Archive for the 'Клясова війна' Category



Якби Муґабе програв, його би всі носили на руках

Юсуф Серункума*

Розмови про крайнощі в політиці Роберта Муґабе — такого еталонного «африканського диктатора» — будуть неповними, якщо не порівняти його з уґандійцем Іді Аміном[1]. Цікаво, що Муґабе заробляв собі репутацію героя-переможця в антиколоніяльній боротьбі саме тоді, коли Амін розставався з владою, себто 1979 року, а вже 1980 року став прем’єр-міністром Зімбабве. Прийшовши до влади та поклавши край пануванню меншости з гурту білих поселенців, він удостоївся порівняння з Нельсоном Манделою — ще одним чорношкірим, що прийшов до влади через чотирнадцять років, так само витіснивши з влади білих. Як сказав по смерти останнього Славой Жижок: «Мандела, це — не Муґабе»[2]. Якщо Манделу всі — вельми некритично — вважають героєм, то Муґабе, просто як колись Іді Аміну, всі без зайвих роздумів приділяють місце головного лиходія нашого часу.

В обох країнах — Південно-Африканській Республіці та Зімбабве — кінець влади білих поселенців поставив перед антиколоніяльною інтеліґенцією дуже схожі питання, але в ріжних контекстах: питання політики й економіки. Якщо Південна Африка вибрала шлях вреґулювання політичного питання без визначення певного терміну розв’язання економічного/земельного питання[3], позаяк багато керівників Африканського національного конґресу під гуркіт заяв про стратеґічний компроміс шукали можливостей поживитися з результатів боротьби[4], то керівництво Зімбабве, своєю чергою, розглядало визволення у нерозривному зв’язку з економікою. Тим-то визволення означало наступальне та одночасне проведення політичних і економічних реформ. Саме в цьому пункті стає доречнішим порівняння Іді Аміна та Роберта Муґабе: визволення не може бути просто політичним. Продовжити читання ‘Якби Муґабе програв, його би всі носили на руках’

Хто творить зовнішню політику США? — 1974 рік

Г’ю Ньютон

Ідеяли, закріплені в Деклярації незалежности, визнають права народів на самовизначення. Будь-який пригноблений народ, згідно з духом Американської революції, може скинути установи свого гнобителя, аби захистити свої права на «життя, свободу та прагнення щастя». Проте історія показує, що після того, як Сполучені Штати взяли на себе ролю панівної світової держави, вони послідовно протидіють головним соціяльним революціям нашого часу. Порушуючи принцип самовизначення, Сполучені Штати втручалися військово, дипломатично та економічно, придушуючи ці революції або чинячи їм серйозні перешкоди, — так було в Росії, Мексиці, Китаї, на Кубі, в Греції та В’єтнамі.

Годі знайти яскравіший приклад цієї політики, аніж американська інтервенція у В’єтнамі. 1945 року створення Демократичної Республіки В’єтнам було проголошено в документі, подібному до Деклярації незалежности Сполучених Штатів Америки. Тут же республіку визнала колишня колоніяльна держава — Франція. Але коли ця держава спробувала поновити контроль над своєю колишньою колонією, встановивши маріонетковий режим у Сайґоні, їй у пригоді стала політика США. Вашинґтон не просто підтримав незаконну загарбницьку війну, надавши економічну та воєнну допомогу, — Вашинґтон розпочав боротьбу проти В’єтнамської республіки, коли французи програли. Фактично через понад як двадцять років після проголошення В’єтнамської деклярації незалежности в’єтнамські селяни лишаються об’єктами нападу з боку американських збройних сил, що чинять найбільш жорстоку та руйнівну інтервенцію, яку тільки знала історія. Продовжити читання ‘Хто творить зовнішню політику США? — 1974 рік’

Методичні критерії

Антоніо Ґрамші

Зошит 25, §‹5›. Методичні критерії. Історична єдність правлячих кляс втілюється у державі і їхня історія є по суті історією держав і ґруп держав. Але не треба думати, що така єдність є суто юридичною і політичною, хоча й ця єдність має своє значення і не лише формальною; основоположна історична єдність через свою конкретність є результатом орґанічних відносин між державою або політичним суспільством і «громадянським суспільством». Підпорядковані кляси за визначенням не є об’єднаними і не можуть об’єднатися, доки не стануть «державою»; тим-то їхня історія переплетена з історією громадянського суспільства, вона є «занедбаною», уривчастою функцією історії громадянського суспільства, а через це посередництво — історії держав і ґруп держав. Треба дослідити: 1) об’єктивне формування підпорядкованих соціяльних ґруп через розвиток і зміни, що відбуваються у світі економічного виробництва, їхнє зростання та походження від попередніх соціяльних ґруп, від яких вони успадковують і впродовж певного часу зберігають спосіб мислення, ідеолоґію і цілі; 2) їхнє активне або пасивне приєднання до панівних політичних формацій, спроби вплинути на проґрами цих формацій з метою внести до цих проґрам власні вимоги та наслідки, що такі спроби мали для процесів розкладання, оновлення і переґрупування цих формацій; 3) народження нових партій панівних ґруп, покликаних утримати згоду підпорядкованих ґруп та контроль над ними; 4) власні формації підпорядкованих ґруп, що виступають з вимогами обмеженого та часткового характеру; 5) нові формації, що стверджують самостійність підпорядкованих ґруп, але в старих рамках; 6) нові формації, що стверджують повну самостійність підпорядкованих ґруп тощо, Продовжити читання ‘Методичні критерії’

Похід на Рим

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹150›. Минуле і теперішнє. Щодо походу на Рим дивись число «Джовенту фашиста», що вийшло з нагоди дев’ятої річниці (1931), з вельми цікавою статтею Де Боно та Бальбо[1]. Крім всього иншого Бальбо пише: «Муссоліні діяв. Якби він цього не зробив, фашистський рух був змушений десятиліттями вести громадянську партизанську війну, і не виключено, що инші сили, що вони діяли, як і ми, поза рамками закону, але з цілями анархічними та руйнівними, пізніше — скориставши з невтральности та бездіяльности держави — завершили би акт повстання, на який ми наважилися в жовтні 1922 року. Хай там як, але можна з упевненістю сказати, що без Походу на Рим, тобто без революційної розв’язки наш рух наразився би на фатальні кризи втоми, подрібнення і недисциплінованости, які прирекли на смерть старі партії». Тут є певна неточність: держава не була «невтральною та бездіяльною», як зазвичай стверджують, тому що в той період головною її опорою був саме фашистський рух; також між державою і фашистським рухом не могло бути «громадянської війни», а могли бути лише епізодичні насильницькі дії, покликані змінити напрямок розвитку держави та реформувати урядовий апарат. У громадянській партизанській війні фашистський рух виступав на боці держави — не проти держави, якщо висловлюватися не метафорично та дивитися не з точки зору формального закону. Продовжити читання ‘Похід на Рим’

Велика амбіція та дрібні амбіції

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹97›. Минуле і теперішнє. Велика амбіція та дрібні амбіції. Чи можлива політика, себто незавершена історія, без амбіцій? Слово «амбіції» набуло ницого та презирливого значення з двох головних причин: 1) тому що плутають (велику) амбіцію і дрібні амбіції; 2) тому що амбіції занадто часто призводили до опортунізму найнижчого ґатунку, до зради старих принципів і старих суспільних формацій, що створювало для амбітних умови для переходу на вигіднішу та одразу дохіднішу службу. По суті, навіть цей другий мотив можна звести до першого; він стосується дрібних амбіцій, позаяк вони квапливі та не бажають долати багато труднощів або долати великі труднощі [або піддаватися занадто великим небезпекам].

Своєю природою кожний вождь є амбіційним, себто прагне всіма силами до здійснення державної влади. Вождь без амбіцій — не вождь, а елємент, небезпечний для своїх послідовників, пасивний і боягузливий. Не забути твердження Артуро Велія «наша партія ніколи не стане урядовою партією»[1], себто завжди буде опозиційною партією; але що означає пропозиція завжди залишатися в опозиції? Це означає готувати страшні катастрофи, тому що якщо перебувати в опозиції зручно для опозиціонерів, це не «зручно» (хоча, звісно, це залежить од сили опозиції та їхньої природи) для керівників уряду, що вони у певний момент мають поставити питання про нищення і відкидання опозиції. Крім того, що велика амбіція необхідна для боротьби, її не можна морально зневажати, навпаки — треба дивитися, чи підноситься «амбіційний» після того, як він створив навколо себе пустелю, або-ж його піднесення [свідомо] обумовлене цілою суспільною верствою і він власне розглядає своє піднесення як складову загального піднесення. Продовжити читання ‘Велика амбіція та дрібні амбіції’

Військове мистецтво і мистецтво політики

Антоніо Ґрамші

Зошит 1, §‹133›. Військове мистецтво і мистецтво політики. Ще раз про «сміливців»[1]. Складність відносин, що істнували в 1917-1918 між штурмовими та армійськими підрозділами, можуть підштовхнути — та вже підштовхнули — політичних керівників скласти хибні пляни боротьби. Забувають: 1) що «сміливці» є самими тактичними підрозділами та передбачають наявність нехай малоефективної, але все ще боєздатної армії, бо якщо військова дисципліна та бойовий дух впали аж так, що постала потреба запровадити тактичні нововведення, вони все ще певною мірою присутні — присутні саме тією мірою, що їй відповідає новий тактичний прийом; інакше ми мали би справу з поразкою і втечею; 2) що не варто сприймати появу «сміливців» як ознаку загальної боєздатности воєнної маси, але навпаки — як ознаку її пасивности та відносної деморалізації.

Сказане не касує загального підходу, відповідно до якого до порівнянь військового мистецтва з політикою треба завжди ставитися cum grano salis [скептично. — Ред.], себто як до спонуки до роздумів і термінів, спрощених ad absurdum [до абсурду. — Ред.]; насправді, в царині політики на тих, хто схибив або  не виконав достоту наказ, не накладають жорстких карних санкцій, вони не постають перед військовим трибуналом, не кажучи вже про те, що розгортання політичних сил аж ніяк не порівняти з військовою мобілізацією. Політична боротьба, окрім маневреної війни та облоги або позиційної війни, знає й инші форми. Правдиві «сміливці», себто сучасні «сміливці», народилися саме з позиційної війни, як це бачимо з досвіду 1914-1918 років. Продовжити читання ‘Військове мистецтво і мистецтво політики’

Елітизм

Кваме Нкрума

Елітизм, це — ідеолоґія буржуазії. Ця ідеолоґія постала у другій половині XIX ст. наслідком роботи двох італійських соціолоґів — Вільфредо Парето (1848-1923)[1] і Ґаетано Моски (1858-1941)[2]. Вони писали в часи, коли середня кляса, котра щойно виборола політичну владу в аристократії, почувала, своєю чергою, небезпеку з боку робітничої кляси, котра швидко зростала та поділяла марксистську ідеолоґію. Парето і Моска прагнули спростувати Маркса та заперечити те, що соціялістична революція, що веде до побудови безклясового суспільства, є можливою. На відміну від Маркса, вони стверджували, що політичний хист визначає, кому правити, і що суспільством завжди керуватиме така собі еліта або спілка еліт.

По суті, прибічники елітизму стверджують, що на практиці реальну владу завжди здійснює меншість, а більшість ніколи не контролюватиме панівну меншість, хай би там які були так звані демократичні інституції. Згуртованість еліт, це — головна сила меншости. Вони невеличкі що до до всієї нації, але вони сильніші, ніж можна було б думати з огляду на їхню чисельність.

Елітизм, це — ідеолоґія, створена саме для капіталізму, і така, що відповідає фактичному пануванню буржуазії в капіталістичному суспільстві. Ба більше: вона розпалює расизм, адже його можна використати, щоб підтримати міт про расову вищість і расову неповноцінність. Продовжити читання ‘Елітизм’


Травень 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти