Україна в системі всеросійського, европейського й світового господарства

Всеволод Голубничий

Якщо розуміти під реґіональними ринками значний розвиток торгівлі поміж містом і довколишніми селами та панськими маєтками, то такі регіональні ринки розвинулися на Україні в другій половині XVI століття, головно на базі ярмарків. Якщо під національним ринком розуміти звичайний розвиток торгівлі поміж містами, то український національний ринок створився в першій половині XVII століття на базі розвитку магнатських мануфактур та ремісництва. Одночасно з українським національним ринком, розвинувся й російський національний ринок на Московщині і польський у Польщі.

Остаточно український національний ринок оформився за козацько-гетьманської держави. Починаючи від Богдана Хмельницького, державний скарб збирав пограничне мито, т. зв. «індукту» (довізне) й «евекту» (вивізне). Після поразки гетьмана Мазепи, царським указом 1714 р. заборонено вивіз усіх товарів з України через всі кордони окрім московського. На цьому кордоні мито збиралося в московську скарбницю. В 1720-х роках усю зовнішню торгівлю України передано московським купцям. У той же час запроваджено на Україні московські гроші, а вживання польських та інших заборонено. В 1752 р. російський сенат видав указ не брати «портового» (закордонного) мита з російських товарів, що вивозяться на Україну, а в 1754 р. зовсім скасовано всі мита поміж Московією й Україною.

Від цього часу в радянській історіографії (І. Гуржій та ін.) датується виникнення т. зв. «всеросійського ринку», з яким, мовляв, злився український ринок в одне інтегральне ціле. В економічній науці справді скасування мит прийнято вважати ознакою створення «спільного ринку». Однак, спільний ринок не відразу й не завжди означає економічну інтеграцію. Спільний ринок означає, що можна вільніше торгувати через колишні кордони, але це не значить, що така торгівля вже  і с н у є  чи  к о н ч е  розвинеться в  м а й б у т н ь о м у.

Скасування мит дещо здешевлює товари і вможливлює їх транспортування на трохи дальшу віддаль. Ринки розширюються, але тільки настільки, наскільки витрати на транспорт збільшуються за рахунок економії на митах. Скажемо, мито на якийсь там товар було 15% ціни. Після його скасування, товар можна транспортувати на 15% далі, ніж раніше. Але тільки на 15% далі! Необмеженого «все»-ринку ще далеко немає. Усі ринки є й далі обмежені сумою коштів виробництва й транспортування товару, чи т. зв. радіюсом кошто-віддалі від місця виробництва.

Наявність і розвиток економічної інтеграції слід вивчати в такому пляні: /З/

1) Яку частку становить зовнішня торгівля в місцевій продукції й споживанні? Тільки коли ця частка справді велика, можна говорити про наявність інтеґрації.

2) В якій місцевості йде вивіз і звідки походить ввіз? З цього видно, з ким саме відбувається інтеґрація.

3) Для наявности і розвитку інтеґрації потрібними ще е організаційні надбудови (напр., банки), що провадять операції одночасно на кількох ринках і тим самим сприяють їх інтеґрації.

«Всеросійський ринок» перед 1917 роком існував тільки в сенсі безмитного простору, як географічно-державне поняття, простір, оточений митом на кордонах супроти зовнішнього світу, та й тільки. В сенсі ж економічної інтеґрації ніякого «всеросійського ринку» в суті речей не було. Російська імперія не була єдиним господарсько-територіяльним цілим, а Україна особливо виділялася під цим оглядом.

Сторіччя, що проминуло поміж скасуванням московсько-українського митного кордону та початком індустріяльної революції на Україні (середина XVIII — середина XIX ст.), справді характеризувалося деяким поступом інтеґрації. Виникли всеімперські державні банки, товарообмін поміж Україною й Росією дещо зріс у порівнянні до минулого. Однак, ця інтеґрація була ще дуже незначною. Товарооборот між Україною й Росією напевно не перевищував 1-2% загальної продукції й споживання обох націй. Банки були ще дуже маленькі, а їхні операції майже нічого не важили в господарстві обох націй. Єдине, що було справді інтеґрованим, так це гроші.

З початком індустріяльної революції і до 1917 року мали місце суперечні процеси. Інтеґрація дещо зросла й поширилася, але одночасно ще сильнішим був процес виділення української національної економіки в окреме територіяльне ціле. Завдяки індустріяльній революції Україна перегнала Росію за рівнем економічного розвитку. Її територіяльна самовистачальність також зросла, а товарообмін із Росією, хоч і збільшився, проте став більш спеціялізованим і з сальдом у користь України.

В процесі індустріяльної революції на переломі XIX—XX сторіч на території російської імперії зформувалися такі окремі територіяльно-промислові центри: Петербурзько-Прибалтицький (машинобудування, текстильна й хемічна промисловість), Московський (текстильна й металообробна промисловості), Урал (гірничо-металюргій- на промисловість), Баку-Грозний (нафтова промисловість), Польща (текстильна, вугільна й металообробна промисловості) й Україна (гірничо-металюргійна, машинобудівельна, хемічна й харчова промисловості). Кожен із цих центрів мав свій радіюс кошто-віддалей збуту своєї продукції, тобто ринок, але інтеґрованими в щось едине-ціле ці центри-ринки не були. Товарообмін між цими центрами не був дуже великий. Майже вся нафта Баку-Грозного йшла за кордон (Англія, Франція). Петербурзько-Прибалтицький і Московський центри були дещо тісніше пов’язані між собою, а Урал, Польща й Україна виділялися майже зовсім окремо. При цьому, ці три останні центри гостро конкурували між собою на Петербурзько-Прибалтицько-Московсько- му ринку. Україна конкурувала з Уралом на ринку металів, а з Польщею й Англією на ринку вугілля. В обох випадках Україна вийшла з конкуренції переможно, особливо програла уральська металюргія. /4/

Натомість на Україні на текстильному ринку конкурували Польща, Прибалтика й Москва, при чому програвала Москва.

Торговельний балянс України (9 губерній) в 1909—1911 рр. виглядав (за Г. Кривченком) ось так:

Слід мати на увазі, що тут під «Росією» розуміється імперія. Половина або й більше торгівлі України з «Росією» припадало в дійсності на Польщу, Прибалтику й Білорусь. Інші дослідники (М. Галицький, А. Копорський) незалежно підтвердили розрахунки Г. Кривченка, хоч у них сальда в користь України вийшли ще більшими.
З цих даних, отже, видно, що як з Росією, так і з закордоном Україні торгівля була вигідною. За посередництвом торгівлі Україну не було експлуатовано. Ціни за свою продукцію Україна діставала ринкові, світові, своє позитивне сальдо вона одержувала золотом.

Вся зовнішня торгівля України розподілялася так: 62% — з російською імперією, 38% — із закордоном.

Із товарового складу української торгівлі видно, що Україна супроти Росії виступала як індустріяльна нація, що вивозила головним чином металь, вугілля, цукор, машини, а супроти світу Україна виступала ще як сільсько-господарська нація, що вивозила головно зерно та продукти тваринництва. Набір товарів, якими Україна торгувала з Росією, був дуже незначний, коло 15-20 назв. Це вказує, що інтеґрація української економіки з російською не була великою. Крім того, слід повторити, що якась половина торгівлі була в дійсності не з Росією, а з Польщею, Білорусією й Прибалтикою. Торговельні зв’язки з Росією на схід від Москви (Урал) були зовсім незначними. Ліс перед 1917 роком Україна одержувала головним чином з Білорусії (Дніпром), а не з Росії. На Урал доходив тільки український цукор. Під кінець XIX ст. Україну з’єднали з Москвою й центральною Росією три великі залізничні магістралі. Залізниця Ромни-Лібава з’єднувала Україну з балтицькими портами. В західньому напрямі була тільки одна залізниця — Козятин-Бердичів-Берестя Литовське. Перевага північно-південного напрямку в будівництві залізниць безперечно була проявом політики царського уряду, який бажав таким чином інтеґрувати українську економіку з російською. Однак, якщо подивитися на напрямок руху українських товарів цими залізницями, то розподіл був (1890-ті роки) такий:

/5/

Великий рух товарів проходив Дніпром, але його напрямок, ясна річ, був балтицько-західний.

Деяке інтеграційне значення мали ярмарки Лівобережної України (Харків, Полтава тощо). Вони притягали російський крам і купців з губерній довкола Слобожанщини, а навіть з Астрахані і Кавказу. Однак їхня вага в цілій продукції і споживанні України не була великою.

Економічна інтеґрація України з Росією перед 1917 р. була загалом незначною не лише тому, що рівень розвитку України був вищим, ніж у Росії, і Україна мала більш комплексне господарство, ніж Росія, а ще й тому (а може навіть головно тому), що українська економіка була під контролею чужоземного, а не російського капіталу, і цей капітал контролював її як господарсько-територіяльну цілість, доволі чітко відмежовану від решти російської імперії.

Індустріяльну революцію на Україні перевів французько-бельгійський, а не російський капітал. Російського капіталу було мало навіть і в самій Росії, і тому також в Росії головну ролю в індустріяльній революції відіграв чужинецький капітал (хоча в Росії переважав англійський і німецький капітал, а не французький, як на Україні). Перед 1917 роком в українській промисловості було безпосередно вкладено коло 450 млн золотих карбованців чужоземного капіталу, який контролював окремі галузі ось так: гірничо-рудна промисловість — 98%, металюргія — 90%, машинобудування — 88%, хемічна промисловість — 81%, вугільна промисловість — 63%, комунальне господарство — 55% і т. д. За національністю цей капітал розподілявся так: французький — 50%, бельгійський — 33%, німецький — 10%, англійський — 5%, американський — 1%, інші — 1%. Правління акційних компаній, що керували українськими заводами й шахтами, знаходилися в Парижі, Брюсселі, Берліні, а не в Петербурзі чи Москві. Ці правління контролювалися такими інвестиційними банками, як Banque de Paris et des Pays-Bas, Crédit Lyonnais, Société Générale pour l‘Industrie en Russie, Société Générale de Belgique, Nagelmäckers et Fils, Deutsche Bank & Co.

Це не значить, що решта переліченого вище капіталу в окремих галузях української промисловости належала росіянам. Зовсім ні. Значна частина решту капіталу належала банкам, що мали місце осідку в Петербурзі, але контролювалися чужинецьким капіталом і, отже, не були російськими банками. Такими були, напр., Північний банк (100% французький), Петербурзький міжнародній комерційний банк (німецько-французько-англійсько-російський), Російський банк для зовнішньої торгівлі (німецько-російський) і т. д. Два останні названі банки фінансували й контролювали український експорт зерна та цукру. Крім того в українській економіці відігравали значну ролю місцеві банки, з центрами осідку на Україні, такі як, напр., Азовсько-Донський комерційний банк (Таганріг), Харківський торговельний банк Алчевського (українець), Одеський комерційний банк Ефрусі й Ко. (жидівський капітал), інвестиційна компанія братів Полякових (жидівський капітал), Київський промисловий банк (російський місцевий капітал) і т. д. Отже, ні під оглядом власности підприємств, ні під оглядом інвестиційно-банкової системи Україна не була інтегрованою з Росією. Національно російський банковий капітал оперував головно на Уралі, в Сибіру та в Середній Азії. Один тільки /6/ Волзько-Камський банк проник трохи в українську економіку, але зовсім мало.

Звичайно, державна банкова система була цілком інтеґрованою в усій імперії, але державні банки були тільки кредитовими, а не інвестиційними установами, і загалом кредит у російській імперії був дуже слабо розвинутий. Переважав приватний кредит.

Українські залізниці були власністю російської держави, але в кінцевому рахунку їх посередньо контролювали французькі банки, в яких вони були заставлені під російські державні облігації. Прибутки із залізниць, як і з промисловости, що була безпосередно контрольована чужинецьким капіталом, плили з України у Париж, Брюссель, Берлін, а не в Росію, хоча вони почасти й переливалися через російський державний бюджет, приймаючи форму процентів на обліґації.

Іншими важливими економічними установами, що контролювали господарство України як територіяльну цілість, відмежовану від решти імперії, були синдикати та картелі. На виникнення синдикатів і картелів на Україні мали вирішальний вплив щорічні з’їзди «гірничо-промисловців Півдня Росії», що відбувалися в Харкові. В 1902 р. постав синдикат «Продамет», що контролював майже всі металюргійні заводи на Україні. В 1904 р. виник «Продуґоль», що контролював 80% шахт і коксохемічних заводів. В 1907 р. утворився «Паровозний союз» Луганського і Харківського заводів, синдикат «Урожай», що об’єднав 72% виробництва сільсько-господарських машин. В 1908 р. виник «Продаруд», що контролював 80% видобутку криворіжської руди і т. д. Ще раніше, в 1887 р., постав синдикат цукрозаводників. Фактично майже в усіх галузях української промисловости виникли територіяльні синдикати і картелі. Вони контролювалися, ясна річ, з Парижу та Брюсселю, а метою їх утворення була конкуренція проти синдикатів і картелів, розташованих у Росії і Польщі, та пертрактації з російським урядом. «Продамет» розпочав боротьбу проти уральського картелю «Кровля» і знищив його. «Продуґоль» успішно поборював варшавський вугільний картель. Російський уряд мусів йти на поступки цим монополіям, що наступали з України, не тільки тому, що вони контролювали майже всю українську промисловість, а й тому, що французькі та бельгійські банки і навіть французький уряд, у яких російський уряд був великим боржником, виконували часто політичний тиск на Петербург. Проте часом конфлікти поміж українськими синдикатами: і російським урядом прибирали дуже гострих форм, а на своїх з’їздах у Харкові та Одесі капіталісти навіть обговорювали питання відокремлення України від Росії і проголошення її республікою. Ясна річ, що територіяльний сепаратизм територіяльної буржуазії України не мав нічого спільного з українським національно-визвольним рухом, але таке відчуття спільности територіяльних інтересів усієї буржуазії є ще одним доказом на те, що Україна не була економічно злита з Росією.

Єдиною надбудовою над українською економікою перед 1917 роком, в якій Україна була справді повністю інтеґрованою з Росією, була російська держава та її економічні установи. Про державні банки вже було згадано вище. Залишається ще згадати про державний бюджет. Він був єдиним у цілій імперії. За обчисленнями М. Шафіра, /7/ що є найбільш повними, в 1913 р. доходи й витрати російського уряду на Україні були такими:

Доходи   649 038 000 карб.
Витрати  585 458 000 карб.
Сальдо   –63 579 000 карб.

Отже царський уряд забирав і не повертав 63,5 млн карбованців податків на Україні. Це приблизно дорівнює величині позитивного сальдо, що Україна заробляла в торгівлі з Росією (див. вище). Отже, те, що Україна заробляла на торгівлі, російський уряд забирав податками. Таким чином російська держава експлуатувала Україну. (Подібні до Шафірових розрахунки робили ще Порш, Мальців та ін. Усі вони прийшли до цього самого висновку).

Останній елемент деякої наявности інтеґрації економіки України і Росії, який слід відзначити як, мабуть, найбільш неґативний, знаходимо на відтинку робочої сили. В той час, як безземельні та голодні українські селяни еміґрували з України на Далекий Схід та в Америку, російські селяни масово переселювалися в українські міста й ставали тут робітниками. Такому напрямку руху людности сприяла царська політика, зокрема пашпортна система.

Стільки про місце України в системі всеросійської економіки. Якщо йдеться про місце України в європейському та світовому господарстві, то слід ще раз наголосити факт застосування західньоевропейського капіталу на Україні. Розвиваючи українську промисловість французький і бельгійський капітал не тільки здобував для себе на Україні зиски, але й розбудовував ринок для збуту продукції важкої промисловости Франції, Бельгії, Німеччини та інших країн. Металюргійні і машинобудівельні заводи, вугільні й залізно-рудні шахти, які цей капітал будував на Україні, оснащувалися французькими та іншими європейськими машинами й технікою. На заводах і фабриках України працювали французькі й інші інженери, техніки і кадрові робітники, що приїжджали разом з своїми машинами та устаткуванням.

Однак, не завжди це проникання чужоземного капіталу в економіку України сприяло її розвиткові. В тих випадках, коли європейський капітал розбудовував нові, досі не існуючі галузі промисловостей, напр., в металюргії, його роля була без сумніву позитивна. Натомість, напр., в сільсько-господарському машинобудуванні на Україні виник цілий ряд підприємств, фінансованих місцевим, у тому числі українським капіталом. Однак, між 1857 і 1877 роками, коли російський уряд дуже понизив протекційні тарифи, на Україні в цю галузь наплинув німецький капітал. Німецькі фірми знищили в конкуренції майже всі місцеві підприємства і збудували натомість ряд своїх власних складальних фабрик, на яких складалися німецькі сільсько-господарські машини, завезені в розібраному вигляді з Німеччини.

В 1877 р. російський уряд повернувся до політики протекціонізму. Митні побори відтоді до 1917 р. весь час зростали, досягаючи 33-100% ціни. Така політика деякою мірою вийшла на користь швидкому зростанню промисловости України за цей час, бо вона була охоронена від європейської конкуренції. Але поруч з тим така митна політика не сприяла розширенню зовнішніх торговельних зв’язків між Україною і світом. /8/

Український експорт за кордони російської імперії перед 1917 роком складався на 80% із зерна, 7,3% з продуктів тваринництва, 6% з цукру і тільки 2% з продуктів промисловости. В період між 1895 і 1911 роками, Україна експортувала майже по 5 млн тон зерна на рік. Ясно, експортерами були поміщики та багаті селяни, а селянська маса, страждаючи від малоземелля, час-до-часу навіть голодала. Основними споживачами українського хліба були Англія, Німеччина, Голляндія і Бельгія. Коло 1/3 імпорту збіжжя до цих країн походила з України і тому Україна тоді дістала назву «житниці Европи». До 1898 р. Україна була найбільшим експортером збіжжя в світі. Далі з першого місця її висунула Америка, а пізніше перегнали її Арґентіна та Канада. Україна програвала конкуренційний бій тому, що сільське господарство в її конкурентів стало більш механізованим, а продукція стала дешевшою та кращої якости.

Література

Гуржій, І. О., Україна в системі всеросійського ринку 60—90-х років XIX ст. (Київ, 1968).

Енциклопедія українознавства: Гаслова частина (Париж).

Кафенгауз, Б. Б., Очерки внутреннего рынка России первой половины XVIII века (Москва, 1958).

Коберський, К., Україна в світовому господарстві (Прага, 1933).

Кривченко, Г., Збірник статистичних відомостей по народньому господарству України (Київ, 1919).

Лященко, П. И., История народного хозяйства СССР, т. 2 (Москва, 1952).

Монополии и иностранный капитал в Росии (Москва—Ленинград, 1962).

Монополии в металлургической промышленности России (1900—1917): Документы и материалы (Москва-Ленинград, 1963).

Нестеренко, О. О., Розвиток промисловості на Україні, ч. 2 (Київ, 1962).

Оглоблин, О., «Проблеми української економіки в науці і громадській думці ХІХ-го століття», журнал Червоний Шлях (Харків, 1928, ч. 9-10). (Передрук у Віснику ООЧСУ, Нью- Йорк).

Журнал L’Economiste (Париж, 1890—1900-ті роки).

Crihan, A., Le capital étranger en Russie (Paris, 1954).

Hauptmann, B., Die russische Eisenindustrie und die Kartellbewegung (Zürich, 1913).

Kononenko, К., Ukraine and Russia, 1654—1917 (Milwaukee, Wisc., 1958).

Lauwick, M., L‘industrie dans la Russie Méridionale, sa situation, son avernir (Bruxelles, 1907).

Джерело: Всеволод Голубничий. Три лекції про економіку України. — Мюнхен—Нью-Йорк: «Україна і діяспора», 1969. — Стор. 3-9.