Archive for the 'Філософські зошити' Category

Рудольф Баро: комуніст проти «реального соціялізму» та «меґамашини»

Роман Тиса

Інакомислячий марксист

Нічого в біоґрафії Рудольфа Баро не вказувало на майбутнє перетворення з відданого марксиста-лєнінця на комуніста-дисидента. Він народився 1935 року у курортному містечку Бад-Флінсберґ в Пруссії (сьогодні Сверадув-Здруй в південно-західній Польщі) й був типовим представником свого покоління. Кандидат у члени Соціялістичної єдиної партії Німеччини, правлячої партії Німецької Демократичної Республіки, з 1952 р., а пізніше і член партії, Баро після навчання на філософському факультеті Університету ім. В. Гумбольдта (Східний Берлін), який він закінчив 1959 р., займався ріжною роботою: був редактором партійних видань, заступником редактора ґазети для студентства та молоді «Форум», співробітником центрального апарату профспілки наукових працівників і економістом на заводі гумових виробів.

«Празька весна» та її придушення військами країн-учасниць Варшавського договору стали подіями, що вирішальним чином вплинули на еволюцію політичних поглядів Баро та підштовхнули до ґрунтовних теоретичних зайнять. Ще під час роботи в партійній пресі він позбавився ілюзій щодо «реального соціялізму» та ставлення до нього з боку партійно-господарської верхівки і робітництва. Одначе на відміну від багатьох інтелєктуалів 1960-х — 1970-х рр. кінець періоду лібералізації східноевропейських режимів, що розпочався у залі засідань Верховної ради РРФСР у лютому 1956 р., а завершився на вулицях Праги у серпні 1968 р., не перетворив Баро на циніка й антикомуніста. Енерґію розчарування він спрямував не на «антитоталітарну» пропаґанду, а на пошук відповідей на фундаментальні питання сучасности, головними з яких були: що таке соціялістичне суспільство? чи є східноевропейські країни соціялістичними? якщо вони не соціялістичні, чому? як здійснити перехід до соціялізму? Продовжити читання ‘Рудольф Баро: комуніст проти «реального соціялізму» та «меґамашини»’

Фашистська контрреволюція

Карл Корш

Чи сподіваємось ми, революційні марксисти, залишки минулої доби й нащадки найпередовіших теорій, ілюзій, ідеолоґій, на революційний поворот стрімкого контрреволюційного руху всепереможного фашизму? Доля Франції нарешті показала, що старе марксистське гасло «світової революції» набуло у наш час нового значення. Сьогодні ми опинились у центрі не соціялістичної і пролєтарської, а ультраімперіялістичної і фашистської світової революції. Коли в попередню добу всяка велика поразка — поразка Франції 1871 року, Росії, Німеччини, Угорщини 1905, 1917, 1918 років — призводила до правдивої революції, у наш час всі розгромлені країни шукають порятунку в фашистській контрреволюції. Ба більше: сама теперішня війна перетворилась на революційний процес, на громадянську війну, що її основною ознакою вочевидь є контрреволюційний рух. Як на кінських перегонах ми не знаємо, чий кінь переможе, але знаємо, що це буде саме кінь, так само і на цій війні перемога будь-якої із сторін стане новим великим кроком до фашизації Европи й не тільки Европи, може, навіть цілих континентів — евразійського, американського, азійського.

I

Схоже, що до розв’язання цього важкого питання сьогоднішнього «ортодоксального» марксиста ведуть два легкі шляхи. Пройшовши добру підготовку в школі геґельянської філософії, він міг би заявити, що все, що є, є розумним, і що — за допомогою однієї з діялєктичних перестановок, що в них тріюмфує історія, — соціялізм здійснився шляхом соціялістичної революції, яка ховається за перемогою фашизму. Так сам Геґель спочатку йшов за ранковою зорею Французької революції, потім прийняв як належні діла Наполеона, а закінчив, вихваляючи прусську державу, що постала з антинаполеонівських війн 1812-1815 рр., як здійснення філософської «ідеї» та «державу розуму», яка відповідає даному етапу історичного розвитку. Продовжити читання ‘Фашистська контрреволюція’

Відповідь на питання: що таке просвітництво?

Іммануїл Кант

Просвітництво — це вихід людини зі стану неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття означає неспроможність користатися власним розумом без керівництва когось іншого. Такий стан виникає тоді, коли бракує не розуму, а лише рішучості і відваги користуватися ним без стороннього керівництва. Отже, гасло просвітництва: май відвагу користуватися власним розумом! Люди охоче лишаються впродовж цілого свого життя неповнолітніми, навіть після того, як природа їх давно визволить з-під чужої опіки,— а все через власні лінощі і боягузтво. З цієї самої причини інші отримують змогу доволі легко накидати їм своє опікунство. Це ж бо так зручно бути неповнолітнім! Маючи книгу, яка накопичує для мене розум, душепастиря, який плекає для мене сумління, лікаря, який вирішує за мене мою дієту й тому подібне, я можу сам ні про що не дбати. Я можу взагалі ні про що не думати, якщо тільки маю чим заплатити,— інші візьмуть цю дражливу роботу на себе. Опікуни, які великодушно взяли на себе нагляд за нами, потурбуються, щоб більшість людей (зокрема все жіноцтво) вважала крок до повноліття не лише важким, яким він справді є, а й дуже небезпечним. Спочатку вони доведуть цих своїх свійських тварин до отупіння і подбають про те, щоб ці спокійні істоти не відважились без їхнього дозволу зробити бодай крок поза плетеною коляскою, у якій дітей вчать ходити, більше того, заборонять їм зробити цей крок і вийти з коляски, до якої вони їх самі посадили. Потім вони візьмуться доводити своїм підопічним, що на них чигає страшна небезпека, якщо тільки вони спробують ходити на власних ногах. Насправді небезпека не така вже й велика — вони хіба що впадуть кілька разів, але таки навчаться нарешті ходити; проте подібні перестороги роблять людей украй полохливими і відстрашують, як правило, від будь-яких подальших спроб. Продовжити читання ‘Відповідь на питання: що таке просвітництво?’

Розум і революція. Замітка щодо діялєктику [фраґмент]

Герберт Маркузе

Ця книга була написана в надії на те, що вона зробить невеликий внесок у відродження — ні, не Гегеля, — а ментальної здатності, яка знаходиться під загрозою знищення: здатності негативного мислення Ось як визначає її Гегель: «Дійсно, суть мислення полягає в запереченні того, що знаходиться перед нами». Що ж розуміє він під поняттям «заперечення», яке є центральною категорією діалектики?

Найбільш абстрактні й метафізичні поняття Гегеля насичені досвідом — досвідом світу, в якому нерозумне стає розумним і. як таке, визначає факти. ⟨…⟩ Цей світ суперечливий в самому собі. Здоровий глузд уникає суперечностей; але філософське мислення починає з визнання того, що факти не відповідають поняттям, які застосовує по відношенню до них здоровий глузд і науковий розум,— коротше кажучи, філософія починає з відмови від використання цих понять. В тій мірі, в якій ці поняття не відповідають тотальним протиріччям, які формують реальність, вони абстрактні відносно самого процесу реальності. Заперечення, яке діалектика застосовує до них,— це лише критика конформістської логіки, яка відкидає реальність суперечностей; воно є також критикою існуючого стану справ в самих основах, критикою установленої системи життя, яка відмовляється від своїх власних обіцянок і можливостей.

Сьогодні ця діалектична форма мислення чужа для універсуму дискурсу і дії. Здається, що вона належить минулому і дискредитована успіхами технологічної цивілізації. Існуюча дійсність настільки надійна і продуктивна, що заперечує або поглинає всі альтернативи. Продовжити читання ‘Розум і революція. Замітка щодо діялєктику [фраґмент]’

«Феноман Маклюена»

Юрій Давидов

Щоб раціонально осмислити парадокси, якими час од часу приголомшує стороннього спостерігача «навколофілософська» (поки назвемо ЇЇ саме так) свідомість Заходу, для початку слушно співставити рушійні пружини цієї свідомості з механізмами функціонування комерційного кінематографа. Таке зіставлення явно напрошується принаймні в одному аспекті—соціально-психологічному.

Приблизно тоді, коли в лоні бульварного кінематографа викристалізовувався феномен кінозірки, на крайнебі масової напівінтелігентської свідомості виникали аналогічні явища. Тут також з’являлися свої зірки — політичні публіцисти, що спеціалізувалися в жанрі пророцтв. Найчастіше то були люди яскраво вираженого соціального темпераменту, одначе вони статечно трималися осторонь реальної суспільно-політичної боротьби. Скрізь і всюди вони показували потяг до філософії історії та філософії культури, компенсуючи тут свою байдужість до конкретної практики «глобальністю» філософсько-історичних узагальнень. Бо хоч, як правило, це були люди досить середнього інтелектуального рівня, вони відзначалися буйною фантазією та незвичайною сміливістю в проведенні ризикованих аналогій.

Подібно до кінозірок вони брали в полон своїх шанувальників і шанувальниць аж ніяк не професійною майстерністю. Як і кінозірки, вони здобули популярність і захоплювали місце на кону «культурного життя» під дружне ремство, шикання і свист обурених професіоналів. Продовжити читання ‘«Феноман Маклюена»’

Актуальність філософії

Теодор Адорно

Той, хто нині обирає філософську роботу ділом свого життя, має передусім відмовитись од ілюзії, яка раніше зумовлювала розгортання філософських проєктів: мовляв, тотальність Дійсного можна схопити силою мислення. Жодний розум, що виправдовує, не зміг знову знайти себе в дійсності, порядок і форма якої знищують будь-яку його претензію. Лише в полемічний спосіб розум пропонує себе як усю дійсність тому, хто пізнає, разом із тим він надає лише надію у вигляді слідів та уламків тоді, коли потрапляє до правильної і справедливої дійсності. Сучасна філософія, котра зараз представляє розум у такому вигляді, не слугує нічому иншому, окрім як приховувати дійсність й увічнювати цей її стан. Перед наданням цілісної відповіді така [питома філософська] функція вже присутня в запитанні. Те запитання нині називають радикальним, однак серед усіх инших запитань воно не є найрадикальніше: запитання про буття як таке — яким чином його виразно формулюють нові онтологічні проєкти і яким чином воно, незважаючи на всі протиріччя, також закладає основи ідеалістичних систем, які дехто вважає назавжди ліквідованими. Тому це запитання припускає як можливість те, що зумовить надання відповідей, а також і те, що буття як таке є відповідне й доступне мисленню, що ідея сущого була варта того, аби ставити запитання. Але відповідність мислення буттю як тотальності було зруйновано, а відтак сама ідея сущого стала недосяжною для того, аби ставити запитання. Ця ідея могла лишень самотньо височіти[1] над округлою й закритою /99/ дійсністю, наче зоря, що сяє в чистій прозорості, яка, мабуть, назавжди поблякла для людського зору; відтоді картини (die Bilder) нашого життя поєднані лише завдяки історії. Ідея буття втратила свою силу у філософії. Ця ідея нині не більше як порожній формальний принцип, архаїчний статус якого допомагає прикрасити будь-який філософський зміст. Наразі ані повнота Дійсного як тотальність не може підпорядковуватись буттєвій ідеї, яка надає сенс, ані ідея сущого не може складатися з елементів Дійсного. Ідея буття зараз утрачена для філософії. Таким чином претензії філософії щодо тотальності Дійсного потрапляють до [її історичних] першовитоків. Продовжити читання ‘Актуальність філософії’

Біля витоків «західного марксизму»: Лукач, Корш, Ґрамші

Роман Тиса

Марксизм після Маркса

Парадоксальною була доля марксизму в XX в. У Радянському Союзі — у країні, де правляча комуністична партія проголосила марксизм офіційною доктриною, — він впродовж довгих десятиліть вихолощувався, фальсифікувався і перетворювався на подобу державної реліґії. Замовчувались праці не тільки західних філософів-марксистів, але й російських революціонерів-більшовиків. Замість культивувати полєміку та міжнародний обмін думками щодо насущних питань сьогодення, у СРСР видавали та перевидавали «святе письмо» повних збирань творів Маркса, Енґельса, Лєніна та Сталіна з «додатками» — безкінечними тлумаченнями «святого письма». Тим часом на Заході, де марксистські партії програли боротьбу за владу, тривала жвава дискусія, народжувалися, обговорювалися, розвивалися або відкидалися нові ідеї. З цих дискусій постав так званий «західний марксизм» — не так специфічна течії, як узагальнююча назва для марксизму теоретиків, що жили та працювали насамперед у країнах Західної Европи та Північної Америки, — марксизм, вільний у своїх теоретичних пошуках від доґматизму і тематично ріжноманітний у своїх дослідах.

Коли сам Карл Маркс приділяв основну увагу виявленню економічних законів капіталізму, «західні марксисти» — хоча й не нехтували політичною економією повністю — свою головну увагу зосередили на питаннях методи, теорії пізнання, державного устрою, форм політичної боротьби, культури, психолоґії та ин. Проте протиріччя — попри можливе враження — між Марксом і його послідовниками з XX ст. тут немає. 1932 року побачили світло «Економічно-філософські рукописи з року 1844» (писані у квітні—серпні 1844 р.) — невідомий раніше твір молодого Маркса (на момент написання йому було 26 років), і світ побачив, що в центрі цього твору стоїть не тільки проблєма капіталістичної експлоатації, як у «Капіталі» (1867 р.) та инших його пізніх книгах, але також проблєма відчуження, спричиненого владою капіталу над людським суспільством. Продовжити читання ‘Біля витоків «західного марксизму»: Лукач, Корш, Ґрамші’


Січень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти