Archive for the 'Клясова війна' Category

Що чекає на Болівію?

Тоні Вуд

Криза, що призвела до форсованого усунення Ево Моралєса з посади президента, почалася вночі проти понеділка, 21 жовтня. У неділю проходили президентські та парляментські вибори, і за попередніми підрахунками, оприлюдненими болівійськими виборчими орґанами того ж дня, Моралєс випереджав свого найближчого суперника Карлоса Меси на 8% — для уникнення другого туру цього було недостатньо. Це був неофіційний підрахунок за даними 84% виборчих бюлетенів, і у понеділок Верховний виборчий суд припинив його, щоби почати офіційне підрахування голосів. Одначе під тиском Орґанізації американських держав Верховний виборчий суд відновив неофіційне підрахування голосів і згодом оприлюднив оновлену статистику. Цього разу дані базувались на 95% відсотках голосів і демонстрували відрив Моралєса у трохи більше ніж 10%. Якби цей відрив підтвердився, цього б вистачило, аби ґарантувати йому четвертий президентський термін.

Чи була ця зміна у неофіційному підрахунку доказом фальсифікації виборів? «Рух до соціялізму» (МАС) Моралєса користає з більшої підтримки у сільській місцевості, аніж инші партії, тому з точки зору соціолоґії чи статистики прикінцеве помітне зростання голосів не мало б дивувати. Проте супротивники Моралєса оголосили вибори нелєґітимними, а Меса назвав вибори фальсифікованими до початку самих виборів. В цьому немає нічого дивного: болівійська верхівка опиралася Моралєсу, починаючи з самого першого терміну, після його приголомшливої перемогу на виборах 2005 року. Проте саме значна більшість МАС 2009 і 2014 років, а також період стабільного економічного зростання зробила з Болівії взірцевий приклад «рожевої хвилі» — повороту ліворуч у політиці Латинської Америки в останні двадцять років. Помітно зменшились бідність і рівень нерівности, запроваджувались заходи задля усунення столітньої дискримінації індіянської більшости (62% населення країни), включно з укладенням нової «багатонаціональної» конституції, ратифікованої на референдумі 2009 року, поширенням освіти і створенням робочих місць для представників аймара і кечуа. Продовжити читання ‘Що чекає на Болівію?’

Апокаліпсис Cолентінаме

Хуліо Кортасар

Тіко[I] завжди однакові, швидше неговіркі, але від них тільки й чекай несподіванки, приміром, ти приземляєшся у Сан Хосе в Коста-Ріці, а там уже чекають на тебе Кармен Наранхо, Самюель Ровінські і Серхіо Рамірес (родом з Нікарагуа, отже, не тіко, хоча врешті-решт це однаково, — що з того, що я, аргентінець, бодай із /266/ чемності мав би написати про себе тіно[II] а інші — ніко[III] або тіко). Стояла страшенна спека, до того ж все починалося водночас: журналістська конференція і решта, з нею пов’язане — чому мешкаєш не на батьківщині і як сталося, що «Blow-Up»[IV] так різниться від твого оповідання, чи вважаєш, що творчість письменника повинна бути ідеологічно спрямована? Оскільки завжди все відбувається саме так,— я вже знаю, що останнє інтерв’ю даватиму на порозі пекла — переконаний — відповідатиму на ті ж самі питання. А може, це станеться й не в пеклі, а у святого Петра, врешті, що це міняє, чи не здається комусь, що там, унизу, він писав надто складно як на простолюд?

Потім — готель «Європа» і отой душ, що під повільний тривалий монолог мила серед тиші увінчує кожну подорож. Тільки десь о сьомій, коли нарешті випала година для прогулянки по Сан-Хосе, аби перевірити, чи ж таке це місто розграфлене у клітинку й простеньке, як казали, чиясь рука вхопила мене за піджак; за моєю спиною стояв Ернесто Карденаль[1]; отже, обійми,— поете, як чудово, що ти зараз тут, після зустрічі в Римі і численних листовних зустрічей протягом багатьох років. Завжди мене захоплює зненацька і завжди розчулює, коли хтось такий як Ернесто шукає мене і хоче побачитись; кажеш, це фальшива скромність, ну й кажи собі так,— шакал гавкає, а караван іде далі — я завжди буду захоплюватися тими, хто любить людину, врешті, і їх починають любити, деякі порухи душі вищі за мене, побалакаймо про інше. Продовжити читання ‘Апокаліпсис Cолентінаме’

Про представницьке урядування

Максиміліан Робесп’єр

Промова, виголошена в Національній асамблеї 10 травня 1793 року

Людина народжена для щастя і свободи, але скрізь вона в рабстві і нещаслива! Мета суспільства — удосконалювати людину й охороняти її права, але воно повсюди утискує її і насаджує глупоту! Настав час нагадати людині про її справжнє призначення; поступ людського розуму підготував цю велику революцію, і саме на вас покладений обов’язок прискорити її.

Щоб виконати таку місію, треба робити якраз протилежне тому, що робилося донині.

Досі мистецтво урядування було тільки мистецтвом грабунку й гноблення більшості на догоду меншості, а законодавство — засобом зведення цих злочинів у систему. Король і аристократи своє діло добре знали; тепер вам слід братися за своє — тобто робити людей щасливими й вільними по закону.

Дати урядові силу достатню для того, щоб громадини завжди шанували права інших громадян, і зробити так, щоб сам уряд ніколи не міг зазіхнути на них, — ось, на мою думку, подвійне завдання, з яким мусить упоратись законодавець. Перше, я гадаю, зовсім неважке. Ну а друге б уважали нездійсненним, якби тільки зважали на події минулі й сучасні, а не дошукувались їхніх причин. Продовжити читання ‘Про представницьке урядування’

Послання до оліґархів[1]

Каміло Торрес

Звертатися до тих, хто не бажає слухати і не може почути, — справа нелегка. Але це обов’язок — історичний обов’язок у час, коли колумбійська оліґархія намагається примножити несправедливість і зло, вже заподіяні нею батьківщині й колумбійцям.

Упродовж 150 років ця економічна каста, ця купка сімей, що володіє практично всіма багатствами Колумбії, узурпувала політичну владу задля власного збагачення. Щоби дурити людям голову та зберігати владу, вони вдавались до всіляких хитромудрих вивертів і шахрайства.

Вони вигадали поділ на лібералів і консерваторів. Цей поділ, що його народ не розумів, слугував для того, щоб посіяти розбрат між ріжними народними верствами. Цей давній розбрат, що його батьки передавали в спадок дітям, слугував лише оліґархії. Поки бідні сваряться, багаті керують собі на користь. Бідні не розуміли політики багатих, й усю лють, що накопичувалась у них через голод, неграмотність, бездомність, безземельність і безробіття, — усе невдоволення бідняки-ліберали зганяли на бідняках-консерваторах, а бідняки-консерватори — на бідняках-лібералах. Оліґархи, що вони довели бідняків до злиднів, радісно спостерігали осторонь, маючи зиск і керуючи країною. Єдине, що відріжняло оліґархів-лібералів від оліґархів-консерваторів, було питання розподілу бюджету і посад. Національного бюджету та державних доходів було замало для всіх оліґархів — консерваторів і лібералів. Тим-то вони завзято змагалися за владу, розраховувались за свої передвиборчі обіцянки посадами та ділили бюджет, повністю виключаючи конкурентне політичне уґрупування. Продовжити читання ‘Послання до оліґархів[1]’

Партизанська війна

Н. Ленін

Питання про партизанські виступи дуже цікавить нашу партію й робітничу масу. Ми вже торкалися не раз цього питання мимохідь і тепер маємо намір взятися до обіцяного нами суцільнішого викладу наших поглядів.

І.

Почнімо від початку. Які основні вимоги повинен ставити всякий марксист до розгляду питання про форми боротьби? По-1-ше, марксизм відрізняються від усіх примітивних форм соціялізму тим, що він не зв’язую руху з будь-якою одною певною формою боротьби. Він признає якнайрізніші форми боротьби, при чому не «вигадує» їх, а лише узагальнює, організує, надає свідомости тим формам боротьби революційних кляс, що виникають самі собою в бігу руху. Безумовно ворожий усяким абстрактним формулам, усяким доктринерским рецептам, марксизм вимагає уважного ставлення до масової боротьби, яка точиться, і яка з розвитком руху, з ростом свідомости мас, з загостренням економічних і політичних криз зроджую щораз нові й дедалі різноманітніші способи оборони й нападу. Тому марксизм безумовно не зарікаються ніяких форм боротьби. Марксизм ні в якім разі не обмежуються можливими і наявними тільки за даного моменту формами боротьби, визнаючи неминучість нових, невідомих для діячів даного періоду форм боротьби із зміною даної соціяльної коньюнктури. Марксизм у цім відношенні вчиться, коли так можна висловитися, у масової практики, далекий від претенсій учити маси вигадуваних від кабінетних «систематиків» форм боротьби. Ми знаємо, — говорив, наприклад, Кавтський, розглядаючи форми соціяльної революції[1], — що прийдешня криза принесе нам нові форми боротьби, яких ми не можемо передбачити тепер. Продовжити читання ‘Партизанська війна’

Нарід і соціялїзм

В. Левинський

Як серед инших народів, так і серед українського сливе чи не всї полїтичні партії називають себе «народними», а кожда з них з окрема любить голосити, що тільки вона заступає інтереси і справи «народу», що тільки вона а нїхто більше не сьміє виступати в імені «народу».

За примірами не далеко нам шукати.

Возьміть от хочби польських народних демократів, чи вшехполяків, як їх загально називають. Як би вірити в усе те, що вони пишуть у своїх ґазетах і що голосять, то вийшло би, що серед польського народу нема лїпшої партії понад партію вшехполяків. Тільки вони відважно і гордо несуть прапор польського народу! Тільки вони його боронять і заступають! Тільки в них спасенє народу! — так голосять вшехполяки, а находять ся люди, що в усе те навіть вірять.

Або возьміть партію «Союза русского народа» в Росії, себто московських чорносотенцїв. Вони теж, подібно як вшехполяки, тільки з іще більшим ґаласом, криком і ревом горлають на цїлий рот, що тільки вони єдина народна партія на всю Росію, як далека вона й широка, що тільки вони являють ся правдивими, «істинними» заступниками й спасителями московського народу. Продовжити читання ‘Нарід і соціялїзм’

Нотатки з нагоди 4-ї річниці однієї «революції»

Роман Тиса

Хтось зауважить, що чотири роки — дата не кругла, не ювілейна, можливо, зарано підбивати підсумки. На що я скажу: яка «революція», такий і ювілей, які «досягнення», такі й підсумки.

Статистична експозиція

Бо всілякому, що має, додасться і примножиться, а в того, що не має, відбереться й те, що має.

Матвій 25:29

Чуємо розмови про повернення 1990-х. Ці розмови небезпідставні: очевидне не тільки повернення вогнепальної зброї до арсеналу засобів — поряд з переговорами та судом — розв’язання господарських спорів і перерозподілу матеріяльних благ, але й падіння економіки та загального рівня життя населення. Подивимось, як змінились деякі показники за останні чотири роки.

Валютний курс дол. США за НБУ

1 вересня 1996: 1,761[1]
1 лютого 1997: 1,876
1 лютого 2014: 7,993
1 лютого 2018: 27,843

За 17 років — з 1997 по 2014 р. — зниження курсу в 4,26 рази (або на 326 %).
За 4 роки — з 2014 по 2018 р. — зниження курсу в 3,48 рази (або на 248 %). Продовжити читання ‘Нотатки з нагоди 4-ї річниці однієї «революції»’

Експрес Київ—Кіншаса

Роман Тиса

Що означає вислів «промислово розвиненіша країна показує менш розвиненій країні лише картину її власної будучини»[1]? Як його розуміти? Чи всіх країн він стосується? Чи всі країни рано чи пізно стануть промислово розвиненими? За яких обставин це відбудеться?

На прикладі України можемо бачити, що не розвиненіша, а відсталіша країна показувала нам нашу будучину, і ця країна — Демократична Республіка Конґо (Конґо-Кіншаса).

Наприкінці 1990-х хтось назвав невеличкий економічний бум, що його переживала тодішня Росія, а його ознаки було видно в центрі Москви, «потьомкінськими селами капіталізму». Запам’яталось, бо дуже влучно сказано. За шикарними вітринами дорогих маґазинів, нічних клюбів і «евроновобудов» у тій самій столиці новонародженої «демократичної» країни ховалась геть не яскрава дійсність: занедбана інфраструктура, безрадісні спальні райони околиць — домівки нових «зайвих людей», влада криміналу, моральна деґрадація, апатія. Це власне й був справжній капіталізм — без Потьомкіна. Продовжити читання ‘Експрес Київ—Кіншаса’

Румчерод і Раднарком Одеської области в боротьбі за Жовтень (закінчення[1]) (II)

А. Кіров

І

Після встановлення радянської влади в Одесі перед партією постало завдання перевести низку заходів, які б налагодили порушене виробниче життя, підупале до того ж через різку й гостру грошову кризу. Переведення цих заходів натрапляло на надзвичайний опір буржуазії, яка стояла на чолі антирадянських партій та організацій.

По-перше, треба зазначати, що радянські органи в Одесі не стали зразу на шлях переведення націоналізації промисловости й банків. За того саботажу капіталістів, що тоді був, здійснення робітничого контролю, звичайно, не могло дати істотних наслідків, хоча з технічним персоналом через деякі поступки й невтручання до виконання їхніх технічних функцій, можна було б умовитися; про це свідчать, між иншим, резолюції технічного персоналу на різних підприємствах, де є заяви про свою згоду працювати з радянською владою. Продовжити читання ‘Румчерод і Раднарком Одеської области в боротьбі за Жовтень (закінчення[1]) (II)’

Жовтневий період на Чернігівщині[1] (II)

В. Щербаков

V. Наступ Червоного війська та перебування червоногвардійських загонів на Чернігівщині

Ще до того, як Рада Народніх Комісарів поставила ультиматум Центральній Раді, червоному військові не раз доводилося стикатися з петлюрівськими частинами на території Чернігівщини. На початку грудня на станції Сновська трапився такий епізод.

19 стрілковому полкові дано завдання перекинутись на Дін для боротьби з білогвардійщиною. В звязку з тим, що петлюрівські частини, зайнявши Бахмач, не пропускали війська через станцію, в Сновській скликано було екстренні збори ротних комітетів з представниками від салдатів щоб вирішити питання про взяття станції Бахмач. На збори запрошено було представників місцевих громадських організацій. Керував зборами Військово-революційний комітет полку. Командир полку Валуєв, доповівши зборам, що військові частини Центральної Ради вирішили не пропускати радянського війська через територію України і що на пропозицію прийняти делегатів для переговорів петлюрівський полковник Менза спочатку відмовився, а потім запропонував останнім від станції Мени піти пішки до станції Бондарівки, звідки делегацію з зав’язаними очима буде приведено до штабу війська Центральної Ради, — став вимагати від полку виконання наказу ставки й здобуття станції Бахмач боєм. Відповідаючи Валуєву, низка промовців висловлюється проти війни з військовими частинами Центральної Ради. Член Головного Виконавчого комітету Лібаво-роменської залізниці Ласовський закликає салдатів не проливати братньої крови й заявляє, що на випадок насильного просування більшовицьких частин, залізничники застрайкують. В такому ж дусі висловлюється голова Сновської Ради Ніколаєвський. Після гарячих дебатів збори ухвалили резолюцію відмовитись від наступу на Бахмач і погодитись на відправлення 19 полку на Дін через Брянськ[2]. /115/ Продовжити читання ‘Жовтневий період на Чернігівщині[1] (II)’

Якби Муґабе програв, його би всі носили на руках

Юсуф Серункума*

Розмови про крайнощі в політиці Роберта Муґабе — такого еталонного «африканського диктатора» — будуть неповними, якщо не порівняти його з уґандійцем Іді Аміном[1]. Цікаво, що Муґабе заробляв собі репутацію героя-переможця в антиколоніяльній боротьбі саме тоді, коли Амін розставався з владою, себто 1979 року, а вже 1980 року став прем’єр-міністром Зімбабве. Прийшовши до влади та поклавши край пануванню меншости з гурту білих поселенців, він удостоївся порівняння з Нельсоном Манделою — ще одним чорношкірим, що прийшов до влади через чотирнадцять років, так само витіснивши з влади білих. Як сказав по смерти останнього Славой Жижок: «Мандела, це — не Муґабе»[2]. Якщо Манделу всі — вельми некритично — вважають героєм, то Муґабе, просто як колись Іді Аміну, всі без зайвих роздумів приділяють місце головного лиходія нашого часу.

В обох країнах — Південно-Африканській Республіці та Зімбабве — кінець влади білих поселенців поставив перед антиколоніяльною інтеліґенцією дуже схожі питання, але в ріжних контекстах: питання політики й економіки. Якщо Південна Африка вибрала шлях вреґулювання політичного питання без визначення певного терміну розв’язання економічного/земельного питання[3], позаяк багато керівників Африканського національного конґресу під гуркіт заяв про стратеґічний компроміс шукали можливостей поживитися з результатів боротьби[4], то керівництво Зімбабве, своєю чергою, розглядало визволення у нерозривному зв’язку з економікою. Тим-то визволення означало наступальне та одночасне проведення політичних і економічних реформ. Саме в цьому пункті стає доречнішим порівняння Іді Аміна та Роберта Муґабе: визволення не може бути просто політичним. Продовжити читання ‘Якби Муґабе програв, його би всі носили на руках’

Хто творить зовнішню політику США? — 1974 рік

Г’ю Ньютон

Ідеяли, закріплені в Деклярації незалежности, визнають права народів на самовизначення. Будь-який пригноблений народ, згідно з духом Американської революції, може скинути установи свого гнобителя, аби захистити свої права на «життя, свободу та прагнення щастя». Проте історія показує, що після того, як Сполучені Штати взяли на себе ролю панівної світової держави, вони послідовно протидіють головним соціяльним революціям нашого часу. Порушуючи принцип самовизначення, Сполучені Штати втручалися військово, дипломатично та економічно, придушуючи ці революції або чинячи їм серйозні перешкоди, — так було в Росії, Мексиці, Китаї, на Кубі, в Греції та В’єтнамі.

Годі знайти яскравіший приклад цієї політики, аніж американська інтервенція у В’єтнамі. 1945 року створення Демократичної Республіки В’єтнам було проголошено в документі, подібному до Деклярації незалежности Сполучених Штатів Америки. Тут же республіку визнала колишня колоніяльна держава — Франція. Але коли ця держава спробувала поновити контроль над своєю колишньою колонією, встановивши маріонетковий режим у Сайґоні, їй у пригоді стала політика США. Вашинґтон не просто підтримав незаконну загарбницьку війну, надавши економічну та воєнну допомогу, — Вашинґтон розпочав боротьбу проти В’єтнамської республіки, коли французи програли. Фактично через понад як двадцять років після проголошення В’єтнамської деклярації незалежности в’єтнамські селяни лишаються об’єктами нападу з боку американських збройних сил, що чинять найбільш жорстоку та руйнівну інтервенцію, яку тільки знала історія. Продовжити читання ‘Хто творить зовнішню політику США? — 1974 рік’

Методичні критерії

Антоніо Ґрамші

Зошит 25, §‹5›. Методичні критерії. Історична єдність правлячих кляс втілюється у державі і їхня історія є по суті історією держав і ґруп держав. Але не треба думати, що така єдність є суто юридичною і політичною, хоча й ця єдність має своє значення і не лише формальною; основоположна історична єдність через свою конкретність є результатом орґанічних відносин між державою або політичним суспільством і «громадянським суспільством». Підпорядковані кляси за визначенням не є об’єднаними і не можуть об’єднатися, доки не стануть «державою»; тим-то їхня історія переплетена з історією громадянського суспільства, вона є «занедбаною», уривчастою функцією історії громадянського суспільства, а через це посередництво — історії держав і ґруп держав. Треба дослідити: 1) об’єктивне формування підпорядкованих соціяльних ґруп через розвиток і зміни, що відбуваються у світі економічного виробництва, їхнє зростання та походження від попередніх соціяльних ґруп, від яких вони успадковують і впродовж певного часу зберігають спосіб мислення, ідеолоґію і цілі; 2) їхнє активне або пасивне приєднання до панівних політичних формацій, спроби вплинути на проґрами цих формацій з метою внести до цих проґрам власні вимоги та наслідки, що такі спроби мали для процесів розкладання, оновлення і переґрупування цих формацій; 3) народження нових партій панівних ґруп, покликаних утримати згоду підпорядкованих ґруп та контроль над ними; 4) власні формації підпорядкованих ґруп, що виступають з вимогами обмеженого та часткового характеру; 5) нові формації, що стверджують самостійність підпорядкованих ґруп, але в старих рамках; 6) нові формації, що стверджують повну самостійність підпорядкованих ґруп тощо, Продовжити читання ‘Методичні критерії’

Похід на Рим

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹150›. Минуле і теперішнє. Щодо походу на Рим дивись число «Джовенту фашиста», що вийшло з нагоди дев’ятої річниці (1931), з вельми цікавою статтею Де Боно та Бальбо[1]. Крім всього иншого Бальбо пише: «Муссоліні діяв. Якби він цього не зробив, фашистський рух був змушений десятиліттями вести громадянську партизанську війну, і не виключено, що инші сили, що вони діяли, як і ми, поза рамками закону, але з цілями анархічними та руйнівними, пізніше — скориставши з невтральности та бездіяльности держави — завершили би акт повстання, на який ми наважилися в жовтні 1922 року. Хай там як, але можна з упевненістю сказати, що без Походу на Рим, тобто без революційної розв’язки наш рух наразився би на фатальні кризи втоми, подрібнення і недисциплінованости, які прирекли на смерть старі партії». Тут є певна неточність: держава не була «невтральною та бездіяльною», як зазвичай стверджують, тому що в той період головною її опорою був саме фашистський рух; також між державою і фашистським рухом не могло бути «громадянської війни», а могли бути лише епізодичні насильницькі дії, покликані змінити напрямок розвитку держави та реформувати урядовий апарат. У громадянській партизанській війні фашистський рух виступав на боці держави — не проти держави, якщо висловлюватися не метафорично та дивитися не з точки зору формального закону. Продовжити читання ‘Похід на Рим’

Велика амбіція та дрібні амбіції

Антоніо Ґрамші

Зошит 6, §‹97›. Минуле і теперішнє. Велика амбіція та дрібні амбіції. Чи можлива політика, себто незавершена історія, без амбіцій? Слово «амбіції» набуло ницого та презирливого значення з двох головних причин: 1) тому що плутають (велику) амбіцію і дрібні амбіції; 2) тому що амбіції занадто часто призводили до опортунізму найнижчого ґатунку, до зради старих принципів і старих суспільних формацій, що створювало для амбітних умови для переходу на вигіднішу та одразу дохіднішу службу. По суті, навіть цей другий мотив можна звести до першого; він стосується дрібних амбіцій, позаяк вони квапливі та не бажають долати багато труднощів або долати великі труднощі [або піддаватися занадто великим небезпекам].

Своєю природою кожний вождь є амбіційним, себто прагне всіма силами до здійснення державної влади. Вождь без амбіцій — не вождь, а елємент, небезпечний для своїх послідовників, пасивний і боягузливий. Не забути твердження Артуро Велія «наша партія ніколи не стане урядовою партією»[1], себто завжди буде опозиційною партією; але що означає пропозиція завжди залишатися в опозиції? Це означає готувати страшні катастрофи, тому що якщо перебувати в опозиції зручно для опозиціонерів, це не «зручно» (хоча, звісно, це залежить од сили опозиції та їхньої природи) для керівників уряду, що вони у певний момент мають поставити питання про нищення і відкидання опозиції. Крім того, що велика амбіція необхідна для боротьби, її не можна морально зневажати, навпаки — треба дивитися, чи підноситься «амбіційний» після того, як він створив навколо себе пустелю, або-ж його піднесення [свідомо] обумовлене цілою суспільною верствою і він власне розглядає своє піднесення як складову загального піднесення. Продовжити читання ‘Велика амбіція та дрібні амбіції’

Військове мистецтво і мистецтво політики

Антоніо Ґрамші

Зошит 1, §‹133›. Військове мистецтво і мистецтво політики. Ще раз про «сміливців»[1]. Складність відносин, що істнували в 1917-1918 між штурмовими та армійськими підрозділами, можуть підштовхнути — та вже підштовхнули — політичних керівників скласти хибні пляни боротьби. Забувають: 1) що «сміливці» є самими тактичними підрозділами та передбачають наявність нехай малоефективної, але все ще боєздатної армії, бо якщо військова дисципліна та бойовий дух впали аж так, що постала потреба запровадити тактичні нововведення, вони все ще певною мірою присутні — присутні саме тією мірою, що їй відповідає новий тактичний прийом; інакше ми мали би справу з поразкою і втечею; 2) що не варто сприймати появу «сміливців» як ознаку загальної боєздатности воєнної маси, але навпаки — як ознаку її пасивности та відносної деморалізації.

Сказане не касує загального підходу, відповідно до якого до порівнянь військового мистецтва з політикою треба завжди ставитися cum grano salis [скептично. — Ред.], себто як до спонуки до роздумів і термінів, спрощених ad absurdum [до абсурду. — Ред.]; насправді, в царині політики на тих, хто схибив або  не виконав достоту наказ, не накладають жорстких карних санкцій, вони не постають перед військовим трибуналом, не кажучи вже про те, що розгортання політичних сил аж ніяк не порівняти з військовою мобілізацією. Політична боротьба, окрім маневреної війни та облоги або позиційної війни, знає й инші форми. Правдиві «сміливці», себто сучасні «сміливці», народилися саме з позиційної війни, як це бачимо з досвіду 1914-1918 років. Продовжити читання ‘Військове мистецтво і мистецтво політики’

Елітизм

Кваме Нкрума

Елітизм, це — ідеолоґія буржуазії. Ця ідеолоґія постала у другій половині XIX ст. наслідком роботи двох італійських соціолоґів — Вільфредо Парето (1848-1923)[1] і Ґаетано Моски (1858-1941)[2]. Вони писали в часи, коли середня кляса, котра щойно виборола політичну владу в аристократії, почувала, своєю чергою, небезпеку з боку робітничої кляси, котра швидко зростала та поділяла марксистську ідеолоґію. Парето і Моска прагнули спростувати Маркса та заперечити те, що соціялістична революція, що веде до побудови безклясового суспільства, є можливою. На відміну від Маркса, вони стверджували, що політичний хист визначає, кому правити, і що суспільством завжди керуватиме така собі еліта або спілка еліт.

По суті, прибічники елітизму стверджують, що на практиці реальну владу завжди здійснює меншість, а більшість ніколи не контролюватиме панівну меншість, хай би там які були так звані демократичні інституції. Згуртованість еліт, це — головна сила меншости. Вони невеличкі що до до всієї нації, але вони сильніші, ніж можна було б думати з огляду на їхню чисельність.

Елітизм, це — ідеолоґія, створена саме для капіталізму, і така, що відповідає фактичному пануванню буржуазії в капіталістичному суспільстві. Ба більше: вона розпалює расизм, адже його можна використати, щоб підтримати міт про расову вищість і расову неповноцінність. Продовжити читання ‘Елітизм’

Українська ідеолоґія. Частина 2. Піночетофілія

Роман Тиса

Покійний «верховний вождь нації» не дає спокою українським політикам й інтелєктуалам[1]. Він розпалює їхню уяву, може, навіть сниться їм. Вони марять Піночетом, суворим, але справедливим батьком капіталізму, спасителем від хаосу, економічної кризи, корупції, від чого завгодно — навіть від «комуністичної катастрофи». Саме спасителем видається чилійський політик Вікторові Каспруку, авторові допису «Чилі-1973: як країна уникла комуністичної катастрофи» для «Українського тижня»[2]. Цей текст невеличкий, але знаменний — як багатством метафор («відкриття шлюзів до комунізму»), дивовижною образністю («влади людей, на плечах яких ніколи не було погон») та глибиною історичного знання («у 70-х … почалося відродження економіки країни»), так і винахідливістю щодо захисту військової диктатури («можливо, що його намагання змінити Чилі на краще не завжди відповідали стандартам прийнятих світових демократичних норм, але він також є відповідальним за створення цивілізованої нації»). Хоча образне «вітаю, вождю!», адресоване Піночетові, соромливо заховано за спробу вивчити події 40-річної давнини «з точки зору історичної правди та історичної справедливості», правди та справедливости в історика катма. Продовжити читання ‘Українська ідеолоґія. Частина 2. Піночетофілія’

Народний поштовх до фашизму*

Нікос Пуланзас

Однією з найважніших проблєм, що постає підчас вивчення фашизму як через дійсний вимір цього явища, так і через те, що її покладено в основу цілої мітолоґії, є питання народної спонуки. Тут я обмежуся на розгляді загальних аспектів, детальніший аналіз є у моїй книзі «Фашизм і диктатура».

Отже, дозволю собі заявити, що народний поштовх до фашизму є справжнім явищем. Ба більше — воно стосується головних, визначальних характеристик фашизму щодо инших «надзвичайних» режимів капіталістичної держави за її війни проти народних мас (військових диктатур, ріжних видів бонапартизму тощо). Насправді фашизм успішно активізував певні державні апарати (партії, профспілки тощо), щоби змобілізувати маси, а цього не зробили инші режими, а коли й зробили, то в иншому маштабові й в инший спосіб (що визначає саму форму держави). Це означає, що фашизм мав базу серед народних мас, що її я поки що попередньо назву описовим і нейтральним словом «поштовх», бо насправді воно стосується самої природи явища, що його треба розглянути. Тут приступаємо до двох взаємопов’язаних питань: 1) Яким був маштаб явища, і яким сáме воно було? 2) Що спричинилося до нього? Продовжити читання ‘Народний поштовх до фашизму*’

«Консолідація» крамарчуків або змодернізовані ботокуди[1]

Торговельна спілка з групи «Діла», Трудової Партії, Партії Національної Роботи і Укрклюбу — заклалася.

Її назва: Українська Національна Партія.

Поле торговельної діяльности: внутрішній ринок і зовнішній ринок.

Предмет торговлі: на внутрішньому ринку — всячина; на зовнішньому — український нарід.

Девіза: в першому випадкові — не обдуриш — не продаш; в другому — покірне телятко дві матки ссе.

Сподівані зиски: максимальні: самостійна, соборна, демократична Українська Держава; мінімальні: тепленьке місце під сонцем в Речі Посполитій Польській. Продовжити читання ‘«Консолідація» крамарчуків або змодернізовані ботокуди[1]’


Серпень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти