загальна й універсальна методолоґія є нічим иншим, як формальною або математичною лоґікою, себто сукупністю абстрактних механізмів думання, що їх відкрили, прояснили та вдосконалили за всю історію філософії та культури. Цією абстрактною методолоґією, себто формальною лоґікою, нехтують філософи-ідеалісти, але це помилка: дослідження цієї методолоґії відповідають вивченню ґраматики, себто означає не тільки поглибленню досвіду, накопиченому в царині методолоґії мислення (техніки мислення) і засвоєнню знань минулого, але є передумову подальшого розвитку самої науки.

Вивчити причин перетворення формальної «лоґіки» на дисципліну, чимдалі тісніше пов’язану з математикою — Расселл в Анґлії, Пеано в Італії — аж до претензії, як у випадку Расселла, вважатися «єдиною правдивою філософією»[1]. За вихідний пункт можна було би взяти Енґельсове твердження, згідно з яким «науковий» протистоїть «утопічному»[2]; підзаголовок «Критика сочіяле» Тураті означає те саме, що й в Енґельса? Очевидно, ні. Для Тураті «науковий» наближається своїм значенням до «власне методи фізичних наук» (у якийсь момент підзаголовок зник; треба подивитися, коли саме, але певен, що 1917 року його уже не було), але у дуже загальному та тенденційному розумінні слова[3]. Продовжити читання ‘Що означає «науковий»?’

Політика та військове мистецтво

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹155›. Минуле і теперішнє. Політика та військове мистецтво. Тактика широких мас і пряма тактика малих ґруп. Це стосується обговорення позиційної та маневреної війни — того пункту, де йдеться за психолоґію великих вождів (стратеґів) і підлеглих. Це також, так би мовити, точка перетину стратеґії і тактики так у політиці, як у військовому мистецтві. Окремі індивіди (в тому числі як складові частини широких мас) схильні інстинктивно сприймати війну як «партизанську війну» або «ґарібальдійську війну» (що вона є вищою формою «партизанської війни»)[1]. У політиці помиляються через невірне розуміння того, чим є держава (як цілісне поняття: диктатура + геґемонія); на війні припускаються схожої помилки, переносячи нерозуміння на ворожій табір (не розуміють не тільки власну державу, але також державу супротивника). Помилка у першому та другому випадку пов’язана з партикуляризмом на рівні окремої людини, міста, области, що призводить до недооцінки противника та його бойової орґанізації. Продовжити читання ‘Політика та військове мистецтво’

Держава і впорядковане суспільство

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹12›. Держава і впорядковане суспільство. В нових «юридичних» течіях, представлених особливо журналом «Нуові студі» Вольпічеллі[1] та Спіріто, варто зауважити, що вихідним пунктом критики має бути мішання поняття кляси-держави та поняття впорядкованого суспільства. Надто цю плутанину знати в доповідній записці «Економічна свобода», підготовленій Спіріто для XIX зборів Товариства розвитку науки, що відбулися в Больцано у вересні 1930, і надрукованій у «Нуові студі» за вересень-жовтень 1930[2]. Доки істнує кляса-держава, доти не може істнувати впорядковане суспільство — воно може бути лише метафорою, себто бути лише в тому сенсі, в якому кляса-держава теж є впорядкованим суспільством. Утопісти, коли критикували сучасні їм суспільства, пречудово розуміли, що кляса-держава не може бути впорядкованим суспільством, тому в типах суспільств, що їх змальовано в ріжних утопіях, бачимо економічну рівність як необхідну основу пропонованої реформи; уже в цьому утопісти були не утопістами, але конкретними науковцями у галузі політики та відповідальними критиками. Утопічність декого з них полягає в тім, що вони вважали, що можна запровадити економічну рівність за допомогою свавільного закону, почерез вольовий акт тощо. Таке саме розуміння того, що повна та доконана політична рівність неможлива без рівности економічної, знаходимо також в инших публіцистів (навіть у правих, себто у критиків демократії, коли йдеться за Данію та Швецію як взірець ладу, доброго для всіх країн) — в авторів XVII ст. розуміння цього відкриваємо, наприклад, у Людовіко Дзукколо в його книзі «Беллуцці»[3], а також, думаю, у Макіявеллі[4]. На думку Морраса[5], ця форма демократії можлива в Швайцарії саме тому, що там є певний середній рівень економічного благополуччя тощо. Продовжити читання ‘Держава і впорядковане суспільство’

Геґель і об’єднання

Антоніо Ґрамші

Зошит 1, §‹47›. Геґель і об’єднання. Геґелеве вчення про партії та об’єднання як про «приватну» канву держави[1]. Воно постало історично з політичного досвіду Французької революції[2] та мало слугувати цілям надання конституціоналізмові конкретного наповнення. Урядування зі згоди керованих, але зі згоди орґанізованої — не загальної чи непевної, що її виражають на виборах; держава не лише користується згодою і вимагає її, але «виховує» цю згоду за допомогою політичних і профспілкових об’єднань, що вони — хоча утворюють приватні апарати — є приватними ініціятивами керівної кляси. Так, Геґель певною мірою йде далі за чистий конституціоналізм і розробляє теорію парляментської держави з її партійним режимом. Його концепція об’єднань не може не бути ще розпливчатою і початковою, коливаючись між політикою й економікою, відповідно до історичного досвіду свого часу, що він був дуже обмеженим і міг запропонувати лише один доконаний зразок орґанізації — «корпоративної» (коли політика вплетена в економіку)[3].

Маркс не міг мати історичного досвіду, що перевершував би — чи набагато перевершував би — Геґелів досвід, але завдяки своїй журналістській і аґітаційній діяльності він почував настрої мас. Марксова концепція орґанізації усе ще пов’язана із цими елєментами: таємна орґанізація, якобінський клюб, змовницькі ґрупки, журналістська орґанізація. Французька революція пропонує два переважні типи: клюби, що є нежорсткими орґанізаціями на кшталт народних зборів, зосередженими навколо окремих особистостей політиків, причому кожен політик має власну ґазету, що втримує увагу та підігріває інтерес певної, але слабко згуртованої клієнтури, котра захищає ґазетні тези на зборах клюбу. Продовжити читання ‘Геґель і об’єднання’

Мао Цзе-дун як марксист

Россана Россанда

У редакційній статті свого першого числа журнал «Маніфесто» відкритого звернувся до питання «культурної революції». Тоді ми ще були членами комуністичної партії та вказали партії на ці події, як на обов’язковий шлях не тільки до самого оновлення, але також до вироблення революційної стратеґії на Заході.

Наше твердження викликало скандал. Почасти через нерозуміння: рівень обізнаности про Китай — навіть у партії, що серед комуністичних має репутацію «відкритої» — є невиправдано низьким. Коли виникли розходження із СРСР, Китай без зайвих коливань було звинувачено у розпалюванні ворожнечі; коли вибухнула «культурна революція», «Уніта» вдалась до найбільш ганебних фальсифікацій японського чи совітського ґатунку, а секретаріят партії зробив заяву про військовий переворот. Тільки пізніше в комуністичній пресі з’явились куці й обережні спроби тлумачити події; проте навіть сьогодні редакція «Уніти» товаришам, що бажають бути поінформованими, відповідає, що це неможливо, бо Китай не дає акредитацію їхньому кореспондентові. Ніби не істнує цілого масиву офіційних і офіціозних відомостей, незаперечних свідоцтв з перших вуст, на основі яких можна дійти певних висновків і сформулювати політичну позицію! Продовжити читання ‘Мао Цзе-дун як марксист’

Лєнін в Анґлії

Маріо Тронті

Зачинається нова епоха клясової боротьби. Робітники ставлять капіталістів перед фактом боротьби вже тим, що їхня маса, переважно заводська, сама собою є об’єктивною силою. Влада, здається, держить рівновагу; співвідношення сил є несприятливим. Та що більше панує капітал, то більшає невдоволення робітників, хоча дехто воліє не бачити цього. Треба довго та пильно вивчати клясове становище робітників. Капіталістичне суспільство має свої закони розвитку: відкрили їх економісти, застосовують — правителі, а зазнають на своїй шкурі — робітники. Але закони розвитку робітничої кляси — хто відкриє їх? Капітал має свою історію, написану його істориками. Але історія робітничої кляси — хто напише її? Було досить преріжних форм політичного панування капіталістичної експлоатації. Але якою буде наступна форма диктатури робітників, орґанізованих у панівну клясу? Треба терпляче провадити роботу межи цим вибухонебезпечним суспільним матеріялом.

Раніше ми теж думали, що капіталістичний розвиток передує робітничій боротьбі. Це помилкова думка. Послідовність необхідно перевернути — змінити полюси, почати з найголовнішого, а найголовнішим є боротьба робітничої кляси. На стадії суспільно-розвиненого капіталу капіталістичний розвиток підпорядковується робітничій боротьбі, наслідує їй і має пристосовувати до неї політичний механізм власної продукції. Це не словесна еквілібристика чи яка вигадка, що її запропоновано на ліки від непевности. Справа стоїть так, що треба подолати гіркоту поразки робітників, що десятиріччями тяжіла над тим, що народилось як єдиний революційний рух нашої епохи. Проте практичної терміновости не завжди досить, щоби підтвердити наукову тезу, — посеред історичної плутанини матеріяльних фактів теза має твердо стояти на ногах. Уже ніхто не піддає сумніву те, що у липні 1848 року (тисячу разів проклятого буржуазією) робітники вийшли на сцену та відтоді більше ніколи її не полишали: вони добровільно час од часу змінювали ролі — виступали то як актори, то як суфлєри, працівники сцени, вижидаючи, коли ж нарешті зможуть спуститися у партер, аби напасти на глядачів. Ким вони є сьогодні, на сучасній сцені? Продовжити читання ‘Лєнін в Анґлії’


Вересень 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Тра    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти