«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (V)

Марсель ван дер Лінден

Глава п’ята. Від ХХ з’їзду КПРС до придушення «Празької весни» (1956–1968)

1956 рік ознаменував поворотний пункт у світі «реального соціялізму». Було розпущено Комінформ, від заснування якого не минуло ще й 10 років. На ХХ з’їзді КПРС знамениту промову зі засудженням Сталіна й сталінізму виголосив Хрущов. У Будапешті буйна юрба скинула статую диктатора, що він помер три роки тому, а у польському місті Познані почалося повстання. Так в Угорщині, як у Польщі формувалися робітничі ради. Лад у придунайській республіці відновили російські танки.

Ці події, що недивно, наробили чимало галасу в гурті західних комуністів. У багатьох країнах сформувалася опозиція. До прикладу, велика ґрупа інтелєктуалів, в тому числі Едвард Томпсон і Джон Севіл, — ґрупа, що вона згодом почне видавати журнал «Нью лефт рів’ю», покинула Комуністичну партію Великої Британії. Розкололася комуністична партія у Данії: орґанізацію покинув і створив нову партію колишній лідер партії Аксель Ларсен. Французьку компартію покинув Еме Сезер; крім нього, з партії пішли такі інтелєктуали як Роже Вайян, Клод Руа і Жак Франсіс Ролян.

Де тепер ці корони?

Джон Фут

Рец. на кн.: Ian Campbell, Holy War: The Untold Story of Catholic Italy’s Crusade against the Ethiopian Orthodox Church
Hursrt, 449 pp, November 2021

У травні 1937 року італійські війська підійшли до віддаленого району Етіопії, де височів монастир Дебре-Лібанос. Прислав їх Родольфо Ґраціяні, один з командувачів італійським силами вторгнення у жовтні 1935 року, а тепер віце-король Італійської Східної Африки. В лютому 1937 року в Аддис-Абебі він пережив замах на себе. Прагнучи помститися за цей запах, італійці за три дні вбили більше 19 тисяч людей (п’яту частину населення міста): ця кривава різанина одержала назву за датою, в яку почалась — 12 якатіта. Людей спалювали живцем в домах або забивали до смерти на вулиці. Инших доправляли до таборів затриманих, умови утримування в яких були жахливими: в таборах людей катували або страчували. Але цього Ґраціяні було замало. Він заявив, що замах на його життя сплянувала етіопська церква, і вже в лікарні почав плянувати знищення її найважливішого центру — монастиря в Дебре-Лібаносі, заснованого у XIII ст. Приводом для нападу послужило те, що двоє чоловіків, які намагалися вбити Ґраціяні в Аддис-Абебі, ймовірно, тікали через райони навколо монастиря (Дебре-Лібанос розташований приблизно в дев’яноста кілометрах на північ від міста). Плян — а він зберігся в архівах італійської колоніяльної адміністрації — полягав у тому, щоби винищити всю тамтешню реліґійну громаду. Здійснення масового вбивства доручили підручному Ґраціяні ґенералу Малетті, що він командував мусульманським батальйоном з ерітрейських, лівійських і сомалійських салдатів. Той факт, що італійська армія вела своєрідний «джихад» проти етіопської православної церкви, залишається незручною правдою для тих праворадикалів, які плекають пієтет до Муссоліні й одночасно розпалюють ісламофобію.

Михайло Драгоманов і Пєр Жозеф Прудон

Панас Феденко

Не потрібно доводити, що політичні погляди Драгоманова склалися під значим впливом французького соціяліста Прудона (1809-1863). Цього не заперечував і сам Драгоманів, який нерідко називав себе «останнім Прудонівцем». А проте цих слів Драгоманова не можна приймати без застережень. Драгоманів не був безкритичним учнем, а зрілою людиною, і вмів із досить хаотичної Прудонової системи вибрати для себе те, що відповідало його власним переконанням і суспільному розвиткові доби, коли він жив і був молодший від Прудона більш, ніж на ціле покоління.

Що Драгоманів ішов у своїх поглядах иншим шляхом, незалежно від Прудона, можна побачити хоча б на такому прикладі: як відомо, Прудон ставився до парляментаризму негативно. Зате Драгоманів високо цінив роль парляментів і так званої формальної демократії для поступу й розвитку суспільства, зокрема для політичного дозрівання нижчих шарів суспільства. Розуміється, сила Прудон вплинула на його теоретичні спроби. Він і в своїх «наукових» працях зоставався агітатором і пропагандистом нової віри, яку він вмів популярно та з запалом викласти своїм читачам.

Чотири години в Шатілі

Жан Жене

У Шатілі та Сабрі ґої влаштували різанину ґоїв, а на шибеницю тягнуть жидів?

Менахем Беґін

Ніхто, ніщо, ніякі прозові прийоми не зможуть передати те, якими були ці шість місяців, а надто перші тижні, що їх федаї провели у горах Джерашу й Аджлуну в Йорданії. Про ці події встигли розповісти до мене: виклали хронолоґію подій, написали про перемоги та помилки Орґанізації Визволення Палестини. Відчуття у повітрі, колір неба, землі та дерев — я можу розповісти про це. Але не про відчуття легкого сп’яніння, плавного руху — наче летиш — над землею, блиск в очах кожного, відкритість стосунків — не тільки між самими федаями, але також між ними та керівництвом. Там, під деревами, все і всі рухались жваво, безтурботно, переповнені щастям від дива, яким було це нове життя, і в цих флюїдах було щось дивовижно стримане, обережне, скритне, захищене, як буває, коли моляться, безмовно. Все належало всім. Кожний був на самоті. Й одночасно не на самоті. Одне слово, всі були і усміхнені, І зосереджені. Район Йордану, до якого вони через політичне рішення відступили, був поясом, що простягнувся від сирійського кордону до Ес-Сальту, і з одного боку його межею була річка Йордан, а з иншого — дорога з Джерашу на Ірбід. Близько шістдесят кілометрів завдовжки та двадцять кілометрів завширшки, це був гірський район, вкритий кам’яними дубами, невеличкими йорданськими селами та деінде посівами. В цьому районі під деревами та покритими маскувальним візерунком палатками федаї облаштували табори для бойових загонів з легкою та напівважкою зброєю.

«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (IV)

Марсель ван дер Лінден

Глава четверта. Від «Великої Вітчизняної війни» до уподібнення структур Східної Европи (1941–1956)

Раптовий напад Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року остаточно поклав край договору, що упродовж двох років істнував між двома країнами. Швидкісне просування вперед німецької армії змусило радянський режим вдатися до жорстких заходів. На додаток до звичайних військових заходів (мобілізація, проголошення воєнного стану на европейській території СРСР тощо) було вжито низку економічних заходів, таких як переведення на воєнні рейки сільського господарства та промисловости і повна евакуація багатьох промислових підприємств на схід. Героїчні зусилля, які доклали салдати, робітники та інженери підчас евакуації, можна пояснити лише тим, що від самого початку війна велась як народна, оборонна війна. Центральною темою всієї офіційної пропаґанди були патріотизм і ненависть до підступного ворога. Спочатку здавалось, що німецький наступ неможливо зупинити, але під час битви за Москву (взимку 1941/1942 р.) відбулися перші контрнаступи, що вони повторились з подвійною силою під Сталінградом і Курськом (1943 р.). На міжнародному рівні Сталін утворив союз з Великою Британією і США. Щодо своєї гаданої мети «світової революції» він намагався якомога переконливіше заспокоїти заморських союзників, зокрема розпустивши 1943 року Комуністичний Інтернаціонал.

Українське питання в поглядах представників російської суспільної думки ХІХ-го ст.

Аркадій Животко
«Право народности на самостійний розвиток, на власну, так мовити, Історію, полягає в незмінних законах моральної природи людини, здійснюється ходом всесвітньої історії. Яле це природне право залишилося б мертвою літерою, якби здійснення його не було забезпечене зовнішньою умовою — політичною самостійністю народу… Для того, щоб самостійний (самобытный) розвиток народу в культурному (умственном), моральному та економічному відношенні був забезпечений, цей народ мусить створити свою державу, мати свою національну верховну владу».

(А. Г р а д о в с к і й: «Національний вопросъ въ исторіи и литературѣ», СПБ., 1873, ст. 12).[1]

«Вимога підтримати свою національність, як самостійну й відокремлену одиницю, цілком законна, бо вона відповідає прагненню, щоб ідеї, в які людина вірує, мова, якою вона говорить, життьові цілі, що їх вона собі ставить, увійшли живим елементом до будуччини й переродились би, але не вимерли. …Дійсний патріотизм для особи полягає в усвідомленні природних вимог своєї нації, критичним розумінням вимог загальнолюдського поступу».

(П. Л а в р о в ъ, «Историческія Письма» 172).[2]

Милован Джілас: Розмови з Сталіном

Панас Феденко

Милован Джілас: Розмови з Сталіном, Нью Йорк, 1962, стор. 214. (Milovan Djilas: Conversations with Stalin, Harcourt, Brace et World, Inc., New York, 1962.

Автор відомий своїми попередніми книгами, що були видані англійською мовою: «Нова кляса» і «Країна без справедливости». Джілас був у комуністичній Югославії другою особою після Тіта. Однак його натура, що шукає справедливости в суспільстві, не могла миритися з комуністичною практикою, яка суперечить теорії комуністів. Джілас «збунтувався». За свою критику комуністичного режиму в Югославії він був засуджений на ув’язнення. Однак ця кара не змінила його поглядів і намірів розкривати злочини і всякі неподобства комуністичного режиму. Джілас, випущений на волю, написав спомини про свої зустрічі з Сталіном і передав їх видавництву в вільному світі. Ця книжка вийшла саме в час політичного зближення між Хрущовим і Тітом. Тому що в цій книжці Джілас описує факти з життя Сталіна і згадує непохвально також Хрущова, югославський диктатор рішив поставити автора книжки перед суд, і Джіласа засуджено знову на довголітнє ув’язнення «за розголошення державних тайн».

Книга Джіласа дає більше ніж каже її заголовок. Автор описує в ній не тільки свої розмови з Сталіном, але й зустрічі з найвидатнішими діячами Комуністичної Партії Сов. Союзу, як в ділових розмовах, так і на інтимних сходинах з «дачі» Сталіна, під Москвою. Джілас згадує, як він, бувши в Югославії, ідеалізував Сталіна і його режим. Навіть при перших відвідинах совєтської держави при кінці другої світової війни Джілас не хотів бачити непривітної дійсности в комуністичній імперії і холодного цинізму та жорстокості! а диктаторів. Джіласа посилав уряд Югославії до Сталіна як до «старшого брата», в надії на його поміч (політичну й мілітарну) для комуністичного уряду Тіта. Зустріч з совєтською бюрократією та її вождями принесла Джіласові і його товаришам гірке розчарування.

Пальміро Тольятті

Михайло Кучер

1958 року Комітет неамериканської діяльности США визнав Тольятті, голову італійської комуністичної партії, найбільш небезпечною людиною поза совєтсько-московською імперією. Ні зовнішній вигляд Тольятті, ані його поведінка не зраджували ознак такої характеристики. Пальміро Тольятті керував найбільшою в Західній Европі комуністичною партією, яка нараховує 1,6 мільйона членів. Ідеолог італійської комуністичної партії мав вплив на комуністів сусідніх країн, зокрема в районі Середземного моря, його впливу не уникнув і Моріс Торез, голова французької комуністичної партії. Торез і Тольятті в останніх роках свого життя зустрілися з опозицією молодих, які з симпатією споглядали не на Москву, а на Пекін. Тольятті належав до ґенерації, що сформувалася /15/ за першої світової війни. Ця ґенерація вождів вже сходить або зійшла зі сцени. Разом з тим нова ґенерація комуністів приходить до голосу з дещо іншими ідеями. Доба беззастережного панування Москви скінчилася разом з життям Вільяма Фостера, Єлизавети Флінн (США), Юрія Дімітрова (Болгарія), Болеслава Бєрута (Польща), Тореза (Франція) й Тольятті (Італія). Їхня смерть, разом з виникненням величезної комуністичної країни в Азії, започаткувала нову добу комунізму. Ще не можна з певністю визначити, де в майбутньому буде центр світового комунізму, але з певними підставами можна твердити, що значення Москви значно зменшиться. До голосу приходить також чорний континент, увага якого зосереджена на расовому питанні білих та чорних. Тому Африці ближчий Пекін, як Москва.

Політичний заповіт Тольятті цікавий зокрема в сьогоднішню критичну добу совєтсько- китайського конфлікту. Московський комунізм вперше за своє існування зустрівся з такою гострою критикою, яка знайшла сильний міжнародний відгомін. Політичний заповіт Тольятті виявляє погляди італійської комуністичної партії на становище, в якому опинився міжнародний комунізм.

Довгі десятиліття світових революцій

Роман Тиса

У статті «Періодизація 60-х» Фредрик Джеймісон робить кілька цікавих зауважень[1]. По-перше, 1960-ті рр., як ми їх знаємо, — низка славетних протестів, повстань і революцій — почались і закінчились у «третьому світі». По-друге, почалось це бурхливе десятиліття у 1950-х рр., а закінчилось у 1970-х рр. За Джеймісоном, 1960-ті рр. народилися з Алжирської революції (1954-1962), незалежности Ґани (1957) і Конґолезької кризи (1960-1965). Крапку в історії 1960-х рр. поставив військовий переворот у Чилі (1973). Отже, 1960-ті рр. були довгими і тривали з 1954 до 1973 р.

Довгі 1960-ті рр. охоплюють такі політичні події (список неповний, а показовий):

— Алжирська революція 1954-1962 рр.;
— В’єтнамська війна 1959-1975 рр.;
— Угорське повстання 1956 р.;
— «відлига» у СРСР 1956-1968 р.;
— Кубинська революція 1959 р.;
— Війни за незалежність у портуґальських колоніях ув Африці 1961-1974 рр.;
— «Культурна революція» у Китаї 1966-1974 рр.;
— «Празька весна» у Чехословаччині 1968 р.,
— «Червоний травень» у Франції 1968 р,;
— «Спекотна осінь» ув Італії 1969 р.

Нагірний Карабах: театр імперських дій і сучасне поле бою

Мацек Вишневський

Спірна територія

Гірський анклав між Чорним і Каспійським морем, традиційно населений переважно вірменами, за який сперечаються Вірменія і Азербайджан, протягом століть побував під владою росіян, турків, персів. У самій його назві залишили слід три імперії: «нагірний» означає «високий» в російській мові, «кара», це — «чорний» турецькою, а «бах», це — «сад» перською мовою (хоча вірмени віддають перевагу назві «Арцах», що походить від імени стародавнього царя Арташеса). У ньому і сьогодні діють три країни — нащадки цих імперій — Туреччина, Росія й Іран (а також нова силою реґіонального маштабу Ізраїль), розглядаючи цю територію як арену протистояння. Гарним прикладом цього протистояння є нещодавня кровопролитна війна між Азербайджаном і вірменськими сепаратистськими силами, що вона почалася з масивного наступу Баку 27 вересня і завершилася домовленістю про припиненням вогню 10 листопада 2020 року. Ця війна позбавила життя 6 тисяч людей — переважно військових, але були серед жертв і цивільні.

В умовах розпаду СРСР, що дало поштовх до відкритих міжетнічних конфліктів, досі придавлених вагою радянської бюрократії, і хитання влади під ногами Горбачова, що він спочатку начебто розумів вимоги вірмен, але швидко дав задній хід, розпочалася перша кривава війна, яка мляво тліла вже з 1988 року, вибухнула по-справжньому на початку 1990-х рр. і тривала до 1994 року, заливши по собі 30 тисяч загиблих і більш ніж мільйон біженців. Наслідком впевненої військової перемоги Нагірний Карабах відокремився від Азербайджану та під назвою «республіка» Арцах одержав незалежність. Щоправда, країну, що вона за міжнародним правом перебуває у складі Азербайджану, визнали лише Абхазія (Грузія), Південна Осетія (Грузія) і Придністров’я (Молдова) — такі самі сепаратистські республіки та республіки з невизначеним статусом, залишки розпаду — чи «демонтажу згори» (як сказав про це Стівен Коєн) — Радянського Союзу, допомагаючи яким Росія намагалася відновити свій вплив у реґіоні.

До питання про економічний колоніялізм на Україні

Всеволод Голубничий

У цьому питанні в українській літературі як на еміґрації, так і на батьківщині панує багато непорозуміння, опрощення й пропаґандизму. В УРСР часто розкидаються фразою, що, мовляв, Україна була колонією (або ще й «напівколонією» — щось таке!) царської Росії, а на еміґрації полюбляють твердження, що Україна є й зараз колонією Росії. Однак, колоніялізм є дуже складним явищем і розкидатися цим словом без поважного обґрунтування не рекомендується. В світі існують встановлені в науці (як, напр., і в документах Об’єднаних Націй) поняття й дефініції колоній і колоніялізму, ці поняття треба знати і з ними порівнювати становище України. А своє власне, якесь «українське» поняття колоніялізму, що пасувало б лише до України (чи Україна до нього) вигадувати не варт, бо світ його не визнає.

Насамперед треба наголосити, що в авторитетній світовій літературі зараз  р о з р і з н я є т ь с я  політичний колоніялізм і економічний колоніялізм, які хоч і часто пов’язані, проте далеко не завжди. (Крім того розрізняється ще й культурний колоніялізм, демографічний, соціяльний тощо, але це не буде нашою темою).

Дефініцію політичного колоніялізму можна просто подати так. Усі несуверенні країни й території, що є під владою інших держав, в суті речі є політично колоніями. Під цю категорію підпадає і те, що прямо зветься колонією (напр., Гонконґ), і різні «мандатні» чи «трестові» території (острови у Тихому океані), і різні протекторати тощо. Україну, поскільки вона не суверенна, не важко окреслити колонією в політичному сенсі, хоча й це треба робити обґрунтовано, з поясненнями (див. про це нижчеподану працю д-ра Б.Т. Галайчука). Але не слід змішувати політичний і економічний колоніялізм.

Україна в системі всесоюзного, европейського й світового господарства

Всеволод Голубничий

Під кутом зору економічних зв’язків та інтеґрації пореволюційну історію України слід поділити на три періоди: 1) період перед п’ятирічками, коли відбувалася дуже важлива зміна напрямків економічних зв’язків головних українських земель в бік Росії; 2) період сталінських п’ятирічок, 1929—1955, коли мала місце інтенсивна насильна інтеґрація української економіки з економікою Росії; 3) сучасний період, що характеризується помітною дезінтеґрацією економічних зв’язків між Україною і Росією та поворотом розвитку господарства України до напрямків торгівлі і спеціялізації, далеко більше згідних з економічним законом порівняльної вигоди, ніж раніше. (Стосовно міжвоєнного періоду мова тут йтиме головно про центральні й східні українські землі. Питання про те, чи була економіка Західньої України достатньо інтеґрована в економіку країн, що її окупували, як і ще раніше — питання інтеґрації з Австро-Угорщиною ще не є вичерпно досліджені. Але можна гадати, що поскільки економічний рівень розвитку західно-українських земель був завжди нижчий за рівень розвитку країн-окупантів, інтеґрація економіки Західньої України могла бути значно більшою, ніж на Центральній і Східній Україні).

У двадцятих роках, після перемоги радянської влади на Україні, в напрямках і структурі економічних зв’язків України з її сусідами і світом настали радикальні зміни. Поперше, обірвалися зв’язки України із Західньою Европою. В наслідок націоналізації (без відшкодування) чужоземних капіталів на Україні та відмови уряду СРСР сплачувати закордонні царські борги, приплив чужих капітало-вкладів на Україну припинився цілком, і разом з тим дуже різко сповільнилася індустріялізація України в цей перший період. В наслідок усамостійнення Польщі й Прибалтицьких держав різко зменшилася й зовнішня торгівля України з ними. Натомість зросла торгівля України з Росією та іншими частинами СРСР, хоча об’єм цього приросту був значно менший за об’єм втрат української торгівлі із Західньою й Східньою Европою. Настали зміни і в сільсько-господарському експорті України.

Україна в системі всеросійського, европейського й світового господарства

Всеволод Голубничий

Якщо розуміти під реґіональними ринками значний розвиток торгівлі поміж містом і довколишніми селами та панськими маєтками, то такі регіональні ринки розвинулися на Україні в другій половині XVI століття, головно на базі ярмарків. Якщо під національним ринком розуміти звичайний розвиток торгівлі поміж містами, то український національний ринок створився в першій половині XVII століття на базі розвитку магнатських мануфактур та ремісництва. Одночасно з українським національним ринком, розвинувся й російський національний ринок на Московщині і польський у Польщі.

Остаточно український національний ринок оформився за козацько-гетьманської держави. Починаючи від Богдана Хмельницького, державний скарб збирав пограничне мито, т. зв. «індукту» (довізне) й «евекту» (вивізне). Після поразки гетьмана Мазепи, царським указом 1714 р. заборонено вивіз усіх товарів з України через всі кордони окрім московського. На цьому кордоні мито збиралося в московську скарбницю. В 1720-х роках усю зовнішню торгівлю України передано московським купцям. У той же час запроваджено на Україні московські гроші, а вживання польських та інших заборонено. В 1752 р. російський сенат видав указ не брати «портового» (закордонного) мита з російських товарів, що вивозяться на Україну, а в 1754 р. зовсім скасовано всі мита поміж Московією й Україною.

Дайте світло! Наш вихід!

Кіт Томас

Рец. на кн.: Ritchie Bobertson, The Enlightenment: The Pursuit of Happiness, 1680-1790, Allen Lane, 2020, 984 pp.

1 листопада 1755 року в Лісабоні внаслідок землетрусу, після якого почалася пожежа і сталася повінь, загинуло від тридцяти до шістдесяти тисяч людей. Природна катастрофа, як стверджували всі священники, була карою божою за гріховність. Джон Веслі, засновник методистської церкви, вбачав у ній священну помсту за жорстокості портуґальської інквізиції. Слабший землетрус поблизу одного іподрому в Йоркширі він тлумачив як инше божественне втручання: бог «навмисно обрав таке місце, де щороку буває великий наплив панів і дворянства». У грудні 1797 року віра в божественне управління людським життям спонукала Ґеорґа III віддати наказ про загальний подячний молебень за нещодавні британські перемоги на морі. Один з учасників молебня дякував богові за своєчасний сильний вітер, що він завадив голляндцям висадити на шотляндському березі десятитисячний десант. Немає сумнівів, що для парафіян він звучав переконливо. Але на той час багато хто з людей почав відчувати, що для штормів, так само як для землетрусів, істнують природні причини.

Переміна в способі мислення є однією з тем об’ємистої книги Річі Робертсона про Просвітництво. У цьому томі, товщиною майже тисяча сторінок, в якому все вельми переконливо та ретельно задокументовано, досліджується історія Европи XVIII ст. — історія розставання з хибними уявленнями, зокрема з уявленнями, поширюваними церковниками та пов’язаними з надприродними силами. Мета всієї справи — прийти до розуміння світу, що його джерелом є не визнаний авторитет, а поєднання розуму й емпіричного спостереження. Робертсон нагадує нам, що коли берлінський пастор 1784 року спитав Канта «що таке Просвітництво?» («Was ist Aufklärung?»), Кант відповів, що це вихід людей зі стану неповноліття, набуття здатности самостійно думати та вирішувати щодо себе самих (Selbstdenken). Його гаслом було: «Sapere aude!» — «Зважся на свою думку!».

Робітнича держава, термідор і бонапартизм (історично-теоретична перевірка)

Лев Троцький

Зовнішня політика сталінської бюрократії — по обох своїх каналах: головному, дипльоматичному і допоміжному, комінтернівському — завершила різький поворот в сторону Ліги Народів, status quo, союзу з реформістами і буржуазною демократією. Внутрішня політика повернула одночасно в сторону ринку і «заможнього колгоспника». Новий розгром опозиційних, півопозиційних груп і окремих більш-менш критичних елементів, нова масова чистка партії мають за завдання розв’язати Сталінові руки для правого курсу. Фактично справа йде про поворот до старого органічного курсу (ставка на кулака, союз з Гомінданом, Англо-російський комітет і пр.), тільки в ширшому маштабі і в незрівняно трудніших умовинах. Куди провадить цей курс? Слово «термідор» знову багатьом на устах. На жаль, це слово стерлося від вжитку, втратило конкретний вміст і стало недостаточним для характеристики як того етапу, через котрий проходить сталінська бюрократія, так і тої катастрофи, котру вона підготовляє. Перше всього треба умовитися про терміни.

Спори про «термідор» в минулому.

Питання «термідору» тісно звязане а історією лівої опозиції в СРСР. Зараз булоб не легко встановити, хто перший вдався до історичної аналогії з Термідором. У всякому разі в 1920 р. позиції розпреділилися приміром так. Група «демократичного центризму» (замучений Сталіном на засланні В. М. Смирнов, Сапранов і др.) твердили: «Термідор, доконаний факт»! Сторонники платформи лівої опозиції, більшовики-леніііці, категорично опрокидали це твердження. По цій лінії й наступив розкол. Хто був правий? Щоби відповісти на це питання, треба точно опреділити, що властиво обі групи розуміли під «термідором»: історичні аналогії допускають рівні толкування, а тим самим і зловживання.

За порогом «третього світу»

Роман Тиса

Цього року, напевне, побачимо багато статей, інтерв’ю, телєвізійних проґрам, документальних фільмів, круглим столів, присвячених тридцятиріччю розпаду Радянської Союзу, а також — хотілося би бачити і такі — підсумкам перших тридцяти років розвитку України. Можливо, побачимо огляди старих проґнозів. А деякі проґнози тридцятирічної давнини щодо місця країн колишнього СРСР на політично-економічній мапі світу справдились. Писались вони, так би мовити, на порозі «третього світу». Тім цікавіше їх читати сьогодні, сидячи за порогом «третього світу».

У березневому числі московського журналу «Век ХХ и мир» за 1990 рік у статті «Нове повстання мас. СРСР на порозі „третього світу“» Татьяна Ворожєйкіна застерігала від західоцетризму та закликала серйозно цікавитися «третім світом»:

«Коли ми, спираючись на власний неґативний досвід, розмірковуємо про переваги соціяльно-економічної еволюції, то у свідомості нашій, зазвичай, істнує образ сучасних західних суспільств. Вони набагато успішніше за  нас розв’язали не тільки економічні й політичні, але також соціяльні проблєми, забезпечивши більшості громадян гідний людини рівень життя. Одначе такий розвиток, що інтеґрує суспільство, досі мав місце лише у центрах світової капіталістичної системи. Його не повторили ані в дореволюційній Росії, ані в країнах сьогоднішньої Латинської Америки. …

«Великий демократичний джихад»?

Алєксандр Тарасов

Захід є Захід,
А Схід є Схід,
І їм не зійтися вдвох,
Допоки Землю і Небеса
на Суд не покличе Бог;
Та Сходу і Заходу вже нема,
границь нема поготів,
Як сильні стають лицем у лице,
хоч вони із різних світів!

Джозеф Редьярд Кіплінґ

Знайома всім точка зору на захоплення Кувейту Іраком, що вона, коротко кажучи, зводиться до низки труїзмів («Хусейн — скажений диктатор», «виклик світовій спільноті», «аґресія аморальна», «ми маємо покарати агресора, що зарвався»), не задовольняє мене через дві основні причини. По-перше, вона рішуче нічого не пояснює у «феномені» Саддама Хусейна (і я впевнений — навмисно). І по-друге, вона відразливо фарисейська.

Спробую обґрунтувати обидві позиції. Отже, у численних публікаціях Саддама Хусейна підносять нам як «скаженого диктатора», що загордився і вважає себе новим Наполеоном або Салах ед-Діном — і саме цим, мовляв, пояснюються усі його дії.

Леза, леза, леза. Як США, щоби врятувати світ від комунізму, підбурювали до масових вбивств

Ґевін Джейкобсон

Рец. на кн.: Vincent Bevins, The Jakarta Method: Washington’s Anticommunist Crusade and the Mass Murder Program that Shaped Our World, PublicAffairs Books, 320 p.

Село Петулу на острові Балі відоме чаплями — кококанами — що вони із заходом сонця спускаються на дерева. Надвечір тисячі коричневих єґипетських чапель і малайських жовтих чапель здіймаються з сусідніх рисових полів, а потім величезною зграєю налітають на гілки, що висять над місцевим храмом. Вперше вони прилетіли сюди на початку листопада 1965 року, за місяць після того, як індонезійська армія, бандити і воєнізовані загони смерти почали винищувати підозрюваних у членстві в Індонезійській комуністичній партії (ІКП). Подорожуючи країною на початку 2000-х рр., я познайомився з чоловіком, який вважав, що кококани, це — душі померлих, що повертаються, яких місцеві дуже цінують за їхню гадану здатність відвертати лихо.

З жовтня 1965 та по березень 1966 року на острові Балі було вбито близько 80 тис. людей (5 % населення острова), а загалом на архіпелазі було вбито не менше 420 тис.. ЦРУ назвало цю різанину «одним з найстрашнішим і найкоротших кровопролить нашого часу». Жертв зганяли в одне місце й розстрілювали, душили або рубали мачете і залізною арматурою. У похмуро-сюрреалістичному фільмі Джошуа Оппенгаймера «Акт вбивства» (2012) кат з Північної Суматри згадує лютий садизм: «Ми засовували ломаччя їм у задній прохід доти, поки вони не вмирали. Ломаками ламали їм шиї. Вішали. Душили їх дротом. Відрубували голови. Давили машинами». Трупи скидали у колодязі, викидали в річки і озера або ховали у неглибоких могилах під банановими деревами. Річка Брантас у Східній Яві була завалена трупами без голів. Як пише Вінсент Бевінс у книжці «Джакартська метода», це був «вибух насилля» проти ІКП, що нагадував «апокаліптичну бійню».

«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (II)

Марсель ван дер Лінден

Глава друга. Від Жовтневої революції до сталінських часів (1917-1929)

Роки 1917–1929 позначили період, коли соціяльна ситуація в Радянському Союзі була у всіх відношеннях непевною і нестабільною. Спочатку новий режим вважав, що він швидко вирветься з політичної ізоляції завдяки революції у Західній Европі. Але ця революція не відбулась. Постійно відчувалась загроза іноземної інтервенції. Коли минули хаотичні роки «воєнного комунізму», настали часи «нової економічної політики», що вони відзначились напруженими відносинами між державою і ринком. На той час ніякого «плянового розвитку» не відбувалось.

Якщо Радянський Союз чимось відржнявся від західних капіталістичних країн, ця ріжниця, схоже, полягала насамперед у непропорційно великому державному секторі економіки, а також у тому, що нові керівники державного апарату прийшли до влади через повстання робітників і селян, керовані марксизмом (а пізніше лєнінізмом). Суспільні орґанізаційні форми, які в 1930-і рр. нададуть Радянському Союзу нового вигляду (колєктивне сільське господарство, п’ятирічні пляни), були ще невідомі та їх ніхто не міг передбачити. Сама ідея суспільства нового типу — ні капіталістичного, ні соціялістичного — відповідно теж ще не народилась. Отже, марксистські дискусії не виходили за рамки однолінійної схеми: представники протилежних поглядів на розвиток подій у Радянському Союзі зосереджували свою увагу переважно на питаннях, чи була Жовтнева революція буржуазною чи соціялістичною, чи потенційно пролєтарська революція виродилась у буржуазну під впливом низки чинників (відсутність західноевропейської революції, політичні прорахунки більшовицьких лідерів). Припущення про невідповідність самої однолінійної схеми потребам аналізи у цих дискусіях не звучало, проте з огляду на тогочасні суспільні відносини в Радянському Союзі така ідея навряд могла у когось зародитися.

Большевицький бонапартизм

А. Бабенко (Іван Майстренко)

Роздумуючи над подіями Великої Французької революції мимо волі задаємо собі запитання: що було б якби Робесп’єр не дозволив якобінському «болотові» в Конвенті 9. термідора арештувати й ґільотинувати себе, а, навпаки, якби він сам заарештував й розправився з своїми супротивниками?

Років з двадцять тому це запитання було б схолястичне й безпредметне. Тепер воно є глибоко актуальне, бо дуже нав’язується з дійсністю большевицької революції, яка має дивовижну подібність з революцією якобінською.

Большевизм так само як і якобінська партія мав три течії: ліву, праву й центр. І тай само як тоді Робесп’єр, спираючись на центр, розгромив с п о ч а т к у лівих гебертистів, потім правих дантонистів, потім сам був усунутий термідоріянським переворотом безпринципного центру (болота), так і в Росії Сталін, очоляючи центр, ліквідував с п о ч а т к у ліве крило в партії (троцькістів), потім праве крило (бухарінців) і тільки сам Сталін зумів врятуватися від термідору; не дозволивши, щоб большевицьке болото (центр) скинуло його, як то сталось з Робесп’єром, а, навпаки, сам усунув центр державним переворотом 1937 року (так звана «єжовщина»).

Якобінська революція йшла вгору до ліквідації лівої й правої течій в якобінстві. Так само большевицька революція йшла вгору, до ліквідації троцькізму й правого ухилу. Якобінська й большевицька партії були революційно-творчими доки вони очоляли народну революцію. Революція завжди має в собі абсолютно чисті від всякого компромісу з минулим ідеали (ліві тенденції) і спробу поступитися тими ідеалами перед реальною дійсністю (праві тенденції). Ці тенденції відбиваються в партії, що очоляє революцію, в формі ухилів — лівого (гебертисти в якобінстві і троцькісти в большевизмі) і правого (дантонисти в якобінстві і бухарінці в большевизмі).