Дайте світло! Наш вихід!

thomas-lightsКіт Томас

Рец. на кн.: Ritchie Bobertson, The Enlightenment: The Pursuit of Happiness, 1680-1790, Allen Lane, 2020, 984 pp.

1 листопада 1755 року в Лісабоні внаслідок землетрусу, після якого почалася пожежа і сталася повінь, загинуло від тридцяти до шістдесяти тисяч людей. Природна катастрофа, як стверджували всі священники, була карою божою за гріховність. Джон Веслі, засновник методистської церкви, вбачав у ній священну помсту за жорстокості портуґальської інквізиції. Слабший землетрус поблизу одного іподрому в Йоркширі він тлумачив як инше божественне втручання: бог «навмисно обрав таке місце, де щороку буває великий наплив панів і дворянства». У грудні 1797 року віра в божественне управління людським життям спонукала Ґеорґа III віддати наказ про загальний подячний молебень за нещодавні британські перемоги на морі. Один з учасників молебня дякував богові за своєчасний сильний вітер, що він завадив голляндцям висадити на шотляндському березі десятитисячний десант. Немає сумнівів, що для парафіян він звучав переконливо. Але на той час багато хто з людей почав відчувати, що для штормів, так само як для землетрусів, істнують природні причини.

Переміна в способі мислення є однією з тем об’ємистої книги Річі Робертсона про Просвітництво. У цьому томі, товщиною майже тисяча сторінок, в якому все вельми переконливо та ретельно задокументовано, досліджується історія Европи XVIII ст. — історія розставання з хибними уявленнями, зокрема з уявленнями, поширюваними церковниками та пов’язаними з надприродними силами. Мета всієї справи — прийти до розуміння світу, що його джерелом є не визнаний авторитет, а поєднання розуму й емпіричного спостереження. Робертсон нагадує нам, що коли берлінський пастор 1784 року спитав Канта «що таке Просвітництво?» («Was ist Aufklärung?»), Кант відповів, що це вихід людей зі стану неповноліття, набуття здатности самостійно думати та вирішувати щодо себе самих (Selbstdenken). Його гаслом було: «Sapere aude!» — «Зважся на свою думку!».

На момент, коли Кант висловив свою думку, здатність самостійно думати вже встигла суттєво зрости. Будь-яка розповідь про початки Просвітництва має починатися з двох з найбільш самостійних інтелєктуалів XVII ст., що вони обидва кинули виклик прийнятим істинам, — зі Спінози та Гоббса. Спінозу вигнали з амстердамської жидівської спільноти за його гаданий атеїзм. Гоббса в Анґлії — і далеко за її межами — засуджували за його невблаганний антиклєрикалізм. Він завдав багатьом чималого болю сатиричним пасажом з «Левіятану» (1651), в якому католицька церква порівнювалась із царством фей ельфів: «Феї не виходять заміж; але серед них істнують incubi (домові), які вступають у статеві стосунки з людьми. Священики також не одружуються». Вольтер не сказав би краще.

Багато авторів з XVII ст. захоплювалися ідеями матеріяльного проґресу або «поліпшення». У «Винаходженні поліпшення» (2015) Пол Слек цікаво показав, як слово, що спочатку означало прибуткові нововведення у сільському господарстві, набуло загальнішого значіння як проґресивне гасло корисного покращення будь-якого виду. «Поліпшення» стало прикладанням розуму та винахідливости до завдання збільшення багатств країни, починаючи від сівозмін і закінчуючи будівництвом каналів, — дух «поліпшення» стане рухомою силою промислової революції.

Вуличне освітлення, запроваджене у великих і малих містах Европи наприкінці XVII — на початку XVIII ст., було дуже помітним прикладом поліпшення. Робертсон присвячує цьому лише один абзац, але як зауважив Роджер Екірх, історик ночі, вуличне освітлення перетворило структуру міського життя. Воно відкрило вечір як час так для праці, як для дозвілля, створивши нову й живучу метафору. Пришестя світла стало символом порятунку від морально-інтелєктуальної темряви невігластва, неграмотности, невміння рахувати, марновірства та нетерпимости.

У березні 1706 року, в розпал Війни за еспанську спадщину, Ентоні Ешлі Купер, третій ґраф Шафтсбері, зі захватом писав швайцарському вченому-біблієзнавцю Жану Ле Клерку: «По всьому світу, — заявляв він, — надто серед двох вільних народів Анґлії та Голляндії, навколо яких обертаються тепер европейські справи, шириться могутнє світло, і якщо небеса пошлють нам швидкий мир … неймовірно, але письмо та знання мають зрости до небаченого рівня». На мир ще було чекати сім років, але «могутнє світло» Шафтсбері сяятиме набагато яскравіше в добу, що вона згодом стане відома як европейське Просвітництво. В ті часи її розуміли інакше. Сучасники говорили про просвітництво, про Lumières або Aufklärung, але вони не мали поняття про Просвітництво як про цілеспрямований рух або окремий період в історії. Все змінилось з Геґелем. Після його «Лєкцій з історії філософії», які він розпочав 1819 року, на XVIII ст. почали дивитися як на Добу розуму — момент, коли під сумнів було поставлено саму реліґію.

Аж так далеко уряди европейських держав не пішли. Але багато хто був готовий підтримувати певний рівень терпимости щодо тих, хто не міг дотримуватися офіційної віри країни. Джон Локк, що він писав наприкінці XVII ст., виступав за таку терпимість — але не як за свободу совісти, тому що вважав переслідування на реліґійному ґрунті малоефективним. Він зробив виключення для католиків, що їхня вірність «іноземному правителеві» означала, що як громадянам їм довіряти не можна, а також для атеїстів, що їхня невіра в божественне покарання, позбавляє їх могутнього стимулу дотримуватися обіцянок. Свободу реліґії вважали природнім правом лише деякі із сучасників Локка — приміром, Спіноза та філософ-гуґенот П’єр Бейль, автор енциклопедії історії ідей. Проте вже в 1760-ті рр. Вольтер писав про терпимість як про «ознаку людяности», а Кант, виступаючи на ту же тему, заявляв, що «терпимість» — непідходяще слово: треба запровадити свободу віросповідання. Так само вважав Томас Пейн.

Просвітництво робило сильний притиск на необхідності розширювати багаж корисних знань. Надихалися Френсісом Беконом, що його «Примноження наук» (1605) стверджувало, що метою інтелєктуального пошуку має бути найкращий шлях до здоров’я, добробуту й покращення умов людського істнування. Це було завданням philosophes [філософів. — Пер.] XVIII ст. У вступі до «Енциклопедії» Дідро Жан Лерон д’Аламбер згадував Бекона як найважливішого з попередників, які «тихенько в тіні починали готувати те світло, що воно поступово, мало по малу освітить світ». Беконів внесок полягав у формулюванні ідеолоґії наукового проґресу: здійснювати проґрес належало иншим. Завдяки винаходу нових інструментів — телєскопу, мікроскопу, поршневого насосу та маятника — і завдяки відкриттю основних законів природи філософи-природознавці XVII-XVIII ст.ст. зробили великий поступ у напрямку того, що сьогодні називається «наукою» — центральної теми Просвітництва.

1771 року Джозеф Прістлі, відомий як винахідник газованої води, зауважив, що «всі речі (зокрема все, пов’язане з наукою) за останні роки розвивались і вдосконалювались так швидко, як ніколи перед тим». Друга половина XVIII ст. дійсно була періодом значного поступу в науці — так теоретичній, як і практичній. Тогочасні люди стали свідками відкриття Джозефом Блеком вуглекислоти, винахід братами Монґольф’є повітряної кулі, будівництво великим інженером-будівельником Джоном Смітоном третього маяка Едістоуна та появу парової машини Джеймса Вотта. Крім того, були досягнення Джеймса Кука, сина йоркширського робітника, що він після обстеження у 1763-1767 рр. Ньюфаундлєнду здійснив подорож до Тихого океану, нанісши на мапу узбережжя Нової Зеляндії, східний берег Австралії та західний берег Північної Америки. Журнали Кука та звіти инших просвітлених мандрівників, в тому числі «Історія Суматри» (1783) Вільяма Марсдена та дослідження французького сільського господарства (1787-1789) Артура Янга писались як внесок у справу примноження знань. Марсдена на його твір надихнули реґулярні відвідини «філософських сніданків» Королівського товариства на Сого-сквер.

Співставні за своєю важливістю процеси відбувались і в царині писання про історію. 1776 рік знаменувався виданням двох ключових творів — «Багатства народів» Адама Сміта й першого тому «Історії занепаду та падіння Римської імперії» Едварда Ґіббона. Ґіббон хвалив Смітову книгу як «найбільш глибокий і систематичний трактат на тему великих питань торгівлі та доходу з усіх коли-небудь і де-небудь виданих». Це був вагомий внесок так в історичну науку, як і в економіку: в книжці містилася прониклива аналіза відносин між способами матеріяльного забезпечення, що змінювалися, і формами політичної влади. Вона показала, що чотири стадії економічного розвитку — полювання і збирання, скотарство, рослинництво та торгівля — відбивається в одночасному переході від общинного ладу племен і клянів згодом через февдалізм до абсолютної монархії і нарешті вільних держав сучасного комерційного суспільства. Не менш значущим був і Ґіббонів «Занепад та падіння» — віха в історичній науці й літературний шедевр. Проте його основна думка була більш песимістичною: «перемога варварства та реліґії». Робертсон влучно порівняв Ґіббоновів роздуми над руїнами Риму з меланхолійними думками над залишками Пальміри Константина Франсуа Шассебьофа на прізвисько «Вольні» («Воль» — від «Вольтер», «ні» — від домівки Вольтера у Ферні). «Так йде у небуття праця людська, — напише Шассебьоф, — і так само зникають народи й імперії».

Більша частина знань, що з’явились завдяки Просвітництву, була представлена на сторінках 35-томової французької Encyclopédie, опублікованої — редактором якої спочатку був Дідро — між 1751 і 1780 рр. Вони розповсюджувались також через мережу нових публічних музеїв, що вони повиростали з приватних зібрань монархів й аристократів. Британський музей відчинив двері 1759 року, а Лувр — 1793 року, після націоналізації королівських зібрань рішенням революційного Конвенту. Робертсон згадує заснування Британського музею лише побіжно, але парляментський акт, згідно з яким його було створено, недвозначно заявляв про просвітницькі прагнення. Музей призначався для примноження і поглиблення всіх галузей знань, він мав бути відкритим кожному, «сповненого бажанням дивитися і оглядати» його багатства в ім’я «вдосконалення, збільшення ерудованости та освічености всіх людей». Від самого початку вхід був безкоштовним: це мав бути музей для всіх.

На менш практичному, але більш тонкому рівні розвивалась естетика як сукупність думок, що включала міркування щодо природи смаку, поняття ґенія й ориґінальности та багатство вираженого у мистецтві досвіду. В «Естетиці» (1750) Александер Ґотліб Баумґартен відстоював ту точку зору, що краса міститься не в самому предметі, але в тому, чим наділив його споглядач. 1764 року вийшла друком монументальна історія стародавнього мистецтва Йоганна Йоахима Вінкельманна, в якій образи людського тіла із Стародавньої Греції представлялись як приклади мистецтва, що стоїть найближче до позачасового естетичного ідеалу. Цим зразкам наслідуватимуть музика Крістофа Вілібальда Ґлюка, скульптура Антоніо Канови та живопис Жака-Люї Давида.

Музеї — і велике мистецтво — розумілись як постачальники так задоволення, як знань. Просвітництво переймалось пошуком щастя — не лише для когось, але для кожного. Philosophes вважали, що головною ціллю уряду має бути щастя підлеглих, і 1776 року в Американській деклярації незалежности було сказано, що пошук щастя є невід’ємним правом. За десять років Джеремі Бентам, правдиве дитя Просвітництва, розробив felicific calculus [калькулятор щастя. — Пер.] — алґоритм для розрахунку того, скільки задоволення має принести певна діяльність. Сліди цього суто лоґічного погляду на мораль можна віднайти у 1725 році, коли філософ з Ґлазґо Френсіс Гачесон заявив: «Найкращим зайняттям є те, що воно приносить якомога більшу радість якомога більшому числу». Той, хто поділяв ці погляди, одночасно вважав, що мета життя — щастя на цьому світі, а не спасіння на иншому. Про це одверто висловлювалися такі атеїсти як барон Гольбах, що його «Система природи» (Système de la nature, 1770) закидала церковникам те, що вони перетворюють життя людей на нікчемність, втішаючи їх марними надіями на щастя у загробному житті. На противагу цьому центральні фіґури Просвітництва були не проти реліґії як такої: вони бажали радше людянішої реліґії, що вона засновувалась би не так на авторитеті, як на розумі та досвіді, а також збагачувала би цей світ щастям.

Робертсон наголошує на тому, наскільки революційним був цей інтерес до щастя, адже він виник після століть вчення про те, що життя, це — юдоль сліз. Він пише про «тектонічний рух у поглядах, зміни в способі мислення, що мали довготермінові наслідки» та «чутливість», адже починають важити почуття инших, чого раніше не було. Щоби показати, наскільки довгостроковими виявилися ці зміни, він міг згадати про сьогоднішніх представників цього ідеалу: приміром, проґраму добробуту Ричард Лейєрд у Лондонській школі економіки, в рамках якої обстоюється необхідність разом з розрахуванням ВВП вимірювати ступінь щастя народу.

Щастя народу, звісно, це — річ непроста для визначення, не кажучи вже про вимірювання, і не завжди зрозуміло, що філософи минулого мали на увазі, коли говорили про «ощасливлення» людей. Почасти ідеал, яким вони переймалися, був неґативним: вони сподівались поширити щастя через зменшення нещастя, знищивши такі очевидні причини мук як рабство, тортури на допитах і жорстокі карні кодекси. Вольтер, Ґійом Рейналь і Дідро палко засуджували рабство. Італійський правознавець Чезаре Бекарія виступав проти застосування тортур і смертної кари, хоча, як зауважує Роберстон, альтернатива у вигляді примусової праці була не менш смертельно небезпечною. Реформами пенітенціярної системи надто переймалися так звані просвітлені деспоти — імператор Священної Римської імперії Йозеф II та Катерина Велика.

Симпатії самого Робертсона очевидні. Просвітництво, на його думку, має, що сказати нам. Людського щастя можна досягти лише через відкидання хибних переконань, фальшивок і пригноблюючих інститутів. Нам потрібна чесна розмова на основі раціонального та емпірично обґрунтованого розуміння людської природи та суспільства. Робертсон показує, що для просвітлених «розум» був не питанням холодного розрахунку, але виражався у товариському диспуті — в провінційних академіях, «філософських» товариствах, масонських ложах і кав’ярнях. Але Просвітництво переймалось дале не тільки самими лише розумом — так само велике значіння мали почуття і співчуття.

Одначе неважко перебільшити те, наскільки щастя було універсальною метою. Наприкінці XVIII ст. у Німеччині розквіт пієтизм, а в Анґлії постав еванґелістський рух — так в анґліканській церкві, як у гурті методистів. Ці консервативні — з політичної точки зору — рухи протистояли гедоністичному прагненню земного щастя і наголошували на гріховності людини та потребі в особистому наверненні та доґматичній реліґійній вірі. Не дивно, що ворожість демонструвала і католицька церква. Зіткнувшись з тим, що церква розглядала як необґрунтовану критику «церковництва», її члени засуджували philosophes як шайку атеїстів і матеріялістів, що вони хочуть знищити реліґію і авторитет церкви. У XIX ст. церква демонструвала опозиційність до просвітницьких ідей: 1854 року було проголошено непорочне зачаття діви Марії, а 1870 року — непогрішимість римського папи.

Були й инші скептики. Жан-Жак Руссо, що він проголосив себе дитям Просвітництва, журився, що сучасна доба поступу в матеріяльній царині є одночасно добою занепаду морали. Романтики ненавидили Просвітництво за його раціоналізм — змову, як їм здавалось, з метою позбавити світ духовного наповнення. У «Прогулянці» (1814) Вордсворт відкидав, те, що на його думку було, «Пихатою і зарозумілою вірою / У нехитру мудрість нашої доби». Він із презирством поставився до Вольтерового «Кандида» як до «нудної писанини пера зубоскала, / Нешляхетного чванства, народженого в серці, / Від нечестивої погорди закам’янілому». Чого опасався Вордсворт, так це розуму, що не знає співчуття. Як приклад того, куди це може завести, він міг би навести паноптикум Бентама, що його проєкт походив від подібної ж пропозиції Семюеля, брата Бентама, щодо «інспекційного будинку» — колоподібної будівлі з центральним спостережним пунктом для нагляду за працею некваліфікованих робітників.

Сучасні критики заявляли, що це потенційне пекло на землі було не єдиним негативним наслідком просвітленої філософії. Майже 75 років тому Адорно та Горкгаймер опублікували «Діялєктику Просвітництва». Пишучи невдовзі після поразки фашизму, голокосту та появи перших зразків зброї масового ураження вони доводять, що підпорядкування природи техніці своїм наслідком мало пригноблення людей капіталістичної системою. Неймовірно, але маркіза де Сада вони призначають типовим представником Просвітництва (хоча, як пише Робертсон, романи де Сада — й неймовірні статеві збочення, описані в них, — «краще читати як нескінченні вправи з чорного гумору»). Голокост у них представляється прикладом холодної раціональности в дії: газові камери, це — продукт сучасної науки, а бюрократична ефективність системи концентраційних таборів — результат роботи просвітленої урядової машини. З їхніми доводами важко погодитися, адже цілі голокосту були аж ніяк не просвітницькими. Якщо Адорно та Горкгаймер хотіли показати, як може піти не так проєкт з поліпшення умов людського життя, вони би краще впорались із завданням, якби, як зауважує Робертсон, зосередились на Радянському Союзі, де терор, голод і ГУЛАГ постали саме з добрих намірів.

Робертсона мало хвилює позиція тих сучасних критиків, що вони розглядають минуле через призму сучасних цінностей і понять й прагнуть всіляко применшити значіння Просвітництва: мовляв, то була справа «померлих білих чоловіків у перуках», які користались своєю перевагою у науці та техніці для нав’язування иншим народам західного імперіялізму, расизму й статевої нерівности. Він визнає, що Просвітництво мало недоліки. Воно було надто евроцентричним, радо примірялось із суспільною гієрархією і деспотичною владою, дуже презирливо ставилось до инших рас і культур, було надміру елітарним. «Ми пишемо лише для тих, хто читає і мислить,» — проголосив Гольбах 1770 року. — «(Простий) нарід не читає, а мислить іще менше». Вольтер якось привітав автора, який наполягав, що ані читати, ані писати звичайних людей вчити не треба: «Щира подяка за заборону навчання для орачів».

Хай там які упереджені позиції займають прибічники Просвітництва та перекручування допускають його противники, важко знайти щось хибне у цінностях, що займали у Просвітництві центральне місце. Справедливість, істина, свобода думки, реліґійна терпимість, гуманітарна освіта й особиста самореалізація — всі вони мають потенціял для застосування до всіх без винятку; навіть якщо до універсального застосування ще дуже далеко, його спробують здійснити прийдешні покоління. Крім того, можна розпізнати передчуття постколоніяльної критики у творах абата Рейналя, Дідро та инших, зібраних ув «Історії двох Індій» (Histoire des deux Indes, 1780), в якій оповідку про факти завоювання европейцями Азії та Америки поєднано з нищівним описом звірств, якими завоювання супроводжувалось. У часи, коли рабовласникам ставили статуї, вже знаходились ті, хто був радий бачити їх знесеними.

Пер. з анґл. за: Keith Thomas, “Lights On and Away We Go”, in London Review Of Books, Vol. 43, No. 10, 20 May 2021, pp. 29-30.

0 Responses to “Дайте світло! Наш вихід!”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Вересень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: