Archive for the 'Сенс історії' Category

Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (III)

М. О. Скрипник.

VII. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА У ПЕРШОМУ ПЕРІОДІ СВОГО ІСНУВАННЯ.

Таким чином з початком лютого 18 року на всьому терені України було скинено владу поміщиків та буржуазії, і натомісць запанувала влада Рад.

Всупереч всім сумнівам і розмовам, буцім-то Україна повинна йти иншим шляхом соціяльного розвитку, ніж робоче-селянська Росія, всупереч всім центробіжним силам, як також і всій інерції націоналізму, що повинен був розвинутися в наслідок царату і влади поміщиків та буржуазії — кінець кінцем в результаті жорстокої, хоч може не дуже довгої, лише кількамісячної боротьби вся влада у містах перейшла до рук рад робочих і салдатських, а по селах — селянських депутатів. В центрі була вища державна установа ВУЦВИК і уряд його — Н а р о д н і й  С е к р е т а р і я т.

Придивимося до фактичних відносин у цей перший період Радянського будівництва на Україні. Цей період ще й досі має свій вплив на дальший хід подій, хоч майже зовсім не має документів: вони згоріли в пожежі революційної боротьби.

Владу робітників та селян в дійсності було скорше декляровано на Україні, аніж проведено. Наче по наказу та й в дійсності по наказу капіталу зупинилися всі індустріяльні підприємства, всі копальні, фабрики і заводи. Пролетаріят станув перед загрозою безробіття. Вся технична адміністрація підприємств не лише за страх, а навіть за совість, як вірні слуги своїх велико-буржуазних володарів, псувала машини, перешкоджувала діяльності пролетаріяту. Продовжити читання ‘Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (III)’

Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (II)

М. О. Скрипник

V. БОРОТЬБА ЗА ЖОВТЕНЬ НА УКРАЇНІ.

Таким чином картину соціяльних відносин за часи перед самим жовтнем можна характеризувати, як стан де-якої рівноваги сил в певному, дуже своєрідному трикутникові. В існуванні трьох ворожих сил, що боролись за владу, лежить дуже характерна риса Україні того часу. Сили Тимчасового Уряду, цеб-то лагеря великої буржуазії, сили УЦР — лагеря дрібної буржуазії, зі всіма її спільниками і, нарешті, — сили революційного пролетаріяту. Але в цьому трикутникові роля Тимчасового Уряду ставала все меншою і всім ходом історії та соціяльних відносин була засуджена на загибіль у боротьбі проти двох инших сил.

Революційну боротьбу в жовтні 17 року можна скрізь по всій Україні характеризувати в основі однаково: при перших вістках з Петербургу і Москви про збройну боротьбу робітників за владу рад, робітництво підіймається і в більш-менш упертій боротьбі перемагає війська Тимчасового Уряду. Найбільшої жорстокости ця боротьба досягла у Киїзі та Катеринославі, менше сутичок було в Харкові, Одесі та инших місцях. У Київі. Контр-революційний генералітет і меншовицько-есерівський комісарський склад, на чолі юнкерів та офіцеріз, сам почав наступати проти робітництва, захопивши до полону керовників Київської Ради Робітничих і Салдатських Депутатів, а також більшовицькі комітети. Але робітники арсеналу і инших заводів з рушницями, а потім і з гарматами, в кілька-денному бої примусили юнкерів та офіцерів скласти зброю і здатися на волю переможців. Так само було в Катеринославі й по инших містах. Продовжити читання ‘Начерк історії пролетарської революції на Вкраїні (II)’

Начерк історіі пролетарської революції на Вкраїні (I)

М. О. Скрипник

І. НА ПЕРЕДОДНІ.

Соціяльно-політичні умови далеко в меньшій степені сприяли розвиткові революційно-пролетарського руху на Україні, ніж у Росії.

Кількість пролетаріяту що до всього населення значно меньша. Пролетаріят скупчений найбільш на сході та півдні України: в Донецькому, Криворожському районах, Катеринославському і т. п. Робочі переважно недавнього сільсько-господарського походження, але не були тісно звязані з сільським населенням українського села, виходячи, як, напр., горняки з Орловської, та инших губерній Россії. Розвій сільсько-господарської індустрії — цукрових заводів, винниць і инш. сприяв до де-якої міри тому, що по великих латифундіях південної України скупчується вже сільсько-господарський пролетаріят, але про те пролетаріят на Вкраїні складав лише невеличку частину населення України, не маючи значного впливу на все життя, хоча своєю революційною боротьбою вже вів за собою в 1902-1907 роках селянство. Мало організований, здатний до революційних випадів, але неприготований до впертої повсякчасної боротьби, робітник України не виробив, як то було в Росії, постійних організацій, об’єднаних непереривним розвитком.

Соціял-демократична організація більшовиків по великих містах — в Катеринославі, Миколаїві, Одесі, а також у Донбасі існувала весь час, але це були окремі необ’єднані у маштабі країни гуртки і комітети. На всьому протязі революційної боротьби до скинення царату можно пригадати лишь де-які кроки до крайового об’єднання соціял-демократичних організацій, се є проведення конференції більшовіків у кінці 1904 року і инші подібні наради. До того же імперіялистична війна майже остаточно розбила шереги революційних робочих організацій, закинувши одних на фронт, війни а других, за одверту боротьбу против неї, — у в’язниці та на заслання. Продовжити читання ‘Начерк історіі пролетарської революції на Вкраїні (I)’

Декілька способів вбивства

Хуліо Кортасар

Просто як у казці про пастуха й вовків: вторгнення до Нікараґуа, що про нього говорили останні місяців, усе ніяк не відбудеться, тим-то в Европі схильні розглядати ситуацію як застійну. Увагу людей привертають инші вихори насилля: потрохи починають забувати, що істнує Центральна Америка. Саме на це і розраховує одна з останніх реінкарнацій Макіявеллі та розробляє иншу, більш небезпечну стратеґію — не таку прямолінійну як на Ґренади.

На шахівниці останніх тижнів розігрувалися наступні партії (не за хронолоґічним порядком):

— Відкрита чи прихована відмова Вашингтону на будь-які чіткі та чесні перемовини з Нікараґуа з питань припинення військової і економічної допомоги США Сальвадору й Гондурасу, що вона спрямовується на підтримку інтервенції у Нікараґуа антисандіністських сил, і взаємного припинення Нікараґуа будь-яких зв’язків з повстанцями Сальвадору та підтримки цих повстанців.

— Відмова у візі команданте Томасу Борхе, необхідної для його присутності на переговорах щодо цих та инших питань з представниками адміністрації Рейґана у Вашингтоні.

— Кредит у 25 мільйонів долярів, що його офіційно Конґрес США надав ЦРУ для провадження операцій «з дестабілізації сандіністського уряду».

— Викриття ґазети «Нью-Йорк Таймз» про літак, який хотіли використати для бомбардування Манаґуа, а його було придбано у США за кошти, опосередковано надані ЦРУ та передані контрреволюціонерові Едену Пасторі[1].

— Зізнання в Манаґуа — у присутности журналістів і телєкамер — пілота Амадора Нарваеса, захопленого у полон сандіністами, що з них випливає, що авіяудари по Нікараґуа завдаються з території Гондурасу під прямим керівництвом ЦРУ та за участи місцевих військових і арґентинських радників, які тренують сили сомосівців. Продовжити читання ‘Декілька способів вбивства’

Нікараґуа: уроки країни незавершеної революції

Клаудіо Вільяс

Наприкінці 1970-х рр. народ Нікараґуа повстав і скинув одного з найбільш ненависних тиранів світу, Анастасіо Сомосу. Це була надихаюча революція, що живила надію багатьох робітників і молоді по всьому світі. Сьогодні Венесуела живить схожі надії[1]. Однак Нікараґуанську революцію було переможено. То-ж які висновки ми можемо з цього зробити?

Вступ

Рідко хто може пригадати більш надихаючу революцію 1980-х рр. за Сандіністську революцію. Наприкінці 1970-х рр. народ другої найбіднішої країни повстав і скинув одного з найбільш ненависних тиранів світу, Анастасіо Сомосу.

Досягнення цього руху були неймовірними і зацікавили молодь і робітників таким чином, що цього ніколи не бачили з часів Кубинської революції. Півтора мільйона гектарів землі було віддано 200 тис. бідним сім’ям, що їх було орґанізовано у індивідуальні ділянки і кооперативи (дані Ореґонського університету). Рівень неписьменности впав з 60% до 14% за два роки. Кампанії лікнепу надсилали бригади молодих вчителів і студентів задля того, щоб покінчити з традиційною відсталістю нікараґуанських народних мас. Суспільну охорону здоров’я було також стрімко покращено. Продовжити читання ‘Нікараґуа: уроки країни незавершеної революції’

Що пішло не так на «соціялістичному» Сході?

Андре Ґундер Франк

Реферат

Відповідь на питання, що пішло не так, варто шукати радше серед матеріялістичної дійсности нашої єдиної світової економіки, аніж у будь-якому ідеолоґічному дискурсі щодо «соціялізму» а чи у політиці колишнього Радянського Союзу або Східної Европи. Почнемо з того, що до конкуренційної гонитви за розвитком ці реґіони долучились під «соціялістичним» прапором, з величезним історичним відставанням в рямцях світового господарства. Радянський Союз і Східна Европа намагалися радше наздогнати, аніж побудувати «соціялізм», якщо дивитися з точки зору реалістичної деідеолоґізованої світової економіки. Був час, коли здавалося, що у них це вийшло, — аж ось вони знову відстали. Причиною був стільки ідеолоґічний «соціялізм» чи політичне «плянування» (усюди засуджені та відкинені), скільки історично-економічні розбіжності та досі актуальні відносини між двома частинами Европи в рямцях світового господарства, що вони відповідальні за відсталість Сходу.

Що пішло не так на «соціялістичному» Сході? Варіянти відповідей зазвичай коливаються у діяпазоні від «усього», з боку опонентів, до лише «сталінізму» або навіть «нічого», як уважають колишні прибічники. У цих відповідях і політика, і ідеологія, і цілі історичні епохи, починаючи першим радянським урядом і революцією 1917 року (або навіть ще раніше — народженням марксизму 1848 року) і завершуючи останнім урядом і реформами Міхаїла Ґорбачова (після 1985 року). Багато критиків, в тому числі сам Ґорбачов[1], визнавали поразки, а заразом і необхідність якихось змін на кшталт перебудови, але не необхідність докорінних перетворень. Инші критики натомість вважають реформаторські зусилля Ґорбачова неправильними і буквально такими, що призвели до зворотного результату. Дехто з цих критиків стверджує, що якби не помилки в політиці Ґорбачова, Радянський Союз і його економіка змогли б протриматися ще деякий час, а то й загалом стояла би досі. Серед цих критиків — Елман з Конторовічем[2] і Мєнщіков[3]. Продовжити читання ‘Що пішло не так на «соціялістичному» Сході?’

Соціялістичні перетворення у Ґані 1957-1966

Роман Тиса

Британська колонія

Ранній колоніяльний період

Першими европейцями, що проникли на територію нинішньої Ґани, були портуґальці: вони прибули до Ґвінейської затоки океаном і 1482 року побудували на землі фанті фортецю Сан-Жоржи-да-Міна-де-Оуру (Ельміна); згодом постали Санто-Антоні-да-Аксім (Аксім), Сан-Франсіску-Шав’єр (Осу) та Сан-Себаштійон (Шама). Портуґальці вивозили золото (звідси назва країни Золотий Берег), слонову кістку та перець. Багатства Золотого Берега приваблювали мореплавців-авантюрників і торгівців також з инші европейських держав — Голляндії, Швеції, Данії, Пруссії, Великої Британії. Европейські торгівельні компанії будували факторії на землі, орендованій у місцевих правителів, платили їм податок, скуповували у африканців пальмову олію, мавпячі шкури, дровину, тощо. У XVI ст. золото, що вивозилося з Золотого Берега, становило близько 10% світового видобутку. Але найвищі доходи приносила работоргівля.

Рабство у африканців істнувало ще до приходу европейців, але воно мало домашній, патріярхальний характер: раби разом з вільними общинниками брали участь в сільськогосподарських роботах, торгівлі, використовувалися як слуги, носильники тощо. До рабів не ставилися жорстоко й часто вважали членами родини. В рабство продавали військовополонених, і продавали їх спочатку арабам Північної Африки та Аравії. Головними постачальниками рабів европейцям були племена ашанті — войовничі мешканці материкової, центральної частини Золотого Берега, головними посередниками у работоргівлі — фанті та аганті з узбережжя. Продовжити читання ‘Соціялістичні перетворення у Ґані 1957-1966’


Травень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти