Archive for the 'Безперервна революція' Category

Самір Амін і від’єднання від капіталізму

Роман Тиса

Життя обличчям до історії

Самір Амін народився 3 вересня 1931 року в Каїрі, у родині лікарів. Його батько — єгиптянин зі спільноти коптів (єгипетських християн), дідусь з батькового боку був інженером-залізничником. Матір — француженка з Ельзасу, дідусь і бабуся були шкільними вчителями. Політичні настрої в родині панували антимонархічні, демократичні, соціялістичні.

Амінове дитинство пройшло у Порт-Саїді, тогочасній промисловій і торгівельній столиці Єгипту. Він ходив до французького ліцею. 1947 року відправився здобувати вищу освіту у Парижі, де вивчав право, політекономію і статистику в Ліцеї ім. Анрі IV й Інституті політичних наук. 1957 року отримав ступінь доктора філософії (спеціяльність — політична економія). У студентські роки Амін не тільки навчався — він був членом молодіжної орґанізації Французької комуністичної партії, слідкував за політичними подіями в Африці та Азії, брав участь у демонстраціях, працював у Координаційному комітеті студентів-антиколоніялістів, за проґрамою обміну студентами відвідав Чехословаччину та Польщу. Розчарований браком уваги з боку ФКП до національно-визвольної боротьби в колоніях, він поступово відійшов так від самої компартії, як і від офіційної доктрини французької компартії — марксизму-лєнінізму та зацікавився маоїзмом, маоїстською критикою СРСР і досвідом соціялістичного будівництва в Китаї. Продовжити читання ‘Самір Амін і від’єднання від капіталізму’

Режіс Дебре і «Революція в революції?»

Віктор Петруша

Ще чутно відголоси «довгих шістдесятих» минулого століття, що їх у нас, серед лівих, прийнято розглядати лише під кутом подій 1968 року у Франції. Така звуженість погляду на досить широку історичну епоху пояснюється здебільшого звеличенням власне европейських подій, зокрема студентського протесту, примірянням цих подій на себе, а також слабкою поінформованістю про події в країнах «третього світу». Видання книги Режі Дебре є спробою розширити погляд на цю революційну епоху, що її пережили народи ґлобального Півдня і деякі країни Півночі.

Звернімося спочатку до біоґрафії автора «Революції в революції?». Режі Дебре народився 2 вересня 1940 року в сім’ї юристів. Батьки дотримувались правих поглядів, що, проте, не завадило їм взяти участь у французькому руху Опору. В юному віці Дебре виявляє здібності до філософії, здобуває премію «Конкур женераль» з цієї дисципліни, що проводиться серед учнів старших кляс. Власне завдяки цьому талантові Дебре згодом вступає до Вищої нормальної школи, що є кузнею не тільки для кадрів природничих наук, але й лівих інтелєктуалів — випускниками цього вишу були Сартр, Фуко, Альтюссер. Останній вплинув на Дебре, адже був його викладачем. Хоча Луї Альтюссер і належав до Французької комуністичної партії (ФКП), найбільш прорадянської на той момент компартії у Західній Европі, він цікавився і популяризував також ідеї Мао Цзе-дуна; це відбувалось на тлі поступового відходу «західного марксизму» від прорадянської позиції — надто після подій 1956 року в Угорщині. Продовжити читання ‘Режіс Дебре і «Революція в революції?»’

Деякі висновки на майбутнє

Режіс Дебре

Звідси напрямок діяльности.

Звідси історична відповідальність, яку Кубинська революція ніколи не вагалась взяти на себе.

Коли товариш Че Ґевара в черговий раз зайнявся партизанською діяльністю, він на міжнародному рівні взяв за основу висновки з напрямку, що її втілює вождь Кубинської революції Фідель Кастро.

Коли Че Ґевара знову з’явиться на людях, можна не сумніватися, що він стоятиме на чолі партизанського руху, буде його беззаперечним політичним та військовим керівником.

Сьогодні всі можуть окреслити загальні висновки з кубинського внеску в справу Латинської Америки.

І. В майбутньому справу вирішуватиме створення не політичних, а військових вогнищ. Ця відмінність, що є вирішальною з точки зору практичних наслідків, є більше, аніж просто відмінністю. Між військовими та політичними вогнищами істнує відмінність не тільки з точки зору терміновости, з точки зорку вирішальности: цю відмінність визнає кожний, починаючи з тих, хто думає, що можна підготувати партизанський фронт, спочатку відкривши фронт політичний — «марксистсько-лєнінський» або націоналістичний, за клясичними правилам. Ні. Йдеться за нову діялєктику завдань. Зобразимо це схематично й уявімо, що має відбутися перехід від військового вогнища до політичного руху — природне продовження по суті політичної збройної боротьби; проте — за поодинокими винятками — майже неможливо від «чисто» політичного руху перейти до військового вогнища. Буржуазію неможливо перемогти на її території. У більшості країн, де істнують умови для збройної боротьби, є можливим перехід від військового до політичного вогнища, проте рух у зворотному напрямку практично неможливий. Продовжити читання ‘Деякі висновки на майбутнє’

Алі Шаріяті й ісламська революція

Роман Тиса

Іранська революція 1978-1979 рр. і повалення шахського режиму були одними з найдраматичніших подій кінця XX ст. Хай там як ставитися до Ісламської республіки, яка постала наслідком революції, не можна не вразитися силою руху, що він охопив найширші народні маси та включив представників всіх сучасних політичних течій (крім монархістів, звісно). Хоча ідеолоґічна геґемонія належала ісламським богословам і правникам, а саме поняття «ісламської революції» тісно пов’язано з вождем революції Рухоллою Мусаві Хомейні (імамом Хомейні), були й инші джерела, що живили процес формування ідейного обличчя подій 1978-1979 рр. Одним з таких джерел були ідеї Алі Шаріяті — соціолоґа, шкільного вчителя, університетського викладача та проповідника, який у своїх поглядах прагнув поєднати сучасний соціялізм і традиційний шиїзм. Його передчасна смерть у самий переддень Іранської революції, у червні 1977 р., нагадує смерть иншого революціонера — нікараґуанця Карлоса Фонсеки, що він, так само як і Шаріяті, не дожив до рішучих битв і кінцевої перемоги народної революції, яку наближав своєю практичною і теоретичною діяльністю.

Небайдужий мусульманин

Алі Шаріяті народився 1933 року в Кахаці, селищі неподалік міста Сабзевар, в провінції Хорасан, розташованій на північному сході Ірану на кордоні з Туркменією й Афґаністаном. Його батько Мохаммад Тагі Шаріяті походив з династії духовних наставників і був ісламським богословом-реформатором та шкільним вчителем. На початку 1940-х рр. Шаріяті-старший заснував Центр поширення ісламських істин, в якому виступи проти атеїзму поєднував з критикою обскурантизму доґматичного ісламу. Сам іслам він сприймав як вчення, просякнуте проґресивним духом. Мати, Захра Аміні, походила з селянської родини. Продовжити читання ‘Алі Шаріяті й ісламська революція’

Зоря над Іраком

Р.Ланський

Народження республіки

Здавалося б, імперіалісти давно вже повинні були звикнути до грізної музики народних революцій, до дзвону розбитих народами кайданів, — адже .за якихось чотирнадцять післявоєнних років більше мільярда людей скинуло імперіалістичне ярмо, і від колоніальної системи лишилися тільки уламки, — але той революційний землетрус, який стався в Іраку в ніч на 14 липня 1958 р., був для них громом з ясного неба.

Та й справді, у жодній із своїх колоній та напівколоній імперіалісти не почували себе так привільно-весело і без-турботно-затишно, як в Іраку; жодну з пригноблених країн не було так наглухо і накоротко прикуто до імперіалістичної колісниці, як Ірак. Світові монополії жадібно .присмокталися до серця країни пащами нафтопроводів; її було обплутано кабальними договорами і зловісним Багдадським пактом, стиснуто зашморгом «доктрини» Ейзенхауера, на іракській землі комфортабельно розташувалися англійські авіабази. На варті інтересів іноземних монополій стояла хашимітська монархія, що трималася на англійських багнетах і годувалася з кормушки нафтових магнатів; стояв велетенський політичний апарат, знаряддям якого були шибениці й забризкані кров’ю катівні; стояли продажні феодали-шейхи, у чиїх маєтках середньовічні устої та гаремний побут поєднувався з розкішними лімузинами й найновішими рефрижераторами. За останні місяці існування чорного режиму до всіх його підпор приєдналася ще виготовлена у Вашінгтоні іраксько-йорданська федерація, союз двох кишенькових королів-запроданців. Продовжити читання ‘Зоря над Іраком’

Спільний фронт проти поневолених народів

Ю. Мовчан

У світі не вщухають кричати на всі голоси про «коекзистенцію» між «вільним» і «невільним» світом. Чому перемагає «коекзистенція»? Безперечно, страх перед воєнними знищеннями має велика значіння. Навіть маніяк Гітлер не осмілився застосувати наймогутнішу зброю масового знищення підчас другої світової війни – отруйливі гази. Тепер страху перед війною наганяє атомова зброя. Але крім почуття небезпеки бути фізично знищеним підчас війни, «сильні світу» мають ще й інші мотиви своєї коекзистеціяльної політики. Це – смертельний страх імперіялістів перед національно-визвольними революціями народів, страх перед остаточною втратою своїх, набутих впродовж сторіч загарбницькими війнами, колоній. Як показала практика двох останніх світових воєн, збройні конфлікти між «сильними світу» в наші часи неминуче спричиняються до ослаблення імперіялізму, що в свою чергу спричиняється до зросту національно-визвольних війн і до утворення незалежних держав. Навіть і московський імперіялізм не дуже то багато скористав з тієї війни, хоч на перший погляд це може здаватися інакше. Ще є питанням – чи «набуттям» нових сателітів Москва зміцнила себе, чи, навпаки – знесилела. Є багато підстав вважати, що всі теперішні московські сателіти – починаючи від Польщі і кінчаючи Албанією, скорше обтяжують Москву ніж її зміцнюють. Продовжити читання ‘Спільний фронт проти поневолених народів’

Що означає конференція в Бандунґу?

Віктор Чорний

Читачам вже відомо з щоденної преси про конференцію 29-х азійських та африканських народів, що відбулась в квітні ц.р. в індонезійському місті Бандунґу. Ми тут хочемо тільки заторкнути деякі проблеми, що стоять в тісному зв’язку з бандунґською конференцією, відповісти на питання, що ця конференція собою уявляє, хто є ті сили, що були заступлені на конференції, яке відношення тих сил до існуючого світового конфлікту імперіялістичних потуг, та визвольної боротьби народів зпід економічної та політичної залежности цих потуг.

Бандунґська конференція тим знаменна, що вона була єдина того роду конференція в світі. В минулому людство пережило багато міжнародніх з’їздів, одноразових та постійних. Всі вони, незалежно від сил, що брали в них участь, та проблем, що були предметом обговорень, були під безпосереднім домінуючим впливом пануючих великодержав, що надавали тону переговорам та перерішували остаточні заключення. Ті конференції скликались для творення мілітарних бльоків, забезпечення економічних інтересів «спільнот», альянсів, переставки міжнародніх угруповань тощо. В Бандунґу вперше в історії міжнародніх конференцій існуючі імперіялістичні бльоки були відсунуті від безпосереднього впливу та доміннування. Продовжити читання ‘Що означає конференція в Бандунґу?’

Конґрес народів проти імперіялізму і український рух (від нашого власного кореспондента)

Д. Александер

Британський центр Конґресу Народів Проти Імперіялізму влаштував у вересні дуже важливий мітинг під гаслом «Африка мусить стати вільною». Мені, як учасникові цього мітингу, хочеться поінформувати моїх українських друзів про те, що собою являє цей Конґрес, та висловити пару дискусійних думок про те, яке велике завдання стоїть перед українським визвольним рухом у відношенню рухів в колоніях.

Конґрес Народів проти імперіялізму був заснований в Парижі в 1948 році. На чолі його стоїть т. Жан Ру, знавець колоніяльних справ і співробітник газети «Франк Тірьор». Конґрес є дорадчою організацією для кожної визвольної організації африканських народів, як також для багатьох організацій Азії. Його завданням є координувати боротьбу в колоніях в міжнародній площині. Це завдання він має змогу виконувати особливо добре тому, що його відділи існують в самих імперіялістичних метрополіях – в Британії, Франції, Бельгії. Тут він може впливати на публічну опінію, на пресу і навіть на парляменти. Продовжити читання ‘Конґрес народів проти імперіялізму і український рух (від нашого власного кореспондента)’

Азійський Інтернаціонал за волю України!

Бюро Азійського Соціялістичного Інтернаціоналу на своєму пленумі в Гайдерабаді (Індія), прийняло 14. серпня ц. р. резолюцію, в якій закликається поневолені й колоніяльні народи світу «симпатизувати й підтримувати національно-визвольну боротьбу і боротьбу за демократичні свободи народів Совєтського Союзу і совєтських сателітів, поневолених російським імперіялізмом».

Азійський Соціялістичний Інтернаціонал, як ми вже повдіомляли у «Впереді» ч. 1 за 1953 р., був створений в січні цього року. Членами його є соціялістичні й революційні націоналістичні партії Азії, тобто партії народів, що є зараз або були не так ще давно поневолені західніми імлеріялізмами. В більшості це є революційні партії, цим вони цілковито відрізняються від европейських опортуністичних «соціялістів» та европейських метрополіяльних націоналізмів і їхніх невдалих наслідувачів серед поневолених народів Европи. З самого початку свого існування, Азійський Інтернаціонал відкрито став на позиції третьої сили, тобто проголосив війну і російському, і західнім (зокрема, американському) імперіялізмам. Партії Інтернаціоналу стоять сьогодні при владі в Бурмі й Індонезії, беруть участь в урядовій коаліції в Ізраелі, творять собою масові опозиції в Індії, Японії й інших країнах. Продовжити читання ‘Азійський Інтернаціонал за волю України!’

З’їзд партій третьої сили

В днях 6-15 січня 1953 року в столиці Бурми Рангуні відбувався перший з’їзд азійських соціялістичних партій в наслідок якого створено Азійський Соціялістичний Інтернаціонал.

Серед понад 200 делегатів з’їзду були присутніми делегати з повним правом голосу від таких країн: Японія, Індонезія, Індія, Пакістан, Бурма та Ізраель. Обсерваторів вислали Туніс, Непал, Лебанон, Сірія, Ірак та Єгипет. Делегати з Марокко та Алжиру не змогли прибути, бо їх не випустили французькі окупанти тих країн. Дружні делегації прибули ще від Уганди й Кенії з Африки, від европейського Соціялістичного Інтернаціоналу та від Комуністичної Партії Югославії. Серед відомих особистостей на з’їзді були присутні Клемент Етлі – голова англійської Лейбор Партії й бувший прем’єр-міністр Англії, Алес Беблер – заступник міністра закордонних справ Югославії, Моше Шаретт – міністр закордонних справ Ізраелю, Сутан Сджарір – бувший прем’єр Індонезії, та інші. Продовжити читання ‘З’їзд партій третьої сили’

Зріст фронту третьої сили

Могутня хвиля національно-визвольної боротьби народів Азії вже перекинулася з країн Південно-Східньої Азії до країн Близького Сходу й Північної Африки. Сьогоднішня боротьба Ірану, Іраку й Єгипту проти англійських імперіялістів, боротьба в Тунісі й Марокко проти французів відома всім. Є всі підстави чекати, що ця національно-визвольна боротьба перекинеться в найближчому часі й на решту країн Африки та на країни Південної й Центральної Америки. Капіталістичний імперіялізм явно знаходиться в стані занепаду, доба реакційних колоніяльних систем підходить до свого кінця.

На фоні цього могутнього міжконтинентального руху характерним є напрямок і тенденція визвольної боротьби колоніяльних і поневолених народів. Це напрямок боротьби «третьої сили», незалежної від Москви й Вашингтону. Продовжити читання ‘Зріст фронту третьої сили’

Розгра нерівних сил (Кубанська революція і роля старшого брата)

В.В.

На основі фактів можна сміло ствердити, що побідна революція в Кубі поширилась та набрала нового змісту. Але рівночасно нависли над нею чорні хмари, не лише домашні, але й північні, похмурі та грозливі. Чому йде мова про дві фази революції та про внутрішні і зовнішні труднощі, що наче меч Дамокля нависли над її дальшою долею?

За січень 1959 у «Впереді» була стаття про антидиктаторські рухи латинської Америки, а особливо про події на Кубі. В тій статті автор ствердив, теж на основі існуючих тоді фактів, що революція в Кубі це в першу міру політичний переворот, повалення диктаторського режиму Батіста в ім’я політичної демократії. Як тоді писали самі прихильники Фідель Кастро, що найпекучішою потребою дня є відновлення громадянських свобід потоптаних диктатурою. Продовжити читання ‘Розгра нерівних сил (Кубанська революція і роля старшого брата)’

Політичні переміни в Латинській Америці (на тлі подій у Кубі)

Віктор Волинський

Подробиці протидиктаторського повстання в Кубі відомі нашим читачам з щоденної преси. Відомі теж подібні політичні перевороти в інших латинсько-американських країнах на протязі минулих п’ятьох років. Слідкуючому за подіями в Латинській Америці уважному спостерігачеві насувається питання: що оці латинсько-американські перевороти означають, який їхній характер? Яке економічне і суспільне підложжя?

Політичний переворот в Кубі це вже шостий з черги подібного типу переворот в Латинській Америці. Це масовий протидиктаторський зрив у протилежність до минулих відомих «палацових революцій», де на місце одних диктаторів-генералів приходили інші. З вісьмох латино-американських диктаторів при владі залишилось лише два: Альфредо Штроснер в Параґваї та Рафаель Труґілльо в Домініканській республіці. Перший уступив генерал Перон в Арґентіні в 1955 році. В 1956 році диктатор Нікараґуа генерал Самоза впав жертвою атентату. В тому ж році генерал Маґльоар, президент Гаїті, подався за кордон, як політичний втікач. В 1957 році впав диктатор Колюмбії Ґуставо Росе Пінілля. Далі диктатор Венецуелі Маркос Перез Імінеза. На місце диктаторів усюди прийшли системи в більшій чи меншій мірі виборчі, репрезентативні. Продовжити читання ‘Політичні переміни в Латинській Америці (на тлі подій у Кубі)’

Нові успіхи революції в Болівії

(П.С.) 30 жовтня ц. р. зарядив новий уряд Болівії з президентом Віктором Пазом на чолі націоналізації копалень цини. Як відомо, найважніше багатство Болівії – цина була дотепер повністю в руках чужоземного капіталу, переважно американського. Тому не диво, що американська преса сприйняла цей крок Болівії, як болючий удар по американському капіталові. Президент Паз заповів ще в минулому році, зараз після захоплення влади Болівійською Націоналістичною Партією МНР, що копальні цини будуть націоналізовані. Але з різних причин уряд зволікав здійснення цієї обіцянкі. З одного боку праве крило МНР гальмувало цю справу, а з другого, що дуже цікаво, самі робітники підходили до справи націоназації копалень дуже обережно, боючись, шоб на місце приватних експлуататорів не прийшли нові бюрократичні, державні. Але момент національний, а саме – оборона країни перед чужоземним капіталом, приспішив рішення в цій важливій для Болівії справі. На З’їзді Болівійських Профспілок (ЦОБ) поставили робітники справу націоналізації копалень руба і президент Паз був змушений зложити заяву: «Тепер бачу, що націоналізацію копалень не можна дальше зволікати і обіцяю якнайскорше її здійснити». Продовжити читання ‘Нові успіхи революції в Болівії’

До Українських Робітників

З рук до рук!

З хати до хати!

Пролетарі всіх країн, єднайтеся!

Українські Робітники! Чи знаєте Ви, що всі фабрики та заводи на Україні належать на праві власности  м о с к о в с ь к і й  д е р ж а в і. Чи розумієте Ви, що в цьому праві власности  московської держави на всю майже промисловість України немає нічого спільного з правдивим соціялізмом, бо-ж соціялізмом називаємо такий лад, при якому засобами праці володіє зорґанізоване ціле суспільство, цілий народ, а зокрема зорґанізовані робітники, а не така влада, що силою тільки та гнітом цілого суспільства оберегає своє становище. Чи переконались уже Ви, що московська грабіжиицька влада на Україні виступає як хижий власник-експлоататор, обернувши наш край в рабську колонію, а Вас українських робітників у німіх безборонних рабів. Чи зрозуміло Вам, що під покришкою «соціялистичного будівництва» наїздницька влада на Україні запровадила і задпроваджує чужий і ворожий народові московський державний капіталізм. Продовжити читання ‘До Українських Робітників’

Революція всупереч «Капіталові»

Антоніо Ґрамші

Більшовицька революція конче має своїм корінням всезагальну революцію російського народу. Максималісти, що два місяці тому стали необхідною заправою, призвідцями, адже події заламали звичну рівновагу, а впередовий, пóступовий рух дедалі увиразнювався, створили засади певного ладу (що міг би бути буржуазним): взяли владу, встановили свою диктатуру та розвивають соціялістичні форми, що на них спиратиметься революція, щоби, мавши неабиякі здобутки, широко простувати й надалі, не потрібуючи сторонньої помочи.

Більшовицька революція втілює радше ідеолоґію, аніж факти (тим-то по суті нам не важить знати про неї більше, ніж вже знаємо). Вона є революцією всупереч «Капіталові» Карла Маркса. У Росії Марксів «Капітал» читаний радше буржуазією, ніж пролєтаріятом. Ця книга правила за критичне вираження пекучої потреби в тому, що заки пролєтаріят намислить повстати, заки в голові йому зайдуть думки заявити вимоги власної кляси, а то й думка про власну революцію, у Росії має сформуватися буржуазія, має зайти капіталізм, установитися цивілізація західного типу. Та факти перевершили ідеолоґію. Факти розірвали критичні схеми, що рокували російську історію розвиватися за канонами історичного матеріялізму. Більшовики заперечують Карла Маркса та стверджують — почерез цілком певний акт реального завоювання влади, — що канони історичного марксизму не такі жорсткі, як про них можна було подумати чи думано. Продовжити читання ‘Революція всупереч «Капіталові»’

Маоїзм: його засновки, розвиток, ідейна сильвета

Ісак Дойчер

I

Що таке маоїзм? Що це за політична ідея і напрямок сучасного комунізму? Пильно треба вияснити це, адже маоїзм сьогодні змагає з иншими комуністичними школами, прагнучи міжнародного визнання. Водночас маоїзм був напрямком — навіть провідною течією — китайського комунізму впродовж тридцяти чи тридцяти п’яти років. Саме під цим прапором головні сили китайської революції розгорнули найтривалішу війну сучасної історії та здобули 1949 року перемогу, завдавши капіталізмові найбільшого вдару по Жовтневій революції і прорвавши ізоляцію Радянського Союзу. Маоїзм виходить на міжнародну арену та прагне уваги всього світу до своїх ідей — се не дивно. Дивно те, що він не зробив цього досі та що він так довго був обмежений на національному досвіді.

Тут маоїзм разюче контрастує із лєнінізмом. Останній також спочатку був суто національною, російською школою, але так було недовго. 1915 року, після краху II Інтернаціоналу, Лєнін вже був центральною фіґурою руху за III Інтернаціонал, його ініціятором і надхненником з лав більшовицької фракції Російської Соціял-Демократичної Робітничої Партії, а лєнінізм став самостійною думкою. До того більшовики, як і инші російські соціялісти, активно обговорювали всі питання міжнародного марксистського руху, переживали його досвід, брали участь у всіх суперечках і почували свій нерозривний зв’язок із міжнародним рухом, інтелєктуальну, моральну та політичну солідарність із ним. Маоїзм від самого першу був рівним більшовизмові своєю революційною силою та динамікою, але ріжнився від нього відносною вузькозорістю та браком котрого-небудь безпосереднього контакту з важливими сучасними тенеденціями сучасного марксизму. Хоча й не дуже певно, але слід визнати, що китайську революцію, що своїми маштабами є найвеличнішою з усіх революцій в історії, очолювала найбільш провінційна й «обмежена» з революційних партій. Цей парадокс укотре виявляє внутрішню силу, притаманну революції. Продовжити читання ‘Маоїзм: його засновки, розвиток, ідейна сильвета’

Орґпитання. Щодо успішних форм революційної орґанізації

Алєксандр Тарасов

Товариші з Ліґи литовських марксистів попросили докладніше вияснити мою позицію щодо того, чи є потреба в революційній політичній партії за сучасних умов (чи вияснити, чому цієї потреби немає), щодо того, чи є політична партія парляментського типу єдино правильною та перспективною формою революційної орґанізації, чи, навпаки, веде цю орґанізацію до загибелі тощо, оскільки саме ці питання в моєму интерв’ю Лізі литовських марксистів[1] не вияснені. Я зголосився. Виконую обіцянку.

Пря ядер і броней

Всі знали про чудне змагання, яке розпочалося
за часів війни південних штатів з північними,
між снарядами і бронями пароплавів-броневиків.
Перші мали призначення пробити броню других,
а завдання броневиків полягало в тому,
щоб не припустити цього. Ядра й броні
розгорнули боротьбу з нечуваною запеклістю:
перші збільшувалися, другі товщали.

Жюль Верн*

Продовжити читання ‘Орґпитання. Щодо успішних форм революційної орґанізації’

Китайська критика СРСР і майбутнє комунізму

Всеволод Голубничий

РІЗНИЦІ В ДЕРЖАВНИХ ІНТЕРЕСАХ КИТАЮ І РОСІЇ

До глибших причин радянсько-китайських ідеологічних розходжень, — глибших, ніж відмінні зовнішньо-політичні концепції поширення комунізму на весь світ, — належать фактичні і уявні різниці в інтересах російської і китайської націй, а ці різниці проявляються зокрема у площинах державній та економічній. Питання взаємин між націями завжди було складною амальгамою раціональних та ірраціональних елементів. Комунізм теж не спромігся ні розв’язати, ні навіть спростити це питання. Як змушений був визнати радянський уряд у своїй декларації 30 жовтня 1956 року, під час польської та угорської революцій, у взаєминах з сусідами у нього «було багато труднощів, нерозв’язаних проблем і просто помилок», зокрема «помилок і порушень, що принижували принцип рівности у стосунках між соціялістичними державами».[1]

Але, щоб докопатися до справжньої суті розходжень державних та економічних інтересів СРСР і Китаю, необхідно почати з критики деяких фантастичних уявлень про ці розходження. Скрізь поширеною є вульґарна «геополітична» концепція, що виводить конфлікт китайсько-російських інтересів з того, що, мовляв, у Китаї вже забагато населення і воно швидко зростає далі, а території, землі та харчів не вистачає, і тому китайці мусять посунути в Сибір і взагалі на територію СРСР. Таке часто пишеться в західній пресі, а з численних розмов з радянськими бюрократами відомо, що й вони мають таке в голові. Що гірше, навіть де Ґолль, президент такої освіченої і культурної країни, як Франція, говорить публічно про «жовту небезпеку» для Европи та Росії і пророкує, що Росія рано чи пізно піде на об’єднання з Европою, щоб протиставитися «китайській навалі». Продовжити читання ‘Китайська критика СРСР і майбутнє комунізму’

Політика США, як причина розходжень між СРСР і Китаєм

Всеволод Голубничий

ВИСЛІД АМЕРИКАНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ «СТРИМУВАННЯ»

Важливих причин конфлікту між Пекіном і Москвою є декілька: це і різниці державних та економічних інтересів на довшу мету, і різниці соціяльних ідеалів та концепцій майбутнього ладу в суспільстві, і відмінності в національних традиціях, психіці, культурі. Але все це, принаймні покищо, причини підрядні чи надто глибокі, і тому про них треба говорити в другу чергу.

Головною, першочерговою причиною сучасних розходжень між Пекіном і Москвою є проблема, як далі боротися проти капіталізму в світі, як перемогти Америку. Це — питання дальшої тактики та стратегії комуністичного руху. І саме це питання, як видно з усіх офіційних стверджень, і стоїть весь час у центрі всіх дискусій на комуністичних нарадах і конференціях останніх років, бо на нього Москва й Пекін дають цілком відмінні відповіді. Продовжити читання ‘Політика США, як причина розходжень між СРСР і Китаєм’


Жовтень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти