Україна в системі всесоюзного, европейського й світового господарства

Всеволод Голубничий

Під кутом зору економічних зв’язків та інтеґрації пореволюційну історію України слід поділити на три періоди: 1) період перед п’ятирічками, коли відбувалася дуже важлива зміна напрямків економічних зв’язків головних українських земель в бік Росії; 2) період сталінських п’ятирічок, 1929—1955, коли мала місце інтенсивна насильна інтеґрація української економіки з економікою Росії; 3) сучасний період, що характеризується помітною дезінтеґрацією економічних зв’язків між Україною і Росією та поворотом розвитку господарства України до напрямків торгівлі і спеціялізації, далеко більше згідних з економічним законом порівняльної вигоди, ніж раніше. (Стосовно міжвоєнного періоду мова тут йтиме головно про центральні й східні українські землі. Питання про те, чи була економіка Західньої України достатньо інтеґрована в економіку країн, що її окупували, як і ще раніше — питання інтеґрації з Австро-Угорщиною ще не є вичерпно досліджені. Але можна гадати, що поскільки економічний рівень розвитку західно-українських земель був завжди нижчий за рівень розвитку країн-окупантів, інтеґрація економіки Західньої України могла бути значно більшою, ніж на Центральній і Східній Україні).

У двадцятих роках, після перемоги радянської влади на Україні, в напрямках і структурі економічних зв’язків України з її сусідами і світом настали радикальні зміни. Поперше, обірвалися зв’язки України із Західньою Европою. В наслідок націоналізації (без відшкодування) чужоземних капіталів на Україні та відмови уряду СРСР сплачувати закордонні царські борги, приплив чужих капітало-вкладів на Україну припинився цілком, і разом з тим дуже різко сповільнилася індустріялізація України в цей перший період. В наслідок усамостійнення Польщі й Прибалтицьких держав різко зменшилася й зовнішня торгівля України з ними. Натомість зросла торгівля України з Росією та іншими частинами СРСР, хоча об’єм цього приросту був значно менший за об’єм втрат української торгівлі із Західньою й Східньою Европою. Настали зміни і в сільсько-господарському експорті України. В наслідок зникнення високотоварних поміщицьких господарств, зросту споживання селянства та кількісного приросту людности, об’єм сільськогосподарського експорту зменшився. Змінився й його напрямок. Тепер цей експорт йшов головним чином до центральної Росії та потроху в інші частини СРСР. З житниці Европи Україна тепер перетворилася на житницю Росії. Доки (за НЕП-у) в СРСР існувала вільна ринкова економіка, на ринках так чи інакше встановлювалася рівновага й тому не існувало багато можливостей для економічного визиску України через систему цін, тарифів, зисків чи процентів. Натомість фіскальна експлуатація /10/ України московським урядом СРСР продовжувалася, як і за царату. Уряд СРСР збирав на Україні значно більше податків, ніж повертав назад у формі державних витрат, капіталовкладень та позичок. Існувала теж податкова дискримінація українського селянства в порівнянні до селянства в Росії. Інституційна інтеґрація України в двадцятих роках дещо зросла в порівнянні до передреволюційного періоду, але ще далеко не була тотальною. Всесоюзна Рада Народного Господарства та союзні наркомати мали вирішальний вплив на підпорядковані їм українські установи й підприємства. Однак централізованого плянування ще не було. Українські підприємства були об’єднані в територіяльно українські трести, комбінати та об’єднання (аналогічно, до певної міри, з дореволюційними синдикатами і картелями). На ринках існувала конкуренція. Банкова система була більш централізованою, ніж перед революцією, але існував і ряд чисто українських банків (Українбанк тощо).

У період передвоєнних сталінських п’ятирічок (1928—1940) мала місце найбільша й найглибша інтеґрація економіки України з економікою України [Росії — Прим. ред.] за всі часи. Сама система п’ятирічних плянів, за якою розподіл і розміщення ресурсів та виробничих програм провадився з одного центру — Москви, стала новим, небувалим інтеґруючим фактором, організаційною надбудовою, що об’єднувала економіку СРСР в одне єдине ціле. Що й як було визначено у всесоюзному пляні для України, не можна було змінити. Пляни були обов’язкові до виконання. Майже все в економіці України контролювалося й скеровувалося централізованими наркоматами з Москви. Будьяка інституційна автономія українських господарських установ майже цілком перестала існувати. І цей стан тривав до 1955 року.

Проте факт існування майже тотальної інституційної інтеґрації ще не означав, що українська економіка цілком злилася з економікою Росії й СРСР у реґіональному сенсі. На території СРСР в цей час існували два територіяльно-промислозі центри: Україна і Ленінград—Москва. (Район Баку був дуже вузько спеціялізованим і тому за окремий економічний реґіон вважатися не може). За плянами п’ятирічок, починаючи з 1930 р., розбудовується третій територіяльний центр — Урал-Кузнецький басейн (Кузбас). За рішенням партії та уряду СРСР, розбудова Урал-Кузбасу мала відбуватися коштом України. Україна мала постачати туди устаткування й матеріяли, робочу силу й капітал. Нозі капіталовклади на Україні відповідно зменшувалися, а на Урал-Кузбасі збі льшувалися. Незабаром і середня зарплатня там стала значно вищою, ніж на Україні.

Українські економісти і пляновики доводили науково, що розбудова Урал-Кузбасу коштом України економічно не є вигідною і то не лише для України, але й для цілого СРСР, бо на Україні кошти виробництва значно нижчі, а кошти транспорту вугілля з Кузбасу на Урал зависокі. Московські чинники, одначе, настояли на своєму. Вони твердили, що розвиток Уралу був потрібний для оборони СРСР на випадок війни. Вони також запровадили нову реформу залізничних тарифів, за якою тарифи знижуються з віддаллю. Возити вантажі чим далі стало вигідніше, ніж на короткі віддалі. Транспорт вугілля з Кузбасу на Урал таким чином окупився штучно.

Таке штучне зниження коштів транспорту з віддаллю значно розширило радіюси кошто-віддалей з України та поважно поглибило інтеґрацію української економіки. Так Москві та Ленінградові стало /11/ вигідніше завозити вугілля з Донбасу, ніж з Печори чи Воркути, хоч ці останні й знаходилися ближче. Завозити ліс на Україну (зокрема шахтні стояки і під-парки на Донбас) стало вигідніше з Уралу і Сибіру, ніж із сусідньої Білорусії (як було перед революцією) і то не лише з огляду на вигідніші кошти транспорту, а ще й тому, що з Уралу, Сибір у чи Північної Росії вантажні потяги, що йшли туди з України, везучи вугілля, метал, хліб, цукор, інакше мусіли б повертатися порожняком.

Інтеґрація поширилася й поглибилася також у наслідок індустріялізації України. Зросла номенклятура й збільшилися кількості товарів, які Україна тепер повинна була імпортувати з Росії та інших частин СРСР (головним чином Казахстан), бо власних ресурсів на Україні або зовсім не було, або не вистачало. Йшлося насамперед про імпорт такої сировини, як мідь, нікель, хром, молібден, ванадій, олово, срібло, боксит, слюди, апатити, пірити тощо. Інтеґрація поширювалася та поглиблювалася також у наслідок плянової спеціялізації окремих галузей промисловости України. За плянами п’ятирічок на Україні розбудовано напр., важке машинобудування (паротяги, вагони, пароплави, крани, трактори, танки, літаки), а середнє й легке машинобудування (автомобілі, мотори всілякі верстати та станки), інструментальна промисловість, прецизна, оптична тощо, були за плянами сконцентровані в Центральній Росії. Отже Україна мусіла вивозити важкі машини, а ввозити всі інші. Цасто спеціялізація була штучною й економічно безглуздою. Такою, напр., була спеціялізація на продуктах із сталі (вальцівка, лист, всілякого роду рейки і швалери). Заводи сталевих виробів на Україні й на Уралі були спеціялізовані на таких вузьких профілях продукції, що з України вивозилося на Урал 50% цієї продукції (за вагою) і ввозилося назад стільки ж. Ясно, штучно занижені залізничні тарифи дозволяли обмін сталлю на віддаль 2000 км.

Коротко, на протязі 1930—1938 рр., відновився зв’язок поміж Україною і закордоном. Це був короткотривалий період, коли СРСР посилено імпортував із закордону машини та устаткування, потрібні йому для індустріялізації, а натомість вивозив зерно, сільськогосподарську сировину та золото, щоб заплатити за цей імпорт. У цьому періоді помітно зріс експорт збіжжя з України до Західньої Европи (в тому часі й коштом голоду 1932—1933 рр.). Натомість на Україну завезено значну скількість німецьких, французьких та американських машин й устаткування. Це в цьому періоді вперше в історії на короткий час розвинулися значні зв’язки поміж Україною й Америкою. Такі великі промислові підприємства, як «Азовсталь», Ново-Краматорський машинобудівельний завод та багато інших були збудовані в тридцятих роках не тільки з американських машин та устаткування, але й руками американських інженерів та фахових робітників, які приїздили на Україну разом з устаткуванням.

Але цей зв’язок із світовою економікою тривав коротко. Політикою уряду СРСР був принцип автаркії: імпортувати для того, щоб перестати імпортувати. Із розвитком індустріялізації імпорт весь час зменшувався, аж доки став зовсім незначним. Одночасно, в наслідок політики обривання зв’язків із закордоном (чи не нав’язування їх) поширювалася інтеґрація економіки України з економікою Росії. Так на Україну завозилися пірити (сірка) з далекого Уралу, а не із сусідньої Польщі. Апатити для мінеральних добрив везлися до /12/ Одеси залізницею з Кольського півострова, а не з Марокко морем (як було перед революцією), хоча кошти транспорту морем набагато дешевші від залізниці. Подібно ж із Кольського півострова везлися боксити до Запорізького алюмінієвого заводу, хоча везти їх морем із Греції було б вигідніше.

Маштаби інтеґрації в передвоєнному періоді, як згадано, були найбільші за всі часи. З України вивозилося в 1940 р. понад 60% сталі, 40% зерна, 35% вугілля і т. д. Можна припускати, що біля  т р е т и н и  всієї продукції української економіки в цьому періоді знаходилося в зовнішньому товарообороті, при чому майже все з цього експортувалося до Росії. Порівняльно це був дуже високий показник інтеґрації, хоча до повного злиття було ще далеко. Україна продовжувала бути окремим господарським цілим (реґіоном) у складі радянської економіки.

Торговельний балянс України всередині СРСР у цьому періоді продовжував бути позитивним: Україна експортувала більше, ніж імпортувала. (Проте ці дані не цілком певні, бо побудовані вони на балянсі вантажів, а не їх вартости). Поруч із тим всесоюзний уряд продовжував фінансово експлуатувати Україну: тут збиралося більше податків, ніж поверталося із всесоюзної скарбниці назад (ясно, що надвижка грошей, забрана податками, мусіла звідкись братися. Одним джерелом, певно, був зріст заборгованосте українського господарства. Але другим, певно, якраз і був позитивний торговельний балянс). У порівнянні з системою НЕП-у, тепер, за системи тотальної державної монополізації майже всього народнього господарства стала можливою економічна експлуатація за допомогою дискримінації цін, тарифів, податків, розподілу й перерозподілу ресурсів та доходів населення.

У процесі німецько-радянської війни 1941—1945 рр. зруйнована економіка України була відсунена в своєму розвитку на 10 років назад (відбудову закінчено тільки в 1951 р.), тоді як економіка Росії, особливо її центр на захід і схід від Уралу, продовжувала розвиватися і під час війни. Після війни (і ще нині) уряд СРСР продовжував із ще більшою інтенсивністю розвивати східні райони СРСР, до яких належать Поволжжя, Урал, Сибір і Казахстан. Розвиток цих районів відбувався дальше коштом України. Україна не тільки одержувала порівняльно з Росією менше капіталовкладів та інших ресурсів із всесоюзних джерел (на одиницю населення, робочої сили чи основного капіталу), але й несла абсолютні втрати. Так, напр., за обчислюваннями Вячеслава Куца (АН УРСР) доходи й витрати цілого державного бюджету СРСР на території України на протязі трьох років (1959—1961) були такими:

     Доходи   15 014 700 000 карб.
     Витрати   3 287 400 000 карб.
     Сальдо (втрати України)  -11 727 300 000 карб.

Отже у фінансовій експлуатації України нічого не змінилося від царських часів. Очевидно, щоб така експлуатація була можливою, торговельний балянс України з Союзом повинен і далі бути позитивним (тобто, вивозилося товарів більше, ніж ввозилося). Вивіз населення, кадрових робітників та фахівців із України до Росії та інших районів СРСР у повоєнному періоді також збільшився. Варто додати, що, як і раніше, перекачка ресурсів з України до Росії /13/ не мала економічного виправдання не тільки з погляду України, але й з погляду інтересів усього СРСР, бо продуктивність ресурсів (як капіталу, так і праці) на Україні є весь час вищою, ніж у Росії. Також в умовах ракетно-атомної воєнної стратегії розвиток східних районів коштом України немає жодного сенсу.

В наслідок розвитку економіки центральної Росії, Уралу, Сибіру й Казахстану в повоєнному періоді уділ української економіки в СРСР скоротився помітно. В середині п’ятидесятих років — вперше за цілу історію — Росія перегнала Україну за рівнем економічного розвитку (національний дохід на душу населення).

Разом із тим, у наслідок розвитку економіки Росії, потреби Росії в українській продукції зменшуються й економічні зв’язки поміж Україною й Росією скорочуються — особливо від 1955 років. Вивіз металу з України до Росії скоротився з 60% у 1940 р. до 24% у 1960 р. Вивіз вугілля з Донбасу зменшився з 30% продукції в 1940 р. до 14% в 1960 р. У зв’язку з освоєнням цілинних земель в Казахстані й Західному Сибіру вивіз зерна з України до Росії скоротився майже до нуля. Дальшими продуктами українського експорту до Росії в повоєнному періоді були цукор, товщі, всілякі машини та приладдя, городовина та овочі. Новим продуктом експорту до Росії став природній газ, хоча переробка його на хемічні продукти на місці була б Україні вигіднішою. Головними продуктами імпорту України з Росії є ліс, нафтопродукти, кольорові металі, брухт, кавчук, всілякі машини та інструменти, текстиль, риба. Тоді як уділ Росії в цілому експорті України до СРСР скоротився з 85% у 1940 р. до 60% у 1965 р., уділ Росії у всесоюзному імпорті України залишився приблизно без змін.

Натомість у повоєнному періоді значно розширилися економічні зв’язки поміж Україною і Білорусько-Прибалтицьким районом. В цьому напрямку в 1965 р. йшло 26% українського експорту до СРСР. Ясно, що частина українського експорту в цьому напрямку була переекопортована далі за кордони СРСР, почасти до Польщі, а почасти з портів Балтицького моря до Західньої Европи. Таким чином, у наслідок приєднання Прибалтицьких республік до СРСР від-новився важливий передреволюційний напрямок українських економічних зв’язків із басейном Балтики та північно-європейськими портами (Англія, Голляндія, Німеччина, Скандінавські країни).

До дуже важливих змін у напрямку зв’язків та cпеціялізації економіки України призвело виникнення в післявоєнному періоді бльоку соціялістичних країн у Східній Европі. Індустріялізація країн Східної Европи наприкінці сорокових і на початку п’ятдесятих років була заплянована так, щоб якнайтісніше інтеґрувати економіку цих країн із економікою СРСР. На практиці ж це була інтеґрація головним чином із Україною (а також з Білорусією та Прибалтикою, менше — нафта, ліс — із Росією). У Польщі, в Східній Німеччині, в Угорщині, в Чехо-Словаччині збудовано нові металюрґійні центри, а на їх базі розвинуто спеціялізовану металообробну та машинобудівельну промисловість. Але для цих металюрґійних центрів майже зовсім немає місцевої сировини. 80—90% споживання металюрґійної сировини (залізна й манганова руда, кокс, жаростійкі глини, сирий чавун, металобрухт) Східна Европа імпортує з України, бо інших джерел постачання цієї сировини немає. З України Східна Европа довозить також майже весь свій антрацит, а також сальдо свого споживання зерна, /14/ товщів, природного газу, електрики, прокату, а також чимало всіляких видів та типів машин, механізмів і зброї (танки, гармати, літаки). У свою чергу на Україні Східна Европа має великий ринок збуту для своїх машин, інструментів, кольорових металів, хемікаліїв та промислових споживчих товарів (зокрема готовий одяг, взуття). Найтісніші та найважливіші торговельні зв’язки Україна має з Чехо-Словаччиною, Німецькою Демократичною Республікою, з Польщею та Угорщиною (у такому порядку). Із цих країн лише на протязі 1959—1965 рр. на Україну було імпортовано біля 300 комплектних промислових підприємств — цілих фабрик і заводів. Чехо-Словаччина приймає участь своїм капіталом у розбудові залізорудної промисловости Криворіжжя. Одначе торговельний балянс України із Східною Европою є весь час позитивний: Україна вивозить туди більше продукції, ніж завозить назад. (Ціни, правда, в цій торгівлі є проблематичними).

Після 1955 р. стала поволі зростати й торгівля України із Середземноморським басейном та із Західньою Европою. Арабські країни (особливо Єгипет) імпортують багато українських промислових виробів, машин, а також зерна, експортуючи на Україну бавовну, вовну та руди кольорових металів. З шестидесятих років доволі швидко розвивається експорт України до Італії, Франції, Західньої Німеччини й Англії. Ці країни імпортують український антрацит, чавун, залізну і манґанову руду, кокс, калійні солі та зерно. Головним імпортером українських товарів стала натепер Західна Німеччина, далі є Франція, Англія, Італія, Бенелюкс, Австрія. Україна імпортує з цих країн головно машини, інструменти, хемікалії, пластмаси, тканини, кольорові металі.

В середині шестидесятих років важливим імпортером українських товарів стала Японія. (Ця країна вправді не посідає майже жодної власної сировини, але за об’ємом промислової продукції вибилася зараз на третє місце в світі). Японія імпортує через Одесу український антрацит, чавун і деякі машини, а постачає натомість інструменти, пластмаси, хемічні вироби. Важливим відборцем української продукції в Азії є Індія (машини, метал), а був також Китай. Зростає торгівля з Пакістаном, Цейлоном, Індонезією та Північною Кореєю. На американському континенті Україна торгує головно з Кубою. До США Україна експортує натепер титанієвий концентрат та листове скло, в минулому експортувала манґанову руду. З Канадою торгівлі майже немає.

Торговельний балянс України з капіталістичними країнами є позитивним, хоч надвижка невелика. Одначе всю валюту, що Україна заробляє за кордоном своїм експортом, Москва відбирає до своєї скарбниці. Це ще один засіб фінансової експлуатації України.

Сучасний стан інтеґрації України із своїми сусідами та світом можна в приблизних рисах підсумувати так: в зовнішньому торговельному обороті знаходиться коло 20% об’єму продукції української економіки. Це є доволі великий ступінь інтеґрації, який свідчить одночасно про значний рівень розвитку економіки України. За напрямком зв’язків цей рівень інтеґрації розподіляється так: 12% зв’язків є з СРСР, 8% з рештою світу поза СРСР. Цей поділ вказує на те, що є зовсім невірним твердити нібито українська економіка є повністю інтеґрованою чи злитою з економікою СРСР. Насправді українська економіка є натепер майже наполовину (40%) інтеґрована /15/ із світом поза СРСР. Якщо взяти весь експорт України за 100°/о, то напрямки його розподілу, що є й напрямками інтеґрації економіки України, є натепер приблизно такі:

     Росія  35%
     Східна Европа  32%
     Білорусь—Прибалтика  13%
     Кубань—Північний Кавказ  6%
     Решта СРСР  6%
     Капіталістичні країни  5%
     Решта світу  3%
                     100%

Зміни в напрямках економічних зв’язків України в повоєнному періоді, а особливо з 1955 р., говорять дещо певного і про тенденції розвитку на майбутнє. Певним є, що й в майбутньому враз із розвитком Сибіру центр ваги російської економіки буде пересуватись далі на схід. Сьогодні він є, можна сказати, поміж Москвою і Уралом, а в майбутньому пересунеться на Урал. З упливом часу українська економіка буде все менше й менше потрібною для Росії, бо Сибір і Казахстан мають величезний потенціал для майбутнього. Натомість українська економіка все більше й більше буде інтеґруватися із Східною Европою та Білорусько-Балтицьким районом, бо весь цей українсько-східньо-евронейський і білорусько-балтицький комплекс у всіх відношеннях є взаємно доповнюючим (комплементарним) і тому мусить роздаватися спільно. (Кубань також, очевидно, буде постійно тяжіти до України, з якою вона вже й тепер економічно пов’язана дуже тісно). У перспективі є розширення зв’язків України із Західньою Европою. Справа в тому, що західно-європейські природні ресурси є на вичерпанні. Вже тепер тут відчувається нестача твердого вугілля, доброї залізної руди, сирото чавуну. Шведські й англійські запаси руди недостатні, а в Африці добра залізна руда є тільки в Мавританії, де природно-кліматичні умови дуже тяжкі. Антрациту вже майже ніде немає в Европі, а зовсім мало його і в Африці. Тому вже тепер Західній Европі доводиться імпортувати цю сировину якщо не з України, то дуже здалеку — вугілля із США та Канади, залізну руду з Бразілії та Індії. Очевидно, ввіз вугілля та руди з України Дунаєм та Середземним морем до Західної Европи неминуче зростатиме в майбутньому. Попит на українську сировину збільшуватиметься і в Японії. Варто підкреслити, що запаси вугілля на Україні обраховуються як вистачальні на 150 років видобутку, запаси залізної руди на 100 років.

Інституційна інтеґрація України з економікою СРСР після 1955 р. виявила також тенденцію до послаблення. Адміністративні реформи Хрущова в 1957—1964 рр. (децентралізація управління, скасування союзних міністерств, впровадження територіяльного плянування), хоч і були скасовані в 1965 р., проілюстрували конечність і неминучість територіяльної дезінтеґрації великопростірного господарства СРСР. Керування економікою СРСР з одного центру стає щораз більше об’єктивно неможливим. Чим більше розвивається економіка СРСР, тим більш неможливим стають передбачення всіх деталів із одного центру і тим коштовнішими стають помилки та хиби централізованого бюрократичного плянування. Сучасна система плянування в СРСР /16/ має ще сенс тільки в тому, що завдяки їй влада є в стані перерозподілювати ресурси: 1) на користь приспішеного економічного розвитку східніх районів РСФСР і Казахстану та 2) на користь розвитку збройних сил. Але поскільки цей штучно форсований перерозподіл ресурсів супроводжується експлуатацією, дискримінацією та економічно призводить до величезного марнотратства (через форсування східніх районів, зокрема, сповільнився ріст усієї радянської економіки), то продовження такої політики з упливом часу стає все важчим і важчим.

Той факт, що на Україні 80% продукції виробляється і споживається на місці, вказує ясно на те, що Україна є в територіяльному сенсі єдиним народногосподарським цілим. Іншими словами, Україна є економічним реґіоном, «ринком», що обмежується радіюсом власних коштовіддалів. Таких економічних реґіонів є на території СРСР декілька: Ленінград-Прибалтика-Білорусія, Москва-Ґорький-Поволжжя, Урал-Кузбас-Західний Сибір, Казахстан-Середня Азія і т.д. З погляду економічної раціональности ці реґіони треба було б плянувати як цілості, й керувати ними кожним зокрема. У всесоюзних плянах таке районування великопростірного радянського господарства узгляднюється останнім часом, але ще зовсім недостатньо. Московський центр з його всесоюзними бюрократичними міністерствами все ще дуже тяжить над усім СРСР і перешкоджає раціональному освоєнню його економічного простору.

Література

АН УРСР, Інститут економіки, Національний доход Української РСР (Київ, 1963).

АН УРСР, Інститут історії: Україна і Близький та Середній Схід (Київ, 1968).

АН УССР, Институт истории: Украинская ССР и зарубежные социалистические страны (Киев, 1965).

Библиография по вопросам размещения и районирования промышленности СССР, 1901—1957 (Москва, 1960). Те ж, 1958—1964 (Москва, 1966).
Евсеев, И. Ф.: Сотрудничество Украинской ССР и Польской Народной Республики (Киев, 1962).

Кистанов, В.: Будущее Сибири (Москва, 1960).

Колдомасов, Ю. И.: Экономические связи в народном хозяйстве СССР (Москва, 1963).

Кугушев, Н. Г. (ред.): Экономическая география зарубежных социалистических стран Европы (Москва, 1966).

Кулінич, I. М.: Економічні та культурні зв’язки Української РСР з Німецькою Демократичною Республікою (Київ, 1966).

Лившиц, Р. С.: Очерки по размещению промышленности СССР (Москва, 1954).

Chambre, Н.: L‘Aménagement du territoire en URSS (Paris, 1959).

Hunter, H.: Soviet Transportation Policy (Cambridge, Mass., 1957).

Koropeokyj, I. S.: “The Development of Soviet Location Theory before the Second World War”, Soviet Studies (Oxford), July-October, 1967.

U.S. Bureau of the Mines: Mineral Yearbooks (Washington, D. C.). Encyclopaedia of Ukraine, Vol. 2 (Toronto).

Джерело: Всеволод Голубничий. Три лекції про економіку України. — Мюнхен — Нью-Йорк: «Україна і діяспора», 1969. — Стор. 10-17.