Війна та революція

Карл Корш

Відношення війни до революції стало одним з найважливіших питань нашої епохи. Крім того це відношення стало одним з найбільш заплутаних питань нашого часу, коли бувші прибічники політики невтручання виступають за втручання, пацифісти шумно вимагають війни, націонал-соціялізм прагне імперії та миру, а комуністи-проповідники революційної клясової війни смиренно відхиляють насильство як знаряддя внутрішньодержавної та міжнародної політики.

Тоді як підхід до питань війни та миру загалом не матиме жадного сенсу, уважне ознайомлення з історією покаже, що війна, якою ми її знаємо сьогодні, була неявно притаманна сучасному буржуазному суспільству від самого його початку — від XV і XVI ст.ст., і що — і це ще цікавіше — всі кроки історичного розвитку шляхом проґресу супроводжувались якщо не самою війною, то низкою насильницьких подій, причому війна завжди становила важливу частину цих подій. Це зовсім не означає, звичайно, що війну — та инші форми колєктивного насильства — неможливо поступово впорядкувати та врешті-решт повністю усунути з життя людського суспільства. Зараз йдеться не за таку дальню перспективу. Центральною темою цього твору є відношення війни до революції у наш час, а також ріжні суперечливі та взаємодоповнюючі тенденції, що їх можна розкрити у попередніх фазах історичного розвитку.

Хоча більшість дослідників визнають істнування стійкого зв’язку між війною і суспільними перетвореннями на більшості історичних етапів в останні чотириста років, є щонайменше два періоди, щодо яких немає загальної згоди. У той самий час ці періоди є улюбленим розважальним майданчиком для письменників ріжного штибу, що вони захоплюються описом війни не в термінах суто емпіричного — стратеґічного, суспільного, політичного, економічного, історичного — дослідження, але з ширшої точки зору — з точки зору естетичної, філософської, реліґійної, моральної або гуманістичної. До цієї катеґорії належать відомий опис війни (та держави) часів італійського Відродження як «твору мистецтва» німецьким істориком Якобом Буркгардтом. Инший приклад — широко поширене прославляння дореволюційних війн XVIII ст. як найвищої точки в історії людської культури. Попри притаманне цьому розряду літератури контрреволюційне упередження для цілей нашого дослідження він має перевагу, адже цей розряд літератури відносно вільний від своєрідних забобон XIX і XX ст.ст. Отже так сталось, що саме письменникам цього штибу — дивний вид «істориків навпаки» — судилося кинути світло на низку явищ, на які майже не звертали увагу, але які мають неабияку вагу для вивчення війни і революції.

* * *

Перший з двох очевидних «винятків» з основного змісту цього дослідження представлений середнім періодом італійського Відродження, перерваний французькими, еспанськими та німецькими навалами, що розпочались в останнє десятиріччя XV ст. і на наступні більше як триста років поклали край самостійному політичному розвитку Італії. На перший погляд майже не помітно зв’язку між численними маленькими війнами, що їх вели ватажки добре озброєних і добре оплачуваних професійних армій на службі ріжних князів, республік і пап, і безперервними смутними часами всередині окремих складових частин цього політичного мікрокосму.

Замість одного характерного зв’язку ми бачимо заплутану купу поверхневих зв’язків. Війну часто використовували для досягнення внутрішніх, а також зовнішніх цілей, а громадянські конфлікти часто розв’язувались на полях битв із зовнішнім ворогом. Проте цей тимчасовий збіг війни та громадянських розладів мав нечастий і випадковий характер й не мав наслідків ані для найманців, що билися на незвично безкровних битвах цього періоду, ані для прибічників ворогуючих партій. «Дюжину разів може бунтувати якесь місто,» — писав сучасник, — «але його ніколи не руйнують. Мешканці можуть залишити собі свою маєтність, все, чого їм варто боятися, це — сплата штрафу». Але всі ці непов’язані між собою елєменти вже зв’язав у понятійне ціле політичний ґеній одного великого державного діяча — Нікколо Макіявеллі. Він займався відносно незначними політичними та військовими конфліктами свого часу приблизно так само, як з обмеженого досвіду свого часу виходили Плятон й Аристотель. Він вважав, що до дієвого об’єднання італійської нації в республіку чи монархію (але обов’язково із сучасним буржуазним врядуванням) призведе низова революційна змова або — якщо така змова зазнає поразки — революційна дія «державця» зверху[1]. Ця піднесена мрія великого політичного філософа не втілилася. Вона втратила основу та зникла зі сцени історії так само, як це сталось — уже в наш час — з ще величнішим революційним пляном, висунутим иншим політичним ґенієм, через несприятливі зовнішні умови та цілком неочікуваним поворотом подій. Арена великих історичних дій зі середземноморського світу міст-держав часів Макіявеллі перемістилась у великі монархії, розташовані на узбережжі Атлянтичного океану, так само як сьогодні вона з поділених на нації областей Европи XIX ст. переміщається на великі поля битв світової війни. Проте міркування Макіявеллі були слушними у світлі історичних фактів, що лежали в їхній основі. Навіть реалістичніший мислитель, що він би заперечував, що хаотичні та фраґментарні відносини між війною і громадянською війною у XV ст. представляють достатню основу для далекоглядних політичних роздумів Макіявеллі, все одно міг би розгледіти в них перші нерозвинені зародки принципової єдности війни та революції, продемонстрованої у більш зрілих формах на наступних етапах розвитку сучасного буржуазного суспільства.

* * *

Поки що весь розвиток вкупі з фантастичними мріями та скромними досягненнями перервався — не тільки в Італії, але в усьому европейському суспільстві — урочистим і насильницьким початком нового періоду. В цей новий період досягли своєї найвищої точки так інтенсивність війни, як міцність її зв’язку з тим, що, як ми сьогодні знаємо, було історичною прелюдією до політичних і соціяльних революцій XVII і XVIII ст.ст. — реліґійні війни, що вони розпочались з Реформацією і досягли зеніту з Тридцятирічною війною, в якій загинула третина німецькомовного населення Европи (сім з половиною з двадцяти одного мільйона), і ця найвища точка залишається неперевершеною навіть у XX ст. з усіма його війнами. Насправді так вперше в історії проявились жахіття «ідеолоґічних» війн теперішньої епохи. Саме тому ці війни з самого початку засуджували Томас Мор і Еразм Роттердамський — засуджували так само пристрасно, як сьогоднішні пацифісти засуджують потворність «тотальної війни». Навіть Френсіс Бейкон був нажаханий наслідками, що їх матимуть для політичної та культурної стабільности часу готовність реліґії «вкласти меч у руки простолюду». Він назвав це «жахливою річчю», що її треба скорше «залишити анабаптистам і иншим несамовитим істотам»[2]. Що певні кола інтеліґенції відсахнулися від насильницької і плєбейської сторін глибоко проґресивного руху, є типовим для всіх революційних епох. Загальним явищем нашого часу стало те, що пізнє відкриття насильства, пов’язаного з революційною боротьбою за соціялізм, і його контрреволюційного відлуння відчужило від справи проґресу, що її можна просунути тільки таким жахливим коштом, велику кількість гуманістів.

* * *

Чимало дозвільних розмов було присвячено причині, чому цей перший катастрофічний етап розвитку сучасної ідеолоґічної війни так швидко добіг кінця саме тоді, коли, як здавалось, він досяг вищого ступеня інтенсивности. Звісно, це чистий містицизм припускати, що люди в такі критичні моменти, які переживало римське суспільство в останнє століття перед Авґустом або европейське суспільство наприкінці Тридцятирічної війни 1848 року, просто «відступало від краю прірви»[3]. І поки що немає історичних свідчень на користь того найбільш зворушливого припущення, що після середини XVII ст. божевільна пристрасть реліґійних війн поступово змінилась на нове, більше терпиме ставлення до реліґійних суперечок. Надійніше покладатися на судження досвідченого вченого, який заявляє, що на цьому новому етапі історичного розвитку «від диявола сектантського реліґійного фанатизму очистилися» не «завдяки глибокому реліґійному прозрінню», а радше «через цинічне розчарування»[4].

Попри безсумнівний проґрес, досягнутий упродовж XVIII ст. через відносно успішне обмеження крайнощів війни попередньої епохи[5], сьогодні на передреволюційне XVIII ст. як на чисте благо, правдиво «безтурботний час» і єдиний «світлий період» у похмурій історії людства дивляться тільки найреакційніші особи[6]. Це був дійсно «світлий період», якщо говорити за безпосередніх жертв війни. Проте із загальнішої точки зору чесноти цього короткого періоду між двома епохами динамічного розвитку мають неґативний характер. Позірна поміркованість способів ведення війни була наслідком того, що війна перестала використовуватися як знаряддя реліґійної політики та ще не стала використовуватися як знаряддя політики національної. Тим-то вона на більше як сто років, відомих в історії як період Просвітництва, перетворилась на правдивий інститут і бездоганно пристосувалась до потреб держав, що вони тільки й були в змозі користуватися цим «особливим інститутом». З точки зору соціялізму, що вона сьогодні в цьому відношенні стала майже загальним місцем, ми не можемо погодитися з красномовною похвалою, що її до останнього часу щедро віддавали тим часам, коли війна вважалась «королівським спортом». Але насправді війни вели точно так само, як будь-які инші ділові справи в умовах незрілого капіталізму, але сприймали це зайняття у спотвореному вигляді. Сьогодні ми живемо в часи, коли навіть в царині економіки рушійна сила так званої «просвітленої своєкорисливости» незалежних товаровиробників більше не сприймається як достатній замінник суспільного управління продукцією. Як ми можемо брати за взірець період, в якому той самий дух «просвітленої своєкорисливости» наївно застосовувався до всіх царин суспільно-політичного життя?

Варто лише уважніше перечитати живі описи «цивілізованих» війн XVIII ст., представлені нам сьогодні запізнілими ентузіястами «епохи, позбавленої ентузіязму», щоби відкрити прозаїчну правду, що ховається за всіма такими поетичними метафорами. То був час, коли і комерція, і війна обмежувались «невеличким числом, злиднями та законами чести»[7]. У царині комерції ці «закони чести» були представлені залишками правил середньовічного ремісництва, у військовій сфері — своєрідним штучним відтворенням кодексу середньовічного лицарства, що він, одначе, тепер був наповнений геть новим, буржуазним змістом. Таким був цей «королівський спорт», як його описує один з його найпалкіших шанувальників:

«Війна була грою з правилами та призами — територією, спадщиною, престолом, договором. Той, хто програвав, платив, але між вартістю призу та ймовірним ризиком завжди зберігалось справедливе співвідношення, і сторони завжди вартували проти проявів легковажности, що вони змушують гравця втратити голову. Вони прагнули тримати гру під контролем і розуміти, коли зупинитися. Саме тому великі військові теоретики XVIII ст. закликали, що до війни не треба примішувати ані справедливість, ані право, ані инші великі пристрасті, що вони рухають людьми. Нещасні ті воюючі сторони, що вони беруться за зброю, переконані, що вони воюють за справедливість і право. Обидві сторони, впевнені, що право на їхньому боці, воюватимуть до повного виснаження, і війна триватиме безкінечно! На війну треба йти, визнаючи, що справа супротивника так само справедлива, як твоя власна; не варто роботи нічого — навіть в ім’я перемоги, — що може його роздратувати, притупити його розум до голосу раціо або озлобити його серце, і воно не бажатиме миру; варто утримуватися від актів віроломства або жорстокости — вони як ніщо инше пробуджують у противника велику лють».

Це насправді суть ранньої буржуазної філософії: свобода, рівність, власність і Бентам. Уявлення крамаря світанку капіталістичної ери піднесено до рівня універсального закону і прикладено до всіх інститутів і всіх епох розвитку людства. Викликано навіть дух цікавих парадоксів старого Мандевіля! «Приватний порок — суспільне благо,» — писав Мандевіль 1706 року. «Саме жадібність і розрахунок зробили війну гуманнішою,» — лунає з вуст знаного буржуазного історика 1933 року.

Навіть ув епоху, коли масштаби та інтенсивність воєнних дій було зведено до найнижчого рівня, зберігались відносини між війною і революцією, адже це був також час, коли з обличчя суспільства було змито всі ознаки революційних процесів. Відносне зменшення воєнної активности тісно пов’язане із супутнім виснаженням революційного процесу. З иншого боку, події наступної епохи показують, що цей назовні такий мирний і такий врівноважений період XVIII ст. був періодом зародження нової війни та нової революції. Під поверхнею цієї видимої рівноваги політичних і суспільних сил формувалися початки навіть більших революцій і війн ніж ті, що мали вибухнути в Европі й Америці у найближчому майбутньому. Під оглядом сьогоденної психолоґії, психоаналізи й так званої «психолоґії мас» видається дивним, що історики та соціолоґи досі продовжують ставитися до форм і етапів рушійних сил певної епохи, що вони не видимі на поверхні, бо тимчасово витіснені у несвідоме або спрямовані иншими каналами через процес «суспільної сублімації», як до неістнуючих[8]. Всі ці так гучно разреклямовані форми, в яких «епоха розуму» намагалась обмежити та цивілізувати війну, насправді утворюють лише велику сукупність форм підготовки безпрецедентного прориву на сцену нових поступово акумульованих рушійних сил повноцінного буржуазного способу ведення сучасної війни, що предстане перед нами у війнах Французької революції.

Отже, схоже, що протягом трьох століть, що вони передували визріванню буржуазного способу ведення сучасної війни, не було часу, коли б розривалась принципова єдність війни та революції. Зокрема прославлений період Просвітництва не можна вважати перервою, під час якої революційні пристрасті реліґійних війн було справді приручено та приборкано завдяки верховній дії людської моралі та розуму. Ці пристрасті лише тимчасово стримувала неспроможність жадної зі сторін взяти верх у реліґійних війнах. Велика частка населення усвідомила, що вона почала набагато більше перейматися нещодавно відкритими шляхами одержання матеріяльного багатства, ніж подальшим жертвуванням власним благополуччям заради правильнішої форми реліґії. Великі революційні рушійні сили нової буржуазної кляси, що вони вперше вийшли на арену історії у шаленстві реліґійних війн і мали повернутися у жорстоких соціяльних і політичних битвах Французької революції, не були ослаблені чи знищені під час наступного періоду так званого Просвітництва. Їх було лише придушено, і саме через цей тимчасовий стан придушення вони набули величезного імпульсу на майбутнє.

* * *

Етапи історичного розвитку війни та революції з 1789 по 1941 рік не потребують докладного роз’яснення. Звісно, для наївних демократів Европи та США, що вони досі чесно вірили заявам нацистської пропаґанди про протилежне, стане великим ударом, якщо їм нагадають, що сучасна «тотальна війна» аж ніяк не є одним з диявольських винаходів нацистської революції, але у всіх своїх аспектах, включаючи саму мову, є правдивим продуктом самої демократії, а саме плодом Американської війни за незалежність і Великої Французької революції. Проте це настільки очевидний факт недавньої історії нашого суспільства, і про нього так часто недвозначно писали всі фахівці з історії та військової справи[9], що повне нехтування цим фактом з боку громадської думки так у тоталітарних, як у демократичних країнах само по собі представляє серйозну проблєму. Таємничість, що вона до сьогодні оточувала все, пов’язане із сучасною війною, схоже, є неодмінною і необхідною умовою істнування самого сьогоднішнього суспільства. Слова «ми не знаємо війни» крім иншого означає, що ми не управляємо тим, чого не знаємо. Якби ми її знали, ми би не жили в умовах суспільства, заснованого на капіталістичній експлоатації, чи навіть суспільства, базованого на небездоганних і фраґментарних формах плянового господарства, сумісних зі збереженням приватної власности та найманої праці. Абсолютне знання війни та наступне свідоме керування війною самим народом передбачає суспільство вільно асоційованих продуцентів, що постане наслідком справжньої соціяльної революції. За таких умов у війні більше не буде потреби. Тим-то схоже, що вражаюче елєментарне невігластво та рівною мірою разюча неготовність мислити війну чітко, ясно та реалістично породжені не незадовільним станом нашої загальної політичної освіти. Невігластво та неготовність належать до головних рис передсоціялістичного суспільства та становлять сутність самої війни.

* * *

Над усією теорією і практикою буржуазного способу ведення війни упродовж останніх 150 років панувала ідея «тотальної війни». Тотальну війну винайшли і вперше застосували — у широкому маштабі — чотирнадцять громадянських армій, орґанізованих і виставлених на поле бою в найтемнішу годину новонародженої Французької республіки для захисту революції від військ заклятих ворогів всередині республіки та на її кордонах. В цьому і полягало значіння славнозвісного «levée en masse» [масового призову. — Пер.], декретованого законом від 23 серпня 1793 року, що він вперше в історії направив усі ресурси воюючої нації — людей, провіянт, робочу силу, промисловість, весь ґеній народу та величезне почуття нового ентузіязму — на службу революційній війні. Таким насправді були — у рямцях, встановлених рівнем технічного та промислового розвитку, — «загальний призов» і «тотальна війна». Якщо ми на хвилю забудемо про прірву, що вона відокремлює мову періоду, коли революційний дух буржуазної кляси був непідробним і міцним, і мову теперішніх часів занепаду буржуазії, ми побачимо, що промови у Національному Конвенті та тексти революційних декретів читаються так, наче їх було виголошено та написано буквально вчора.

«Молодь має йти на фронт; одружені мають кувати зброю і підвозити продовольство; жінки мають чинити одяг і служити в шпиталях; старі мають вийти на площі, щоб збуджувати у воїнах почуття хоробрости, проповідувати ненависть до королів і думку про єдність Республіки.

Національні будівлі перетворюються на казарми, площі — на збройові майстерні, земля погребів має вилуговуватися, щоби витягти з неї селітру.

Зброя військового зразка надається виключно тим, хто йде у бій на ворога; для несення ґарнізонної служби залишаються мисливські рушниці та холодна зброя.

Верхові коні реквізуються для поповнення кавалєрійських військ; ваговози, за винятком коней, зайнятих у землеробстві, мають перевозити артилерію і провіянт»[10].

І навіть це — найвища точка в історії буржуазного способу ведення війни — революційна тотальна війна несе на собі фатальні знаки внутрішньої неоднозначности. Ця війна в ім’я захисту революції і за визволення всіх пригноблених народів від самого початку задумувалась і велась як вітчизняна війна французького народу проти іноземних держав. З оборонної війни вона швидко перетворилась на війну завойовницьку: обіцяне визволення пригноблених народів виродилось у звичайнісінький пропаґандистський привід для анексії їхній територій, і революційна війна почала вестися без розбору проти всіх країн — і вільних, і невільних, — що вони не були на боці Французької республіки, яка вела війну не на життя, а на смерть з коаліціями ворожих держав. Характерно, що перші кроки до «війни за поширення революції», себто до застосування революційних гасел як засобів закордонних бойових дій, зробили не радикали-якобінці, але помірковані-жирондисти, що вони таємно вже давно прагнули не подальшого розширення і поглиблення революційного процесу, а його завершення. Проте саме революціонерам-якобінцям судилося з надзвичайною енерґією продовжувати нову політику війни та завоювань, до якої вони неохоче вдалися як до засобу провадження заходів внутрішньодержавної революційної політики. Щось подібне мало статися — через багато років, але за дуже схожих історичних обставин — у внутрішній і зовнішній політиці Російської революції 1917 року. Старе жирондистське гасло революційної війни у наш час використовується як один з головних компонентів з арсеналу ідеолоґічної зброї нацистською пропаґандою — попри недавній перехід у наступ так проти «капіталістичних демократій, що занепадають» на Заході, як проти нового тоталітарного режиму у Радянському Союзі, між якими нацистська воєнна машина не робить жадної ріжниці.

Події останніх років готувались упродовж всього XIX ст. через поступове розрідження початкового революційного змісту буржуазної тотальної війни та відповідного ослаблення величезної ударної сили, демонстрованої в епоху революційних і наполеонівських війн з 1792 по 1815 р. Тривалий період розпаду та занепаду так званих «наполеонівських війн» у Европі XIX ст. можна поділити, згідно з маршалом Фошем, на три фази:

«Війна стала вітчизняною спочатку тому, що вона мала завоювати та закріпити незалежність народів — французького у 1792-1793 рр., еспанського у 1804-1814 рр., російського у 1812 р., німецького у 1813 р. і народів всієї Европи у 1814 р. На цьому етапі вона подарувала славні та жахливі приклади народного почуття, відомі як Вальмі, Сараґоса, Таранкон, Москва та Ляйпціг.

У подальшому війна залишалась вітчизняною, тому що вона мала завоювати єдність раси або національности. Що вони вели саме такі війни у 1866 і 1870 рр., заявляли італійці та прусаки. Своїм ім’ям також прусський король, після того як він став ґерманським імператором, заявив про права на ґерманські провінції Австрії.

Але якщо війну ще можна вважати вітчизняною, то тільки тому, що вона ведеться за економічну вигоду та вигідні торгівельні угоди.

Після того, як війна побувала у ролі засобу насильства, за допомогою якого народи вибороли собі місце в світі, що перетворило їх на нації, вона стала засобом, до якого вони тепер вдаються з метою збагачення»[11].

Насправді це чудовий опис послідовних етапів, що їх пройшла буржуазна війна та що вони дуже нагадують етапи одночасного занепаду революційних тенденцій і зникнення досягнень правлячої буржуазної кляси. І знову таки ми можемо спостерігати хибу звичайного пацифістського плутання періодів відносного миру з фазами дійсно поступового розвитку людства. Останній мирний період, що ним Европа насолоджувалась у так звану «колоніяльну еру» 1879-1914 рр., був, як зауважує де Ружмон, нічим иншим як періодом остаточного культурного занепаду. «Війна ставала дрібнобуржуазною. Кров ставала предметом купівлі-продажу. … Коротше говорячи, війна у колоніях була лише продовженням капіталістичної конкуренції у формі, що накладала важчий тягар не на великі підприємства, а на країну загалом».

Найбільш вражаючим наслідком такого стану речей був наступний — під час першої світової війни 1914-1918 рр. — крах революційно-наполеонівського та клявзевіціянського, конкурентно-капіталістичного та націоналістично-буржуазного способу ведення війни. Цю війну, що до неї так довго готувались і що вона вінчає собою період націоналізму, вели уже не окремі держави, але надзвичайно неоднорідні ґрупи держав. Вона показала, що стара змагальна форма необмеженої тотальної війни була абсолютно нездатна ані здобути перемогу, ані забезпечити після завершення бойових дій справжній мир. Навіть наслідки — у вигляді революції — військової катастрофи та неможливости наступного миру в країнах Центральної Европи, що вони зазнали поразки, схоже, не послаблювали, а підсилювали загальну картину безповоротного розвалу та занепаду всієї традиційної структури західного капіталістичного суспільства.

Не вийшло у післявоєнний період на новий позитивний етап розвиток способів ведення війни і відношення війни до революції. З точки зору чистого формалізму можна було би стверджувати, що за останні 25 років зросло революційне значення війни в тому сенсі, що колись строгий кордон між війною і громадянською війною потроху втрачає чіткість і загалом зникає. Якщо під час першої світової війни пропозиція «перетворити імперіялістичну війну на війну громадянську» більшістю самих робітників-соціялістів ще розглядалась як абсолютно відірване від дійсности гасло[12], через двадцять років Еспанська війна почалась як правдиво громадянська війна, але потім перетворилась на репетицію теперішньої війни між тоталітарними та демократичними країнами. З вибухом теперішньої війни істнуюча плутанина ще збільшилась. Ця війна від самого початку та на всіх вирішальних перехрестях подій демонструє риси світової «ідеолоґічної» та «політичної» війни, себто радше боротьби між ріжними фракціями-учасницями громадянської війни, ніж війни старого типу однієї країни проти иншої.

Отже, весь розвиток історії війни, розглянутий в цьому нарисі, як видається, рухався по колу. На останньому етапі розвитку буржуазного суспільства ми повертаємось прямо до ідеолоґічних війн XVI і XVII ст.ст. Хоча уважній розгляд показує, що це позірне відродження тісного зв’язку між війною і революцією є питанням видимости, але аж ніяк дійсним історичним фактом. Що відбулось насправді, набагато ліпше описується за допомогою парадоксальної формули, що у нашу епоху свій давній революційний характер втратила не тільки війна, але навіть «громадянська війна». Відтепер громадянська війна та революція не є термінами-синонімами.

Ба більше, немає повної впевнености, що ця нова псевдореволюційна риса теперішнього тоталітарного способу ведення війни, що спричинила таке хвилювання у всьому світі, залишиться назавжди. Цілком можливе протилежне, і можливість такого розвитку подій підвищилась через нещодавнє втягування у війну Росії. Теперішнє прагнення нацистського режиму покращити своє відносно слабке положення в істнуючій системі капіталістичної конкуренції через відповідний рух у напрямку тоталітарної перебудови всієї істнучої системи суспільства може цілком забутися в подальшому ході війни. Тоді тоталітарна війна повернеться до форм звичайної капіталістичної війни, що ведеться обома сторонами просто за розширення своєї влади за межами державних кордонів. Вірно, що навіть продовження війни в такий старомодно-буржуазний спосіб може врешті-решт спричинити внутрішні зміни у даній структурі суспільства. І навіть у такому разі внутрішньодержавні наслідки війни стануть не результатом якоїсь свідомої дії однієї з воюючих сторін, хай там які «цілі» проголошувані їхньою ідеолоґічною пропаґандою. Вони стануть результатом, якщо загалом стануться, дії сил непередбачуваних обставин, такої як, приміром, дії нової революційної кляси, не представленої на військових нарадах. Наслідки стануться без урахування спільних намірів обох воюючих сторін і навіть усупереч їм. У заключній частині цього нарису обговорюватиметься питання, чи варто загалом чекати на такий розвиток теперішньої кризи з урахуванням всієї поточної ситуації.

* * *

Головні відмінності між теперішньою «тоталітарною» формою і старішими формами буржуазної тотальної війни пояснюються — на противагу тому, в чому нас хоче переконати нацистська пропаґанда та її недолугі противники з демократичного табору — не тим, що буржуазне суспільство сьогодні вступило в новий етап революційного підйому. Разом з тим ці відмінності дійсно свідчать за правдиві зміни в його об’єктивній економічній структурі та розвитку. Як було сказано, війна у капіталістичному суспільстві в усі часи була необхідним додатком до нормального ведення ділових справ. Уже великий теоретик війни XIX ст. ґенерал Карл фон Клявзевіц доповнив свій відомий вислів про війну як про «продовження політики иншими засобами» иншою заувагою про те, що війна «ще тісніше пов’язана з комерцією, що вона також постає як конфлікт між інтересами та діями людей, і що саму політику слід розглядати як ріжновид комерції у ширших маштабах»[13]. Війну першої половини XIX ст. він описував як таку, що вона «дуже нагадує комерційну діяльність, доведену до лоґчного завершення і необмежену жадними законами, крім закону доцільности». Саме так піклувались про «великі національні інтереси», себто спільні інтереси капіталістичної кляси, а точніше провідних ґруп цієї кляси, у часи, коли капіталістичне виробництво все ще реґулювалось конкуренцією за зовнішнім виглядом незалежних товаровиробників. Точно так само найостанніші способи ведення тотальної війни, як їх більш-менш вдало застосовують обидві сторони у теперішній світовій війні, представляють пізнішу, розвиненішу форму ведення звичної капіталістичної ділової діяльности. «Нові форми матеріяльної продукції,» — писав Маркс, — «з’являються у формах ведення війни раніше, ніж у продукції мирного часу». Отже, теперішня тоталітарна війна передбачає ті нові економічні форми, що їх буде досягнуто через повний перехід усіх капіталістичних країн радше до плянового, монополістичного та державно-капіталістичного виробництва, ніж до ринкового, конкурентного та приватновласницького способу капіталістичного виробництва. Головним чином саме з цієї причини сучасна війна не є «повторенням» конфлікту 1914-1918 рр. — вона демонструє «принципову відмінність» від характерної форми війни-попередниці[14].

Відмінність крім иншого проявляється у меншій важливості «збройних орд». Із загалом надійних джерел відомо, що тільки третина німецької армії складається з піхоти (навіть номінально), і велика — якщо загалом не більша — частина армійської роботи виконується танковими частинами та військово-повітряними силами[15]. Більшість операцій німецької армії до початку російської кампанії проводились навдивовижу невеличкими континґентами відбірних «ударних частин» і супроводжувались відносно невеликими втратами.

Иншої рисою в характері теперішньої тоталітарної війни, що вказує на загальне згасання палкого духу конкуренції на даному етапі розвитку монополістичного капіталізму, є помітний спад хвилі загального ентузіязму, піднятої вітчизняними війнами XIX ст. і занесеної на вершину першими роками світової війни 1914-1918 рр. Попри величезні зусилля професійних пропаґандистів нічого у ставленні широкої громадськости до теперішньої війни навіть близько не нагадує сильне сп’яніння від ідеолоґії цілих націй, притаманне війнам попередньої епохи.

Нарешті, хоча всі війни останнього століття і кожний наступний воєнний рік з 1914 по 1918 свідчили про зростаючу важливість принципу плянування, що поширюється далеко за традиційні межі військової сфери, зараз цей принцип вперше в історії послідовно застосовано до повної мобілізації всіх матеріяльних і людських ресурсів суспільства, що вона через технічний і промисловий розвиток вийшла на новий, досі небачений рівень. Новою тут є не сама ідея «загальної військової повинности», а те, що сьогоднішнє застосування цієї ідеї не залишає місця особистій ініціятиві та суперництву. Инше нововведення полягає в тім, що цього разу принципи «воєнної економіки» почали застосувати ще у попередній мирний час. Вся система промисловости держав, таких як Німеччина та Росія, заздалегідь у методичний спосіб підпорядковувалась потребам війни, що вона мала розпочатися через багато років[16]. З початком теперішньої війни традиційні бар’єри між виробництвом для війни та виробництвом для миру всюди впали. Ресурси всіх країн поставлено на службу світовій воєнній економіці.

У всіх цих відношеннях теперішня нацистська «тотальна війна» демонструє характер, відмінний від старих форм ведення тотальної війни, що вони відображали дух переважно конкурентного капіталізму. Сьогоднішня тотальна війна, отже, постає перед нами як нова форма тотальної — тотальної війни монополістичного капіталізму та державного капіталізму на відміну від конкурентних тотальних війн, що належали до попередньої економічної епохи.

* * *

Той самий економічний розвиток, що він поступово зруйнував позитивну функцію війни як знаряддя буржуазної революції, створив об’єктивні умови для нового революційного руху. Питання війни та революції набуло нового вигляду через підйом незалежного руху робітничої кляси. Проти цієї нової загрози правляча буржуазна кляса має тепер спрямувати свій репресивний апарат. У змінених історичних умовах стає чимдалі важче з’ясувати, чи зберігає дана форма війни — або навіть сама війна — хоча б якесь позитивне значення для революції XX ст.

По-перше, треба зазначити, що за ріжних обставин за останні два чи три десятиліття, коли пролєтаріят віднімався на боротьбу за свої інтереси, соціяльна робітнича революція не змогла скористати з цієї позитивної функції, що її потенційно могла би виконати революційна війна за визволення пригнобленої кляси. Що стосується більшовицької революції у Росії, її «революційні війни» вписано в особливо сумну главу історії. Ця глава траґічно завершилась радіозверненням від 3 липня 1941 р., в якому Сталін взагалі не згадав ні соціялізм, ні робітничу клясу. Замість цього він закликав ріжні народи СРСР захистити свою вітчизну, що її кордони збігаються з кордонами Російської імперії, і «проявляти сміливість, ініціятиву і кмітливість, властиві нашому народові». Відтоді величезні нові сили, вивільнені у Росії революцією 1917 р., використовувались як знаряддя для неоднозначної оборони капіталістичного статус-кво в Европі та США від так само неоднозначних нововведень, що прийдуть у разі поразки «демократичних» держав Заходу в їхній конкурентній боротьбі з «тоталітарними» силами нацифашизму.

Як нам зрозуміти те парадоксальне твердження, що війна — це могутнє знаряддя буржуазної революції минулого — мабуть, втратила все позитивне значіння для соціялістичної революції нашої епохи? Звісно, історичний рух XX ст. не відокремлений від своїх попередників великою китайської стіною. Якщо вірно, що при революційних перетвореннях суспільства в минулому війна виконувала абсолютно позитивну функцію, було би важко збагнути, як вона могла втратити свою проґресивну ролю сьогодні.

Відповідь треба шукати в уже згаданій неоднозначності, від самого початку притаманній буржуазній війні, а також у підспудній неоднозначності самої буржуазної революції. Немає сумніву, що революційні та націоналістичні війни XVIII і XIX ст.ст. були необхідними кроками на шляху до постання істнуючого капіталістичного суспільства та приходу до влади буржуазної кляси. Одначе, попри революційні почуття, що палко палали у серцях салдатів-громадян, виконавців жорстокої та кривавої роботи, їхня справжня функція була дотична не стільки до правдиво визвольної та демократичної сторони революції, скільки до її репресивних наслідків. Загалом вважати сучасну масову війну результатом Французької революції, це — необґрунтоване історичне узагальнення. Уважніше придивившись, можна побачити, що сучасна війна походить від однієї конкретної фази тієї революції. Вона народилась у критичний момент, коли повстання у Вандеї та зовнішня аґресія змусили до заміни набагато демократичніших принципів першого етапу революції авторитарними та жорстокими заходами революційної диктатури партії якобінців.

По-друге, подальший розвиток загальної військової повинности та всіх инших рис «тотальної війни» протягом XIX ст. відбувся не стільки завдяки демократичній Франції, скільки завдяки антидемократичній прусській державі. Це була не просто іронія історії, як писав дехто. Це стало можливим завдяки більшій відповідності широкого використання сили в інтересах реакційних урядів Центральної Европи, що вони обмежились у «визвольних війнах» відвоюванням національної незалежности своїх дрібних держав від Французької імперії, одночасно відмовивши своїм народам в інститутах правдивої демократії. Знову таки, в наступні десятиліття, коли форма масової війни пережила новий злет під час громадянської війни у США та трьох завойовницьких війн Пруссії під Бісмарковим керівництвом, наслідком цих чимраз жорстокіших і кривавіших війн у Центральній Европі закріпився не демократичний, а буржуазний націоналізм у вузькому містечковому значенні.

Від тоді аж до 1914 р. всі капіталістичні й імперіялістичні війни наривались на біль-менш послідовний опір з боку міжнародного робітничого руху всіх відтінків і течій. Тільки під впливом світової війни та наступної політико-економічної кризи дві меншості німецької соціялістичної партії відкрили «позитивну» цінність війни для соціялістичної революції. Одна з цих меншостей встала на чолі перерваної революції німецьких робітників, а пізніше присвятила себе проросійській діяльності Комуністичної партії Німеччини. Инша повірила у війну як справжнє втілення соціяльних прагнень робітників і в такий спосіб передбачила «революційну» війну, що вона ведеться сьогодні так проти Радянської Росії, як проти демократичного капіталізму контрреволюційними силами націонал-соціялізму.

Сьогодні проявляється повне значення війни для майбутнього революційного руху робітничої кляси. Незалежно від результатів теперішньої «тотальної» війни для конкуруючих фракцій міжнародної правлячої кляси, зрозуміло, що для робітників удавано «революційна» війна є лише черговою, розвиненішою формою нормального стану гноблення й експлоатації. Всупереч всьому гомону та гучним заявам ця кровопролитна боротьба всередині правлячої капіталістичної кляси більше не становить — як було у випадку з попередніми капіталістичними війнами — необхідну форму та частину проґресу. Вона спричиняє в істнуючій політико-економічній структурі несуттєві мікроскопічні зміни, необхідні для підтримки старої системи хоча б у покоробленому вигляді. Капіталістична війна виснажила весь свій революційний потенціял.

Боротьба за новий суспільний лад точиться не на полях битв капіталістичної війни. Вирішальний виступ робітників починається там, де закінчується капіталістична війна.

Примітки

[1] Про ці два аспекти бажаної події цілковито неупереджено написано в його головних книгах «Роздуми щодо першої декади Тіта Лівія» і «Державець».

[2] Bacon, Essays III — Of Unity in Religion.

[3] Hoffman Nickerson, The Armed Horde, 1793—1939, New York, 1940, p. 35.

[4] A.J. Toynbee, A Study of History, Vol. IV, London, 1939, p. 143. Автор цієї статті завдячує всім шістьом томам твору пана Тойнбі, виданим станом на сьогодні, багатьма цінними фактами й ідеями.

[5] За Тойнбі, «жахіття війни у XVIII ст. було зменшено до мінімуму, чого ніколи не було в жадній иншій главі історії нашого західного суспільства — ні до, ні після».

[6] Hoffman Nickerson, l.c., p. 63.

[7] Слова в лапках належать італійському історикові Ґулієльмо Ферреро та взято з опису війни XVIII ст., наведеного в його книзі: Peace and War, London, 1933, pp. 7-8.

[8] Критику — дещо містичну за формою, але вірну по суті — такого ставлення див.: Denis De Rougemont, Love in the Western World, New York, 1940, Book V, Love and War, pp. 223 ff., а також дослідження того ж автора: “Passion and the Origin of Hitlerism”, in The Review of Politics, vol. 3 no. 1, January, 1941.

[9] Найсучасніший фактичний звіт про появу, поступовий розвиток і (гіпотетичний) занепад масової армії й инших знарядь сучасної тотальної війни див. у вищезгаданій кн. Гофмана Нікерсона. Майстерний огляд того самого питання у стислому вигляді див. гл. про «Вплив демократії й індустріялізму на війну» у кн. Тойнбі: A Study of History, Vol. IV, pp. 141-151.

[10] Переклад Гофмана Нікерсона: l.c., p. 64.

[11] Marshall F. Foch, Les principes de la guerre, Paris, 1903. Анґлійський переклад де Ружмона, стор. 245-246.

[12] Див.: Living Marxism, vol. V no. 4, Spring 1941, pp. 2-4.

[13] C. v. Clausewitz, Vom Kriege, 1832—Book II, chapter 3, section 3.

[14] Див.: Clement Greenberg and Dwight MacDonald, “10 Propositions on the War,” in Partisan Review, vol. VII no. 4, July-August 1941, p. 271. Автори не дійшли згоди щодо характеру наявної «відмінности». Один з них вважає, що нові риси сучасної війни пояснюються тим, що у сьогоднішній Німеччині істнує «суспільство нового типу». Далі вони цю точку зору не пояснюють, але занурюють в обговорення більшої чи меншої «бажаности» фашизму та инших переважно суб’єктивних питань. Це відхилення від важливої теми дещо знижує загалом значну цінність їхньої спроби серйозно підійти до головного питання нашого часу.

[15] Hoffman Nickerson, l.c., p. 397.

[16] За іронією історії, уперше у післявоєнній Европі офіційно принцип «тотальної війни» ухвалили не у Радянській Росії чи нацистській Німеччині. Закон про мобілізацію всіх сил і засобів нації для «la guerre totale» було подано до Палати депутатів Франції за підтримки лідера соціялістів Поль-Бонкура та прийнято великою більшістю голосів 3 березня 1927 р. (проти голосували комуністи).

Пер. з анґл. «Вперед»

Джерело: Karl Korsch, “War and Revolution,” in Living Marxism, Vol. 6, No. 1, pp. 1-14.

0 Responses to “Війна та революція”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Грудень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: