Archive for the 'Сенс історії' Category

Павич, мулла й демократичний потяг: Іран 1953-1979

Л.Л.

У 1953 р. шах Різа Паглаві вступив на іранський /37/ престол. У лютому 1978 р. «Іслямська революція» скинула його з цього престолу і провідник релігійного руху — Аятолла Хомейні — дефакто перебрав владу. У США почали критикувати президента Картера за цей найгірший «промах» його адміністрації в зовнішній політиці, — допущення несподіваної революції в Ірані, яка перевернула догори ногами цілу післявоєнну американську стратегію в Середньому Сході, Кілька місяців пізніше, у вересні 1979 р., СРСР заявив, що революція зійшла на манівці й розпочав критику Хомейні. Щоб зрозуміти ці головокружні події й причетність до них великих потуг, ми мусимо заглянути на ввесь післявоєнний розвиток Ірану.

У 1979 р. забутий шах Паглаві перебував у Мехіко, де відпочивав з дружиною й дітьми, де вчився грати в теніс від професійних гравців і випивав коктейли з Річардом Ніксоном і іншими старими — колись, здавалося, всемогутніми — друзями. Але, до 1978 р., перський король був союзником, протеже, на якого США покладали великі надії. Його кар’єра тісно зв’язана з політикою США за останню чверть століття й з важливістю нафтової промисловости в світовій політиці після Другої світової війни. Продовжити читання ‘Павич, мулла й демократичний потяг: Іран 1953-1979’

Куди крокує прочанин?

Константин Жоль, Дмитро Видрін

В останні десятиліття в мусульманських країнах різко зросла релігійна, політична і навіть економічна роль ісламу. Цьому сприяли труднощі розвитку цих країн, поглиблення соціальної і матеріальної нерівності, протест проти засилля привнесених із Заходу звичаїв капіталістичного суспільства, намагання імперіалізму поставити під свій контроль багатющі місцеві природні ресурси, неврегульованість близькосхідного конфлікту.

Зростання релігійних настроїв у країнах мусульманського світу виявляється по-різному. Серед мусульманської інтелігенції посилилося зацікавлення традиційними духовними цінностями. Проглядається явна тенденція до політизації культурної спадщини мусульман під егідою ісламу.

«Ісламський Ренесанс» в країнах Близького й Середнього Сходу стимулював активізацію пропагандистської діяльності буржуазних сходознавці в-політологів. На цій хвилі було «перевідкрито» радянські республіки Середньої Азії, а в лексиконі західних ідеологів з’явився вислів «червоний іслам». Західні «експерти», йдучи за від жилою традицією, продовжують називати республіки Радянського Сходу «мусульманськими», намагаючись довести, ніби релігійний фактор є домінуючим у способі життя радянських народів Середньої Азії. Продовжити читання ‘Куди крокує прочанин?’

Афганістан: сутички, що переросли у війну

Тарас Кузьо

На протязі багатьох років радянська преса практично іґнорувала ролю свого війська в Афганістані. Тоді Москва не відчувала значної потреби інформувати про війну, яка показала свою непопулярність в самій країні та за кордоном. Тому радянська преса применшувала значення «обмеженого континґенту» (як Москва називає свої окупаційні сили), і повідомлення про військові дії обмежувалися інформацією про бої війська кабульського режиму з муджагедінами.

В 1983 р. за Андропова радянська преса почала повідомляти більше про маштаби боїв та про участь радянського війська в них. Гнів у лавах радянського війська на брак інформації до тих часів можна побачити з листа, що його написав додому молодий радянський сержант: «Щиро кажучи, я здивований, наскільки мало написано про Афганістан та про радянських людей … що часто ризикують своїм життям».

Населення Радянського Союзу поступово підготовляли до ведення тривалої війни з жертвами. На початку 1983 р. військова газета Красная звезда визнала, що «солдати та офіцери дійсно зустрічаються з небезпекою … на афганській землі». На грудень 1983 р. та сама газета відчула себе змушеною написати, що війна набирає «всенаціонального характеру». Мир існував тільки в районах, що були під контролем радянського війська, хоч навіть тут він був «нетривалим і нестабільним». Багато газет визнало, що «тяжка боротьба ще попереду». Продовжити читання ‘Афганістан: сутички, що переросли у війну’

Афганістан: наклепи і реальність

Анрі Аллег

В обстановці гострого протиборства утверджується новий лад у демократичному Афганістані. Корінні соціально-економічні перетворення зустрічають різку протидію з боку внутрішньої контрреволюції, підтримуваної силами імперіалізму з-за кордону.

«Ми пишаємося тим, що в своїй боротьбі за благо афганського народу дістаємо тверду підтримку і величезну інтернаціональну допомогу з боку Країни Рад, славної КПРС, — сказав під час візиту до СРСР у жовтні 1980 р. Бабрак Кармаль. — Ленінська політика Радянського Союзу по відношенню до Афганістану — це чудовий і високий приклад пролетарського інтернаціоналізму в дії, яскравий зразок братерської допомоги нашому народові, який обрав шлях революції, шлях порятунку од відсталості, шлях прогресу.

Минуть роки і століття, афганський народ побудує справедливе суспільство, однак він завжди і завжди буде вдячний своєму брату і щирому другові — народу Радянського Союзу».

В міру того, як революційна влада домагається дальших успіхів у справі будівництва нового життя, ті, хто був уведений в оману брехливою імперіалістичною пропагандою, починають усе більше усвідомлювати неправильність своїх дій. Про методи цієї буржуазної пропаганди та дійсний стан справ в Афганістані пише в своєму репортажі спеціальний кореспондент газети «Юманіте», відомий французький публіцист і письменник, давній автор «Всесвіту» Анрі Аллег. Продовжити читання ‘Афганістан: наклепи і реальність’

Афґаністан — СРСР

Тарас Легкий

I. Минула перша річниця інвазії Афґаністану військами Радянського Союзу. Спроби Кремля скріпити авторитет режиму Народно-демократичної партії Афґаністану (НДПА) затягуються довше, ніж було сподівано. Представники бюрократії радянської і кабульської держав недавно проголосили успіхи на шляху «нормалізації», хоч не подали і ніде не можна знайти жодного доказу таких успіхів. Навпаки, число біженців в таборах у Пакістані і в Ірані чимраз більше зростає; цілий ряд партизанських груп далі бореться проти окупаційного війська і залишків афґанського війська; поширюється вороже ставлення до окупації серед міського населення, не оминаючи й членів НДПА. Огляд подій на переломі — від краху режиму і інвазії СРСР, до першої окупації — доказує, що мілітарна «розв’язка» тільки призвела до ще глибшої внутрішньої кризи.

Команда Червоної Армії старалась обмежити ролю своїх частин до утримання спокою в містах і до контролі головних шляхів і аеродромів; афґанське військо мало продовжувати боротьбу з партизанськими групами. Такий поділ функцій не вдався через постійний розклад афґанського війська і перехід значної його частини до партизанів, і через зріст спротиву міського населення після інвазії. Червоноармійці мусіли взяти участь у боях поза головними містами, вживаючи для цього танки і МіГи. Нездатність танків на гірському терені Афґаністану незадовго показалася; тому якихось 240 озброєних гелікоптерів і моторизовану піхоту чинено до антипартизанських походів. Ряд заворушень в Кабулі та провінційних столицях примусив команду Червоної Армії асигнувати все більше солдатів на нічну стійку і на /62/ придушення страйків і демонстрацій. В афґанському війську придушували заколоти. В результаті роля Червоної Армії в Афґаністані значно збільшилася; за перший рік згинуло коло 12 000 червоноармійців. Немає перспектив на скорий вихід радянських військ з Афґаністану. Продовжити читання ‘Афґаністан — СРСР’

«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (VI)

Марсель ван дер Лінден

Глава шоста. Від придушення «Празької весни» до перебудови (1968-1985)

Придушення «Празької весни» спричинило широкосяжний шок серед лівого гурту. Американський марксист Пол Свізі вважав, що орієнтований на Москву комунізм завдав власному впливу на Заході смертельного удару: «Чеська криза позначила початок кінця московського політичного та ідеолоґічного впливу в розвинутих капіталістичних країнах»[1].

Велике піднесення студентського руху, що вже почалося раніше та досягло найвищої точки в Парижі в травні 1968 року, означало радикалізацію широких верств (майбутніх) інтелєктуалів. Сприймаючи себе за соціялістів чи комуністів, вони займали незалежну позицію щодо «реального соціялізму» в Радянському Союзі та його буферних держав. За декілька років поміж них виникла небувала дискусія стосовно природи СРСР. Тоді, як і на початку 1960-х рр., учасники спершу звернулись до старіших теорій, але швидко додали нові варіянти. Поки знову визнано рацію за наявними теоріями «державного капіталізму», «деформованої робітничої держави» та «бюрократичного колєктивізму», значно побільшало ориґінальних суджень, що стали новим внеском до теорії «нового способу виробництва».

6.i. Теорії державного капіталізму

Течія Кліффа

У рамках теорії Кліффа в період з 1956 по 1968 рр. не було запропонвано нічого нового, і загалом повторювалися наявні положення. Дискусія серед послідовників Кліффа зосередилась на соціяльному положенні радянських робітників. Продовжити читання ‘«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року (VI)’

Цим він міг довіряти

Ричард Еванс

Рец. на кн.: Daniel Siemens, Stormtroopers: A New History of Hitler’s Brownshirts
Yale University Press, 459 pp, October 2017

Коли невдовзі після завершення другої світової війни в Нюрнбергзі було скликано Міжнародний військовий трибунал, одним з предметів розгляду, що він привернув до себе увагу трибуналу, були «штурмові загони» (Sturm-Abteilungen, SA) нацистського руху. Як стверджувала сторона обвинувачення, СА була злочинною орґанізацією, повинною у воєнних злочинах і злочинах проти людяности. «Націонал-більшовик» Ернст Нікіш[1], що він провів війну за ґратами, 1953 року писав про СА як про:

«контр-еліту — вона приваблювала усіх особин, гнилих і нестійких. У СА буяли усі пороки та злочинні нахили. Бараки СА були вертепом, домівкою ледацюг, пияків, невдах [Lebensbankrotteure], гомосексуалістів, шибеників і вбивць, котрі плекали думку завдати такого лихого вдару, що від нього Німеччина буцімто мала „прокинутися“. Людський матеріял цієї коричневої маси, де діти німецької буржуазії вправлялися в майстерному володінні бандитськими прийомами, свідчив про страхітливий занепад німецьких „середніх кляс“».

Згодом історики назвали СА «злочинною бандою з політичним стилем» та «найбільш деґенеративною формою ненормальної салдатської традиції». Вбивці, глитаї, збоченці: можна припустити, що штурмовики як такі навряд чи заслуговували на серйозну увагу істориків. Ба більше, одностайно вважалося, що вони мали важливу ролю лише у відносно короткий проміжок часу — напередодні захоплення влади нацистами 1933 року і відомий час після того. За часів встановлення гітлерівської диктатури особовий склад СА збільшився до 4 мільйонів, а на початку 1934 року їхній лідер Ернст Рьом проголосив необхідність «другої революції», що мала усунути з уряду консервативних попутчиків нацистів і замінити традиційні німецькі збройні сили новим радикальним народним ополченням — СА. Гітлер, якого старі ґенерали реґулярної армії встигли попередити, що цього вони не дозволять, дав наказ провести «Ніч довгих ножів». 30 червня 1934 року було заарештовано і страчено фактично усе керівництво СА (а заразом і невизначена кількість инших осіб). Продовжити читання ‘Цим він міг довіряти’


Червень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти