Archive for the 'Культурний фронт' Category

Людина й засоби масової інформації у фільмі «Відеодром»

Роман Тиса

«Відеодром» — науково-фантастичний трилєр, знятий канадським режисером Дейвидом Кроненберґом 1983 року. Кроненберґ — режисер з «непевним статусом»: його не можна однозначно зарахувати ані до виробників комерційного кіно, ані до «незалежних». Однією ногою він стоїть в авторському кіно (він написав сценарії більше ніж до половини своїх фільмів), а другою — в «мейнстрімі» (його кінострічки потравляють у широкий прокат), він — культовий режисер-лавреат (спеціяльний приз журі на Канському кінофестивалі 1996 року за фільм «Автокатастрофа»).

Дія фільмі відбувається у великому місті. Головний герой фільму — один Макс Ренн, співвласник маленького кабельного телєканалу, що спеціялізується на низькопробних передачах і еротичних фільмах. Одного дня він ловить на супутникову антену трансляцію, що її зміст (порноґрафія, тортури, насильство), як йому здається, міг б бути цікавим авдиторії його каналу. Він ще не знає, що перегляд цих трансляцій викликає галюцинації і смертоносну пухлина мозку. Згодом Ренн з’ясовує, що трансляції веде таємна орґанізація правих фундаменталістів і борців за чистоту суспільної моралі під назвою «Відеодром»: їхня мета — очистити суспільство від «моральних виродків». Їм протистоять инші змовники — адепти «нової реліґійности» в дусі «нью-ейдж» (New Age) з «Нової плоти відео»; ними телєбачення використовується не для заподіяння шкоди здоров’ю, а для лікування і духовного відродження (у всякому разі так заявляють вони самі). Зрештою, Ренн, що в його свідомості поступово зовсім стирається грань між дійсністю і видимістю, стає маріонеткою в руках спочатку одних змовників, потім — инших. У фіналі він покінчує життя самогубством. Фільм знято в естетиці, близькій до естетики «сміттєвого кіно» (trash cinema): натуралізм у ньому доведено до крайнощів, надто в сценах мутації і розпаду людського тіла. Продовжити читання ‘Людина й засоби масової інформації у фільмі «Відеодром»’

Від Рабле до Вольтера

Микола Рябчук

Багато хто, мабуть, пам’ятає восьму пісню знаменитої «Орлеанської діви» Вольтера, опублікованої на Україні завдяки майстерному перекладові М. Рильського ось уже у чотирьох виданнях (1937, 1956. 1962 та 1985 рр.). Розповідається там про поєдинок французького рицаря Ля Трімуйля та англійця д’Аронделя, кожен з яких обстоює чесноти своєї коханої. З численних рицарських романів ми знаємо чимало таких поєдинків, як, зрештою, і пародій на них, — досить згадати хоча б геніального Сервантесового «Дон Кіхота» чи «Несамовитого Роланда» Аріосто. Останній твір, очевидно, мав на увазі й Вольтер, зокрема — аналогічний поєдинок між християнином Феррау та сарацином Рінальдо, котрі, завдавши один одному важких ран, усе-таки припинили бій разом, на одному коні, кинулися в погоню за Анжелікою, яка, очевидно, знудилась їхнім поєдинком. У Вольтера цей пародійний момент посилено: обох дам у його поемі викрадає «бандит із папиних підданців», що означає або радісну покірність обох панночок у цій пікантній ситуації, або ж цілковиту глухоту обох рицарів до їхніх криків про допомогу. До того ж Ля Трімуйль та д’Арондель у Вольтера залишаються цілком голими: вкрадено весь їхній одяг — адже ще перед початком поєдинку вони погодились:

Надворі спека — будем голі биться
І тим полегкість зробимо для дам,
Які за суддів мають бути нам.

Зрозуміло, що не заради спеки роздягає своїх героїв Вольтер, а таки передусім задля «полегкості» — у досить таки специфічному, «еротичному» розумінні. Продовжити читання ‘Від Рабле до Вольтера’

«Розправа» з «верховним» «патріархом»

Маріо Бенедетті

Передусім хочу пояснити, що в цій статті йтиметься про три романи — «Розправа з методом» Алехо Карпентьєра (Куба), «Ми, Верховний» Аугусто Роа Бастоса (Парагвай) та «Осінь патріарха» Габріеля Гарсіа Маркеса (Колумбія) — і в назві її немає самоцінної гри слів. З дивовижною (а може, й закономірною) випадковістю ці видатні романісти звернулися до однієї теми, розповівши про феномен латиноамериканського диктатора, цього «надпатріарха», який в одному романі (у Роа Бастоса) має ім’я та прізвище, а в двох інших виступає як символічна істота.

Напівсерйозно, напівжартома Карпентьєр якось казав, що його герой на 40 відсотків складається з Мачадо, на 10 відсотків з Гусмана Бланко, на 10 відсотків з Сіпріано Кастро, на 10 відсотків з Естрада Кабрери, на 20 відсотків з Трухільйо та на 10 відсотків з Порфіріо Діаса, а також має деякі риси Сомоси та Хуана Вісенте Гомеса[1].

Назви романів іронічні — іронією просякнутий і зміст творів. Іронія Карпентьєра зачіпає не лише героїв, а й самого Декарта; іронія Роа Бастоса виказує себе в гіперболізації хитрощів та марнославства протагоніста; іронія Гарсіа Маркеса полягає в тому, що він пропонує справжнього «патріарха» — майже без лапок — для того, щоб потім руйнація міфа справила особливо сильне враження. Продовжити читання ‘«Розправа» з «верховним» «патріархом»’

«Конвейєрна» музика

В. Циганов

УСПІХИ суспільства реального соціалізму в матеріальній і духовній сферах змушують буржуазних ідеологів і пропагандистів шукати нові засоби для захисту відживаючого капіталістичного ладу. При цьому вони використовують мистецтво — як для прямої пропаганди капіталістичного способу життя, так і замаскованого під політичну «нейтральність» поширення різних міфів про «суспільство загального благоденства», яким, мовляв, є сучасний буржуазний світ.

Апологети капіталізму певні надії покладають при цьому на музику з її могутнім арсеналом ідейно-емоційного впливу, здатністю не тільки виражати, а й значно посилювати і закріплювати те чи інше ставлення до певних соціальних явиш, суспільних ідей. Особлива роль у використанні музичного мистецтва як важливого компонента пропагандистського впливу належить «легкій», або загальнодоступній за формою і змістом, нескладній для сприйняття, а іноді і для відтворення самими широкими масами слухачів музики. Це музика відпочинку, розваги, і вона здатна відвернути людину від буденних справ, заразити її позитивними емоціями.

Швидке зростання засобів масової комунікації привело до виходу «легкої» музики за межі концертних залів, танцювальних майданчиків, відкрило не бачені раніше можливості впливу на багатомільйонну аудиторію, практично необмеженого і водночас регульованого числа повторень певних музичних творів. За висловом Т. Адорно, вона перетворилася в «тонізуючий фон», у «функціональну музику». Продовжити читання ‘«Конвейєрна» музика’

Музичний бізнес, або Ідоли на ковейєрі

Л. Осипенко, П. Яковенко

ВЕЛИЧЕЗНИЙ СЛІПИЙ, у повній темряві зал. Лише полум’я гігантських свічок, ледь-ледь пританцьовуючи, кидає на стіни червонаві плями відблисків. І раптом промінь прожектора розрізає навпіл сцену, вихоплюючи обриси… гільйотини, на якій лежить людина. Гостре, блискуче вістря поступово наближається до своєї жертви. Чути скрегіт металу. Ще мить, і все… кінець. На обличчях глядачів розпач, вуста промовляють незрозумілі слова, хтось б’ється в Істериці…

О, нічого страшного, твердять критики, просто чергове «шоу» великої (чи великого?) Аліси Купер — колишнього детройтського хулігана Вінсента Фурнієра, який прибрав собі жіночий псевдонім і зовнішність. Від нього не відстають й інші «зірки» поп-музики. Скажімо, група «Роллінг Стоунз», члени якої влаштовують на сцені блазенські клоунади, апокаліптичні видовища, ансамблі «Кіс», «Залізний метелик» та багато інших.

Невже і в особистому житті всі вони такі ж екстравагантні? Чи це мистецтво «перевтілення» заради зиску? Ну, хто 6 міг подумати, що МІк Джеггер, «запеклий хуліган», якому все дозволене на виступах «несамовитих стоунзів», — не така вже погана людина, цікавиться історією філософії, музики. А Поль Маккартні, який багато «втнув» у часи «олімпійців-бітлів», — талановитий композитор, йому підвладні душевні настрої, він автор неповторних у своєму ліризмі «Єстердей», «Я кохаю її», «Кохана» та інші. Звідки ж таке роздвоєння особи? Продовжити читання ‘Музичний бізнес, або Ідоли на ковейєрі’

По темний бік фільмів про війну

Рец. на фільми: «Темні часи» (Darkest Hour, реж. Джо Райт, 2017 р., Велика Британія) та «Дюнкерк» (Dunkirk, реж. Кристофер Нолан, 2017 р., Велика Британія)

Минулий рік потішив любителів воєнних драм: на екранах з’явилися фільми «Дюнкерк» і «Темні часи». Оскільки обидва фільми — так сталося — показують епізоди Битви за Францію, то критики й усезнайки раділи, що можна поговорити про «пандан», про «по той бік Дюнкерка», про «ріжні погляди». Та якщо ще зо десять-двадцять років тому інтерес до історії був похвальним — складна-бо тема, то тепер очевидно, що й туди лізуть усі, кому охота. «Історичні» фільми та книги, призначені для масового вжитку, подібні до реконструкторства: ніби й костюми ті, ніби й фурт-фурт ладують хвацько, ніби й вибухи правдоподібні — картинка красива, а от зміст небездоганний.

Казка про бочку

Віскі ллється, сповнюючи келих ущерть, — у світі криза. Яєчня шкварчить — Британія загрожена війною. Квасоля стрибає з бляшанки на тарілку — обирають очільника уряду. Щотемніша ніч, то вищим є владний шабель. І світить нам одна-єдина провідна зоря — Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль. Продовжити читання ‘По темний бік фільмів про війну’

Розбити екран

Гел Фостер

Рецензія на кн.: Duty Free Art: Art in the Age of Planetary Civil War by Hito Steyerl
Verso, 256 pp, October 2017

Більше ста років тому під впливом нових технолоґій зазнала змін естетична сфера: живопис і скульптура відчули на собі тиск фотоґрафії та кінематоґрафу, а такі модерністи як Вальтер Беньямін і Ласло Мохой-Надь дали нове визначення поняттю «грамотність» — тепер бути грамотним означало розумітися як на одному, так і на другому. За Беньяміном, відтворюваність цих носіїв естетичної інформації не тільки розбила вщент владу неповторного витвору мистецтва, пов’язану з його аурою (загалом тут бажане він сприймав за дійсне), але також, зруйнувавши ауру, відкрила для творчої діяльності нові цілі, надто політичні (це виявилось, на жаль чи на щастя, минущим). Крім того фотоапарат і кінокамера відкрили істнування речей — так на мікро-, як і на макрорівні, — невидимих для людського зору, що їх сукупно Беньямін назвав «оптичним несвідомим». Хоча у здатності вхопити реальність фотоґрафія і кіно продемонстрували вражаючі досягнення, поступово мірою того, як через рекляму та подібні речі їх було уплетено у тканину буття, вони почали слугувати відстороненню від дійсного світу, аж поки в 1960-і рр. для опису наслідків цього процесу знадобилися такі терміни як «симуляція» і «спектакль».

У ті часи механічна відтворюваність і масовий обіг змінили зображення й розуміння самобутности; сьогодні переоформлення відбувається у процесі цифрового тиражування і поширення в інтернеті, при цьому внесені зміни вловити не легко. Сьогодні багато зображень не є ані документами про світ, ані засобами усунутися від нього: вони є радше вірусними творіннями, що конструюють свою власну дійсність — часто без нашої допомоги та всупереч нашим інтересам; це так само стосується інформації, шо вона вивергається у спазмах коротеньких повідомлень новин або раптових підказках щодо покупок. Продовжити читання ‘Розбити екран’


Жовтень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лип    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти