Динамо-машинами, ногами, кулаками, сіллю

algeriaАдам Шац

Рец. на кн.: Raphaëlle Branche, Papa, qu’as-tu fait en Algérie? Enquête sur un silence familial, La Découverte, 2020, 512 pp.

Коли 1956 року Жак Карбоннель поїхав служити до Алжиру, його дружина Жанна попросила його нічого від неї не приховувати. «Ти хочеш, щоби я розповів тобі все?» — писав він невдовзі по прибуттю. — «Це огидно, а ти така хороша. Ми затримуємо підозрілих: одних випускаємо, инших вбиваємо. У ґазетах тобі показують вбитих утікачів. Це несправжні утікачі! Декого ми виштовхуємо з гелікоптерів над їхніми рідними селами. Злочини, що їм немає виправдання. Воєнного розв’язання питання тут немає». Через три дні, повернувшись з дводенної операції, він докладніше розповів про спосіб, у який армія поводиться з небалакучими повстанцями: «Наповнюємо їх водою. Вставляємо шлянг у рота, в задній прохід і відкриваємо кран».

Карбоннель був одним з 1,5 мільйонів призовників (appelés), посланих до Алжиру придушити національне повстання: ціле покоління молодих, 20-річних людей. (Населення Франції 1954 року становило 43,3 млн чол.). Але це була не війна — принаймні офіційно. Алжир завоювали 1830 року, а з 1848 року ним управляли як складовою частиною Франції, розділеною на три департаменти. В Алжирі жило більше мільйона европейських колоністів, що вони мали французьке громадянство. В Алжирі французі почувалися chez eux [як вдома. — Пер.]; казали, що Середземне море відокремлювало Францію від Алжиру так, як Сена в Парижі розділяла місто на Лівий і Правий берег. Коли повстанці Фронту національного визволення (Front de Libération Nationale) у листопаді 1954 року розпочали війну за незалежність, Франція вважала їх не бійцями, а «особами поза законом» (hors-la-loi). На момент здобуття Алжиром незалежности в липня 1962 року у війні загинули сотні тисяч алжирців і близько 24 тис. французьких військових. Алжир скинув більш як столітнє ярмо колоніялізму, а Франція втратила своє найцінніше імперське володіння.

І все одно Франція відмовлялась називати «події» (événements) війною — то була «операція з підтримання порядку». Офіційно французька держава не визнавала, що вела в Алжирі війну, до 1999 року. Минуло ще два десятиліття, перш ніж вона зізналась у систематичному застосуванні тортур. 2018 року Емманюель Макрон визнав відповідальність Франції за вбивство прибічника алжирської незалежности Моріса Одена, математика-комуніста, що він «зник» 1957 року, але промовчав про позасудові вбивства ватажків ФНВ, таких як Алі Буменджель і Ларбі Бен М’хіді, що вони «вчинили самогубство» у французькому полоні під час Битви за Алжир. Навіть сьогодні, щоби дістатися до воєнних архівів, треба подолати чимало бюрократичних перепон. Замовчування фактів, секретність і виверти щодо Алжиру йшли пліч-о-пліч з чимдалі відвертішим висвітлюванням подій, пов’язаних з депортації жидів урядом Віші, так наче пам’ятати про Голокост має означати забути про Алжир.

Якщо стіна мовчання розсипалась, це сталось не в останню чергу завдяки праці таких істориків як Рафаєлль Бранш, що вона 2001 року опублікувала докторську дисертацію «Тортури й армія підчас Алжирської війни» (La Torture et l’armée pendant la guerre d’Algérie), базовану в тому числі на бесідах з колишніми призовниками. Бранш належить до покоління французьких істориків, які викривають жорстокість протиповстанських операцій збройних сил Франції проти алжирських націоналістів, при цьому в гурті цих істориків багато жінок, а більшість дослідників народилось щонайменше через десять років після війни. Їхня робота поглибила та розширила наші знання про катування і вбивства підчас війни, відомі нам з творів відомих сучасників подій — антивоєнних активістів, зокрема П’єра Відаля-Наке та Анрі Аллєґа.

Назва нової книги Бранш — «Тато, що ти робив в Алжирі?» (Papa, qu’as-tu fait en Algérie?) — говорить про продовження роботи з публічного викриття неприємних сторінок історії, але підзаголовок указує на зсув фокусу уваги: «Розслідування причин родинного мовчання». Ціль Бранш не так спростувати заперечення злочинів з боку держави, як показати, що мовчання було частиною життя призовників і їхніх сімей підчас та після війни. Її дослідження значною мірою основане на опитуваннях у 39 родинах: когось вона знала з часів першої книги, з кимось познайомилась тільки тепер завдяки спілкам ветеранів (anciens combattants). Вона розмовляла зі старіючими ветеранами про їхнє буття на війні, просила заповнити докладні анкети та читала їхні листи, які ті надсилали своїм дружинам, подружкам, батькам і родичам, а також їхні — набагато відвертіші — щоденники. Але вона також хотіла дізнатися, як говорили про війну вдома, особливо після поразки Франції, коли призовники продиралися крізь своє життя, щоби повернутися до суспільства та завести власні родини. Точніше як про війну не говорили. Син одного салдата сказав, що Алжир завжди вітав у повітрі, але як щось, чого «ніколи не було і про що можна було здогадатися лише через неґатив — через брак слів, що його позначають». Бранш зайнялась цим браком слів не просто як проблємою для дослідження, але як предметом дослідження, як вираженням «структур мовчання», що вони сформували життя мільйонів французів, на яких неґативно позначались війна. (У «Колоніяльній травмі» (Le Trauma colonial), опублікованій 2018 року, алжирський психоаналітик Каріма Лазалі порівнює вплив колоніялізму та війни на кілька поколінь алжирців зі «слідами від ампутацій».)

Мовчання — неодмінний супутник війни, і воно стало для призовників звичайною річчю задовго до того, як вони потрапили до Алжиру. Народжені між серединою 1930-х і початком 1940-х років, вони зростали у тіні, що падала від економічної кризи, двох світових воєн і німецької окупації. Батьки та дідусі багатьох з них воювали в траншеях або в Опорі. Хоча французький уряд заборонив фізичну кару дітей 1928 року, у більшості родин цю заборону іґнорували. Більшість майбутніх призовників рано покинули школу, щоби йти працювати разом з батьками. Більше як 90% французьких дітей хрестили, і близько чверти були практикуючими католиками. Під час опитування, проведеного 1957 року для «Експрес», соціолоґ Анрі Лєфевр виявив, що 76% молодих людей очікують, що житимуть у тому самому світі що й їхні батьки, «продовжуватимуть життя своїх батьків».

Призовників майже не доводилося примушувати йти служити в армію. Крім того, як казали не одному призовникові, «поїхати до Алжиру не небезпечніше, ніж прокататися на машині з Парижу до Ніци» (на той час на дорозі щороку гинуло близько десяти тисяч осіб). Війна означала Битву під Верденом, де полягло більше 160.000 французів, а Алжир Верденом не був. Право на відмову від несення військової служби з реліґійних міркувань не визнавалось. Тих, хто відмовлявся їхати до Алжиру, засуджувала навіть комуністична партія: 1956 року вона проголосувала за наділення уряду «особливими повноваженнями» для придушення повстання і наказувала членам партії, призваним до армії, сприяти поширенню комуністичних ідей в армії, а також переконувати инших салдатів приставати на мирні позиції.

Призовники прибували до Алжиру морем з Марселю. Алжир, можливо, й був «Францією», проте для більшости юнаків це була їхня перша поїздка закордон. Зачаровані пейзажом, блакитно-зеленим небом і хвилюючим виглядом акваторії Алжирського порту, вони посилали до дому поштові листівки з картинами XIX ст. «Мотиви орієнталізму присутні, — пише Бранш, — у фольклорній застиглій вічності, що не знає ані війни, ані сучасного світу». Коли призовники потрапляли у сільську місцевість, що слугувала базою для партизанів ФНВ, вони вражались, наскільки французький вона мала вигляд: як писав один салдат, «якби не лелеки та мусульмани, що вони там усюди, можна було би подумати, що ти на фермі у Нормандії». Инших вражали злидні, в яких жило тубільне населення, і відсутність елєктрики в хатах, які вони обшукували. «Цивілізаторська місія», якою похвалялась Франція, була, за словами одного салдата, «лише ширмою, декораціями».

Алжирці, з якими зіткнулись військові, звели свою ширму, щоби вона захищала їх від зазіхань з боку армії, і потрапити по той бік ширми вдалося небагатьом салдатам. Один з призовників, опитаних Бранш, покохав алжирку, вдову члена ФНВ, яка народила йому дитину. Товариші по службі казали, що він збожеволів, і підозрювали, що його підставляють. Він попрохав її вийти за нього заміж, але поки йшла відповідь від неї, він повернувся додому. Таке близьке знайомство було рідкістю. Правду кажуть, що призовники часто воювали пліч-о-пліч з алжирськими ополченцями, допоміжними силами, відомими як харкі (harkis), що вони після війни стали жертвами масових розправ з боку бійців ФНВ. Але зустрічі зі звичайними алжирцями мали радше прикладний і практичний характер, спотворені — у випадках, коли не йшлось про фізичну жорстокість, — підозрою і страхом. У більшості випадків салдатське знайомство з алжирським життям обмежувався рідкісним обідом з бараниною (méchoui) в зайнятих селах і фотоґрафіями «місцевих». Инші пам’ятні речі захоплювались підчас обшуків. Салдати переконували себе, що вони не крадуть, а лише «беруть сувеніри» у повстанців (fellagha). Один колишній призовник розповів Бранш про свій найцінніший сувенір — шлем з вишитою на ньому символікою ФНВ. Ці предмети, як пише вона, не часто виставлялись на показ у домах колишніх призовників: їх ховали у шухлядах разом з фотокартками міста Алжир, вони були частиною «таємного життя», до якого члени родини мали обмежений доступ — або не мали його загалом.

Листи проходили воєнну цензуру, але у питання приховування реалій війни самоцензура була навіть ефективнішою. Призовники завзято обнадіювали батьків, що вони у повній безпеці, або загравали зі своїми подружками. Писання листів служило своєрідною втечею від дійсности. Мішель Бертолемі писав до родини раз на два тижні, але жадного разу не згадав про день, коли «розсипався світ» — коли у приступі страху він вистрелив з балкону та побачив, що вбив хлопця-підлітка. Жак Сенесс, 27-річний лікар, ніколи не розповідав дружині, що на вулиці, якою він ходив щодня, перерізали горло колоністу. Його обережність пояснювалась додатковими причинами: він все ще кипів від злості на її слова, що вона вважатиме його «жалюгідним», якщо він не запишеться до армії. Хоча він не розгубився і з сарказмом зауважив про свій стан тривоги, що, мовляв, «бербер мені відріже яйця, … так що ти почуватимешся задоволеною у ролі почесної удови, а мені ще дадуть орден Почесного лєґіону — посмертно». Видовище вбитих салдатів з перерізаним горлом (так звана «кабільська посмішка») змушувало боятися полону. «Від цього не втекти, — писав один салдат. — Страшно понівечені трупи, неймовірно… Це навіть не війна — це кошмар».

В листах і щоденника деякі призовники (часто вихідці з родин, що зберігали ліву традицію) документували внесок армії в кошмар. Молодий комуніст Марсель Янеллі описав у своєму щоденнику спроби навчити своїх однополчан поважати закони війни. Уже підчас першого місяця служби в Алжирі він «неодноразово відчував сором і відчай… Скільки ще я побачу закатованих чоловіків, мародерства та вбивства?» Мішель Луве у листі до батька описав систематичне спалення лісів і пояснив значіння терміну «похід за дровами» (corvée de bois): підозрюваним повідомляли, що вони можуть йти, а потім розстрілювали у спину за спробу втечі. Крім того, він розповів, що таке «телєфон» (téléphone): струм 220 вольт, один полюс на ґеніталіях, инший за щокою. У цій діяльності, за його словами, насправді й полягало «замирення». (Луве пощастило, що він мав когось надійного, — когось, кому міг довіритися. В одній з найгіркіших історій з книги Бранш йдеться про молодого десантника, з яким стався нервовий припадок після того, як він був присутній на катуванні гурту дітей. Він розповів про все священникові, який переповів історію архієпископові паризькому, а той її замовчав.)

Що більше всього жахало призовників, таких як Янеллі та соціяліст Жак Інреп, було не просто те, що їхні товариші по службі коїли в Алжирі, але що Алжир коїв з ними. «Вони втратили людське обличчя,» — писав своєму братові Інреп. — «Вони перетворились на звірів, що думають тільки про вбивства та ґвалтування». Частенько салдати проводили паралєлі з нацизмом, надто з масовим вбивством в Орадур-сюр-Ґлян, селі у реґіоні Лімузен, де у відповідь на захоплення офіцера німці знищили майже всіх мешканців. «Скільки в Алжирі Орадурів?» — питав один салдат. — «За подробицями — до ґестапо у Франції. … Ті самі методи, просто … жандармерія користується тим, що під рукою: динамо-машинами, ногами, кулаками, сіллю». Поль де Бессуне, який виріс у Верхній Луарі, де Опір зазнав тяжких втрат, розповів Бранш, що він мав таке відчуття, наче «ми — загарбники як німці у Франції 1940 року, як СС, а повстанці (fells) — партизани (maquisards)».

У воєнному романі Лорана Вовіньє «Про чоловіків» (Des hommes, 2009), опублікованому в анґлійському перекладі під назвою «Рана» та нещодавно екранізованому бельґійським режисером Лукасом Бельво, молодий новобранець «міркує про те, що йому розповідали про Орадур-сюр-Ґлян», проходячи через порожнє село, ущент зруйнованого армією. Це було типове видовище, підчас війни реґулярно повторюване по всій сільській місцевості: більше двох мільйонів селян — майже половина сільського населення — було примусово висилено зі своїх домівок і переміщено до «таборів переселенців» (camps de regroupement). Села було оголошено «забороненими зонами», в яких всякий, хто залишився, може бути убитий як повстанець. Селищні ради (djema’a) було розпущено. Військові підпалювали ліси, ґвалтували жінок, знищували врожай і вбивали худобу. Не дивно, що деякі з найбільш приголомшуючих свідчень, зібраних Бранш, стосуються саме знищення армією сільського Алжиру — дотепер одного з найменш досліджених боків війни. Як стверджували у книзі «Викорінення» (Déracinement, 1964) П’єр Бурдьє та Абдельмалек Сайяд, політика переселення перетворилась на одне з найжорстокіших переміщень осіб в сучасній історії. Офіційною метою був захист сільських мешканців від ФНВ, але насправді політика була націлена на «руйнування місцевого суспільного ладу з метою його підпорядкування» і на знищення повстанців, що вони таємно продовжували надавати допомогу селянам, які опинились за колючим дротом у таборах. (Істнування таборів вперше відкрилось 1959 року завдяки убивчому звіту (що він невдовзі просочився у пресу) Мішеля Рокара, 28-річного фінансового інспектора з «французького» Алжиру.)

Переселення було повторенням війни «замирення», що її Франція вела, коли завойовувала Алжир. «Надважливо переселити народ, що живе всюди і ніде, — писав 1946 року капітан Шарль Рішар. — Важливо зробити їх доступними для нас. Коли ми це здійснимо, ми зможемо робити чимало речей, які сьогодні здаються неможливими, і ця перемога над їхніми тілами дозволить нам перемогти у битві за їхні душі». Через більше як століття переселення дозволило провести алжирську «модернізацію» через «зникнення» сільського населення і прискорення смерти традиційного сільського господарства. Сільська ґеоґрафія сучасного Алжиру досі є відображенням ґеоґрафії переселення.

«Цивілізаційна місія» полягала в тім, щоби загнати алжирських селян у табори та зруйнувати села, що позбавляло повстанців притулку, але салдати дізнавались, що ця місія не вважалась виконаною і після повернення додому. Як писалось в одній урядовій брошурі, «вчорашні салдати і сьогоднішні цивільні, ви є носіями багатого досвіту та запалу, яким треба поділитися з усіма навколо вас … і ви, ХТО ЗНАЄ, розповісте їм ПРАВДУ». Дехто брався за виконання обов’язку пропаґандиста: згодом постане Національна спілка учасників бойових дій — люта захісниця ідеї «французького Алжиру» та війни як конфлікту між західною цивілізацією й ісламським фанатизмом. Але для инших говорити всю правду про війну означало вступати до лав антивоєнного опору. Коли Янеллі повернувся, свої рукописні щоденники він передав товаришам у компартії, які взялися за тиражування і поширення їх. Інреп створив підпільну мережу для боротьби з Таємною збройною орґанізацією (ОАС), правою терористичною ґрупою, відповідальною за вбивство двох тисяч цивільних в Алжирі та політичні вбивства у Франції. Його батько, колишній учасник Опору (résistant), відновив свої старі зв’язки та добував для Інрепа зброю.

Коли 1962 року Франція покинула Алжир, призовники повернулись до країни, що більше не нагадувала країну, з якої вони їхали на війну. У вищій точці була «нова хвиля», і більшість людей жила не «подіями» на протилежному березі Середземного моря, а иншими речами. Багато з колишніх салдатів мали одне бажання — залишити Алжир у минулому, причому дехто навіть навмисно «відходив» від однополчан. Проте не так легко було забути побачене та пережите. Один чоловік назвав себе «полоненим» спогадів про Алжир. Найпоширенішою реакцією «алжирських полонених» була втеча у забуття. Сценарист Жан-Клод Кар’єр і його дружина ходили на Сену та викидали в річку листи, написані один одному підчас війни, — по два листи щотижня, упродовж двох років.

Забувати було не особистим рішенням — такою була державна політика. Як пише Бранш, перемир’я між французьким урядом і тимчасовим урядом Алжиру передбачало ухвалення декрету про амністію за «скоєне підчас проведення операцій з підтримання порядку, спрямованих проти алжирського повстання». Цим декретом не тільки надавалась амністія тим, хто чинив військові злочини (та віддавав відповідні накази), — в ньому старанно ухилялись від вживання самого слова «війна». Знадобились ще дванадцять років і тривала боротьба салдатських спілок, перше ніж служилих в Алжирі визнали учасниками бойових дій (combattants) і в такий спосіб вони отримали право на компенсацію. Оскільки в Алжирі була не війна, демобілізацію «витіснили з пам’яти про колєктивний досвід», і її не відзначали ні урочистими ходами, ні парадами, традиційними для кожної війни після її завершення. Не те щоб відсутність процесій і церемоній дратувала геть усіх. І ФНВ, і ОАС після війни мали в метрополії свою аґентуру, і були ветерани, що вони вважали за краще не висовуватися — побоювалися помсти вже на території Франції.

Замовчування впливало на те, як ветеранів війни сприймали инші. Бернару Порріні сказала сусідка, що ніщо в Алжирі не можливо порівнювати з тим, що пережив її муж в нацистському полоні. Найближчих родичів часто вводили в оману безвинні листи, одержані від призовників підчас війни: вони думали, що не відбувалось нічого особливого. Багато хто не бажав розсіювати це враження. Мішель Бертолемі спробував розповісти сім’ї про хлопця, якого він застрелив, але «не побачив з їхнього боку жадного інтересу». Багато кому здавалось чимось неймовірним сама спроба поговорити про побачене. У 1960-ті роки стереотипом образом алжирського ветерана був нахабний, психічно хворий, хамовитий селюк-невіглас — обиватель-шовініст (beauf) з карикатур Кабу з «Шарлі Ебдо». Що особистість цього обивателя-шовініста може формуватися — говорячи мовою Франца Фанона — «психічними розладами», спричиненими війною, у тогочасній французькій медицині майже не здогадувалися. До 1969 року студенти, що працювали у сфері військової медицини, користувались посібником, опублікованим 1935 року. Лікарі відкидали заяви про розлади психіки на війні, заявляючи про якогось пацієнта, що він «балакучий, хвалькуватий і задоволений собою, а ще він розповідає безкінечні історії». Таке ставлення зберігалось, навіть коли за спадщину війни взялись французькі письменники та кінематоґрафісти. У романі Даніеля Ансельма «Звільнена» (La Permission, 1957), салдат, повернувшись до Франції, сидить за обіднім столом з товаришем, коли раптом його охоплює відчуття, що «вони давно загинули від кулі в якомусь далекому ваді, і що не встигнуть вони торкнутися їжі, як усі це помітять, встануть зі столів і почнуть голосного кричати». Молодий ветеран з фільму Алена Рене «Мурієл, або Час повернення» (Muriel ou le temps d’un retour, 1963) — вітряний чоловік-дитина, переслідуваний спогадами про дівчину, яку він катував в Алжирі. Головний герой (якого грає Жан Янн) фільму Клода Шаброля «М’ясник» (Le Boucher, 1970) повернувся з Алжиру лише для того, щоби стати серійним вбивцею, засуджений постійно забирати чиєсь життя. «Я всюди бачу кров,» — каже він. «Безіменна війна» постала в образі безкінечної війни в голові, невиліковної душевної недуги.

Жак Інреп був серед перших французьких психолоґів, хто визнав тривалий вплив війни на учасників бойових дій. Працюючи в 1960-ті роки медбратом у психіятричному відділенні, він збагнув, що багато пацієнтів були колишніми призовниками, хоча спочатку він «не пов’язував це факт з війною». Багато хто з них були жорстокими, навіть по відношенню до своїх дружин. Один пацієнт пригадував, як під час допитів у горах Орес він вдався до тортур елєктрикою (gégène), і для залякування жінок показував їм порнофотокартки. Це розворушило спогади самого Інрепа: він теж служив в горах Орес, де був свідком ґвалтувань і катувань. Після самогубства пацієнта Інреп зайнявся клінічною психолоґією, бажаючи зрозуміти процес «втрати душевної структури», що має місце у «крайніх ситуаціях». У 1980-х роках в особі психіятра лівих переконань Бернара Сіґа, який дезертирував 1960 року після роботи з ветеранами у військовому госпіталі Касабланки, він знайшов професійного союзника. Сіґ був переконаний, що вони гостро страждали від сорому через те, що воювали «під знаком беззаконня», себто коїли злочини проти законів Республіки, від імени якої, як їм казали, вони воювали. Завдяки таким дослідникам, як Інреп і Сіґ, хай із запізненням, але врешті-решт французька держава визнала високу психолоґічну ціну війни. 1992 року, через тридцять років після припинення вогню, салдати, які страждають від пов’язаних з війною психолоґічних проблєм, одержали право на компенсацію. Американська психіятрія визнала посттравматичний стресовий розлад 1980 року, через п’ять років після падіння Сайґону.

Скільки колишніх салдатів страждало на посттравматичний синдром? 2000 року ґазета «Монд» оцінювала кількість таких ветеранів у 350.000. Бранш не має медичної освіти, тим-то обережно уникає сенсаційних заяв щодо природи та маштабів страждань. Разом з тим вона — делікатний провідник експозицією мук, пережитих — і заподіяних — французькими салдатами, від відчаю, відчуття тривоги й алкоголізму до психічних хворіб, самогубств і жорстокости. Дочка одного призовника Ізабелль Рош якось зайшла до батьківської спальної кімнати та побачила, як батько катував її молодшого брата водою, імітуючи утоплення. Після призначення його опікунів брат Рош став дрібним злочинцем, пізніше вбив свою дівчину, а згодом і самого себе. По дорозі на похорон сина Мішель Рош, сидячи в машині, зауважив, що «спека як в Алжирі», хоча на вулиці був легкий мороз. Після смерти батька Ізабелль знайшла у нього в квартирі коробку з фотокартками з Алжиру та клаптик паперу, на якому його рукою було написано: «Я хочу жити».

Психолоґічні ефекти війни загострили політичні патолоґії колоніялізму, надто те, що Бранш називає «особливим расизмом», спрямованим на вихідців з Алжиру в Франції. У 1970-х і 1980-х роках крайні праві активно живилися енерґією ветеранів війни — як-не-як, сам Жан-Марі Ле Пен був десантником і брав участь у тортурах. Ветерани почувались зрадженими політиками, що вони закінчили війну лише для того, щоби дозволити сотням тисяч алжирців й инших мусульман переселитися до Франції. (Дія роману Вовіньє «Про чоловіків» обертається навколо божевільного обивателя, що вривається у квартиру алжирців, мешканців французького міста, і накидається на «брудних арабів» так, наче війна ніколи не закінчувалась.) Але Бранш не так цікавить те, про що колишні салдати гомоніли на вулиці, як те, про що вони мовчали вдома. Мовчання про війну, наполягає вона, було «спільним мовчанням». У ньому брали участь мільйони французів: ветерани, які хотіли захиститися від спогадів, і родичі, які хотіли їх захистити та часто вважали за краще не знати.

Наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років «стіни мовчання» почали обвалюватися. Ґенерал-пенсіонер Поль Оссаресс зухвало і зі всіма подробицями розповів про свою ролю у вбивстві керівників ФНВ підчас Битви за Алжир і фабрикуванні справ так, що їхні смерті виглядали як самогубства. Луїзетт Іґіларіз, колишня учасниця ФНВ, дала «Монд» болісне інтерв’ю про свої тортури та ґвалтування, про пошуки французького лікаря, який би міг врятувати її від допитувачів. Ці свідчення, а також вихід друком нових книг авторства Бранш та инших молодих істориків спонукали багатьох доти мовчазних ветеранів поділитися своїми історіями з воєнних часів. Це була, як жартома зауважив син одного з ветеранів, своєрідна «сповідь гомосексуаліста». Але це була також спроба зрозуміти власний досвід. Рено Бофіс, який відмовився говорити з Бранш, коли вона писала першу книгу, сам вийшов на неї, бо хотів дізнатися більше про сутичку, в якій загинув десяток його однополчан. «Я вже не знаю, чи жив я в ті часи чи ні,» — сказав він. Бертолемі зізнався Бранш, що після його невдалих спроб розповісти про вбивство хлопчика, він майже задушив в собі спогади про це. Пізніше про вбивство нагадав один сон, в якому його судили за його злочин. Бертолемі, давній активіст антивоєнної ґрупи ветеранів, закликав товаришів поговорити з Бранш, і багато хто його дослухався.

Але Бранш не зупиняється на салдатах. Вона розуміє, що історія війни («історія передачі», як вона її називає) продовжувалась у дітях — «вмістищах страждання, яке безпосередньо їх не стосувалось, але тривалість якого вони розкривали». Навіть у домах, у яких було заборонено згадувати Алжир, сліди його вгадувались у «легких дотиках»: старих фотокартках, конфіскованих «сувенірах», вживанні арабських слів, таких як «клебс» (собака), «блед» (село), «кава». Ім’я Олів’є Фейєртаґ походить від оливкових дерев, які його батько бачив у Кабілії. Коли він мав двадцять років, Фейєртаґ знайшов на горищі ілюстрований посібник зі способів вбивства, а разом з посібником знайшов, як пише Бранш, «невідомого батька». Тільки коли його батько помирав, Фейєртаґ дізнався, що його середнє ім’я Бернар, це — ім’я батьківського кращого друга — салдата, вбитого наслідком «прикрої помилки» (якої саме — про це вже ніхто ніколи не дізнається). Як зауважила дитина иншого ветерана, «війна, це — спадщина».

Діти були не просто свідками батьківських страждань. Вони допомагали тримати успадковані «стіни мовчання» і перейняли на себе частину страждання. У лютому 2019 року Бранш одержала листа від дочки одного призовника, що він помер більше двадцяти років тому:

«Цього ранку, о п’ятій, і нарешті відкрила Вашу книги про тортури й армію в Алжирі. Я вперше сформулювали цю фразу: виходить, що мій батько був воєнним злочинцем. Це було глибоке запаморочення, нескінченна біль. Писати про це і — тим більше, думати про це — було дійсно нестерпно. Я знаю спустошення, спричинене війною у його житті та у нашому житті, житті його родини. Моїми „товаришами“ дитинства були тортури елєктрикою і масові страти (corvée de bois). Слова, жести, шуми… фотоґрафії (відтоді навмисно сховані моєю матір’ю) — все це міцно увійшло в історію нашої родини. Це продовжувало без кінця-краю пронизувати нас, без пояснень, як будь-яка хороша сімейна таємниця».

Сьогодні війни не є таємницею у Франції — ні національною, ні сімейною. Передусім вона не належить єдиній національній сім’ї навіть у межах французьких кордонів. У Франції просто надто багато людей алжирського походження, щоби розповідати про війну як про суто французьку історію (що в принципі не заборонено), а у них свої непрості родинні спогади. Коли багато хто походить з родин, що вони підтримували ФНВ, Франція є також домом для людей, що їхні родини підтримували Алжирський національний рух (жорстоко розгромлений ФНВ підчас війни) або воювали за Францію, і їм дуже пощастило після війни дістатися метрополії. Як призовники, про яких пише Бранш, вони звели свої стіни мовчання. Ці стіни осипаються повільніше, адже відверто говорити про досвід алжирців на війні означає говорити про вбивство одних алжирців иншими алжирцями та в такий спосіб підривати міт ФНВ про націю, об’єднану опором, — версію історії, що вона майже повністю повторює ґоллістський міт про єдність Франції у боротьбі проти німецької окупації.

Минулого року Макрон, перший президент Франції, народжений після війни, запустив разом з алжирським урядом спільний проєкт «примирення» французької та алжирської пам’яти про той період. Відповідальним за французку частину проєкту він призначив Бенжамана Стора, видатного воєнного історика та вихідця з берберо-жидівської родини в Константині. Символізм Макронової ініціятиви видавався надихаючим. Але у виступі про проєкт, як зауважила в недавньому інтерв’ю Бранш, Макрон, що він засудив колоніялізм як «злочин проти людяности», коли балотувався у президенти, уникав вживати слово «колоніяльний». Моделлю його ідеї примирення послужили дві світові війни, так наче франко-алжирська війна була лише епізодом, що його початок і кінець можна легко визначити. Проте війна виросла з історії колонізації, що розпочалась 1830 року. І кордони французького проєкту в Алжирі ніколи не обмежувались тільки Алжиром: колонізація призвела до появи величезної алжирської діяспори та до виникнення складної мережі стосунків, що продовжують прив’язувати нащадків до Франції. Війна закінчилась, але історія Франції й Алжиру — ні: вона перемістилась до метрополії, де питання співістнування — і рівности — є набагато більш нагальним, ніж примирення спогадів про воєнній часи. Стора це чудово розуміє, і його погляд на франко-алжирське примирення напрочуд широкий. У звіті, поданому до Єлисейського палацу 20 січня (і опублікованому пізніше під назвою «Франція — Алжир: болючі почуття»), він висуває близько тридцяти рекомендацій для французького уряду, в тому числі щодо формування «комісії пам’яти та правди» для вивчення алжирського періоду історії Франції (Стора не закликає до «каяття», позаяк вважає його «пасткою крайніх правих»).

Макрон пообіцяв створити комісію, але навіть якщо її робота буде успішною, він нічого не зробить, щоби пом’якшити відчуження французьких громадян алжирського походження, які почувають, що з ними часто поводяться як з іноземною присутністю і загрозою для французьких «цінностей» — перед усім світськости (laïcité). Навіть найбільш світські члени спільноти не можуть збагнути, чому для захисту світськости та свободи слова треба, щоби школярам показували зневажливі карикатури на пророка, або чому заперечення цих карикатур тлумачать як підтримку тероризму. У тому, що як загрозу Франції Макрон окремо виділяє «сепаратизм» мусульман, дехто відчуває повернення до часів, коли французька армія в Алжирі воювала за «визволення» мусульман від реліґійного консерватизму, зокрема через насильницьке зривання паранджі з жінок на вулиці. Хвилюючись, що з правого флангу його обійде «Національне об’єднання» Марі Ле Пен, Макрон не продемонстрував палкого бажання зав’язування дружніх стосунків з мусульманами Франції. А після обезголовлення шкільного вчителя Самюеля Паті молодою людиною чеченського походження він непохитний — нападає на всіх, хто наважується критикувати чимдалі більш репресивне застосування принципу світскости, як на терориста або «ісламолівака». Підчас одного нещодавнього інтерв’ю на «Медіяпарт» Стора спитали, як Макрон може керувати процесом примирення, накидаючись на мусульманський «сепаратизм». Він майстерно ухилився від відповіді. Але Макронова воєнна ініціятива програє у боротьбі за виборців, що їхні симпатії на боці геть инших речей. Останні опитування показують, що Ле Пен майже зрівнялась за популярність з Макроном, а до президентських виборів залишився рік.

Пер. з анґл. за: Adam Shatz, “Dynamo Current, Feet, Fists, Salt”, in London Review Of Books, Vol. 43, No. 4, 18 February 2021, pp. 15-18.

0 Responses to “Динамо-машинами, ногами, кулаками, сіллю”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Квітень 2021
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: