Archive for the 'Сенс історії' Category

«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року {VI}

Марсель ван дер Лінден

Глава шоста. Від придушення «Празької весни» до перебудови (1968-1985)

Придушення «Празької весни» спричинило широкосяжний шок серед лівого гурту. Американський марксист Пол Свізі вважав, що орієнтований на Москву комунізм завдав власному впливу на Заході смертельного удару: «Чеська криза позначила початок кінця московського політичного та ідеолоґічного впливу в розвинутих капіталістичних країнах»[1].

Велике піднесення студентського руху, що вже почалося раніше та досягло найвищої точки в Парижі в травні 1968 року, означало радикалізацію широких верств (майбутніх) інтелєктуалів. Сприймаючи себе за соціялістів чи комуністів, вони займали незалежну позицію щодо «реального соціялізму» в Радянському Союзі та його буферних держав. За декілька років поміж них виникла небувала дискусія стосовно природи СРСР. Тоді, як і на початку 1960-х рр., учасники спершу звернулись до старіших теорій, але швидко додали нові варіянти. Поки знову визнано рацію за наявними теоріями «державного капіталізму», «деформованої робітничої держави» та «бюрократичного колєктивізму», значно побільшало ориґінальних суджень, що стали новим внеском до теорії «нового способу виробництва».

6.i. Теорії державного капіталізму

Течія Кліффа

У рамках теорії Кліффа в період з 1956 по 1968 рр. не було запропонвано нічого нового, і загалом повторювалися наявні положення. Дискусія серед послідовників Кліффа зосередилась на соціяльному положенні радянських робітників. Продовжити читання ‘«Західний марксизм» і Радянський Союз. Огляд критики та дискусій після 1917 року {VI}’

Advertisements

Цим він міг довіряти

Ричард Еванс

Рец. на кн.: Daniel Siemens, Stormtroopers: A New History of Hitler’s Brownshirts
Yale University Press, 459 pp, October 2017

Коли невдовзі після завершення другої світової війни в Нюрнбергзі було скликано Міжнародний військовий трибунал, одним з предметів розгляду, що він привернув до себе увагу трибуналу, були «штурмові загони» (Sturm-Abteilungen, SA) нацистського руху. Як стверджувала сторона обвинувачення, СА була злочинною орґанізацією, повинною у воєнних злочинах і злочинах проти людяности. «Націонал-більшовик» Ернст Нікіш[1], що він провів війну за ґратами, 1953 року писав про СА як про:

«контр-еліту — вона приваблювала усіх особин, гнилих і нестійких. У СА буяли усі пороки та злочинні нахили. Бараки СА були вертепом, домівкою ледацюг, пияків, невдах [Lebensbankrotteure], гомосексуалістів, шибеників і вбивць, котрі плекали думку завдати такого лихого вдару, що від нього Німеччина буцімто мала „прокинутися“. Людський матеріял цієї коричневої маси, де діти німецької буржуазії вправлялися в майстерному володінні бандитськими прийомами, свідчив про страхітливий занепад німецьких „середніх кляс“».

Згодом історики назвали СА «злочинною бандою з політичним стилем» та «найбільш деґенеративною формою ненормальної салдатської традиції». Вбивці, глитаї, збоченці: можна припустити, що штурмовики як такі навряд чи заслуговували на серйозну увагу істориків. Ба більше, одностайно вважалося, що вони мали важливу ролю лише у відносно короткий проміжок часу — напередодні захоплення влади нацистами 1933 року і відомий час після того. За часів встановлення гітлерівської диктатури особовий склад СА збільшився до 4 мільйонів, а на початку 1934 року їхній лідер Ернст Рьом проголосив необхідність «другої революції», що мала усунути з уряду консервативних попутчиків нацистів і замінити традиційні німецькі збройні сили новим радикальним народним ополченням — СА. Гітлер, якого старі ґенерали реґулярної армії встигли попередити, що цього вони не дозволять, дав наказ провести «Ніч довгих ножів». 30 червня 1934 року було заарештовано і страчено фактично усе керівництво СА (а заразом і невизначена кількість инших осіб). Продовжити читання ‘Цим він міг довіряти’

Вибрані листи: Фанон до Шаріяті (осінь 1961)

Франц Фанон

Осінь 1961 р.

Довше за всю Азію й всю Африку опирається ісламський ‹світ› Заходові та колоніялізмові. Ці два вороги завдали його тілу та душі страшних ран. Він самотньо страждає від ненависти цих ворогів, що вони б’ють по ньому сильніше, ніж по инших. І хоча я не поділяю твого почуття до ісламу, я хотів би наголосити на твоєму зауваженні сильніше, ніж це зробив ти сам, а саме, що в третьому світі (і, з твого дозволу, насамперед на Близькому та Середньому Сході) іслам має — більше за будь-які инші суспільні сили та ідеолоґічні альтернативи — антиколоніяльний потенціял та антизахідний характер. ‹…›

Сподіваюсь, що ваші справжні інтелєктуали, маючи на меті підвищити загальний рівень усвідомлення робітничими масами своєї країни та підняти їх на оборонну війну проти аґресії та спокус отруйних і підозрілих ідей, а також проти метод і способів вирішення, вироблених у Европі, — сподіваюсь, що ваші справжні інтелєктуали використають колосальні культурні та громадські ресурси, заховані в мусульманських суспільствах і в мусульманському дусі, для емансипації і заснування иншого людства та иншої цивілізації, та вдихнуть новий дух у тіло мусульманського Сходу. На тебе та твоїх колєґ покладено обов’язок виконати це завдання. Звісно, я знаю, що твої зусилля в цьому напрямку — попри видиму їхню подібність — не сумісні з моєю метою будівництва сполученої і дружної нації в нашій країні «третього світу» — точніше сказати, у третій країні світу. Адже те, що нас об’єднує, дозволяє мені визнати цей образ дії за великий розумний крок уперед до мого ідеалу. Продовжити читання ‘Вибрані листи: Фанон до Шаріяті (осінь 1961)’

Спадщина 1848 року та дилєми демократичних революцій

Іштван Месарош

Головною спадщиною 1848 року є рішуче втручання робітничої кляси — та, ширше кажучи, народних мас — у формування історичних подій, що яскраво освітлює певні нерозв’язні структурні недоліки істнуючого суспільного ладу та в такий спосіб примушує внести до порядку денного на майбутнє багато невирішених питань.

Друга Республіка (1848)[1] у Франції спочатку намагалась бути «соціяльною республікою», започаткувавши важливі реформи. Арман Барбес[2] формулює вимогу, що політичні реформи мають бути лише засобами соціяльних реформ. Відтоді знову ізнову повертається велика дилєма, позаяк політичні реформи часто використовуються просто для зміцнення встановленого ладу без будь-яких серйозних намірів започаткувати суспільні перетворення. Дійсно часто соціяльні реформи, що їх мусили були запроваджувати під тиском народу, скасовувались у рамках консервативної та реставраційної політики. Наприклад, під час революційного бродіння у Парижі 25 лютого 1848 р. було проголошено «право на працю», а з метою боротьби з прокляттям безробіття відкрито мережу «національних майстерень». Одначе не минуло й чотирьох місяців, коли 21 червня цей захід було анульовано, а «національні майстерні», покликані допомогти безробітним, зачинено. Продовжити читання ‘Спадщина 1848 року та дилєми демократичних революцій’

Тенета масонської ложі

Геннадій Зафесов

УДАВ СКИДАЄ ШКІРУ

Лічо Джеллі — офіцер Муссоліні по зв’язках з німецьким командуванням — ніколи не шкодував, що перед війною його за рукоприкладство вигнали з бухгалтерських курсів. Адже, якби він не зацідив тоді кулаком у викладача, то сидів би й досі десь у конторі, клацаючи на рахівниці або порався б на батьківському млині. І хоч батько міг виклопотати для нього звільнення від військової служби, проте до планів Лічо це не входило. Здався йому той млин. Щоправда, він дає непоганий прибуток, і, вважай, уся округа у тебе в кулаці. Але ж тільки округа. А він марив масштабами значно більшими, державними… Тільки не знав, як йому здійснити свою мрію. Заради неї він готовий був на будь-який ризик.

Ризик, як кажуть, справа благородна, але й небезпечна. От хоча б узяти його старшого брата. Ризикнули вони удвох і в складі експедиційного корпусу поїхали воювати на боці генерала Франко. Поїхали вдвох, а повернувся Лічо до Італії сам. Проте навіть братова смерть не розвіяла марнославних мрій Лічо. Адже мало кому відомий генерал Франко зумів стати диктатором Іспанії! Сплюндровані міста, мертві старики й Діти, закатовані полонені — все це забудеться, людська пам’ять коротка,— зате влада залишиться. Потрібно досягти влади, але ризик при цьому слід звести до мінімуму, а більше покладатися на хитрощі та спритність. Приміром, люди люблять багато патякати, і з цього при бажанні можна мати неабиякий зиск. Необережно мовлене слово може перетворити одну людину на раба, а іншу — на володаря. Так Джеллі почав збирати картотеку на тих, хто воював з ним в італійському експедиційному корпусі на боці франкістів. Збирав про всяк випадок, підштовхуваний непогамовним бажанням влади, впливу. Хто-хто, а він свого шансу не проґавить. Продовжити читання ‘Тенета масонської ложі’

Хто вони, вбивці Альдо Моро?

Панас Веселицький

Хвилі лівацького тероризму прокотились останнім часом практично всім капіталістичним Заходом. У чому ж причина цього явища, на які сили спираються лівоекстремістські організації, як реагують різні політичні партії на криваві злочини терористів? На ці питання дає відповідь книжка Панаса Веселицького «Чорні сліди „червоних бригад “ (хто вбив Альдо Моро)», що її готує до друку Видавництво політичної літератури в Москві. Пропонуємо нашим читачам уривок із цієї книжки.

I

16 березня 1978 року о 8.55 ранку офіцер карабінерів Оресте Леонарді, що вже п’ятнадцять років супроводжував Альдо Моро в усіх поїздках, як звичайно, чекав біля його будинку на вулиці Форте Тріонфале, 79. Зателефонував з автомату дружині, та, побачивши, що Моро виходить, швидко закінчив розмову: «Чао, подзвоню пізніше!»

За кілька хвилин машина лідера ХДП виїхала на вулицю Фані, але перед поворотом різко загальмувала: дорогу несподівано перегородив якийсь «фіат-128». Тієї ж миті пролунали перші постріли. Терористи, які вибігли з-за кущів, принаймні четверо, всі — в формі стюардів італійської авіакомпанії, відкрили автоматний вогонь по машині охорони. За кілька секунд машина нагадувала решето. Продовжити читання ‘Хто вони, вбивці Альдо Моро?’

Спадщина «Республіки Сало»

Яків Валах

У назвах сучасних західноєвропейських праворадикальних партій і груп майже не зустрічаються слова «фашистська», «нацистська». Навпаки, всі ці партії й групи називають себе цілком пристойно — «національна демократія», «соціальний рух», «соціальне оновлення». Відмовилися вони і від зовнішніх фашистських атрибутів: свастики, лікторської в’язки лозини, коричневих і чорних сорочок, старих прапорів і нагрудних знаків. Та коли уважно придивитися до нинішнього праворадикального руху, то за словесною лузгою виразно проступають зловісні риси причепуреного, пристосованого до нових часів, часто навіть трансформованого фашизму. Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих партій у Москві в червні 1969 року, аналізуючи політику і тактику імперіалізму, визначила, що він породжує фашизм, щоб вести наступ на демократичні права і свободи, принижувати людську гідність, культивувати расизм. Саме тому, нинішній праворадикальний рух цілком справедливо розглядається як відроджений фашизм і дістав назву неофашизму.

Коли мова заходить про неофашизм, ми звикли згадувати насамперед ФРН, де частина колишніх нацистів, уникнувши справедливої кари або відбувши легке покарання, посіла важливі позиції в громадському й політичному житті, навіть створила свою партію. Все це, звичайно, так, і недооцінювати небезпеку західнонімецького неонацизму не можна. Однак у Західній Європі є країна, де неофашизм відродився і діє в цілком інших умовах, де він становить активну і небезпечну політичну силу, представлену в парламенті. Ідеться про Італію і про партію «Італійський соціальний рух». Продовжити читання ‘Спадщина «Республіки Сало»’


Листопад 2018
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти

Advertisements