Мир і революція

Ернесто Карденаль

Ім’я Ернесто Карденаля добре відоме світові, знають його й читачі «Всесвіту» (див. №№ 2, 4, 1981 р.). Колишній священик, поет, а нині міністр культури в уряді відродження Нікарагуа, він багато років свого життя віддав і віддає справі боротьби за незалежність і свободу своєї країни, за краще майбутнє її дочок і синів. Як міністр культури він очолив кампанію боротьби за ліквідацію неписьменності, вважаючи, що найбільшим досягненням революції буде формування соціалістичних норм поведінки, соціалістичної свідомості визволеного народу. Палко бажаючи побачити свою батьківщину оновленою і сильною, він усвідомлює, що це можливо за умови загального миру в світі.. Тому такою пристрасною була його промова на Конференції за роззброєння і мир, скликаній 1981 р. прогресивними викладачами Гарвардського університету (США). Промову передруковуємо з кубинського журналу «Каса де лас Амерікас».

Після поразки у В’єтнамі, уотергейтського скандалу, драми із заложниками в Тегерані та низки економічних провалів суспільства споживання нинішня адміністрація США вирішила пошукати для своєї країни якесь нове обличчя. Однією з причин сучасної тяжкої кризи, коли американські стратеги розводяться про можливість «обмеженої» кількамісячної ядерної війни,, є саме пошук цього нового обличчя: обличчя Сполучених Штатів Америки як визнаного лідера західного світу. Причому обличчя це повинне бути значною мірою войовничим.

В імперській стратегії США переплітаються військові, політичні та економічні аспекти. Адже посилення гонки озброєнь активізує й економіку. Лише одна компанія «Дженерал дайнемікс» має намір продати Пентагонові 1388 нових літаків-винищувачів F-16. Астрономічні суми, що їх одержить індустрія смерті, важко собі уявити.

До того ж з погляду діячів тієї імперської зовнішньої політики, вся складна обстановка в сучасному світі зводиться до конфлікту Схід—Захід. Звідси лемент з приводу нібито переважаючих радянських ядерних сил у Європі. Відати контролем над озброєнням доручено членам так званого «Комітету з реальної небезпеки» — неприхованим противникам розрядки. Сполучені Штати різко обвинувачують своїх європейських союзників у тому, що ті прагнуть до переговорів зі Сходом. Але ж американці фактично відкинули цей шлях, який веде до роззброєння. Забувши в’єтнамський урок, вони намагаються силою перешкодити визволенню народу, який тисячами жертв довів свою волю до свободи, — йдеться про Сальвадор. До того ж американці весь час говорять про якесь «радянське втручання» в цьому регіоні.

Але імперській стратегії Сполучених Штатів протистоїть пробуджена самосвідомість народів. У наші дні постає проблема, спільна для всіх широт, усіх континентів, усієї планети, яка обертається в закутку Галактики, несучи на собі мільярди окремих свідомостей: це проблема загального миру. В країнах Центральної Європи розгортається чимраз рішучіший протест проти розміщення американських ядерних ракет — протест молоді всіх ідеологій і вірувань. Але разом з молоддю протестують і свідомі політичні керівники, подеколи всупереч лінії власних урядів, як це сталось у ФРН. Що ж до нас, нікарагуанців, то національний суверенітет, щойно виборений дорогою ціною, змушує рішуче відкинути будь-який курс, що заважав би нашому прагненню побудувати суспільство, вільне від насильства.

Власті Сполучених Штатів висували перед різними регіональними правителями певні воєнні завдання. Так було в шахському Ірані, так було в сомосівській Нікарагуа. Народи скинули шаха й Сомосу. Я перебував у Ірані незадовго перед революцією, бачив солоне озеро серед пустелі, куди кидали з вертольотів тіла тисяч замордованих шахською охранкою хлопців, бачив могили тисяч мучеників — майже виключно молодих, навіть дітей і підлітків, і бачив матерів, які побивалися над тими могилами. Вже після втечі шаха люди намагалися виявити входи до підземних в’язниць, де ще знемагали в’язні, але входи виявилися хитро замаскованими. Шахська охранка САВАК катувала патріотів з відома президентів Ейзенхауера й Кеннеді, Джонсона й Ніксона, Форда й Картера. Сомосівці теж скидали з вертольотів непокірливих селян. У Нікарагуа безліч могил закатованих. Після повалення реакційного режиму бійці-сандіністи намагалися виявити таємні входи до підземних в’язниць, але марно: перед втечею Сомоса звелів підірвати їх динамітом і /160/ засипати. Він катував і нищив з благословення президентів Рузвельта й Трумена, Ніксона, Форда й Картера.

Диктатури Сомоси та шаха, як і чимало інших кривавих хунт, розкиданих по всьому світі, трималися виключно на багнетах північноамериканської імперії, чия міжнародна політика постійно змінюється в гірший бік… Раніше стратеги імперії не заперечували принципу мирного співіснування, й причиною критичних ситуацій могли бути лише брак взаєморозуміння або чиїсь неправильні дії. Для запобігання цьому існувала система постійних контактів і переговорів, навіть у найскладніших становищах. Досягненням того періоду стали угоди про обмеження стратегічних озброєнь. Однак тепер імперські політики виступають з нападками на вже досягнуті угоди, відмовляються вести переговори, збочують на позиції «холодної війни».

Ми не можемо лишатися байдужими, спостерігаючи втілення в життя нових стратегічних планів США на Близькому Сході й у Центральній Америці після краху династій шаха та Сомоси. Для Сполучених Штатів Близький Схід — це контроль над Персидською затокою. Ну, а Центральна Америка?.. Тут характерною є формула нової американської адміністрації: «Ми втратили Нікарагуа». Немовби наша країна була їхньою власністю. Тепер вони щосили стараються не допустити перемоги революції в Сальвадорі, щоб тим самим утримати в руках Гватемалу, бо незалежність цієї країни означала б союз незалежних країн усієї Центральної Америки.

Нещодавно Гарві Кокс, відомий теолог з Гарвардського університету, після цілоденної демонстрації перед будинком посольства США в Манагуа на знак протесту проти американського втручання в Сальвадорі розповідав нам про те, що він іменує «теологією імперіалізму». Це така теологія, сказав він, з якою борються й мусульмани Близького та Середнього Сходу, й християни Латинської Америки. Та й у самих США християни дедалі більше солідаризуються з боротьбою своїх одновірців у Латинській Америці й цілому світі.

Ці теологи імперіалізму, теологи смерті, сприймають боротьбу наших народів за незалежність, добробут і мир не інакше, як наслідок конфлікту між двома наддержавами. А до чого це може призвести, як не до всесвітньої бійні?

Професор Річард Пайпз, радник Білого дому, погрожує, якщо радянська система не трансформується за образом і подобою західної демократії, буде війна.

Сандіністська революція змушена була вдатися до насильства: тільки так ми могли зламати апарат сомосівської влади й завоювати свободу й мир. Але в питанні про ядерний конфлікт ця логіка неправомірна. На нашу думку, в цьому випадку революційною протидією мають стати виступи широких мас, згуртованість усіх людей доброї волі, громадянський протест, громадянська непокора, навіть пацифізм.

Ми всі морально зобов’язані спробувати взяти під контроль процес озброєння й роззброєння. Досі наші намагання були марні, але ми тридцять років прожили під ядерною загрозою й мусимо випробувати й цю нову форму міжнародного співіснування, доки не почалася всесвітня бійня.

Концепція взаємного стримування, висунута Заходом, зайшла в глухий кут. Це була догма атомної епохи. Тепер ми знаємо, що вона базувалася на помилкових засадах: на принципі певної технологічної стабільності, коли не береться до уваги перспектива розвитку військової техніки, здатної нейтралізувати зброю стримування: підвищена точність влучання ракет, удари з атомних підводних човнів, лазерні апарати, здатні знищувати ракети ще в польоті. Загрози удару-відповіді нині вже не досить, щоб стримувати агресора, який гадає, що спроможний змусити противника капітулювати.

Крім того, існує відмінність у стратегії обох найсильніших ядерних держав. Сполучені Штати висунули доктрину обмеженої ядерної війни, в якій сила ударів визначатиметься воєнною ситуацією. А Радянський Союз вважає, що ядерна війна може бути лише тотальною. Втім, для Сполучених Штатів поняття «обмежена» означає насамперед, що ядерна війна не зачепить їхню територію, хоча Європу буде перетворено на кладовище.

Стратегам північноамериканської імперії зараз бачиться ядерна війна без всесвітнього апокаліпсису й негайної капітуляції противника. Скажімо, в журналі «Плейбой» вони заявляють, що ця війна може тривати кілька тижнів, ба навіть місяців; заява непристойна, цілком у дусі фотографій цього журналу. У 1969 році людина ступила на Місяць, звідти чути було читання Біблії й різдвяні пісні в записах Френка Сінатри. Що лишилося від «духу Аполло»? Завдяки новітнім досягненням військової технології, Пентагон розглядає космічний простір як потенційне поле бою.

Поки стратеги граються зі своїми макетами, наш моральний обов’язок — домогтися контролю над озброєнням і роззброєнням, бо так зване взаємне стримування — принцип ненадійний. Досі ми мали його за догму, й це заважало нам шукати інших шляхів до роззброєння й загального миру.

Через те представники США й СРСР мусять знову сісти за стіл переговорів. Якщо передбачене розміщення стратегічних озброєнь у Західній Європі здійсниться, це означатиме крах усіх наших сподівань.

Але, щоб забезпечити мир, не досить форсувати контрольоване роззброєння. Необхідно також пильно стежити за суперечностями між високорозвиненими країнами й країнами, що розвиваються. Частину коштів, які вивільнятимуться за рахунок припинення гонки озброєнь, слід спрямовувати на розвиток бідних країн. Адже за кошти, потрібні для виготовлення однієї лише атомної бомби, можна ліквідувати малярію на всій планеті.

Концепція холодної війни включає твердження, що визвольна боротьба експортується в різні країни з Радянського Союзу, Куби чи Нікарагуа, а не викликається прагненням /161/ самих пригнічених народів до справедливості й свободи.

Ну, а Сальвадор — це той випадок, коли уряд бореться проти власного народу з допомогою Сполучених Штатів. Та неможливо покінчити з насильством, нагнітаючи насильство: війна в Сальвадорі триває, а нові й нові жертви викликають дедалі дужчий опір. Щоранку на вулицях знаходять убитих; катування та вбивства стали масовими. Почастішали випадки кастрування, численні факти свідчать про вбивства дітей разом з матерями. Який же це «поміркований» уряд? Тут у Гарварді, найпрестижнішому університеті Сполучених Штатів, наша конференція мусить сказати своє вагоме слово проти іноземного втручання в справи Сальвадору й справи Нікарагуа.

Адже ми в Нікарагуа також спостерігаємо відверте втручання. В нас мало не півсторіччя панувала диктатура, яку підтримував уряд США. Тепер народ визволився. Ми боремось із голодом і нестачею товарів, з хворобами й неосвіченістю; ми вже подолали неписьменність. А вашінгтонські правителі відмовляють нам у кредитах, у хлібі, відмовляють у праві купити зерно для нашого народу. Сомосі вони надавали величезні позики для руйнування Нікарагуа, нам же не дають позик для відбудови зруйнованого. Дійшли до того, що обвинуватили нас у порушенні законності, тоді як нікарагуанська революція — це найбільш повне втілення людських прав.

Гвардійці Сомоси вчинили найстрахітливіші злочини, запровадивши найкривавіший в історії Латинської Америки геноцид, але партизани-переможці не розстрілювали цих недолюдків; більше того — скасували смертну кару. Покійний генерал Торріхос, із захопленням відгукнувшись про зміни в Нікарагуа, сказав одному журналістові: «Сандіністи здійснюють революцію, озброївшись законом про свободу особи. Ви можете собі уявити щось подібне?» Опозиційні газети й радіостанції день у день твердять, що в Нікарагуа придушується свобода. Але найпереконливішим доказом того, що це брехня, є саме ці їхні заяви. Наша революція дає свободу друку, — явище зовсім нове в умовах, аналогічних нашим.

Американський журналіст Марк Плейнфілд розповідає, що бачив понад дві тисячі сомосівських злочинців, чиї справи розглядалися трибуналами, але жодного разу не спостерігав вияву зненависті або помсти з боку членів революційних трибуналів.

У нікарагуанському містечку Міна-Росіта в’язнів-сомосистів, серед яких, напевно ж, були винні в тяжких злочинах, щосуботи водили до кінотеатру та більярдної, а на неділю відпускали по домівках. Про це розповів мені хлопець, який служив там охоронцем, а тепер працює зі мною в міністерстві культури. Його ім’я Херардо Торрентес, і він може підтвердити мої слова. Коли про щось таке пишуть газети, це здається неймовірним, але я запевняю з цієї гарвардської трибуни, що кажу правду, й, сподіваюсь, ви повірите слову честі священика.

Колишніх солдатів Сомосової гвардії, які були неписьменними, в тюрмах навчили грамоти, і їхніми вчителями були сандіністські поліцаї.

Сомосисти, які сплюндрували моє рідне сільце Солентінаме, перебувають на волі в тому ж таки Солентінаме. Вони зруйнували там усі будинки, бібліотеку, знищили картини, документи, ремісничі майстерні тощо. Суддя-сомосист, який свого часу засудив мене заочно до вісімнадцяти років ув’язнення, а багатьох моїх земляків до ще триваліших строків, також перебуває на волі.

Але в нас є могутній противник, од якого немає захисту, — міжнародні агентства новин. Що ми можемо вдіяти, коли вони замовчують правду про революцію в Нікарагуа, щоденно зводячи на нас наклепи? Те, що я сьогодні кажу тут, у Гарварді, вони напевно теж замовчуватимуть. Ця зброя Сполучених Штатів майже така ж нищівна, як ядерна. В який же спосіб домогтись бодай елементарного контролю над фабриками інформації?

Втім, нас намагаються нищити не тільки словами. Наші супротивники навчають утікачів-сомосистів у Тампі й Окічоубі, в Майамі, Нью-Джерсі й Лос-Анджелесі. Навчають вторгатись у Нікарагуа. Один співробітник державного департаменту заявив, що такого вторгнення вони ніколи не підтримають, оскільки це й незаконно, й безглуздо. Але хіба можна вірити такій заяві?

Ми не ототожнюємо американський народ з імперіалізмом. Більшість цього народу співчуває нам. Я хочу згадати тут Генрі Девіда Торо, випускника Гарварду, визначного американського ідеаліста-природознавця, якого було ув’язнено нібито за несплату податків, а насправді через його протести проти війни з Мексікою. Він — з нами. З нами також філософ Ралф Уолдо Емерсон — іще один ідеаліст, який у цьому самому університеті в своїй славетній промові «Американський літератор» вимагав незалежності людини й незалежності американської літератури. З нами й Уїтмен, який мріяв про рай на американській землі, де всі будуть товаришами, оспівував братерство всіх людей на Землі. З нами Едгар Аллан По. Він навчався в Уест-Пойнті, як і Анастасіо Сомоса Дебайле, але на відміну від нього, був виключений з цієї військової академії. Едгара По розчарувала цивілізація Сполучених Штатів, які він зневажливо називав Аппалачією. Талановитий письменник помер від білої гарячки, як твердять, саме в день президентських виборів.

З нами лишається й Вейчел Ліндсей — поет сіл і луків, мандрівний артист, який розраховувався за обіди на фермах власними віршами. З нами Карл Сендберг, бард демократії, співець великих міст; і Роберт Фрост, ще один селянський поет з Нової Англії, якому Гарвардський університет надав тут будиночок. З нами Робінсон Джефферс, противник північноамериканської цивілізації й предтеча нинішніх охоронців навколишнього середовища; з нами Уоллес Стівенс, поет ірраціональних мрій, хоча й керівник страхової компанії; з нами Уїльям Карлос Уїльямс, дитячий лікар і великий поет малих тем, буденної мови і повсякденного життя простих американців, /162/ з нами Езра Паунд, який сміливо таврував усі вади капіталістичного суспільства, хоча свого часу й схибив, повіривши Муссоліні; з нами Арчібальд Маклейш, котрий викривав верховодів імперії американського бізнесу; і Мюріель Рукейзер, радикальна поетеса, яка заступалася за знедолених до останніх років життя, була пристрасною противницею в’єтнамської війни; з нами Томас Мертон, мій релігійний наставник, що написав чимало творів проти ядерного психозу та гонки озброєнь і до самої смерті клопотався тими ж проблемами, які зібрали сьогодні тут нас. Усі ці видатні люди були і є на боці справедливої боротьби нікарагуанського народу, і я відчуваю присутність їхнього духу в . цьому залі.

В гімні Сандіністського фронту є такі слова: «Янкі — ворог людства». Йдеться про імперіалізм, а не про американських письменників, яких я щойно називав. їхні чудові твори читають на курсах поезії при міністерстві культури Нікарагуа: на цих курсах навчаються літературної майстерності робітники, мешканці бідних кварталів та індіанських селищ, а ще солдати наших збройних сил.

Великим американським письменникам, яких я тут згадував, надзвичайно сподобалась би поезія цих нових народних поетів, співців нової Нікарагуа; Уїтмен назвав би їх товаришами. Й найдужче сподобалися б їм твори бійців з нашої армії, поліції, авіації, ба навіть служби державної безпеки.

Херардо Гадеа, військовослужбовець, пише в своїх віршах про радість птахів, коли по плацу військового училища вдарять перші краплі дощу; він спостерігає за цим, стоячи на варті. Оспівує Херардо й радість новачків, які вперше входять у браму училища, принісши з собою гітари, пісні й вірші.

Сантьяго Лопес, службовець поліції, згадує своїх товаришів, студентів-підпільників, що загинули в боротьбі, не доживши до перемоги. Його колега Альдо Солорсано пише про дівчину-мулатку, як і він, слухачку курсів поезії, з якою познайомився через газету; фотографія дівчини висить над його робочим столом у поліції. Нашу революцію, пише Альдо, він любить з багатьох причин, однією з яких є ця його дівчина. Ще один поліцай, Маріо Боланьос, згадує в своїх віршах прощальний поцілунок дружини, коли на місто Леон падали ворожі ракети, а він ішов битися з ворогом, не певен, чи побачить її знову. Слухач курсів поезії, працівник служби державної безпеки пише про свою наречену, яка добровільно виїхала на збирання бавовни. Його співробітник згадує матір-селянку, яка розповідала йому, що чула замолоду про Сандіно в рідному гірському селі. Сальвадор Веласкес із інженерного батальйону присвячує вірші чарівній студентці, яка щовечора проходить повз його військову частину, а він милується нею зі спостережної вежі. Роберто Варгас, теж солдат, пише про кохану, яка билася пліч-о-пліч з ним і загинула в бою. Віктор Мануель Гомес оспівує красуню, що поїхала в глухе сільце для ліквідації неписьменності. Порфіріо Сальгадо з бронебатальйону описує почуття солдатів-сандіністів, коли їх вітають на вулицях усміхнені діти. Ще один солдат, Іване Гевара, згадує дні, проведені в окопах, сомосівський літак, що зигзагами шастав над нами, обстрілюючи навколишні схили, та вертоліт, який завис у повітрі, щоб скинути п’ятсотфунтові бомби, подаровані американським урядом.

Усі ці поети боролися за революцію, отже, й за любов, і готові будь-якої миті знов повернутися на поле бою, як і весь народ Нікарагуа. Ці юнаки теж мріють про день, коли зброя стане непотрібною, але поки він не настав, ми мусимо боротися за роззброєння й контроль над озброєннями. І нехай в інших арміях теж будуть свої поети та піснярі. Ми можемо запропонувати іншим арміям військову допомогу поетичною зброєю.

«Каса де лас Амерікас», Гавана /183/

Джерело: «Всесвіт» (Київ). — 1983. — №1 (649). — Стор. 160-163.

0 Responses to “Мир і революція”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Червень 2020
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: